У світовому й українському прокаті триває показ «Гладіатора ІІ», сиквелу оскароносного фільму 2000 року від його ж автора — Рідлі Скотта. А головного героя, Луція, грає один з найпопулярніших і найобговорюваніших акторів останніх років — ірландець Пол Мескал («Нормальні люди», «Після сонця», «Всі ми незнайомці»). DTF Magazine побував на круглому столі журналістів за участі Мескала.
— Можете розповісти про перший телефонний дзвінок, коли Рідлі Скотт сказав вам: «Я хочу, щоб ви були в „Гладіаторі II“»?
— Хотів би я, щоб це був телефонний дзвінок від самого Рідлі, але це був дзвінок від моїх агентів. Треба сказати, що завжди є якісь натяки, і ти дізнаєшся інформацію раніше, ніж тобі скажуть. Наприклад, твої агенти можуть м’яко повідомити, якщо це трапиться або якщо цього не станеться. Але я відчував, що ми рухаємося в правильному напрямку.
У той час я грав у «Трамваї „Бажання“» в Лондоні і йшов до театру, коли мені зателефонували агенти. Пам’ятаю, як я просто кричав від емоцій. Але було таке дивне відчуття, наче я стояв з навушниками і думав, що в цей момент у світі, ймовірно, тільки близько десяти людей мають цю інформацію — тільки я, моя родина та близькі.
Але цей ореол швидко розсіюється, так само швидко, як і з’являється, бо потім ти вже думаєш: «Добре, тепер у мене є кілька місяців, щоб піти в спортзал, кілька місяців на підготовку». І потім думаєш: «Мені ж треба закінчити п’єсу! Що, чорт забирай, я робитиму?»
— Яким був досвід зйомок у найпершій сцені?
— Імовірно, це відбувалося саме так, як ви собі уявляєте. Як чекав і Рідлі. Я думаю, що він добре розумів, що хоче почати зйомки ударно, щоб дати нам зрозуміти, куди ми потрапили. Отже, перший день починався зі сцени битви в Марокко. Нас тримали в маленьких наметах, і ми були начебто ключовими акторами. Я ходив навколо з мечем, невгамовно курив і чекав, коли мене покличуть на знімальний майданчик. Потім ми чуємо по радіо, що Рідлі Скотт іде привітатися. Ми чекаємо в наметі, а він заходить і курить сигару.
Він дивиться на нас і питає: «Ви нервуєте?» Я не був зовсім впевнений, яка відповідь буде правильною, тому, здається, я почав бурмотіти, а він просто вдарив мене по спині і сказав: «Твої нерви мені не потрібні».
— Це фільм, у якому ви з Педро Паскалем напівголі б’єтеся, і люди йдуть в кінотеатр, щоб просто на це подивитись. Ви очікували, що так станеться?
— Не моя справа думати про те, чи мене об’єктивують. Якщо ви зосередитесь на тому, як сприймаються чи об’єктивуються жінки, ви просто не зможете встати з ліжка вранці. Але, хоч би там як, якщо наші оголені торси спонукають людей ходити в кінотеатр, то це вже чудово.
Я вже казав це в інтерв’ю, але хочу наголосити, що Рідлі — це людина, яка ненавидить говорити про свій вік. Він мені здається значно молодшим за мене. Йому, здається, взагалі не важливо, скільки йому років. Я жодного разу не зустрічав людини з таким апетитом до роботи, як у нього. Він ніколи не відпочиває. І мене особливо захоплює, що він зовсім не піклується про свою спадщину. Він просто хоче знімати фільми.
Для нього знімання фільму — це найбільший привілей. Він не має бажання захищати щось або підтримувати якусь репутацію. Насправді він просто хоче рухатись уперед, розумієте? І думаю, це справжнє свідчення того, ким він є.
— Це божевілля, як він міг пройти шлях від «Наполеона» до «Гладіатора II»…
— Це той хлопець, який зняв «Тельму і Луїзу». Мій улюблений з його фільмів, до речі. Я в захваті від нього.
— Ви набрали десять кілограмів ваги для фільму. А потім вам довелося скинути дванадцять кілограмів…
— Можу сказати, що скинути вагу набагато важче! Я думаю, що досвід кожного актора під час набирання та втрати ваги для ролі є дуже індивідуальним. Оскільки я виріс, займаючись спортом, тренажерний зал не був чимось новим або незнайомим. Але найцікавіше було те, як після інтенсивних тренувань вдалося зберегти всю набрану м’язову масу.
Одразу після зйомок у «Гладіаторі» я вирушив працювати над «Історією звуку». Між цими двома проєктами в мене було близько чотирьох-п’яти місяців. А потім лише сім тижнів, щоб скинути 10 кілограмів. Останні два тижні зйомок «Гладіатора» були особливо складними. Мій тренер, замість звичайних силових тренувань, змушений був спостерігати, як я з останніх сил сидів на біговій доріжці півтори години без енергії. Тож у фіналі зйомок я вже не був у своїй найкращій формі. Чесно кажучи, це було найважчим етапом усього процесу.
Цікавий момент ще полягає в тому, що протягом минулого року я бачив свого тренера частіше, ніж свою родину. Щиро кажучи, такі люди стають дуже важливою частиною вашої команди. Як актор я раніше цього не усвідомлював. Їхня роль не лише в допомозі досягти фізичних цілей, а й у тому, щоб знати вас глибше, як людину. Вони мають розуміти, коли треба сказати «ні», коли наполягти на певних речах, і ви повинні їм повністю довіряти. Мені пощастило працювати з Тімом Блейклі, який не лише допоміг мені фізично, а й навчив багатьох важливих речей.
— Минулого року в соціальних мережах з’ясувалося, що чоловіки витрачають дуже багато часу на роздуми про Римську імперію. Чому, на вашу думку, саме чоловіки так захоплюються стародавнім Римом?
— Перший «Гладіатор»! Оригінальний фільм повернув інтерес до Римської імперії. Можливо, також справа в моїй любові до історії. У школі в мене був чудовий учитель історії — містер О’Доннелл. Він проводив з нами захопливі ігри: ми ставали в центр класу, наче на дуель, і відповідали на його запитання про Стародавній Рим. Треба було реагувати якнайшвидше.
Кожного разу, коли я думаю про Римську імперію, одразу згадую ці уроки історії. Ця епоха завжди здавалася мені неймовірно цікавою. Я можу говорити лише за себе, але вважаю, що Стародавній Рим захоплює багатьох, бо він, певною мірою, є колискою сучасної цивілізації. Крім того, події, які ми бачимо у фільмах про Рим, часто мають паралелі з нашим сьогоденням, особливо в політичному контексті.
Що ж до популярного жарту про те, що чоловіки одержимі Римською імперією, то я не маю остаточної відповіді на це. Можливо, причина в тому, що історія Риму допомагає зрозуміти, як вона повторюється знову і знову, відтоді й донині. Це дає нам змогу краще усвідомити, наскільки тісно наше сьогодення пов’язане з минулим.
— Чи комфортно вам було бути лідером на одному знімальному майданчику разом з Дензелом Вашингтоном?
— Я вже казав, що в дитинстві займався спортом, а в шкільні роки ще був капітаном футбольної команди. Тому роль лідера на майданчику мені знайома. Але ці відчуття набагато посилюються, коли опиняєшся на знімальному майданчику Рідлі Скотта.
Коли я починав, то усвідомлював, що керувати знімальним процесом не просто. Це справжнє мистецтво, яке вимагає багато практики і зусиль. Його можна контролювати, але воно не має нічого спільного з талантом. Ви повинні бути людиною, яка приходить першою вранці.
Якщо ви відчуваєте, що налаштування займають більше часу, то це просто практичні моменти. Не треба сидіти в трейлері, краще підійти до камери. Бо коли актор стоїть перед камерою і чекає, весь процес проходить значно швидше. І це те, чого я навчився від таких чудових акторів, як Емілі Вотсон, від людей, які вчать, що треба «заповнити простір», який хочеш зайняти. Це знання також прийшло до мене завдяки гельському футболу та спорту — одна з небагатьох речей, які можна перенести з одного досвіду в інший.
А потім, працюючи з Дензелом і Рідлі, я побачив, що найбільше мене надихало і заспокоювало те, що Дензел не намагається винайти колесо. У нього є винятковий талант, але він не ставить перед собою завдання щось «особливе» робити кожного ранку. Немає ніякої «акторської магії», він просто працює на дуже практичному рівні, використовуючи весь свій попередній досвід для створення ролі. Як завжди казав мій тренер з акторської майстерності в театральній школі, незалежно від таланту, досвід завжди переважає.
Найважливіший учасник колективу — це той, хто в кого найбільше досвіду. І я просто вважаю, що це дуже заспокоює, бо розумієш: причина, чому він такий чудовий, не лише в його таланті, а й у кількості часу, яку він витратив, виконуючи свою роботу.
— Що ви як актор від нього взяли? Чим вас вразив Дензел під час процесу?
— Він надзвичайно зосереджений. Я ніколи не працював з актором, який би привносив таку інтенсивність на знімальний майданчик, як він. Це, без сумніву, його спосіб роботи. І я вважаю, що у «Гладіаторі ІІ» персонаж Дензела, перш за все, демонструє свої стосунки з політичним світом, яким він майстерно маніпулює. Це відчувається досить макіавеллістично, легко і спритно. Але найцікавіше, що він не намагається маніпулювати мною. Я його підданий, що — принаймні так здається — повністю під його контролем.
З часом, коли ми все глибше занурювалися в процес зйомок, ставало ще більш очевидним, що Дензел має театральний досвід. Ми часто відходили від основної команди Рідлі і репетирували невеликі сцени наодинці, щоб дати собі можливість прогнати матеріал за межами знімального майданчика. Це був спосіб, який здавався нам звичним. Адже в театрі все побудовано на безперервних репетиціях: ти репетируєш, репетируєш і знову репетируєш.
— Поговорімо про Педро Паскаля. Яким був досвід роботи з ним?
— Ми з Педро приїхали в Марокко раніше за всіх інших головних акторів. Я не знаю, чи зустрічали ви його в житті, але я просто в захваті від нього. Людина, яку світ бачить на червоних доріжках чи в трейлерах фільмів, — це зовсім інша людина, яку я знаю особисто. У нього надзвичайно відкрите серце. І в той момент не було б нікого, з ким би я хотів бути більше, оскільки я ступав на незнайому територію.
І, чесно кажучи, я б залюбки зіграв би ще більше спільних сцен з ним у фільмі. У нас було так мало часу разом з Педро. Але, з огляду на це, бійка в Колізеї та всі події, що відбулися після неї стали одними з моїх улюблених моментів зйомок у фільмі.
