У перші дні повномасштабного вторгнення режисер і колишній політв’язень Олег Сенцов приєднався до Сил оборони. Він поставив режисерську кар’єру на паузу, хоча буквально два тижні до того в кіно дебютував його другий фільм — «Носоріг».
У бої Сенцов брав GoPro, яку він часто забував вмикати. Втім, одного разу камера ввімкнулася випадково і зняла півтори години бою за позицію, що відбувався під час контрнаступу влітку 2023-го. Згодом цей уривок перетворився на повнометражний док, який обігрує назву позиції і натякає на реальність, що відбувається тепер в Україні — «Реал».
У цьому фільмі немає монтажу і немає прикрашання реальності. Лише напружене чекання подальшого наступу й підмоги. «Реал» має силу буквально переносити глядачів в окопи, хоч би де вони перебували: у Києві, у Карлових Варах, у Стокгольмі чи в Амстердамі — всюди, де стрічка вже мала фестивальні покази.
На прохання DTF Magazine Алекс Малишенко зустрілися з Олегом Сенцовим, щоб поговорити про те, як йому вдалося досягти ефекту присутності в своєму фільмі, реакцію міжнародних глядачів, чому ця картина потрібна цивільним, що має бути в хороших фільмах про війну і чи треба тепер в Україні знімати комедії.
Старт прокату «Реалу» в Україні — 20 грудня.
«Я хотів, щоб це не було голлівудське кіно»
— Між тим, коли ти зробив цей фільм, і тим, коли він вийде в український прокат, минуло вже багато часу. Чи змінилося твоє ставлення до «Реалу» і чи змінилася реальність навколо нього?
— Ставлення до кіно, звичайно, змінюється. Так само, коли ми дивимося фільм у дитинстві: було одне враження, а потім ти подивився в дорослому віці — і вже інше. Тут минуло не так багато часу, але все одно враження змінюється. Насамперед через інших людей, які його вже подивилися.
Я дивлюся це кіно очима тих глядачів, які його подивилися, і так, як вони його сприйняли. Результат значно більший, ніж я сподівався. Якщо раніше я казав, що це матеріал, це не кіно, то тепер я вже так не кажу.
«Реал» сприймається як документальний фільм, який дійсно не задумувався, не планувався, з’явився випадково, але зафіксував той момент, який цікаво дивитися людям, хоча там немає ні початку, ні кінця, ні драматургії — нічого. Але внутрішньо воно все одно працює.
Усі кажуть два англійські слова: impressive і immersive. Заглиблення і враження від цього. Це найголовніше. Що таке кіно? Це такий атракціон, який повинен якщо не розважати, то прокачувати відчуття. І «Реал» прокачує.
Стосовно реальності навколо… Війна триває. На фронті не стало краще. Ми вже не проводимо контрнаступи, крім Курщини. Нам стало небагато важче, ніж було у 2023 році. Деякі люди, які є в кадрах цього фільму, не на самому Реалі, а на Марселі — вже загинули. Частину поранено, хтось вже списався, хтось продовжує служити. Доля різна.
— Ти згадав, що «Реал» часто називають імерсивним. Це враження, яке і я поділяю: фільм просто занурює в екранну реальність. Але ми ж розуміємо, що не можна просто взяти, зняти годину-півтори на GoPro і досягти цього ефекту. Як ти допрацював відзнятий матеріал, щоб він став працювати як кіно?
— Кіно — це ухвалення рішення: що я знімаю, як знімаю, як монтую, куди ставлю камеру. Тут було одне рішення: робимо ми це чи не робимо. Ти був на тому обговоренні, де виникла колегіальна думка, що все-таки це кіно, воно варте уваги і має право на життя. Далі — рішення режисера. Це головна історія.
Потім, звичайно, робота над звуком, бо GoPro дає плаский звук. Тут було відновлення. Мені було важливо, щоб це не було голлівудське кіно і щоб не з’явилися звуки, яких там не було, бо це дивно, коли йде бій, а люди сидять і курять. Це означає, що вони або настільки відморожені, або бою нема. Тут дуже чітке відчуття, що відбувається, особливо в кінотеатрі.
У мене бійці, які сиділи на показі, казали: «Ми постійно, як летить міна, пригинаємо голови». Це і є занурення.
Складність була в тому, що звуковики, які відтворювали звук, не були на війні. Вони не знали, як це. І бібліотек прямо таких нема. Я їх консультував, щоб була реалістична картина звуку. У нас були діалоги і калька звуку, які треба було розфарбувати, щоб вони працювали. Це була основна робота.
— А тебе не ображає, коли люди кажуть, що це не фільм?
— Та ні, звісно. Як можна ображатися, якщо це не фільм? Але фільмом це стає тоді, коли ти сам себе починаєш називати фільмом. У мене був період часу, коли я працював з Олею Журженко, ми з нею не зняли жодного фільму, але вийшло так, що вона включилася, коли просували «Гамера» і на перших пітчингах «Носорога». Вона казала: «У мене немає жодного повного метра знятого, але мене вважають продюсеркою, бо я сама називаю себе так». Так і тут.
Це фільм, бо я називаю це фільмом. І якщо раніше були різні назви, уникнення цього, то тепер я не соромлюся називати «Реал» фільмом, бо він сприймається і працює як фільм. А те, що люди не називають це фільмом — це правда теж.
Про хороші й погані фільми про війну
— Думаю, що ти багато бачив фільмів про війну…
— Я бачив усі найкращі фільми про війну, зняті на цій планеті. (Сміється) У цьому я фахівець.
— А погані теж дивився?
— У дитинстві я бачив погані фільми про війну, тому що інших не було. Коли тобі 12 років, ти сидиш у селі, у тебе чорно-білий телевізор, де показують «Чотири танкісти і собака», — тобі подобається. Потім ти вже не можеш це дивитися, бо це жахливо.
— Наскільки далеко від реальності ті хороші фільми про війну, які ти передивився?
— Усі ті фільми, які чіпляли до вторгнення, чіпляють і тепер. Список хороших фільмів про війну для мене без досвіду військового і з досвідом військовим не змінився. Це я кажу про старі фільми. Можливо, це працює пам’ять. Вона консервативна, і якщо любить, то дуже рідко змінює свою думку.
Хоча є новий приклад. Я рідко дивлюся серіали, але цей мені сподобався, — «Кульгаві коні». Зрозуміло, що він тримається на Гері Олдмані, але атмосфера все одно хороша, ритм хороший. Я подивився всі сезони зі задоволенням. І там після третього сезону — штурм. Підрозділ, навіть не спецназу, а ПВК, штурмував бункер. І мене з погляду військового, особливо штурмовика, це викликало просто огиду.
Є таке поняття, як «поліційний штурм», і є поняття «військовий штурм». Вони відрізняються принципово. У поліційного штурму завдання зайти і зберегти життя всіх, хто там перебуває, окрім злочинців, а військовий штурм — це всіх убити. У них було завдання всіх вбити, і так, як це робили, — це був суто жах. Здавалося, ніби якісь ламери заходять, а не спецназ. У режисера був повний провал у постановці цього бою.
— Вони, мабуть, думали, що коли собі уявлять, як це може бути, то цього достатньо, і консультанти не потрібні.
— Консультанти завжди є. Просто питання, кого беруть консультантом і звідки в цих консультантів досвід. Це як коли на фронті інструктори, які ні дня не воювали, починають наворочувати.
Ти вже воював і дивишся: це не треба, це не працює, цього мене не вчи, це не так і це не так. Ніби тут було зроблено суто по книжці, але людина, що знімала цю сцену, вчилася на поганих фільмах про спецназ.
— Як, по-твоєму, треба знімати таке кіно?
— Все дуже просто: не знімай про те, на чому ти не розумієшся.
Якщо ти розумієшся на житті гіпстерів з Подолу, знімай про гіпстерів з Подолу. Не лізь у сторону бойових дій. Якщо ти пілот і знаєшся на цьому, знімай про те, що тобі ближче.
Зрозуміло, що в кіно тем багато. Як хтось сказав про письменників: «Одну книжку може написати будь-яка людина. Це буде книжка про її життя. Якщо напишеш другу книжку, яка буде написана від імені вигаданого персонажа, це й буде мистецтво». Те ж саме кіно. Є фільми, що їх зняли люди з досвідом бойових дій і без такого досвіду. І вони, однак, змогли це робити. Це люди високого таланту, а їх не так багато, тому й фільмів про війну хороших небагато.
Про сприйняття «Реалу», великий екран і правду
— А як ти думаєш, «Реал» дивилися б на фронті?
— Для них було б, мабуть, нудно. «Реал» — це фільм, який я раджу дивитись у кінотеатрі. Не для того, щоб прокат і було якомога більше людей. Просто це дійсно кіно, що не порівняти за форматом з роликами, які всі дивляться з телефона на ютубі. Воно дає інші відчуття. В цьому його великий плюс. Тоді воно працює.
Просто подивитися на телефоні — воно буде програвати роликам, де багато екшену, як у фільмі про бій під Авдіївкою.
— Скільки, на твою думку, відзнятого матеріалу потрапляє з фронту в публічний простір?
— У нас проблема в тому, що тільки-но щось є цікаве, його одразу викладають. Всі хочуть слави і зборів. Я читав статтю, що наша проблема, що ми креативимо, одразу про це говоримо, і ворог це використовує, швидше за нас масштабує і централізує.
Те ж саме стосовно бойових дій. Я в цьому плані завжди показував подію, коли минув певний час. Одразу я ніколи нічого не викладаю. Між «Реалом» — боєм і прем’єрою — минув рік. З якимись іншими відео минуло пів року. Тоді все це вже історія. Тоді це цікаво вивчати як бойовий досвід, але це не актуально, щоб використовувати ворогові.
— У тебе тепер буде якраз багато показів «Реалу» в кінотеатрі, де його будуть дивитися цивільні люди, на півтори години потрапляючи в зону бойових дій. Ти бачиш у цьому якусь користь?
— Однозначно. Війна стосується кожного. Хтось залучений, хтось не залучений, хтось ближче, хтось далі — йде широкомасштабна війна у країні.
Для мене важливо завжди в кіно, будь-якому — художньому чи документальному, — це правда. Для мене це номер один. І в «Реалі» вона є.
Може, вона непоказна, неприємна, не така, як люди собі придумали, як на фотографіях до дня якогось роду військ, де всі красиві чуваки стоять. Це у фейсбуці. А реально є прості хлопці, які туплять, помиляються, матюкаються, йдуть не туди, стріляють і помирають, але виконують свою роботу.
— Я розумію, що ти навряд чи робиш ці покази з ідеологічною метою, але, можливо, у тебе є ще якась мета цих показів? Наприклад, посприяти мобілізації?
— Там кілька моментів на цьому проєкті сходяться. Крім того, що це фіксація правди війни, це показ, щоб люди зрозуміли, наскільки це важка робота і як вона виконується. Тому, що коли короткий ролик на п’ять хвилин, — бам-бам-бам, перемогли, — то це в людей у голові Голлівуд. А це не Голлівуд.
Звичайно, це пам’ять про загиблих. Про тих, хто взагалі загинув, хто загинув у 47-й бригаді, хто загинув на Реалі. Ще є благодійність. Благодійні збори будуть під час допрем’єрного показу, 19-го числа, у всій мережі «Мультиплекс». Будуть збори і з інших показів.
Може, фільм показує війну з не дуже хорошого боку, але він показує її правдиво. Щоб у людей не було рожевих окулярів.
Люди нормально сприймають правду і готові робити певні речі, терпіти певні негаразди заради перемоги. Майдан нам показав, що ми не хочемо жити в брехні. Загравання, що все добре, все прекрасно, але чомусь ми відступаємо на Донбасі — це не дуже.
Якщо хтось подивиться це кіно, зрозуміє, що хлопцям там погано, і піде в армію, я був би тільки радий, бо людей тепер дійсно не вистачає.
Про кінопропаганду, комедії і фільми, які ще рано знімати
— Тепер активізувалося кіновиробництво…
— В Україні? А чому?
— Бо зрозуміли, як можна знімати дешево і швидко. І знімають, збираючи потім багато грошей, по суті те ж саме, що й раніше, — комедії про проблему цивільних. Як гадаєш, треба таке кіно тим, хто воює?
— Я от про себе скажу. Я вийшов з тюряжки, де був п’ять років. У достатньо важких умовах, іноді в дуже важких. Всю цю кухню знаю.
Після звільнення з тюрми було дуже багато зустрічей, де мені дарували книжки про тюрму. Тюрму, тюрму, тюрму — і все. Це було просто неможливо. Всі думали, що ця тема мені найцікавіша і я хочу жити нею все своє життя.
Я всі складав на полиці, жодну не читав. Тому що я не живу тюрмою, я там був. Те саме про військових: люди живуть війною, але не факт, що це все, що в їхньому житті є. У них є ще багато всього.
Фільми теж різні потрібні. Я читав Маккі (Роберт Маккі — гуру сценарної майстерності, автор книжки «Історія на мільйон доларів». — Прим. DTF Magazine). Один з прикладів, який він наводить. був про чувака, який знімав кіно розважальне. Він сказав: «Це все фігня, я хочу знімати драми, серйозне кіно». Потім його якось життя закрутило, і він потрапив чи то в лікарню, чи то у в’язницю, — якесь важке місце, де всі сміялися з його комедій. І він зрозумів, що покращує людям життя. І почав знімати знову ці комедії, але з іншим розумінням.
Так само тут — людям потрібні розваги. Але просто якщо вони тільки це роблять, заплющуючи очі на війну, то це неправильно. Я читав кілька статей про Другу світову війну — тоді люди дивилися комедії. І в нас, і у Британії, і у США. Але я не піду цим шляхом, мені це нецікаво.
— Тепер багато людей, які йдуть знімати кіно, кажуть, що це відповідь російській пропаганді.
— Комедія «Кварталу» теж відповідає російській пропаганді?
— Комедія «Кварталу» теж. Вони пишуть, що це щеплення від «русского міра». Але взагалі ця мотивація — відповідати російській пропаганді — для тебе легітимна?
— Якщо люди щиро вірять у це — це їхня думка. Якщо люди прикриваються війною, щоб робити свій бізнес, — це некрасива історія. Я вважаю, що під час війни художнє кіно, яке стосується війни, може бути лише пропагандистським. Ти не можеш зняти кіно, всю правду війни, щоб вона була багатогранна, тут і зараз.
«Реал» — це маленький шматочок, маленький-маленький, проблемний, але не такий жахливий, як може бути. Може бути жахливіше в сотні разів.
Ця правда не тільки в жахах загибелі побратимів, або скалічення, якихось негараздах військових у побуті, коли ти сидиш мокрим у воді або спиш разом з трупами, що розкладаються. Це одна історія.
Інша історія — моральна. Хтось комусь не допоміг, хтось кудись не пішов, куди можна було піти, хтось відмовився, його друг не відмовився і загинув. Когось послали на забій, і вони загинули ні за що, хтось виконав свій наказ, а хтось не виконав. Хтось зробив те, а хтось крав солярку в цей час. Це теж малопривабливо.
Люди готові це дивитися? Я не готовий це показувати.
Це точно не піде нам на користь — така правда. Коли ми переможемо, обов’язково переможемо, показувати війну з усіх боків буде обов’язок митців. Не приховуючи всієї правди, але показуючи певні речі правильно. А тепер у нас повинно бути чітко.
— А хто таке кіно, на твою думку, може створити? Бо ті, хто каже найгучніше про протидію пропаганді, — це не ті люди, які зроблять щось вартісне.
— Це кон’юнктурники, які вчора знімали серіал з росіянами, а тепер знімають кіно за держфінансування про фіксацію російських злочинів. Кон’юнктурники завжди прилипали до годівнички. Яка в мене може бути до них повага? Ніякої.
— Виходить, що вони не можуть створити пропаганду, яка б діяла, але тільки вони і хочуть це робити.
— Я не можу це робити, тому що не вважаю пропаганду мистецтвом. Це раз. А для мистецтва час не прийшов. Це два. А їм по барабану. Кон’юнктура, — їм тут і зараз треба добудувати дачу. Вони завжди будуть, і ти не можеш усіх порубати — це боротьба з вітряками. Ти прополюєш город, а вони постійно лізуть. Як можна так, щоб бур’ян ніколи не ріс? Він завжди ростиме. Просто треба прополювати город, а тепер він у нас знову заріс.
У нас багато режисерів, які не служать в армії і можуть знімати таке кіно. Чому вони не знімають? Чому держава їх не підтримує? Це питання не до мене, а до Міністерства культури, уряду, Держкіно і цих всіх експертів, рад — чому в нас даються гроші на таке, а на інше не виділяється, де люди можуть зробити краще. Іра Цілик точно могла б зняти гарну документалку, якби їй дали можливості.
Про реакцію за кордоном і автомат в руках, а не камеру
— Чи багато було подач «Реалу» на міжнародні фестивалі і чи багато було відмов?
— Я не відстежую. Іноді мені скидають, але я навіть ці імейли не розкриваю, бо немає часу на все це. У фільму доволі хороша фестивальна доля. Я був восени у відпустці, ми на фестиваль у Стокгольм їздили і найбільший фестиваль документального кіно — IDFA, були інші фестивалі.
Не скажеш, що «Реал» — це суперфестивальний хіт, але й не можеш сказати, що його один раз показали і з жалості взяли.
Його беруть ті, кому це цікаво, зазвичай ставлять у якийсь позаконкурсний показ, бо це дійсно позаконкурсний фільм, який є рупором України і наших проблем.
— А яке сприйняття за кордоном? Тому що в нас він доволі зрозумілий. Але навіть на рівні лексики, мені здається, за кордоном це вже дуже складно.
— Я цього боявся. Було очікування, що, можливо, закордонні глядачі його не сприймуть, бо війна далеко, не зрозуміють мови, а там усе на розмовах. Але перший же показ у Карлових Варах показав, що люди це кіно сприймають і всі ті ж самі меседжі, які кажуть в Україні, казали за кордоном. І журналісти, і кіношники, і звичайні глядачі.
— А були такі люди, які казали, що все це неправда? Типу, ми дивилися російське телебачення і знаємо, що там все інакше?
— Таких не було. Це можуть або провокатори, або люди хворі. Були такі більш толерантні запитання, нейтральні. Їх було кілька буквально, але все одно їх була набагато менша кількість ніж тих, хто нормально це сприймав.
У нас усе ж не відверто антиросійське кіно, як «20 днів у Маріуполі», де дійсно показані воєнні злочини. Тут більше війна, і йде військовий бій. Тут більше показана українська армія, що все не так ідеально, як ви собі уявляли. А рашка виступає просто як агресор. Вона скинула всі маски і пішла у відкритий наступ.
— Ти віриш у силу кіно щось змінювати чи на щось впливати?
— Звичайно. Це м’яка сила, яка працює поступово. Якийсь фільм ти подивився, щось тебе змінило. Не можна піти в кіно і вийти іншою людиною. Таке буває тільки в кіно про кіно. У житті це не працює. Якщо людина до чогось сама доходить, у щось перестає чи починає вірити, то фільми також можуть допомогти. Це може стати каталізатором.
Мене часто запитують за кордоном: «Чому ви не знімаєте кіно, ви могли б бути більш ефективним?». І я завжди їм кажу: «Коли по вулицях ваших міст їздять танки, то вже запізно співати пісні». Тому я обрав свій шлях і взяв автомат, а не камеру. А всі проєкти виникають побічно, бо я не перестав бути режисером.
А є багато інших, хто щось робить. Є «20 днів у Маріуполі», який теж був зроблений незаплановано, але який був знятий і змонтований — це дуже потужна робота. Бачив «Порцелянову війну», яка тепер на «Оскарі», — вона мені не так сильно зайшла — мені цей стиль не такий близький, як стиль Чернова, — але вже те, що вона потрапила на «Оскар» і виграла «Санденс», говорить про рівень.
