«Бідолашні створіння», що вийшли в український прокат 18 січня, досить дивно представляти через фігуру режисера фільму Йоргоса Лантімоса і всю його попередню фільмографію. Майже вся вона не дуже показова з погляду того, що знімає Йоргос Лантімос тепер. Утім, слово «дивний» — чи не головний описовий прикметник творчості режисера — в його фільмах абсурдні світи, дивні сцени сексу, сюрреалістичні ситуації. Навіть нову генерацію грецького кіно, представником якої був Лантімос, назвали саме «дивною хвилею».
Але насправді його найдивніша риса — це послідовність. Фільми Йоргоса Лантімоса складають органічну єдність, але й постійно розширюють свої засоби вираження, а його кар’єра — такий само послідовний шлях збільшення впливу, відомості, ресурсів, що має цей режисер. Згадуємо фільмографію Лантімоса, від «Ікла» (третього фільму) до «Бідолашних створінь»
ЗМІСТ:
1. «Ікло» — Грецька дивна хвиля
4. «Убивство священного оленя» — Стиль
5. «Фаворитка», «Бідолашні створіння» — Новий старий Лантімос
«Ікло» / Dogtooth, 2009
Грецька дивна хвиля
Йоргос Лантімос став відомим у 2009 році після виходу свого третього фільму, «Ікла», коли той потрапив у програму «Особливий погляд» у Каннах-2009, здобувши там головний приз. Цей герметичний, загадковий і вибагливий до глядача фільм став того року одним з головних фестивальних хітів. У цьому не було нічого екстраординарного, але от номінація на «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою була таки дивиною.
Не тільки тому, що це бюджетний фільм за 200 тисяч доларів з такими самими шансами привернути увагу голосувальників у США, а насамперед тим, що фільм не видавався оскарівським.
Це була незручна й відсторонено розказана історія про родину, де батьки ніколи не випускали трьох дітей-підлітків за ґрати свого обнесеного стіною будинку, повністю контролюючи всі аспекти їхнього життя і навіть їхню мову.
Фільм частково відповідальний за появу «грецької нової хвилі» і послугував трампліном для його єдиного помітного представника Йоргоса Лантімоса. Вперше «грецька дивна хвиля» з’явилась у назві подвійного інтерв’ю англійського журналіста Стіва Роуза з Йоргом Лантімосом і грецькою режисеркою Атіною Рахел Цангарі в Guardian 2011 року.
Як і багато інших хвиль в історії кіно, ця також була народжена іноземним (у цьому випадку — для Греції) журналістом, що висловив ідею про те, що «дивні» фільми з Греції в міжнародному фестивальному обігу — продукт економічної кризи 2008 року.
Хоча кінодослідники згодом героїчно знайшли «дивну хвилю», виявилося, що два фільми, «Ікло» і «Аттенберн», які помітив Роуз, були не початком, а кінцем хвилі. Справді цікаві речі в інді-кіно Греції відбувались у 2000-і роки, власне, коли Лантімос був частиною кіно цієї країни і випустив «Кінетту», другий фільм (і перший, що визнає своїм). Криза вбила незалежне кіно Греції, що переважно фінансувалося з приватних джерел, а Лантімос відправився у води міжнародного кіновиробництва.
«Альпи» / Alps, 2011
Середовище
Наступний фільм Лантімоса, «Альпи», дебютував 2011 року в Венеції. Розповідає про групу людей, що надають послуги тим, хто нещодавно втратив близьких, пропонуючи замінити померлих на період, поки біль від втрати найсильніша.
«Альпи» і близько не став таким хітом, як «Ікло», однак цей фільм чи не найбільш концентрованим чином демонструє, які світи будують фільми Лантімоса. Першим завданням його фільмів, як здається, стає створення коробки.
Події відбуваються у стерильних, неживих світах без зрозумілої і ясної айдентики, зокрема і в самих героїв. У фільмах Йоргоса герої існують у певній системі контролю за ними, що вимагає від них певної поведінки.
В «Іклі» це були батьки, що контролюють своїх дітей, у «Лобстері» — суспільна антиутопічна система, що не толерує людей-одинаків і вимагає від них мати пару, а інакше вони перетворяться на тварину. Й оскільки в цих фільмах герої оперують у системі програмування людського життя, то й логічно, що вони самі нагадують заводні автомати, що виконують програму.
Умовність середовища, однак, сильно допомогла Лантімосу зробити перехід з кіно Греції в кіно Великої Британії таким безболісним і непомітним. Наступні два його фільми матимуть такі самі абсурдні сюжети, але будуть зняті як міжнародні проєкти англійською мовою, із зірками в головних ролях і зі значно більшими бюджетами та маркетинговими можливостями.
«Лобстер» / The Lobster 2015
Тварини
Перший англомовний фільм Лантімоса, «Лобстер», уже мав бюджет у чотири мільйони доларів і двох зірок у головних ролях — Коліна Фаррелла і Рейчел Вайс. Він не тільки привернув вже увагу мейнстримного глядача, а й підтвердив зацікавленість і Американської кіноакадемії — за нього Лантімос 2016 року здобув першу індивідуальну номінацію — за сценарій.
«Лобстер» так само, як і попередні його фільми, малював дуже умовний світ, але цього разу коробка, в якій намагалися існувати герої, була значно більшою. Глядачі потрапляли в антиутопічне суспільство, що виглядало пародією на наше, де продуктивність, близькі відносини з іншими є цінностями. У суспільстві «Лобстера» вони є жорсткими гетеронормативними вимогами до кожного.
Коли людина втрачає свою пару, наприклад через розлучення, вона має поселитися в готелі, де живуть такі самі, як вони люди, і знайти пару впродовж 45 днів. Якщо вони будуть не здатні виконати суспільну вимогу, їх перетворять на тварину. Яку саме, мешканці готелю можуть вирішити самі. Наш герой, у разі чого, хоче стати лобстером.
Тварини і Лантімос — тема для іноді окремих досліджень. Важко не помітити, що в різних його фільмах досить багато різноманітних тварин у кадрі, але їх метафоричне значення набагато важливіше.
Три назви фільмів Лантімоса мають прямі відсилки до тваринного світу. Це «Ікло» (дослівно «собачий зуб»), «Лобстер» і «Убивство священного оленя», але в усіх них саме ці тварини або відсутні, або з’являються як дзеркальні аналоги його героїв.
В «Іклі», наприклад, сцени дресування собаки очевидно віддзеркалюють процес виховання дітей їхніми батьками. Це зближення людей та тварин, і навіть заміна одного на іншого без втрати сутності у фільмах Лантімоса є консистентною рисою.
Кролики у «Фаворитці» символізують померлих дітей королеви Анни, фігура оленя в «Убивстві священного оленя» виступає прямою аналогією людини, окрім того, що відсилає до трагедії в основі фільму. Проте максимальний ступінь цієї близькості якраз у «Лобстері», у світі якого домінують тільки жорсткі суспільні моделі, що звужують людину до механічного відтворення визначених суспільством функцій так само, як тварини запрограмовані на певні дії природою.
«Убивство священного оленя» / The Killing of a Sacred Deer, 2017
Стиль
В «Убивстві священного оленя», що дебютував у Каннах 2017 року, глядачі знову опинялися в дивному, стерильному світі з персонажами, що виконували свої функції, спілкуючись тією самою патентованою неживою мовою, характерною для сценаріїв Лантімоса і його постійного співавтора Ефтіміса Філіпу.
Як і кожен попередній раз, цей фільм вивчав динаміки адаптації до дуже жорстких зовнішніх умов і мав сильну етичну складову, оскільки вибори його героїв були, зокрема, і моральними. Цей фільм — останній взірець чистого стилю Лантімоса і його енциклопедія.
Головний конфлікт «Убивства священного оленя», який є дуже вільним прочитанням трагедії Евріпіда «Іфігенія в Авліді», визначає абсурдність особливо нахабного штибу. Головний герой, кардіохірург на ім’я Стівен Мерфі (Колін Фаррелл), повинен визначити, кого саме зі своєї родини він має вбити для «відновлення рівноваги» за власний гріх (коли через його провину на операційному столі загинула людина). Ці вимоги йому повідомляє син померлого (Баррі Кіоґан), коли діти нашого героя вже хворіють із симптомами, які не може пояснити медицина.
Стиль Лантімоса хоча й максимально виразний, проте не унікальний. Він тяжіє до тих традицій в історії кіно й театру, якими очевидно надихався сам режисер, наприклад Робером Брессоном, і з якими Йоргоса постійно порівнюють — Мікаель Ганеке, той самий Брессон, Стенлі Кубрик, навіть Пітер Гріневей. Це етична, формалістська традиція, яка бере початок, напевно, ще з театру Бертольда Брехта і яку за традицією називають тому модерновою.
Це відсторонена, економна естетика, яка не повинна заважати сприйняттю сутності того, що відбувається на екрані, оскільки фільми Лантімоса насамперед — це історії з виразним етичним виміром.
Втім, як і більшості модерністів, фільми Лантімоса є універсалістськими. Для них несуттєва виразна ідентика персонажів і середовища, яка асоціюється зі старими часами доконвеєрного виробництва, а в наш час такий стиль став зручним виразником для представлення глобалізованого світу.
Звісно, сама комбінація засобів у Лантімоса унікальна і вироблена для конкретних змістовних характеристик фільмів з огляду на всю історію кіно, а не тільки з якоїсь конкретної епохи.
Таким чином, у Лантімоса знаходять повільні зуми і зворотні зуми, які, наприклад, важко уявити собі в Робера Брессона, однак вони є фірмовим прийомом Стенлі Кубріка, з яким часто порівнюють грека. Проходи героїв Лантімоса вузькими коридорами, часто зафільмовані з ефектом риб’ячого ока, особливо характерні для «Убивства священного оленя», дуже ефективно створюють клаустрофобічне відчуття напруги й відсутності виходу — ситуаціях, які є надважливими для фільмів Лантімоса. Інтер’єрні загальні плани, у яких герої виглядають крихітними й безпорадними комахами в банках, статичність кадрів і мізансцен, лаконічність кіномови в цілому — усе це складало невіддільну частину фільмів Йоргоса Лантімоса.
«Фаворитка», «Бідолашні створіння»
Новий старий Лантімос
Уже за перші п’ять хвилин «Фаворитки» (The Favourite, 2018), наступного фільму Йоргоса Лантімоса, стає очевидним, наскільки багато змінилося і скільки збереглося. Режисер уже вкотре починає фільм класичним музичним твором (Сьомий великий концерт Генделя), як це було в «Альпах» (O Fortuna Карла Орфа) і «Убивстві священного оленя» (Stabat Mater Шуберта).
Однак, фільм починається в конкретному місці і часі — це покої королеви Великої Британії Анни на початку XVIII століття. Наближення і віддалення тепер вирішені не за рахунок зумів, а рухом камери, і самі траєкторії камери за ці п’ять хвилин нечувані для попереднього Лантімоса, в якого камера раніше рухалася тільки за прямими лініями.
Цей фільм знову розповідає історію про людей, поведінка яких обмежена жорсткими правилами й які адаптуються до них, намагаючись вижити й отримати якомога більше ресурсів, але актори, а перш за все акторки, вже не пласкі фігури у стерильному середовищі.
Навпаки, три головні ролі від Олівії Коулмен, Рейчел Вайс і Емми Стоун блискуче зображують цілком повнокровних персонажів. Щоправда, підготовка Лантімосом усіх трьох до цього фільму скидалася скоріше на процес дресування, а не психологічне обґрунтування мотивацій їхніх персонажів.
«Фаворитку» вперше побачили на Венеційському фестивалі в серпні 2018 року, де фільм здобув Гран-Прі разом з кубком Вольпі за найкращу акторку (Олівія Коулмен). Утім, здобувати призи на фестивалях для Лантімоса було звичною справою. На відміну від усіх попередніх його фільмів, «Фаворитка» зібрала вже досить пристойні гроші у прокаті і здобула аж 10 номінацій на «Оскар», ставши одним з найпомітніших фільмів того року.
«Бідолашні створіння» (Poor Things, 2023), які вже здобули головний приз того ж Венеційського фестивалю в 2023 році, виглядають логічним продовженням саме цього нового Йоргоса Лантімоса в новій іпостасі — вже не фестивального улюбленця, який створює ультимативно дивні, формалістичні фільми в неживому середовищі, які іноді можуть впадати в око мейнстримному глядачу, а режисера, яким цікавляться найширші кола публіки.
Звісно, цей перехід не відбувся як зрада. Лантімос — скоріше приклад режисера, що постійно доповнює і методично розширює свій арсенал, ресурси, колаборації, залишаючи водночас своє серце на тому самому місці. Деякі риси його фільмів у цьому сенсі характеризують Лантімоса як неймовірно, майже лякливо послідовну людину.
Наприклад, усі фільми його грецького періоду мали майже однаковий хронометраж — 95, 97 і 93 хвилини відповідно. Фільм з наступної, англомовної трійці із значно більшим, але все одно невеликим ресурсом, розширили свої хронометражі, але залишились у дуже щільних межах тепер уже двох годин: «Лобстер» тривав 119 хвилин, «Убивство священного оленя» — 121 і «Фаворитка» — знову 119.
Тепер на екрани виходять «Бідолашні створіння», фільм, що коштував більш ніж вдвічі дорожче (35 млн долларів) за його найдорожчий донині, і триває він 141 хвилину, виграє великий європейський фестиваль і точно буде представлений у кількох оскарівських номінаціях цього року.
Утім, необов’язково, що далі має бути домінування у світовому прокаті і включення фільмів Лантімоса в шкільні програми по всьому світові. Тим більше, що найновіші роботи режисера, чорно-білий і німий короткий метр «Мекання» (Bleat), знятий для Грецької національної опери, і фільм-антологія «Види доброти» (Kinds of Kindness) натякають скоріше, що Лантімос не тільки послідовний, а й на те, що його серце залишається-таки на тому самому дивному місці й може потягнути його володаря в будь-який бік.
