Цьогоріч DTF Magazine публікує щоденники з коротким оглядом найцікавішого з одного із ключових та найбільших фестивалів світу. На місці працює наша спеціальна кореспондентка Cоня Вселюбська, яка розповідає про фільми та перипетії. Матеріал оновлюється щоденно.
→ День 1 (13 травня)
У перший день Каннського кінофестивалю індустрія потроху з’їжджається в крихітне місто, налаштовується на потужний 12-денний робочий марафон.
Вдень відкрилася секція Cannes Classic показом «Великого Диктатора» Чапліна. Контекстуально це римувалося з імпровізованим українським днем, природа й мета якого не зрозумілі досі, адже він офіційно не входить до жодної з фестивальних категорій — так само, як і у відсутність бронювання квитків у системі.
Втім, була невелика кількість професіоналів, які приїхали завчасно і замість святкового просеко з колегами вирішили почати фестиваль із трьох українських документальних фільмів про війну. Як виявилося, на фільмі «Зеленський» не було англійських субтитрів, що вже зіпсувало репутацію цього дня. Однак Мстислав Чернов особисто представив «2000 метрів до Андріївки», і на цей показ зібралося чимало людей, адже це гучний фестивальний гіт, який усі хочуть спіймати.
Ввечері фестиваль відкрився гіперзірковою червоною доріжкою, де зібралися всі — від Клода Лєлуша до Леонардо Ді Капріо. Він, до речі, вручав Роберту Де Ніро нагороду за внесок у кінематограф. Де Ніро багато говорив про творчі і політичні ризики, спричинені режимом Дональда Трампа (більше про це в нашій новині. — Прим. DTF Magazine)
Фільми-відкриття рідко бувають гідними, тож прекрасною альтернативою став показ A hidden life Терренса Маліка — втішний приз замість його довгоочікуваного фільму про Ісуса, який він ніяк не домонтує.
→ День 2 (14 травня)
Наступного, вже повноцінного фестивального дня, ранок у Palace du festival всім зробив незмінно блискучий Том Круз, на фотоколл якого зібралася подивитися шалена кількість людей. Він тут із прем’єрою нової частини «Місія неможлива», і це була головна червона доріжка дня. Також палацом вільно крокує Джеремі Стронг, який цьогоріч у журі, але ховається за окулярами й костюмом Кендалла Роя зі «Спадкоємців».
Sound of Falling
(«Звук падіння»)
Режисерка — Маша Шилінскі
Конкурсний перегляд почався із серйозного претендента на «Гілку» — фільму «Звук падіння» німкені Маші Шилінскі. Це винятково оригінальне кіно про чотири покоління жінок, які поєднані травмою.
Такий опис може здатися банальним, але режисерка відходить від тривіальних тропів — мінімізує діалоги та хронологію, тож майже неможливо зрозуміти, які саме родині зв’язки мають героїні та в який час вони живуть. Поєднують їх — POV-шоти левітуючої камери й експериментальний монтаж, що втілює міжпоколіннєву примару жіночих тривог.
Знятий у суїцидально темних тонах на тлі німецьких краєвидів і підтриманий похмурим саунд-дизайном, фільм змушує відкласти думки і насолоджуватися формою. У пресцентрах його вже назвали шедевром — і цю назву треба запам’ятати.
«Два прокурори»
(Two Prosecutors)
Режисер — Сергій Лозниця
Квитки на преспокази та премʼєри були у доступі, тож це була далеко не найочікуваніша подія. Це перший ігровий фільм режисера за довгий час — адаптація оповіді Георгія Демидова. Навіть якщо абстрагуватися від спірної риторики режисера, цей фільм — повний провал.
Лозниця зняв абсолютно пусте кіно, яке розповідає про молодого прокурора в 1937-х, який вирішив боротися за людські права одного політвʼязня, але — який сюрприз — сам стає репресованим! Фільм не пропонує ані цікаву режисуру чи гру, ані атмосферну аутентику вʼязниці, ані якусь інтерпретацію до осучаснення книги.
Це — нещирий, застиглий у часі театр, який не рефлексує минуле, а просто відтворює його (і саме цим нагадує ДАУ). Добре, що фільм забувається ще на шляху до виходу із зали — й нам довелося це пережити на самому початку.
→ День 3 (15 травня)
Нарешті фестиваль увійшов у чіткий денний режим: зранку — повтори фільмів, які були прем’єрними напередодні, а після п’ятої — прем’єри нових. Виспатись не виходить, бо щодня о 7 ранку відкривається бронювання квитків, і треба встигнути відірвати собі необхідне приблизно за 40 секунд. Рівень кортизолу після цього не дає заснути знову.
Якщо немає потреби йти на повтори конкурсної програми, то ранок можна використати для роботи, перегляду паралельних конкурсних програм та інтерв’ю. А ще можна зазирнути до колег на Marché du Film (кіноринок) — дуже галасливе місце, переповнене продюсерами.
Там завжди є куток із безкоштовними напоями, а ще проходять круті панелі. Так я потрапила на презентацію проєкту Picture From Auschwitz — це найбільша, детально сертифікована локація Аушвіца Біркенау, яка тепер доступна як віртуальна кінолокація. На панелі особисто виступав CEO Auschwitz-Birkenau Foundation, який говорив про те, як важливо продовжувати знімати фільми про Голокост, і що цей проєкт є чудовою альтернативою, адже на самій локації знімати, звісно, не можна. Приймання пітчів уже відкрито.
Amrum
Режисер — Фатіх Акін
Після цього відбулося відкриття секції Cannes Premiere фільмом Фатіха Акіна — Amrum. Історія про хлопчика, який росте на віддаленому німецькому острові, де його ілюзії починають руйнуватися: війна закінчується поразкою, а його прогітлерівська мати у горі й післяпологовій депресії. Бідна дитина бігає селом і сумує, що люди все менш охоче йому салютують.
Ми знаємо (і любимо) Акіна як прихильника жорстокості, але в цьому фільмі він додає до неї краплю зворушливості, яка, як виявилося, йому пасує.
Sirat
Режисер — Олів’є Лакс
А ввечері ми побачили справжній бенгер, абсолютного фаворита молодшого покоління критиків — Sirat Олів’є Лакса.
Марокко, денна техно-вечірка в пустелі. Туди прибуває чоловік середнього віку з маленьким сином, у відчаї шукаючи старшу доньку-рейверку. Коли туристів розганяє марокканське військо, група з кількох людей вирішує поїхати на траках на інший рейв десь у глибині пустелі, і чоловік із дитиною приєднуються до них. Так приблизно на 30-й хвилині з’являються вступні титри, за якими слідує моторошна подорож суворою марокканською пустелею, яка дарує захопливі пейзажі для тріпів і несподівану смерть.
У цьому фільмі прекрасно все: майже безмовний розвиток сюжету, віртуозні знімання із дронів і, звісно ж, чудовий техно-сет — усе це створює виняткову напругу й майже метафізично передає досвід бед-тріпа. Обов’язково чекайте на фільм, а поки — подивіться тизер.
→ День 4 (16 травня)
Put Your Soul on Your Hand and Walk
«Поклади свою душу на руку та йди»
Режисерка — Сепіде Фарсі
16 травня в Каннах показали фільм Put Your Soul on Your Hand and Walk іранської режисерки Сепіде Фарсі. Головна героїня стрічки — 24-річна фотожурналістка та сценаристка Фатіма Хассуна з Гази. Вона не дожила до прем’єри — загинула 16 квітня внаслідок ізраїльського бомбардування (за день до цього в Каннах оголосили, що відібрали Put Your Soul on Your Hand and Walk до секції ACID).
Авіаудар припав на будинку Фатіми. Загинули десять членів її родини, включно з вагітною сестрою. Ізраїль наполягає, що завдавав цілеспрямованого удару по члену ХАМАС, а також вживав заходів для зменшення ризику шкоди цивільним особам.
Ось, що про фільм пише Соня Вселюбська:
«У секції ACID показали фільм Put Your Soul on Your Hand and Walk. Це стрічка іранської режисерки, яка зняла документальний фільм про Газу дистанційно. Її головна героїня — 24-річна Фатіма, яка ховається від обстрілів і дивом знаходить можливість зв’язатися з режисеркою.
Це есеїстична збірка фотографій, уривчастих дзвінків і поетичних кадрів, знятих режисеркою вдома. З героїнею вони говорять про Аллаха, про непохитну довіру до нього на тлі нескінченної війни. Фарсі загинула внаслідок ізраїльських бомбардувань ще до початку фестивалю, тож висловити солідарність прийшло багато людей».
Eddington
«Еддінгтон»
Режисер — Арі Астер
Однією з найочікуваніших подій став дебют Арі Астера в основному конкурсі. Його «Еддінгтон» розповідає про ковід у вигаданому пустельному містечку. Головний герой — шериф Джо, який не вірить у пандемію і шаленіє від масочного режиму, запровадженого ліберальним мером міста. Імпульсивно він вирішує балотуватися на посаду мера, просуваючи свої суперечливі погляди.
«Усі страхи Бо», попередній фільм Астера, був вкрай амбітним проєктом, який провалив очікування багатьох. «Еддінгтон» значно приземленіший — Астер мінімізує притаманну йому тривожність горору, натомість концентруючись на жорсткому гуморі. Вийшла постіронічна комедія, що сміливо висміює woke-культуру й переповнена теоріями змов та інтернет-дискурсами початку 2020-х.
Астер також чудово оперує своїм зірковим акторським складом: Педро Паскаль і Хоакін Фенікс у гарячому маскулінному напруженні іронізують над жанром вестерну, Емма Стоун із довгим рудим волоссям вишиває дивних ляльок, а Остін Батлер просуває сумнівний культ на захист жертв педофілів. Думки критиків щодо Астера вже розділилися, але справжніх шанувальників режисера фільм не залишить байдужими.
The Chronology of Water
«Хронологія води»
Режисерка — Крістен Стюарт
Крістен Стюарт давно заявляла про бажання зняти повнометражний дебют, тож її поява в секції «Особливого погляду» (в аутфіті з білих шорт, шкарпеток і туфель на шпильках) була очікуваною.
З перших хвилин фільму Стюарт дивує формою, адже на екрані відбувається зовсім не те, чого можна було б очікувати від дебютантки повного метру. The Chronology of Water це екранізація автобіографічної новели американської письменниці Лідії Юкнавіч. Її стиль письма — різкий, фрагментарний і ліричний. Стюарт адаптує його буквально: у фільмі майже немає широких планів, але присутній супер інтенсивний монтаж, і все це на тлі важкого змісту.
Це історія Лідії, яка виросла з батьком-тираном, що зруйнував її особистість. Із багажем травм вона входить у доросле життя, повне залежностей, але поступово відкриває в собі письменницький талант.
Вийшов сміливий фільм, насичений жіночою мастурбацією, наркотиками та різними формами насильства. Авжеж, він може здатися надто претензійним для такої першої великої роботи, однак Стюарт відкрила авторський голос із несподіваного боку, і ми з інтересом спостерігатимемо за подальшим.
→ День 5 (17 травня)
Urchin
Режисер — Гарріс Дікінсон
П’ятий день розпочався з прем’єри нового фільму Urchin Гарріса Дікінсона. Потрапити на показ було непросто, зокрема тому, що багато місць зайняли знаменитості, як-от Галіна Рейн (режисерка Babygirl), Пол Мескал і Charli XCX.
Виявилося, що Дікінсон — талановитий режисер, який делікатно наслідує канони британського реалізму. Його фільм — про бездомного хлопця, який після чергового ув’язнення за хуліганство намагається почати життя заново. Він влаштовується на роботу в дешевому готелі у східному Лондоні, де й зустрічає героїню української акторки Карини Химчук.
Вона грає посудомийку, яка емігрувала з України, про що свідчить сцена, у якій вона під час перекуру українською по телефону відтворює наш «ну а шо» діалог. Саме вона стає невеликим світлим пробліском у тверезому житті головного героя: і про кохання з ним поговорить, і на караоке поведе.
Можна щиро привітати Химчук із цією прем’єрою, адже нова поява такої східноєвропейської та харизматичної акторки не могла не привернути увагу топових професіоналів, які були в залі.
Nouvelle Vague
«Нова хвиля»
Режисер — Річард Лінклейтер
Опівдні ми дивилися Nouvelle Vague Річарда Лінклейтера — фільм-косплей на цей канонічний період французького кіно. Стрічка розповідає про Годара і його зйомки Breathless.
Режисер максимально розширює всесвіт, насичуючи його всіма суперменами/супервуменами французького кіно — від Мельвіля з Вардою до клерків Cahiers du Cinéma. Жодних нових рефлексій тут немає — стрічка просто насолоджується реінкарнацією, зворушливою даниною Годару, і завдяки прекрасному формальному виконанню цей підхід працює.
Вражає, як Лінклейтер, з його скаженим темпом роботи, продовжує створювати таке легке приємне кіно. Нагадаю, що на цьогорічному Берлінале ми також бачили його Blue Moon, який слід чекати так сильно як і Nouvelle Vague.
Die, My Love
«Здохни, коханий»
Режисерка — Лінн Ремзі
А вночі показали новий фільм (і одразу хіт) Лінн Ремзі Die, My Love. Дженніфер Лоуренс і Роберт Паттінсон грають молоду подружню пару з передмістя, яка переживає кризу в шлюбі. Ці проблеми великою мірою викликані та загострені поведінкою героїні Лоуренс. На початку здається, ніби в неї шизофренія, але поступово звикаючи до персонажки, розумієш — це просто такий її характер: лизати скло від нудьги, вистрибувати з машини на швидкості під час сварки, уявляти чорних коней у лісі.
Die My Love — це кіно-феєрверк, у якому Ремзі створила бездоганний баланс хтивого божевілля з натяками на фантастичний горор. Це гучна й супер смішна стрічка, яка дарує нам вибухову кінематографічну пару — Паттінсона і Лоуренс. Для Лоуренс це потужне повернення до великого авторського кіно, і наразі важко уявити еквівалентну кандидатуру на найкращу жіночу роль.
→ День 6 (18 травня)
Підкрадається екватор кінофестивалю, а отже, час роздивитися оцінки критиків. Найвідомішим є полл від Screen Daily, де голосують поважні й дуже серйозні кінокритики, зокрема Пітер Бредшоу із The Guardian чи Джастін Чанг із The New York Times. Наразі найнижчу позицію посідає Астер із принизливою оцінкою 1.5, а лідирує Лозниця — поки єдиний, хто переступив межу у 3 бали.
Найцікавіша ситуація складається з фільмами, що сильно розділяють критиків — зазвичай саме вони отримують велику увагу й навіть успіх, коли виходять у прокат. Так торік сталося з «Мегалополісом» і «Субстанцією», а наразі дзеркальна ситуація з фільмом Die My Love Лінн Ремзі, де грають Дженніфер Лоуренс і Роберт Паттінсон.
Водночас варто звернути увагу на інші списки критиків. Наприклад, на платформу MOIRÉE, де зібрано багато молодих і водночас одних із найкращих критиків світу, які пишуть для таких видань, як Film Comment Magazine і MUBI. Там лідирує Sirat Олів’є Лакса (3,8 бала).
Шостий день, на жаль, не приніс багато вражень.
The Secret Agent
«Таємний агент»
Режисер — Клебер Мендонса Філью
Опівдні відбулася премʼєра The Secret Agent («Таємний агент») бразильського режисера Клебера Мендонси Філью.
Загалом, останніми роками посилився піджанр історичних драм із Латинської Америки від іменитих авторів. Наприклад, торік на Венеційському кінофестивалі улюбленцем багатьох стала історична драма I Am Still Here, яка зрештою потрапила до оскарівських номінацій, а тепер, імовірно, цю естафету перейме The Secret Agent. Мендонсу люблять у Каннах ще з часів премʼєри його Bacuaru, тож очікування були високі.
Події фільму розгортаються у 1977 році. Після тривалої відсутності чоловік повертається до невеличкого міста, щоб наблизитися до свого маленького сина, адже його мати померла від пневмонії. На тлі сімейних сентиментів розгортається екскурс у політичне й дуже злочинне середовище міста.
Критики з латинської Америки в захваті, як і всі, хто захоплюється історичними латиноамериканськими драмами, і якщо ви належите до однієї з цих категорій — вам варто придивитися до The Secret Agent (хоча я йому поставила дві зірки).
The Phoenician Scheme
«Фінікійська схема»
Режисер — Вес Андерсон
Увечері показали новий фільм Веса Андерсона — «Фінікійська схема», і на преспоказі зала подекуди пустувала. Багато моїх колег-друзів уже давно втратили віру в режисера, тому відмовляються від цих текстів — а отже, і пропускають фільм.
Загалом у всесвіті Андерсона все суперстабільно: симетрія, пастель, суперзірки, іронічний наратив і відсторонена гра суперзірок. Усе це кочує з кожного фільму в фільм — змінюється лише сюжет. Цього разу це історія жорстокого перемовника (Бенісіо Дель Торо), який намагається налагодити стосунки зі своєю донькою.
Отже, це фільм для тих, хто не вимагає від режисера змін і досі не втомився від ідеального й самореферентного візуала. За таких умов фільм обовʼязково сподобається. А в полі кінокритиків Ioncinema, де голосую і я, фільм колективно захейтили.
→ День 7 (19 Травня)
Коли кінофестиваль накривають дні слабкого кіно, центральні дискусії займає погода. А погода тут, м’яко кажучи, не дуже. Мабуть, вона теж у шоці з грандіозного провалу Жюлі Дюкурно, але спочатку про хороше.
Highest 2 Lowest
«З вершин до низин»
Режисер — Спайк Лі
Вчора пройшла позаконкурсна гранд-премʼєра нового фільму Спайка Лі «З вершин до низин». Не варто очікувати тут класичного Лі з грайливою формою на тлі ліричних наративів про досвід темношкірих.
Попри очікування, фільм майже немає нічого спільного з оригінальним фільмом Акіри Куросави — Лі адаптував зачатки історії у контекст сучасного Нью-Йорка, і це спрацювало.
Спайк Лі зміг зберегти свій стиль у межах великого комерційного кіно, а сьогодні це велика рідкість серед режисерів його спектру. Як і у всіх його фільмах, центральну позицію тут усе ж займає середовище блек ком’юніті. Втім сам сюжет винахідливістю не відрізняється: це історія про СЕО суперуспішного музичного лейбла (Дензел Вашингтон), який приймає ризиковане рішення з інвестицій. Однак він не встигає підписати угоду, адже його сина разом із сином його друга викрадає невідомий чоловік, вимагаючи кілька мільйонів (A$AP Rocky, який, на жаль, показує своє обличчя тільки наприкінці фільму). Весь фільм герой намагається повернути заручника.
Загалом це супер кіно для ненавʼязливого вечірнього перегляду, яким Apple TV можуть цілком пишатись, а якщо фільм буде дратувати простотою — Дензел Вашингтон згладить усі кути.
Alpha
«Альфа»
Режисерка — Жюлі Дюкурно
О десятій вечора ми всі прийшли на преспоказ Alpha Жюлі Дюкурно, яка у 2021 році виграла головну каннську нагороду за бодігорор «Титан» (і стала першою за майже 30 років жінкою, яка отримала «Золоту пальмову гілку». — Прим. DTF Magazine). Забита зала Debussy застигла в очікуваннях, що зараз режисерка врятує цей марафон розчарувань. Вийшов один із найбільших, які я пам’ятаю, провалів основного конкурсу Канн.
Ці судження я роблю з реакцій великої кількості колег одразу після показу. Якщо зазвичай розгортаються бурхливі дискусії — знаходиться хтось, хто захищає фільм чи його певну складову. Після Alpha преса мовчки курила, дивлячись у підлогу (на відео у цьому пості — овації безпосередньо на прем’єрному показі за участі режисерки та акторів). Підтверджують розчарування критиків їхні оцінки в зведених таблицях Screen Daily, MOIRÉE та IONCINEMA.
Дюкурно зняла абсолютно беззмістовне і некрасиве кіно, сюжет і наміри якого складно скласти у слова. Загалом це історія про підлітка Альфу, яка набиває собі партак і підхоплює щось схоже на СНІД (у фільмі не згадується назва вірусу. — Прим. DTF Magazine). Її матір — лікарка, яка також доглядає за братом-наркоманом, у якого схожі з Альфою симптоми. Водночас у місті розгортається невідома епідемія, яка перетворює людей на камені.
Це мав бути рідний для Дюкурно боді-горор, але вона чомусь постійно відвертає камеру в моментах, де він має розпочатися. Цей великий недолік міг би вирівняти сюжет, але в ньому постійно зміщувались акценти і використовувалися найбанальніші метафори.
Пітер Дебрюж з Variety і Девід Ерліх з Indie Wire знайшли чудові слова для негативної, але детальної рецензії, з якими я солідарна. Залишається сподіватися, що режисерка витримає цей шквал хейту і повернеться з нормальним фільмом.
→ День 8 (20 травня)
Вчорашній день розпочався із жахливого шторму. Диджеї на червоній доріжці проявили гарне почуття гумору — поки люди намагалися сховатися від зливи, з колонок лунала Rihanna — Umbrella. Але вже о четвертій на горизонті знову з’явилося палюче сонце, зустрічаючи великого іранського автора Джафара Панахі на червоній доріжці.
A Simple Accident
«Це був лише нещасний випадок»
Режисер — Джафар Панахі
Попередній фільм Джафара Панахі No Bears («Без ведмедів», 2022) постав у одній із його найбільш складних версій — автор сам знявся у стрічці, насичуючи політичний тон додатковими наративами з ламанням четвертої стіни. А ось його новий фільм A Simple Accident дуже простий у сюжеті й виконанні, і хоча він не менш політичний, для Панахі він вийшов винятково смішний.
Фільм розповідає про працівника автосервісу, який, здається, впізнає в одному із клієнтів свого колишнього політичного репресора. Він викрадає його, однак той доводить, що він невинний. Невпевнений герой із побитим тілом жертви в багажнику здійснює турне до своїх побратимів по репресіях, і разом вони ніяк не можуть зрозуміти — чи того вони спіймали.
Цей приємний і навіть розважальний фільм веде стару як світ дискусію про людське прагнення до помсти, що намагається співіснувати із прощенням. Стрічка отримала дуже компліментарну критику, тож у Панахі є всі шанси на великі нагороди. А сам Панахі після прем’єри виголосив на фарсі промову, присвячену іранським митцям, що вимушено покинули свою країну.
Опівдні я зайнялася своєю щорічною улюбленою каннською активністю — спостереженням за видовищним розпадом такого (у далекому-далекому минулому) талановитого автора Кирила Серебреннікова.
Його два попередні фільми — Tchaikovsky’s Wife та Limonov: The Ballad — зайняли чиєсь місце в основному конкурсі Канн (попри війну росії проти України, бо організатори вважають Серебреннікова дисидентом. — Прим. DTF Magazine) і з тріском провалилися — ані на фестивальному колі, ані у прокаті вони нікому не були потрібні, тож режисер з’їхав до дещо ганебної для себе секції Cannes Premiere.
Новий фільм — чорно-білі пригоди Йозефа Менгеле. Більше про сюжет сказати не можу, бо мене вистачило лише на 15 хвилин.
Eleanor the Great
«Елеонора Велика»
Режисерка — Скарлетт Йоганссон
Найбільшим подарунком цього дня стала прем’єра фільму Скарлетт Йоганссон — «Елеонора Велика». Вона завершує парад суперзіркових акторів із режисерськими дебютами у секції «Особливий погляд».
Йоганссон відкрилася як дуже чуттєва драматична режисерка, однак професіоналізм її фільму не дивує, адже акторка має великий досвід у продюсуванні.
Фільм розповідає про неймовірно харизматичну 94-річну єврейку Елеонор, яка після смерті найкращої подруги переїжджає до Нью-Йорка. Випадково потрапивши у групу психологічної допомоги для тих, хто пережив Голокост, вона починає брехати, що має аналогічний досвід. Проте в неї є причини для брехні.
Йоганссон зняла зворушливий фільм за вивіреною голлівудською формулою абсолютного сентименталізму. Він нагадує ті американські мелодрами, які ми колись брали у відеопрокаті з батьками на початку нульових. Не вірте снобським оцінкам і обов’язково чекайте на вихід.
→ День 9 (21 травня)
Фестиваль поступово добігає кінця та майже спорожнів. Але для тих, хто залишився, Канни приберегли найгучніші драми й шедеври.
History of the Sound
«Історія звуку»
Режисер — Олів’є Херманус
Першим ми подивилися History of the Sound Олів’є Хермануса — стрічку, яка, без сумніву, здобуде багато уваги.
1917 рік. У центрі сюжету — юнак (Пол Мескал), наділений божим даром музичного слуху й голосу. На студентській вечірці він помічає вродливого піаніста (Джош О’Коннор), із яким у них стається Кохання (з великої) з першого погляду. Але їм заважають війна, різні континенти, суспільство і смерть. Це кохання не відпустить їх ніколи. Воно настільки сильне, що зʼїдає зсередини і ламає все навколо.
Багато хто сприйняв фільм скептично — мовляв, він спирається на шаблонні елементи гей-драми — і це дійсно так. Але акторські перформанси і візуальна якість стрічки, що кінематографічно передає страждання фатального кохання, дають усі шанси повірити в цю історію. І якщо це вдасться — останні 20 хвилин змушують виплакати море сліз.
Ми вже кличемо Пола Мескала «Golden Palm Мескал» — його найсильніша роль від часів Aftersun. А хімія з О’Конором, яка майже відчутна на дотик через екран, не залишить інтернет у спокої.
Sentimental Value
«Сентиментальна цінність»
Режисер — Йоакім Трієр
А ввечері показали ймовірного переможця цього фестивалю. Йоакім Трієр, улюблений за хіт «Найгірша людина у світі», повертається в конкурс із ще потужнішим фільмом під промовистою назвою «Сентиментальна цінність». У ролях — Ренате Реінсве, Ель Феннінг та Стеллан Скашгорд.
Ренате Реінсве грає актрису з великої родини, покоління якої живуть у красивому багатоповерховому будинку. Цей дім настільки просякнутий історіями, що здається — має власні органи чуття. У героїні складні стосунки з батьком (Стеллан Скашгорд) — самозакоханим режисером, який давно залишив родину. Вперше за довгий час він намагається повернутися до ігрового кіно й пише сценарій для своєї доньки, яка категорично відмовляється у ньому грати.
Мабуть, єдиний мінус цього фільму — в тому, що він ідеальний. І цим навіть трохи дратує. Стрічка наче створена для здобуття «Золотої пальмової гілки», адже має всі риси типового каннського переможця, чимось віддалено нагадуючи «Анатомію падіння». Вона також має розумну драматичну глибину, бездоганний візуал і жирний авторський почерк Трієра, який цілком заслуговує на головну нагороду. Це були мої перші п’ять балів у критичному голосуванні.
Militantropos
Україна
Режисери — Аліна Горлова, Ліза Сміт, Семен Мозговий
Втім, найбільше цей день запам’ятається довгоочікуваною прем’єрою українського документального фільму Militantropos, який показали у престижній паралельній секції «Двотижневик режисерів» (там, де у 2022-му був «Памфір»).
Це перша частина документальної трилогії від авторського сузір’я: Аліна Горлова, Ліза Сміт і Семен Мозговий. Як і багато проєктів колективу Tabor, це глибоко концептуальний фільм із надзвичайно вивіреним монтажем, що веде філософські роздуми про людину в умовах війни.
Прем’єра пройшла при повному солдауті й була зустрінута гучними оваціями, привернувши увагу індустрії до двох наступних частин, на які ми вже дуже чекаємо. А вже за кілька тижнів Militantropos можна буде побачити в основному конкурсі Docudays.
А ввечері ми вирушили на вечірку з нагоди премʼєри, яка виявилася винятково крутою. Загалом каннські вечірки сумнозвісні своїми жахливими міксами попмузики, але українська команда не могла допустити такої ганьби.
Першим за пульт став диджей Kutin із Відня, який відіграв класний експериментальний ембієнт-сет. А от після нього почалася справжня вечірка — за пульт стала Human Margareeta, яка принесла справжні київські вайби. Вестерни були в шоці.
→ День 10 (останній)
Передостанній день, фестивальна зона виглядає так, ніби всі вимерли. Замість преси та індустрії зали заповнює натхненна молодь з акредитацією «3 days in Cannes».
І як шкода, що саме наприкінці фестивалю поставили фільм, який вимагає найбільшого. У момент, коли письменницький синтаксис більше не формується, а енергії на велике амбітне кіно вже немає. Хоча ходили чутки, що режисер завершив монтаж буквально позавчора — і, побачивши результат, хочеться йому все пробачити.
Resurrection
«Воскресіння»
Режисер — Бі Гань
35-річний китайський режисер Бі Гань привіз найнеординарніше кіно, яке можна побачити в конкурсі, — справжній формалістський прорив і серйозне випробування на глядацьку витривалість — Resurrection.
Це 160-хвилинна епопея, складна для опису, яка переосмислює історію кіно через призму історії Китаю, розмірковуючи про смертність і мрії. Фільм починається із сіквенсу німого кіно — він трактує фантасмагорічну притчу про монстра зі схованим плівковим проєктором у спині. Виявляється, людство тепер може жити вічно, і з цим усвідомленням ми вирушаємо в турне з шести розкиданих у часі і слабо пов’язаних між собою епізодів.
Бі Гань, без перебільшення, вражає винахідливістю та нездоровою любов’ю до жанрового кіно. Це фільм від істинного синефіла для істинних синефілів, і такі фільми зазвичай не здобувають головних нагород у Каннах, проте запам’ятовуються надовго. Я віддаю йому свою особисту нагороду за найкращу режисуру.
Також мала честь бути запрошеною на ланч кінокритиків, організований Mubi Notebook. Нас було приблизно 35 кінокритиків, які обговорювали програму. Все ж таки найбільш компромісним фаворитом залишається Sirat.
Увечері показують решту конкурсної програми — наприклад, новий фільм братів Дарденнів (The Young Mother’s Home/«Дім молодих матерів») та нову стрічку Келлі Райхардт (The Mastermind/«Геній»), яку поставили останньою у списку. Завтра, 24 травня, всі кінозали фестивалю повторюватимуть конкурсну програму, тож це саме той день, коли можна надолужити все.
На щастя, я подивилася всі найважливіші фільми конкурсу і цьогоріч не залишаюся на останній день. Після феєрії від Бі Гань не хочеться перебивати післясмак сухим авторським кіно, тож прямо перед вильотом я вирішила себе потішити — вперше в житті піти на показ секції Cannes Classics.
Також відбувається прем’єра нової 4K-реставрації одного з найкрасивіших фільмів в історії кіно — «Баррі Ліндон» Стенлі Кубрика. Навіть страшно уявити, як ця краса виглядатиме на плівці й величезному екрані, тож мені важко уявити кращий фінал кінофестивалю. А вже 24 травня оголосять переможців.
Щиро дякую, що читали мої щоденники!
