Стартував Венеційський кінофестиваль. А з ним повертаються щоденники DTF Magazine, які з місця подій вестиме наша спеціальна кореспондентка Соня Вселюбська (наш онлайн з Канн і головні прем’єри читайте тут).
Нудно не буде. Зважаючи на програму цьогорічного фестивалю (нові роботи Лантімоса, дель Торо, Джармуша, Баумбаха, Біґелоу, Гуаданьїно, Кауфмана та інших), прем’єру фільму A24 з Олександром Усиком в одній із ролей, кількість очікуваних зірок та скандали, що вже розгортаються навколо (і вгадайте з першого разу, чий прапор уже висить на вході до фестивального центру).
Список: які фільми нагородили на Венеційському кінофестивалі
Останній щоденник (5 вересня) | І він про український фільм
На девʼятий день уже майже неможливо ані дивитися кіно, ані писати про нього. Великі й варті уваги премʼєри давно завершилися. Хіба що фільм Silent friend угорської режисерки Ільдіко Еньєді, яка закриває покази основного конкурсу. Фільм цілком можна очікувати серед переможців, втім детальніше розповісти про нього наразі не можу, адже ембарго на нього спадає лише після публікації нашого останнього щоденника.
→ Свій венеційський марафон кіно я завершую переглядом єдиного справді вартого українського фільму в програмі — короткого метру Кирила Земляного «Недоступний». Його 20-хвилинна стрічка потрапила в селекцію короткометражного конкурсу Orizzonti Short Films. Щороку програмна дирекція переглядає тисячі робіт з усього світу, тож увійти до переліку лише 14 конкурсних фільмів — величезне досягнення.
«Недоступний» успадковує спостережливу кіномову популярних коротких метрів про війну, створених під егідою СУК («Сучасне українське кіно»). Наприклад, короткий метр «Роздуми про мир під час повітряного нальоту» В’ячеслава Туряниці, який подорожує топовими фестивалями вже пів року. На шорт Земляного чекає аналогічний патерн.
Фільм розповідає про хлопця, який волонтерить на гуманітарному складі. Його родичі залишаються на окупованій території, вагаючись, чи наважитися на виїзд. Коли герой дізнається, що його мати нарешті вирішила виїхати гуманітарним конвоєм, по радіо звучать тривожні новини, а у спробах додзвонитися чує: «Абонент недоступний».
Це красиве й емоційне кіно, яке розповідає тривіальну історію через розумну режисуру. У ньому є місце символізму, недосказаності та чудовій операторській роботі. Формально «Недоступний» виглядає краще за більшість європейських конкурентів, у країнах яких немає війни й дефіциту бюджетів. Абсолютно блискуче головну роль виконав Владислав Макарюк, хоча він не є професійним актором. Без його влучного відтворення найскладніших емоцій сильної тривоги і страху в надзвичайно близьких планах це кіно навряд чи вийшло б. Щиро вітаю команду фільму з прем’єрою.
→ Відправляю ці щоденники дорогою в аеропорт, дивлюся на свій гугл документ і пишаюся. За ці 10 днів я написала понад п’ять із половиною тисяч слів і оглянула більше ніж 20 найяскравіших стрічок фестивалю. Дякую редакції DTF за цю ініціативу. Нарешті в українському медіапросторі є місце для розгорнутих фестивальних оглядів, у яких, судячи з ваших реакцій і переглядів, є неабиякий попит. Дякую, що читали, — і до зустрічі!
День 9 (4 вересня) | День поганого кіно
Пам’ятаєте, в щоденниках за третій день я писала, наскільки розклад перенасичений великим кіно через фестиваль у Торонто? Отже, TIFF стартував сьогодні, а це означає, що Венеційський фестиваль значно спорожнів, увага провідної кінопреси спрямована на Торонто, а кіно у Венеції останніми днями показують погане.
→ Власне, вчорашній день я розпочала на преспоказі того самого документального фільму Олександра Роднянського «Notes of the True Criminal» («Записки настоящего преступника», української назви фільм не пропонує).
Роднянський — той самий кінорежисер і продюсер, який 20 років жив у Москві, а з початком вторгнення почав робити популярні дописи про війну у своєму інстаграмі та телеграмі, за що в Росії отримав статус «іноагента». Саме звідси походить назва фільму. Стрічку він співрежисував з кінокритиком Андрієм Алфьоровим, але в початкових титрах його прізвища немає, і мені складно зрозуміти, в чому саме полягала його режисура.
Це фільм-есей, що починається як досить красиво зроблена архівна оповідь про родину і близьких Роднянського в контексті України, хаотично стрибаючи то в 60-ті, то у 80-ті. Але в певний момент стрічка починає дедалі більше концентруватися на Україні й занурюється в хаос. Вона ніби тяжіє до об’єктивного погляду на історію минулого і сучасного, а зрештою зводиться до тези: війна — це погано, і люди страждають з обох боків.
Під час перегляду я з превеликою заздрістю дивилася на цей потік людей, які прямували до виходу й не витримали навіть половини, адже писати їм про це не треба. Зрештою, в залі залишилося кілька десятків людей, разом з Іллею Хржановським, який сидів поруч зі мною. Ось такі тортури.
→ Увечері відбулася прем’єра фільму «The Voice of Hind Rajab» («Голос Хінд Раджаб») — для багатьох це була найочікуваніша стрічка кінофестивалю. Я повелася на хайп, але залишилася з дуже великими етичними і стилістичними претензіями до цього фільму.
Події фільму відбуваються в Рамаллі, в офісі працівників Червоного Хреста, яким телефонує маленька дівчинка, що ховається від обстрілу. Працівник колцентру залишається з нею на лінії, намагаючись відкрити «зелений коридор» і відправити туди допомогу, але закінчується все погано.
Дійсно, тема актуальна — політичне і чи не найактуальніше кіно в основному конкурсі. Якби не дві проблеми: по-перше, цей фільм є драматизацією подій з використанням реальних записів дівчинки в цей колцентр, які обігруються реакціями акторів навколо комп’ютера. По-друге, у фільмі бракує тієї потрібної напруги, яка б змусила заплющити очі на ці недоліки. Тож виходить, що ці реальні записи — єдиний щирий драматичний момент фільму, який працює.
Я дивилася і думала про наші спірні патріотичні фільми на кшталт «Бучі». Хоча в «Голосі Хінд Раджаб», на щастя, не відтворюють воєнні події та вбивства, все ж постає еквівалентне етичне питання: чи мають режисери право робити ігрове кіно, використовуючи реальний документ про жахливі події, які досі тривають, та імплементуючи в наратив тих, кого ця трагедія вбила? Шкода, що ці дзвінки не стали матеріалом для більш талановитого кіно в документальній формі.
На прем’єру режисерка прийшла з фотографією дівчинки, і мені це здалося крипово. Однак у залі після показу відбувалося щось неймовірне — подивіться самі, західна преса в захваті. Кажуть, це новий голос у палестинському спротиві. Майже з точною ймовірністю передбачаю, що фільм візьме одну з великих нагород цьогорічного Венеційського кінофестивалю.
День 8 (3 вересня) | Чарлі Кауфман, Кетрін Бігелоу та Ґас Ван Сент
Фестиваль пустішає, стрімко добігає кінця, але гарне кіно не закінчується.
→ У позаконкурсній секції показали новий фільм Ґаса Ван Сента. Публіка на Лідо любить легенду інді-кіно, а останній великий фільм він знімав сім років тому.
У Dead Man’s Wire Ван Сент знову береться за кримінальну комедію, в центрі якої — компульсивний юнак. 70-ті, головний герой, якого грає стабільно харизматичний Білл Скарсгард, Тоні, вривається в офіс іпотечної компанії. Він взяв заручника й причепив до його потилиці дуло рушниці за допомогою дроту. Один кінець дроту з’єднаний за гачок, інший зав’язаний навколо шиї заручника, звідки й походить назва фільму.
Тоні вимагає компенсації від іпотечної компанії, яка витягла з нього всі гроші та ментальне здоров’я. Але найголовніше — він вимагає щирого вибачення від СЕО компанії (смішна мініроль Аль Пачіно), який цього робити ніяк не збирається. А ще тут є Колман Домінго, який зі своїм сексі-голосом грає радіоведучого, що виступає певним медіатором у перемовинах.
У свої 70 з гаком років Ван Сент зняв доволі веселе, дещо нелогічне кіно, яке з перемінним успіхом тримає напругу, водночас балансуючи з абсурдною комедією. Приємно бачити, як Ван Сент не відходить від естетики ТВ-медіума, з якою він «дружить» з початку кар’єри. Втомлені колеги були раді наприкінці фестивалю побачити просте розважальне кіно, яке нічого від тебе не вимагає, але мені здається, його оцінять лише справжні фанати режисера.
→ Не відходячи від улюбленого формату короткого метру, Чарлі Кауфман представив How to Shoot a Ghost. Фільм, що продовжує його дослідження теми смерті, цього разу про пару двох привидів-туристів в Афінах.
Він знову працює з поетесою Eva HD, з якою вони познайомилися на письменницькій резиденції і ось вже мають три колаборації — її поема була начитана в його останньому повному метрі «Я думаю, як усе закінчити», вона ж працювала з ним над попереднім коротким метром Jackals & Fireflies, а зараз написала поему, яка стала основою фільму.
Кауфман все більше відходить від екстравагантних сюрреалістичних світів у бік спокійної лірики на меланхолії. Вийшла типова Ghost Story, натхненна Крісом Маркером та есеїстською документалістикою. Більше спойлерити не буду, адже невдовзі після фестивалю фільм вийде на стримінгу Kanopy.
→ Нарешті показали фільм американської легенди Кетрін Бігелоу (режисерка «Володаря Бурі», що отримав шість нагород «Оскар», зокрема, як найкращий фільм. — Прим. DTF Magazine), яка досі не вийшла зі своєї ери прискіпливого дослідження американської політики. A House of Dynamite («Будинок з динаміту») — один з найсуперечливіших фільмів фестивалю, що розділив публіку на «любов/ненависть», і я з першими.
Отже, фільм розповідає про ранок в американському офісі кризових комунікацій, які помічають на екрані (ймовірно) ядерну ракету, що була запущена з Тихого океану і дістанеться до Чикаго вже за 90 хвилин. Ракету ніяк не можуть перехопити, сержанти перед комп’ютерами плачуть від безсилля, політики бігають по кабінетах і дзвонять, намагаючись зрозуміти, хто до біса пустив цю ракету і кому відповідати…
Це був Китай, Північна Корея чи Росія? Але ж Росія дала слово, що це не їхній пуск, а стріляти по них у відповідь страшно. Прекрасний Ідріс Ельба грає президента Америки, який тримає ламіновану книжечку з різними планами розвитку в ядерній війні, яка, за його словами, схожа на меню в м’ясному ресторані.
Бігелоу дає ненав’язливі субтитри на різні локації, типи зброї та складну лексику, які допомагають зануритися в цей гіперкомплексний світ американської політики війни. Фільм тримає в шаленій напрузі всі дві години, зберігає «вайби» Харуна Фарокі і документального руху direct cinema — у тривогах, які присвячені операційним зображенням, і коли від екранів і цифр залежить твоє життя.
Я обговорила цей фільм з небагатьма людьми з України, які тут є, і нам спала на думку теза, що Бігелоу дуже влучно передала це відчуття, коли ти стежиш по моніторах за балістикою, яка летить на твій район, і які емоції та дії ти переживаєш. Саме за це багато західних критиків сварять фільм, кажучи, що він дуже театральний і сентиментальний, зроблений, щоб налякати американців. Але ж це і є реальність, а не попередження — як кажуть у фільмі.
День 7 (2 вересня) | Олександр Усик та Дуейн Джонсон у фільмі Бенні Сафді та док про Кім Новак
→ Не повірите, але у нас знову крутий док. Швейцарський режисер Александр О. Філіпп, який зняв низку документальних фільмів про кіно й режисерів («Лінч/Оз», «78/52»), презентував нову роботу Kim Novak’s Vertigo («Запаморочення Кім Новак»).
У новому фільмі він досягає найбільшої психологічної близькості зі своєю героїнею — Кім Новак, яка зіграла головну роль у фільмі «Запаморочення» (Vertigo, 1958) Альфреда Гічкока. Судячи з назви, може здатися, що це фільм про тінь Гічкока над її карʼєрою та найвідомішою роллю. Але насправді ім’я Альфреда у стрічці звучить набагато пізніше, адже історія життя Новак набагато цікавіша. Ба більше, її підхід до акторства та страх втратити особистість у всіх цих ролях відкривають розуміння Гічкоківського фільму як ніколи.
Вражає, як режисер зміг так багатошарово представити особистість акторки всього за 70 із лишком хвилин — про яку ми так мало знали, адже вона рано пішла з Голлівуду, не любила інтервʼю і загалом ніколи не відчувала себе зіркою.
Мені подобається хаотична фабула фільму, яка змішує хронологічну оповідь життя Кім Новак — через архіви та її закадровий голос. А між цим вона з режисером розбирає горище, якого не торкалася роками. Наприклад, вони знаходять її сценарій зі знімань Vertigo, який вцілів після кількох сильних пожеж, а також найнеймовірніше — сірий костюм із фільму. Сцена, коли Новак наприкінці фільму бере його в руки зі сльозами на очах, — це дивовижне видовище. 92-річна акторка приїхала до Венеції не представляти фільм, а щоб отримати нагороду за внесок у розвиток кінематографа.
→ У конкурсі дуже не вистачало якогось швидкого й веселого кіно, і здавалося, новий фільм Бенні Сафді задовольнить ці потреби. Його The Smashing Machine («Незламний») — це байопік про Марка Керра (Дуейн Джонсон), піонера UFC, непереможного бійця, який одного дня все ж зазнає поразки.
Замість того, щоб робити швидкотемпове кіно у стилі «Гарних часів» (Good Time, 2017) чи «Негранованих коштовностей» (Uncut Gems, 2019), коли він ще працював у дуеті з братом, тут він робить дуже тендітне, спокійне і візуально комфортне кіно про крихку маскулінність і залежність. Керр сидить на опіоїдних болезаспокійливих ліках, які він вводить внутрішньовенно. Емілі Блант грає його дівчину — співзалежну, звісно, але досить сильну, щоб терпіти цей кошмар удома.
Головний сюрприз — Усик, у якого роль більша, ніж можна було очікувати. Як і в житті, він грає професійного бійця на ім’я Ігор Вовчанчин, який завдає головному герою першої великої поразки. Дуже круто чути українську у фільмі А24 без субтитрів та бачити харизму Джонсона й Усика в одному фреймі: це велике задоволення.
Я чула, що на преспоказі о восьмій ранку Сафді сам прийшов до зали поспілкуватися із журналістами на дуже розслаблених вайбах. А ввечері мала честь бути запрошеною на вечірку до премʼєри фільму. У Венеції — найкращі вечірки: нас відвезли приватним човном до розкішного готелю, де нас годували та поїли, а каст фільму перебував усередині за купою охорони. Втім, моя мета була наживо, хай і здалеку, побачити Дуейна Джонсона з його розкішною засмагою. І вона була досягнута. Також на вечірці чомусь був Абель Феррара й Аманда Сейфрід, хоча я зрозуміла, що це була саме вона, лише сьогодні зранку.
День 6 (1 вересня) | Потенційний претендент на нагороди та «Чаклун Кремля» з Джудом Лоу в ролі Путіна
Ми підібралися до екватора фестивалю, тож починаються розмови про найдивовижніші фільми та потенційних переможців. Звучить думка, що конкурс, хоч і сповнений потужними стрічками, досі так і не запропонував фільму, від якого хочеться посидіти в тиші та перевести дух.
→ Проте все змінив учорашній преспоказ Teastment of Ann Lee («Заповіт Енн Лі») Мони Фаствольд.
Режисерка й акторка, також відома як співсценаристка «Бруталіста» і власне дружина режисера Бреді Корбета. Тепер вони помінялися місцями, і він виступив другим сценаристом до її фільму. Діалог між їхніми стрічками надзвичайно міцний на рівні продакшену і навіть сюжету.
Фільм Фаствольд розповідає про Анну, засновницю релігійного руху шейкерів, у XVIII столітті (радикальний релігійний рух, відомий своїм екстатичним співом і рухами). І це мюзикл! Але не поспішайте закочувати очі, бо музику написав Деніел Блумберг (теж «Бруталіст», за музику до якого він виграв «Оскара»), а отже, вокальні номери там скоріше експериментальні й віртуозні. Аманда Сайфред співає, виконує важкі хореографічні номери з її вірним натовпом посеред темних кімнат при свічках. Візуально це просто захват, кожен кадр ніби зійшов з полотен Лувру. Як і «Бруталіст», фільм знято всього лише за 10 мільйонів доларів.
Це саме те незвичне кіно, не схоже ні на що інше в конкурсі, яке прагне неможливого, експериментуючи з формою, і після якого хочеться взяти невелику паузу. Я не можу сказати, що це кіно дісталося до глибин моєї душі, я взагалі не фанатка історичних драм із сучасною призмою, але «Teastment of Ann Lee» точно заслуговує на всі похвали й нагороди. Він і є потужним кандидатом на «Золотого лева».
→ А тепер про Джуда Лоу в ролі Путіна у фільмі «Чаклун Кремля» Олів’є Ассаяса. Знаючи Ассаяса, який може створити потужну стрічку раз на кілька років, я боялася, що «Чаклун Кремля» буде крутим кіно з симпатичними до російських наративів вайбами, якою і є оригінальна книжка. Дякую Богові, вийшла повна *****.
«Чаклун Кремля» обіцяв бути політичним трилером, відкриваючи кулуари кремлівських кабінетів, але зрештою презентує збентеженого Пола Дано в ролі Вадима Баранова (натхненний постаттю Суркова), який «лягає» під Путіна. Джуд Лоу має напрочуд дурний вигляд у цій ролі, немає жодної драматичної арки та екшену. Власне, як і сам фільм: нудна, сира гидота, яка вибірково переказує історію Росії в компанії горілки, вушанки й вовків у степах.
Це просто дуже погане кіно. Навіть не з української призми — варто лише відкрити рецензії англійською. Фільм хвалять за акторські виконання, з чим я абсолютно не згодна, але його структуру і форму заслужено розносять у пух і прах. Знаю кількох кінокритиків, які вийшли посеред фільму, чого вони не роблять ніколи.
→ Продовжуємо серію розповідей про потужне документальне кіно. HOLOFICTION польського режисера й візуального митця — Міхаля Косаковського. Йому спала на думку неймовірна ідея — зробити документальний фільм про дослідження іконографії репрезентацій Голокосту в ігровому кіно.
Це півторагодинний монтажний бездіалоговий фільм, який хронологічно до подій презентує найпопулярніші патерни репрезентації Голокосту в кіно: дим газових камер, погроми, реєстрація євреїв нацистами, поїзди — усе це комбінується в єдиний наратив з голлівудського кіно, чехословацької нової хвилі та радянських картин серед іншого. За ідеєю нагадує фільми австралійського дуету Soda Jerk.
У мене є особлива обсесія на кіно про війну та Голокост, але цей фільм вразив мене чи не найбільше тут. Я щойно провела інтерв’ю з режисером, який розповів мені про те, як він подивився всі доступні ігрові фільми про Голокост протягом восьми років, упродовж яких він монтував цей шедевр.
→ День 5 (31 серпня) | «Франкенштейн» дель Торо та єдиний докфільм з основного конкурсу
Попри такі дні, як учора, коли ти не спиш, не їси, а тільки бігаєш по острову, мов газель, день дарує моменти, які нагадують, за що можна любити цю роботу. Крім очевидних, але не менш приємних рукостискань з Гуаданьїно та Пак Чхан Уком, набагато цікавіше зустрічати зірок випадково.
Найбільша їх концентрація в готелі Excelsior біля фестивального палацу, де живуть усі важливі гості, відбувається кіноринок з індустрійними подіями та закриті вечірки, як-от дрінк перед прем’єрою «Франкенштейна». Після кількох аперолів коштом Netflix, на виході я врізалась у Ґільєрмо дель Торо з охоронцем, удвічі більшим за нього. Потиснула йому руку, нахвалила його неймовірний фільм, дивлячись у його добрі очі. Сподіваюся, я покращила йому настрій, бо перед світовою прем’єрою всі режисери дуже хвилюються, навіть рівня дель Торо.
Фото з вищеперерахованими не буде, бо як відрізнити критика/журналіста-аматора від професіонала — останній ніколи не полізе робити селфі за кожної можливості. Особливо це дуже неповажливо до зірки, в якої ти щойно взяв інтерв’ю; вони цього не люблять, крінжують, а їхні агенти можуть за це внести тебе у пресблеклист.
→ Отже, «Франкенштейн» — абсолютний хіт. Перш ніж розсипатись у компліментах, я зауважу дві речі: я зазвичай дуже скептична до фільмів дель Торо, а також інколи можу бути суперспокушеною до великого комерційного кіно посеред кінофестивалю, до якого колеги мають снобські претензії, і мені здається, у них немає серця.
Ця історія, екранізована десятки разів, чекала того, щоб дель Торо зробив наймасштабнішу варіацію, з неймовірним кастом, неосяжним нетфліксівським бюджетом і, нарешті, з авторською рисою режисера — його вмінням принести найтемнішим історіям невичерпний гуманізм і сентиментальність.
Оскар Айзек грає Віктора — травмованого дитинством вченого, одержимого ідеєю відродити життя в мертвому тілі. Знайшовши спонсора (Крістоф Вальц) і натхнення в нареченій молодшого брата (одна з найкращих ролей Мії Гот), він готується до «експерименту життя». З трупів полеглих на війні солдатів він по частинах збирає ідеальне високе молоде тіло, яке чекає свого народження. Ніякого CGI, інакше це був би не дель Торо, а лише старі добрі протези та грим, що складається з тисяч частин тіла — від шматків ніг до маленьких частин м’язових тканин.
Утім, найстрашніше починається, коли це бідолашне й навіки самотнє Створіння отримує життя, де монстрами насправді виявляються всі, крім нього. Від Віктора, який перший вкладає в його серце зло своїм жахливим ставленням, і до подальших зустрічей зі смертними, жорстокість яких сформує його світогляд. Це все розповідається протягом 149 хвилин, у книжній фабулі кількох розділів з різних перспектив, звичайно, з титанічною роботою над музикою, локаціями та костюмами.
Попри такий потужний каст, серце цього фільму — лише Елорді, який виконав найскладнішу роль, що змінить його кар’єру назавжди. Те, як він половину фільму відіграє, кажучи лише одне слово, вражає до глибини душі, скільки він приховував харизми й володіння мовою тіла.
Неймовірно красиве кіно, яке сильно відокремлюється в основному конкурсі з такими мегакомерційними вайбами, але яка вже до біса різниця, якщо дель Торо, здається, знову зняв шедевр. Вийде на Netflix у листопаді, сподіваємося, що буде театральний прокат.
→ Також відпрем’єрилася єдина документальна робота в основному конкурсі — стрічка Below The Clouds від поважного італійського документаліста Джанфранко Розі. Головним героєм цього чорно-білого фільму є вулкан Везувій та місто Неаполь біля його підніжжя. Назва фільму взята з вірша Жана Кокто, який і відкриває фільм: «Везувій створює всі хмари у світі».
Док покликаний показати, наскільки Везувій залишається одним з центрів історії людства, його минулого і майбутнього — археологічні розкопки часів Помпеїв, тисячолітні статуї, які й досі притягують людей з усього світу. Але Везувій — це також загроза, яка ніколи не давала спокою місцевим, з його землетрусами, виверженнями та постійними пожежами.
Розі також показує попкультурну рису Везувію через італійське кіно, покази якого він знімає в покинутому кінотеатрі міста, — як-от «Подорож до Італії» Роберто Росселліні. Вдало поєднуючи віртуозні спостережні кадри вулкана та комічні моменти колцентру пожежного депо в істериках, найцікавішою у фільмі є сучасна лінія. Так, несподівано, в основному конкурсі з’являється Україна — у вигляді нашого зерна, що прибуло в порт Неаполя. Розі знімає велику гору зерна, яка так схожа на гору Везувій, своєю формою та й важливістю для людства.
→ День 4 (30 серпня) | два вартих уваги докфільми та нові Пак Чхан Ук та Лука Гуаданьїно
З’являється відчуття, що я тут уже місяць, а це значить, що ми зайшли в глибоку рутину фестивального дня. Наприклад, сьогодні в мене ось такий день. Підйом о шостій ранку, щоб якомога раніше встигнути стати в чергу на вапорето, сподіваючись випити «убивчий» шот-еспресо перед преспоказом докфільму о 8:30, за яким одразу треба заходити на «Франкенштейна» Ґільєрмо дель Торо з Джейкобом Елорді в головній ролі.
Потім мені треба встигнути дістатися на окремий острів, де я маю «круглий стіл» з Лукою Гуаданьїно. По його завершенню мені знову треба бігти на вапорето, яке відвезе мене назад на інтерв’ю з Пак Чхан Уком. Після цього треба вибрати: або я вперше за день поїм, або йду на нетфлікс-дрінк, присвячений прем’єрі «Франкенштейна». Але постійно дивитись на годинник, бо вже о 19:30 преспоказ Джармуша, а одразу після нього я закриваю день документальним фільмом, вийду з кінозали десь о 00:15, і до ліжка я дістанусь щонайменше о першій. Під час усіх пересувань я пишу тексти з телефона, і власне щоденники за четвертий день народжуються саме так.
→ Обіцяла розповісти про надпотужну селекцію доків, і ось відпрем’єрилися дві роботи, які будуть на слуху в нагороджувальному сезоні. У 2022-му Лора Пойтрас виграла конкурс із блискучим документальним фільмом про Нен Голдін «Вся краса та кровопролиття» і повернулась зі стрічкою «Cover-up», зрежисованою спільно з Марком Обенгаусом.
Крізь архівні аудіовізуальні матеріали фільм розповідає захопливу історію журналіста-розслідувача Сеймура Герша, лауреата Пулітцерівської премії, чия велика кар’єра описує хронологію світових трагедій — від перших правдивих репортажів В’єтнамської війни до сучасної Гази. Це захопливий триб’ют, присвячений життєвій потребі журналістів-розслідувачів, який полюблять в американському прокаті.
→ Найкращий документальний фільм, який я побачила на фестивалі, — The Tale of Silyan («Повість про Сіляна») македонської режисерки Тамари Котевської. Її док «Honeyland» 2019 року, що отримав номінацію на «Оскар», малює красивий діалог з новим фільмом, адже знову досліджує взаємопов’язаність економічного та екологічного колапсу країни.
Фільм має двох головних героїв — фермера Николу, робота якого втратила сенс: люди більше не ходять на ринки, і його родині доводиться викидати тонни свіжих овочів на смітник та врешті емігрувати, залишивши чоловіка наодинці. Паралельна трагедія відбувається з іншим центральним героєм фільму — лелекою, який теж страждає від згасання сільського діла й замість плідних полів ходить по смітниках.
Никола та лелека — дві травмовані душі — зближуються, знаходячи порятунок один в одному. Неймовірне кіно, яке вражає близькістю, якої режисерка досягла з Николою, та як детально вона, наче оператор National Geographic, спостерігає за поведінкою лелеки. «The Tale of Silyan» — це мальовнича документальна історія, яка скоріше є трагічною фольклорною казкою, і тільки потім суворим уроком про колапс екології та наслідки капіталізму.
→ Ще одну казку про жахи капіталізму зняв легендарний корейський режисер Пак Чхан Ук («Олдбой», «Служниця», «Стокери»). Його нова робота — No Other Choice («Немає іншого вибору») — розповідає про доволі заможну родину, чий голова раптово втрачає роботу, а отже й можливість підтримувати їхній статус «високого класу». Він ніяк не може знайти роботу, адже на одне вакантне місце знайдеться з десяток гідних кандидатур. Настільки, що простіше вбивати конкурентів.
No Other Choice — вдала глядацька, розважальна кримінальна комедія, яка успадковує всі характеристики пізніх робіт Чхан Ука. Це бездоганна режисура кожного кадру з копіткою роботою над кожною монтажною склейкою, від чого неможливо відірвати ока. Але водночас це знову трохи затягнуте кіно з пролонгованою експозицією та заглибленістю в несподівані сюжетні деталі. Фільм уже купив дистриб’ютор ADASTRA, тож чекайте в українському прокаті протягом року.
→ І про новий фільм Луки Гуаданьїно, який вже розгромили критики. В його After the Hunt («Після полювання») Джулія Робертс грає Альму — абсолютно нестерпну викладачку філософії в Єлі, яка має проблеми з алкоголем, здоров’ям і толерантністю. Студентка Меггі PhD (Айо Едебірі) випромінює до викладачки синдром Електри. Здавалося б, вони подруги, але коли студентка приходить до Альми в сльозах поділитися історією зґвалтування, та не дає їй сподіваної підтримки.
Гуаданьїно продовжує спроби знімати абсолютно різне кіно, і цього разу експеримент вийшов химерний. Фільм має дуже дивну кіномову, яка ніби змушує глядача вийти з зали: відкривається двохвилинним гучним звуком годинника, що ріже вухо не гірше за раптові гучні звуки протягом фільму, які накладаються на тихі пафосні діалоги, властиві академічній «тусовці».
Преса розгромила фільм, мовляв, режисерові не варто чіпати тему #MeToo. Я досі не розумію, наскільки сильно фільм мені (не)подобається, але він точно містить цікаві моменти для аналізу авторського монологу. Здається, Гуаданьїно знущається з вікової категорії, яка любить його найбільше. Ненависть до супервразливого покоління, яке всюди шукає драму та вимагає толерантності й співчуття, уособлюється в реакціях головної героїні. Це дуже ризикована, але смілива оптика, яка навряд чи тепло сприйметься в прокаті.
День 3 (29 серпня) | нові фільми Ноа Баумбаха та Йоргоса Лантімоса
Торік через доволі слабку програму всі розмови на Лідо зводилися до обговорень спеки замість кіно. Цього року все навпаки: йде проливний дощ, а фестиваль має дуже потужний старт, насичений масштабним кіно, на осмислення якого просто немає часу.
Взагалі, ця подія має супердивний розклад: у першій половині фестивалю парад гітового кіно йде одне за одним, а після екватора спад великих імен різко посуне вниз. Можливо, це через фестиваль у Торонто, який завжди накладається на Венецію і цього року починається 4 вересня. Він покаже добру частину програми з Венеції.
→ День мегакіно я починаю з MEGADOC. Цей документальний фільм Майкл Фіггіс знімав просто на майданчику «Мегалополіса». Художніх жестів у цьому фільмі мало, але ж який контент! Фіггіс зацікавлено знімає майданчики, роботу операторів, костюмерну, режисуру Копполи і загалом титанічну роботу всіх, залучених до цього скаженого проєкту.
Втім, документальний фільм зроблений з повагою до Копполи та його ідеї. Завдяки численним інтерв’ю з командою фільму та акторами, які часто не розуміють, що відбувається, але щиро вірять у візію майстра, фільм надає «Мегалополісу» більшого сенсу. Мені особливо сподобалась лінія з Шаєю Лабафом: його зізнання на камеру, що він був шокований, отримавши роль через свою «атомну репутацію»; те, як він виконує сцени, не розуміючи логіки свого героя під сварки режисера, а потім зачитує мейли-вибачення від нього.
→ На Лідо також повернувся Ноа Баумбах. Після провального «Білого шуму» він з’явився з фільмом «Джей Келлі», який має все те, за що ми любимо режисера: голлівудський розмах, ідеальний зірковий каст і зворушливий драматизм. Тільки цього разу фільм ще й неймовірно смішний.
«Джей Келлі» — це трагікомедія про суперзіркового доброзичливого актора (Джордж Клуні), якого охопила криза. Після 35 років відданості Голлівуду його постійно кличуть на нові проєкти, впізнають на кожній заправці, запрошують на нагороди за внесок у кінематограф, але на особистому фронті все сумно: низка розлучень, травмовані дочки й ображене коло команди. Серед них — менеджер Рон (Адам Сендлер), який успадковує сімейні проблеми від свого боса. Після неприємної сутички в барі з колишнім однокурсником акторської школи Келлі кидає все і на поїзді вирушає на кінофестиваль у Тоскану, де має отримати триб’ют, який він завжди ігнорував, і безуспішно намагається зібрати родину на це святкування.
На преспоказі в залі стояв регіт і оплески. Фільм сповнений панчлайнів та абсурдних сценарних патернів. Наприклад, хоч би куди зайшов Джей Келлі, його постійно чекає чизкейк, який він ненавидить. Герой Сендлера постійно намагається врегулювати його компульсивне прагнення злитися зі звичайними людьми, а посеред фільму від однієї з героїнь звучить фраза: «Ти гірший за Росію!». Це абсолютно чарівна роль Клуні, який не побоявся створити зі своєї постаті метажарт, без якого фільм би ніяк не вийшов. Стрічка вийде на Netflix у жовтні.
→ Одразу після ми подивились «Бугонію» Йоргоса Лантімоса, знову з Еммою Стоун та Джессі Племонсом. Це рімейк на південнокорейський фільм «Врятуй зелену планету!» Чан Джун Хвана.
Якщо у «Видах Доброти» Лантімос повернувся до суто грецького початку карʼєри, то «Бугонія» перебуває в парадигмі часів «Убивства священного оленя». Цього разу це історія про двох огидних родичів-інселів, промитих теоріями змов, які викрадають СЕО суперуспішної компанії, бо переконані, що вона інопланетянка, змушуючи її зв’язатися з «головним правлінням» (подивіться трейлер в нашій новині. — Прим. DTF Magazine).
Героїня Емми Стоун надто розумна, щоб просто плакати в цьому божевільному полоні, і використовує своє потужне вміння інтелектуального діалогу. Так герої ведуть напружені дискусії весь фільм, попутно зводячи глядача з розуму фактами, контраргументами та загальним розумінням того, наскільки поняття правди викривлене.
Фактично, Лантімос зняв свою версію «Еддінгтона» (режисер Арі Астер, наше інтерв’ю з яким читайте тут. — Прим. DTF Magazine) з кров’ю, психологічним насильством і містикою — все це на місці, разом з крутими перформансами, операторською роботою та музичним супроводом. Режисер виважено працює у своєму стилі, тільки цього разу фільм вийшов максимально глядацьким і винятково політичним, що, звісно, є великим плюсом і потішить фанатів грецького майстра. Обов’язково чекайте в прокаті.
Читайте також: «Йоргос Лантімос: послідовна дивовижність»
День 2 (28 серпня)
На другий день фестиваль уже мчить на повній швидкості: переповнені преспокази, інтерв’ю, прем’єри, вже навіть нагороди роздають! Великий 82-річний режисер Вернер Герцоґ отримав Lifetime Achievement Award, яку йому особисто вручив Френсіс Форд Коппола. Обидва також присутні тут зі своїми фільмами: у Герцоґа — це док Ghost Elephants, який я пропустила, але бачу гарні оцінки на Letterboxd, а в Копполи — документальна стрічка про створення «Мегалополіса», знятий Майком Фіггісом, і про нього — незабаром.
Однією з найгарячіших тем для обговорень став новий фільм Соррентіно та те, як він зняв «несподівано гарне кіно». Я, як і багато моїх колег, повністю втратила віру в цього режисера після «Партенопи», і, власне, через це не вставила La Grazia у свій розклад, а виявилось — дарма. Мабуть, після останнього фільму його планка була на нулі, але насправді позитивні відгуки я чую навіть від найбільших хейтерів. Синопсис обіцяє історію про вигаданого президента наприкінці свого терміну, який намагається востаннє ухвалити кілька радикальних рішень. «Артхаус Трафік» уже придбав стрічку, тож чекайте її в українському прокаті протягом року.
Учора ввечері на преспоказі ми подивилися перший великий фільм основного конкурсу, який я особисто дуже чекала, — Orphan Ласло Немеша. Цей угорський режисер відомий своєю роботою про голокост «Син Саула» — одним з найбільш нагороджуваних дебютів в історії. Orphan — третій повнометражний фільм Немеша, і він знову про війну, травму та ідентичність. Події фільму відбуваються в Будапешті за кілька років до закінчення війни і розповідають про хлопчика в розпачі. Його тато-єврей пропав після Другої світової десь у таборах, але хлопчик не втрачає надії возз’єднатися з ним знову. Він радикально не приймає партнера своєї мами — огидного м’ясника, який наполягає, що він і є батьком головного героя.
Формально фільм кардинально відрізняється від попередніх робіт Немеша, адже він зазвичай випробовує межі ігрового кіно, заграє з документальним і ламає звичну фабулу. Натомість Orphan — це класична історична драма з великими бюджетом, прегарним сет-дизайном зґвалтованого війною Будапешта і дуже-дуже професійною роботою головного актора, якому всього 12 років, а він вже виконує таку психологічно складну роль.
Також я розпочала перегляд секції «Орізонті» — однієї з найцікавіших на фестивалі. Вона схожа на каннський «Особливий погляд» і присвячена молодим режисерам, у яких фестивальні програмісти помітили зачатки авторства. Ця секція дійсно відкриває багато міжнародних скарбів, і саме тут прем’єрились «Люксембург-Люксембург» Антоніо Лукіча та «Атлантида» Валентина Васяновича.
Один з потенційних хітів цьогорічного конкурсу — фільм Otec словацької режисерки, на ім’я Тереза Нвотова. Це моторошний сімейний трилер про батька, який одного ранку відвозить свою дворічну дочку до садочка. Після кілька годин, проведених в офісі, йому надходить дзвінок із запитанням, чи чекати її сьогодні. Цей фільм дуже важко не заспойлерити, але для тих, хто не боїться, — загугліть «forgotten baby syndrome». Основним сюжетом фільму є гірке питання: як узагалі вижити батькам після такої катастрофи. Знятий на ручну камеру та дрони довгими ван-шот-сценами з мінімальним монтажем, кіномова посилює відчуття безмежного болю і цим сильно нагадує серіал «Юнацтво».
День 1 (27 серпня)
Про 82-й Венеційський кінофестиваль я на DTF Magazine писатиму щодня до його самого завершення 6 вересня. Як і в Каннах, ці щоденники будуть про найрізноманітніші фільми, дискурси й фестивальний лор. З цього й почну, бо поки колеги дивляться фільм–відкриття від Паоло Соррентіно («La Grazia), я ще в дорозі до аеропорту.
Фестиваль проходить на острові Лідо, куди можна дістатися на вапорето з головного острова Венеції. Щоранку саме так на острів приїжджає більшість журналістів, адже житло на Лідо знайти складно, а Airbnb пропонує варіанти по кілька тисяч євро за 10 днів. Власне, ранні морські поїздки — єдиний інфраструктурний мінус.
А загалом Венеція — унікальний фестиваль з ідеальним балансом великої та якісної програми і комфортом перебування, який дарує італійський менталітет зі своєю їжею і розслабленими вайбами. Яскраве біле сонце, відбиваючись у морі й на білій архітектурі фестивального центру, створює атмосферу, неповторну для жодного іншого фестивалю.
При цьому Венеція значно менш пафосна за Канни. Хоча б тому, що вона відкрита для глядачів: можна купити квиток або оформити акредитацію (від синефільської до «65+») і відвідувати будь-які покази. Присутність щиро зацікавленої публіки розбавляє снобізм тих, для кого такий великий фестиваль став рутиною.
Цьогорічна едиція, на мою думку, найсильніша з 2022-го. А список зірок, що приїдуть на Лідо, незлічений. Здається, будуть просто всі: від Джорджа Клуні та Адама Сендлера до Джейкоба Елорді й Charli XCX. На відміну від Канн, Венеція також менш прискіплива до відбору — спокійно бере в конкурс фільми від Netflix, які зрештою і привертають до себе всю увагу.
Цього року основний конкурс складається з прем’єр від великих режисерів, авторів європейського кіно та міжнародно невідомих італійців. Усі категорії зійшлися в надзвичайно сильній добірці: нові роботи Йоргоса Лантімоса («Bugonia»), Ґільєрмо дель Торо («Frankenstein»), Ноа Баумбаха («Jay Kelly»), Кетрін Біґелоу («A House of Dynamite»), «The Smashing Machine» Бенні Сафді за участю Олександра Усика, відхиленого Каннами Джима Джармуша («Father Mother Sister Brother»), а також Ласло Немеша («Orphan»), Мони Фаствольд («Testament of Ann Lee»), документаліста Джанфранко Розі та багатьох інших. Це формує надконкурентний парад, не зрівняний з торішнім.
Та не лише основним конкурсом цікавий цей фестиваль: паралельні секції заслуговують не меншої уваги, адже чимало з цих чудових фільмів не потраплять у прокат, залишаючись у тіні великого кіно. Я зазвичай концентруюся на дебютах, відновленій класиці, позаконкурсних доках і окремо — на документалістиці про кіно. Після перегляду низки переглядовок можу сказати: цьогорічний документальний лайнап вартий усіх похвал, у ньому є роботи геніїв жанру (якщо не рахувати «Записки настоящего преступника» Алферова й Роднянського).
На жаль, єдиний український фільм в цьогорічній селекції — це короткий метр Кирила Земляного «Недоступні», про який я напишу окремо після світової премʼєри.
Втім, хоч би якою зірковою і мистецькою була Венеція, вона час від часу видає політичний кринж, нагадуючи про своє походження. Цього року фестиваль повернув російський прапор на дах головного будинку (сигналізуючи таким чином про участь в позаконкурсній програмі фільму росіянина Олександра Сокурова. — Прим. DTF Magazine), і це справді невеликий жест порівняно з тим, як радо він приймає російських режисерів (не лише антивоєнних, а й відверто сумнівних), а також велику кількість російської преси й дистриб’юторів.
Та все це меркне на тлі скандалу навколо Гази. Міжнародна група кінематографістів закликає учасників фестивалю засудити «геноцид і етнічні чистки в секторі Газа» (детальніше про рух Venice4Palestine тут). Серед іншого, активісти просять не зводити все до формальних діалогів, а зайняти чітку позицію. Згадуючи торішню історію з «Росіянами на війні», це наївне звернення викликає в мене меланхолію.
Голова журі, американський режисер Александр Пейн, ще «не готовий» коментувати ситуацію, а протести навпроти головного кінозалу вже почались. Через них акторка Галь Гадот і не приїде на прем’єру фільму Джуліана Шнабеля «In the Hand of Dante» — можливо, й на краще, бо стрічку кілька тижнів тому злили в інтернет.
Отже, фестиваль обіцяє бути особливо цікавим, насиченим і скандальним. Не перемикайтеся.
Матеріал оновлюватиметься щодня. Щоб точно не пропустити щоденники — підпишіться на наш телеграм-канал.
