Нікон Романченко: «Коли я знімав „Поза зоною“, мене цікавила героїня на межі»

Apricot Short Film Festival від ARARAT та DTF Magazine продовжують огляд знакових українських короткометражок. Тепер вирушаємо в аскетичну й водночас емоційну подорож жінки, яка чекає на сина з АТО, у фільмі Нікона Романченка «Поза зоною»

«Поза зоною» доступна для вільного перегляду на нашому сайті до 4 серпня включно. 

Нікон Романченко — один із засновників організації «Сучасне Українське Кіно». 2014 року він переміг в національній програмі кінофестивалю «Молодість», отримавши «Скіфського оленя» за документальну короткометражку про події на Майдані під назвою «Обличчя». У його фільмографії є експериментальні фільми («Карусель») та особисті історії («Порятунок»).

З фільмом «Поза зоною» експерименти Нікона Романченка тривали, адже кіно існує і в короткометражному, і в повнометражному форматах. У травні 2018 року «Поза зоною» презентували на 47-му Міжнародному кінофестивалі «Молодість», де стрічка отримала спеціальну відзнаку журі за «делікатний погляд й особливу інтонацію». Того ж року картина «Тера» (повнометражна версія фільму «Поза зоною») потрапила в основний конкурс Одеського кінофестивалю. 2019 року Нікон брав участь у мережевій платформі Берлінського міжнародного кінофестивалю — Berlinale Talents, а тепер готується знімати повнометражний дебют.

Ми поговорили з режисером про те, як знімати фільм про війну без війни, про конвеєрний ритм, відчуття спільноти та його нову стрічку та зйомки серіалу «044» про Київ

Нікон Романченко 
— Є СУК, до якого ти належиш, є низка фільмів твоїх колег, до створення яких ти долучився. Чи маєш відчуття причетності до певної кінематографічної спільноти?

— Так, звичайно. Особливим це відчуття було раніше, до того ж в усіх нас. Тут я згадую 2013 рік, кінофестиваль «Молодість». Ми всі були на одному конкурсі, це надихало й об’єднувало. Тепер я не можу так сказати. Кожен трохи відокремився, почав робити щось своє. Але частково ми все одно допомагаємо одне одному. Наприклад, я тепер залучений до монтажу разом з Катею Горностай і дуже радію цьому процесу.

— Є певні фактори чи це природній процес?

— Думаю, що природний процес, звісно. Коли ми закінчили університет Карпенка-Карого, з’явилася жага до фестивального життя, і ми стимулювали одне одного.

За смаковими вподобаннями кінематографа того часу ми перебували в одній тональності. Я б назвав це захоплення, зокрема, гострим реалізмом. Покази короткого метра, які ми влаштовували в маленьких залах, стали важливим досвідом для кожного. Тоді більше був відчутний діалог автора з глядачем. Зрештою все якось само собою закінчилося. Кожен став трохи індивідуалістом.

— Чи пов’язуєш це з тим, що всі на певному етапі почали переходити в повний метр?

— Безумовно. Нюанс ще в тому, що кожен вибудовує своє відчуття мови в кіно. Якщо брати відомих режисерів, ти ж можеш упізнати авторський почерк того чи іншого? Я ось тільки формулюю свою оптику. Це постійний пошук.

— Якщо абстрагуватися, ти назвав би те, що ви робите, важливим етапом в українському кіно?

— Це каверзне запитання. Якщо я скажу «так», то знахабнів, а якщо «ні» — то засоромився. Мені здається, час покаже. Він уже щось показує.


Кадр з фільму «Поза зоною»; виконавиця головної ролі Наталія Половинка


— Ті режисери, з якими я вже спілкувалася, кажуть, що не хотіли б знімати великі проєкти на кшталт «Крут» чи «Захара Беркута». Вони не йдуть у напрямку масштабного українського кіно.

— Поки що я не хочу знімати масштабне кіно. І якщо чесно, то втомився від війни на екрані. Звичайно, про неї ми не маємо забувати. Але коли ти потрапляєш у фестивальний простір з рецептом та кон’юнктурою, то стає нецікаво. Хочу, щоб Україну у світі бачили не лише крізь призму війни.

— Ти часом знімаєш щось на VHS-камеру, виходить дуже душевно. Не хочеш кіно на таку камеру зняти?

— Ми живемо в епоху різноформатності, і це треба відчувати. Але все має бути драматургічно виправдано. Я справді планую це робити для майбутнього фільму — зніматиму на одну з камер, якою колись користувалася моя мати. Нещодавно я знайшов у себе відео: мені років вісім, я знімаю на камеру зі словами «це дід, це балкон, це квіти». Ось таку простоту я зараз намагаюся шукати в кіно. Тобто, крім гучних художніх рішень, хочеться прагнути до простоти і до іронії.

— Думаєш, у новому кіно таке буде? Над чим ти зараз працюєш?

— Робоча назва фільму — «Кома». Він розповідає історію чотирирічних стосунків між двома людьми, які зрештою розійдуться. Герої намагаються адаптуватися до звичного життя після розриву. Тому я думаю, що там має бути ця лінія різноформатного викладу історії, вона працює як мозаїка спогадів. Головні герої грають в одній театральній трупі. По суті, це історія про внутрішній апокаліпсис людини. Думаю, я хотів би навіть зробити хореографічний акцент у стрічці, піти в бік мюзиклу, але без пісень. Попрацювати тільки з пластикою й танцями.

Зараз мені цікава людина, занурена в мистецтво, те, як їй живеться в нашій країні. У головного героя, наприклад, прадід — диригент. Тобто є певна лінія предків, культурний код, який руйнується. Коротко кажучи, хочеться зробити кіно про нас.

— Міську історію…

— Так, це нічна історія, старі райони Києва. Спочатку в мене взагалі була ідея розповісти історію про Київ загалом, але я відклав цю думку на серіал 044. Там багато роботи, зокрема з дослідженням матеріалу.

Муд-тизер серіалу 044
Бекстейдж «Поза зоною»; виконавиця головної ролі Наталія Половинка / Фото: Катерина Горностай
— Ти згадав про те, що маєш досвід акторства. Не кожен український режисер може похвалитися, що зіграв у фільмі в 10-річному віці. Розкажи про знімання в «Шумі вітру» Сергія Маслобойщикова.

— Це один з найкращих моментів мого життя, якщо чесно. Мене покликали на кастинг у студію Довженка. Знімальна група дивилася на мене, а я сидів увесь червоний. Я взагалі був занадто сором’язливий. Мабуть, мене взяли тому, що дуже швидко бігав: увесь фільм я біжу. Ця стрічка однозначно визначила мої майбутні захоплення.

— Чому ж тоді ти пішов в режисери, а не в актори?

— Я зрозумів, що мені цікавіше створювати й бути за кадром, ніж у кадрі. Хоча, чесно тобі скажу, я ще десь зіграв би. Скажімо, у власному фільмі. Таких режисерів зазвичай звинувачують у нарцисизмі.

— Думаю, це неминуче. Будь-якого режисера звинувачуватимуть у нарцисизмі, якщо він зніматиметься у своєму кіно.

— Звісно, але мені здається, треба відчувати, де це доречно, а де — ні. Тепер я готуюся знімати короткий фільм. Головний герой приїздить у Львів, знайомиться з дівчиною, уночі вони губляться та вранці він повертається додому. Між ними нічого не відбувається, проте є певна енергія, яка дуже чіпляє. І ось тут у мене була думка, можливо, зіграти самому. Але тут ще надважлива хімія між головними героями. Тому треба шукати людей і намагатися відчувати, є контакт чи немає.

— Короткометражний «Поза зоною» переріс у повнометражний «Тера». Чому ти вирішив зробити з цієї історії два фільми, а не один?

— Я просто хотів дослідити мовчання, своєрідний режим очікування, страх і стан, у який ти входиш, неначе в конвеєрний ритм. Ось чому вирішив знімати про завод. Напевно, найбільше мене цікавить ритм у кіно. У стрічці на 70 хвилин я прагнув більше медитації та виправданості довгого очікування. Насправді «Поза зоною» як цілісна історія краще працює в короткому метрі, він лаконічніший. Але мені чомусь хотілося довшого — слухати, дивитися, як вона чекає. Це своєрідний саунд-дизайн.


Бекстейдж «Поза зоною»; виконавиця головної ролі Наталія Половинка / Фото: Катерина Горностай


— Для мене саме короткометражний «Поза зоною» запрацював тільки у фіналі. Він справді довго розвивається, культивує певну репетативність, у ньому є інтрига й тривога, але моє «так» фільм дістав лише наприкінці через потужний фінал. Чому ти жертвуєш глядацькою увагою заради кульмінації?

— Я робив це свідомо. Мене цікавила не подія, а радше те, що їй передує. Сама подія дуже конкретна, гучна, а ось що відбувається з людиною до того? Мене цікавила героїня на межі.

Акторська праця Наталії Половинки — це виняткове відчуття кадру та інтонації сцени. Її органіка існування та робота з внутрішнім нервом змушували мене не відриватись від екрану. В той час мені було цікаво показати в кіно війну без війни. Це по суті хаос, ми не бачимо Донбас, але бачимо Київ і безперервний рух на вокзалі, в метро — така паралель з конвейером на фабриці.

Ми все ж таки працювали з візуальною мовою, акторами в документальному середовищі, і я вважаю, що в деяких сценах це вийшло досить влучно.

— А що ти думаєш про ігрове кіно в документальному середовищі й таке розмивання рамок між вигадкою та реальністю?

— Вважаю, що рамки потрібно стирати й надалі, це як ніколи відповідає нашому часу, коли важко зрозуміти, що — правда, а що — вигадка. Мова кіно пройшла багато етапів, усе вже зіграно, можна навіть поставити запитання, а чи є взагалі сенс робити кіно. Мені здається, що все ж таки є.

— Я звернула увагу, що у своїй творчості ти чутливий до соціальних процесів у країні. Наприклад, це помітно в короткометражці «Обличчя» або «Поза зоною». Водночас є такий фільм, як «Порятунок», — дуже особиста історія. Що керує тобою під час вибору тем?

— Я не знаю. Просто з часом тема назріває всередині. Але якщо говорити про «Порятунок», то в ньому була якась особиста помста. У мене багато що працює від заперечення. Виходить, я не можу робити кіно, коли в мене все добре. Хоча, можливо, з новим фільмом усе вийде навпаки і він буде просякнутий любов’ю. Мені цього хотілося б.

Фільм «Обличчя» взагалі з’явився досить інтуїтивно. Ідея виникла на етапі монтажу. Ми просто багато знімали на Майдані. Я ще й поряд живу, і тоді загалом було своєрідне відчуття кінця, неначе завтра на Майдан скинуть бомбу — і все це закінчиться. Мені хотілося зробити живий портрет людей того періоду. Я почав просто складати цю мозаїку, утворилася певна конструкція: ось ці обличчя ще свіжі, ці — втомлені, а ці вже обпечені майже війною, готові на все.

— І це, вочевидь, спрацювало: фільм здобув нагороду на «Молодості».

— Так збіглося в часі, ти ж розумієш, це 2014 рік. Але я все одно хотів робити ігрове кіно. Після цього була досить імпровізаційна стрічка «Карусель», у якій я теж чимало спробував. А згодом зрозумів, що треба трохи осмислити, відчути те, що мені дійсно цікаве й важливе.

— Як на твої режисерські навички вплинула участь в індустрійній платформі Berlinale Talents?

— На режисерські навички це ніяк не вплинуло. Але я всім раджу подаватися на такі платформи. Передусім це люди, знайомства, колаборації. Нинішня ситуація з молодими авторами в українській кіноіндустрії — це частково результат поїздок на Берлінале чи Канни. Позитивний момент такої участі — з’являється більше мотивації працювати, хочеться вмикатися в процеси. Негативний момент — можеш несвідомо почати розробляти певний рецепт, як знімати фестивальне кіно.

На свої перші Канни я надрукував купу візиток, узяв диски з фільмом, які пропонував на всіх зустрічах. Думав, що треба кудись устигнути. Тепер я заспокоївся. Що старшим стаєш, то краще розумієш: усьому свій час, не слід поспішати, але й зупинятися не треба. Ми повинні не втискатися в рамки фестивалю, а, навпаки, створювати власні унікальні форму та історію, абсолютно незалежно та вільно. Головне — пам’ятати про це й отримувати задоволення від процесу.

«Поза зоною» доступна для вільного перегляду на нашому сайті 4 серпня включно.

Спільний проєкт


Анна Дацюк