Фільми румунського режисера Раду Жуде провокативно поєднують серйозні політичні теми і шари метаіронії. Жуде, зокрема, відомий своєю пристрастю до архівної плівки та інших форматів зображення, як ми це бачили в фільмах «Невдалий трах, або Божевільне порно» (2021) чи «Не очікуйте забагато від кінця світу» (2023).
Втім, його останній фільм досяг ще радикальніших рівнів. «Вісім листівок з утопії», який покажуть на кінофестивалі «Молодість» 2 листопада, — це монтажний фільм, що досліджує постсоціалістичну Румунію. 71-хвилинний фільм, повністю змонтований з рекламних роликів, у своїй ідеї скоріше схожий на шалений академічний рисерч. Власне, за другого режисера Раду Жуде запросив румунського філософа Крістіана Ференц-Флатца.
На прохання DTF Magazine Соня Вселюбська поспілкувалася з Раду й Крістіаном про непростий процес пошуку рекламних роликів, паралелі між українською і румунською рекламною індустрією в 1990-ті та приховані шари метаіронії.
— Ваш фільм — це продукт тривалої співпраці, за якою стоїть масштабне академічне та архівне дослідження. Розкажіть, як виглядав процес і як ви діставали архівні матеріали?
Раду Жуде: Крістіан — філософ-академік, шанувальник авангардного кіно, який досліджує не тільки кіно й візуальне мистецтво, а й рекламу. Мені цього було достатньо, щоб запросити його на проєкт, і він люб’язно погодився. А потім виявилося, що в нього чудове почуття гумору, хоч, можливо, відразу це не дуже помітно. Крістіан мав все для створення такого монтажного кіно.
Що стосується самих матеріалів, то ми потроху шукали їх усюди. В архівах постпродакшен-компаній, у приватних колекціонерів і рекламних агенцій, що існували ще у 1990-х, звідки, власне, походить більшість матеріалів.
Крістіан Ференц-Флатц: Особисто ми не ходили від дверей до дверей у пошуку матеріалів, доручивши це нашій команді, але пошук був тривалий і доволі виснажливий, бо цих матеріалів ніде немає інституційно. Ці рекламні ролики в прямому сенсі сироти, знайти не просто їхніх легальних власників, а й просто дістати їх з якоїсь структурованої інституції суперважко.
— Дивлячись фільм, я думала про те, що зробити таке кіно про українську рекламу було б, імовірно, складніше, адже існує велика проблема з системою зберігань такого роду плівки.
Жуде: Так, гадаю це поширена проблема у Східній Європі загалом. А в теперішню цифрову епоху все стає тільки складнішим, адже прірва між плівкою і диджиталом тільки збільшується. Ці проблеми стосуються не тільки реклами, а й телевізійного виробництва загалом, а інтернет робить ці речі мінливими. Та водночас є деякі відверто жахливі речі, які інтернет навпаки береже.
У Юрія Медена, архівіста зі Словенії та одного з програмерів австрійського музею кіно, є дослідження на цю тему, де йдеться про те, що величезна кількість цифрових фільмів і рекламних роликів втрачені повністю.
От, наприклад, я особисто пам’ятав один рекламний ролик, де чоловік пише щось на сідницях жінки. Я думав, що точно буде якась бета-плівка в куті якогось підвалу, але ні. Ніяких слідів. Врешті, ми знайшли цей шматок з нарізки ТБ-шоу про рекламу, і помістили в фільм. Отже, це така цифрова археологічна робота в загублених матеріалах.
Насамперед проблема в тому, як архівувати. Для всіх своїх фільмів, і для цього також, я зробив 35-міліметрові копії, які тепер розміщені в Нідерландах в Eye (Eye Film Museum в Амстердамі. — Прим. DTF Magazine).
Так, усе колись зникне, але якщо є бажання хоч на років сто продовжити життя фільму — треба спробувати. Так майбутні покоління зможуть дізнатися про цю культуру румунської реклами.
Кадри з фільму «Вісім листівок з утопії».
— Я хочу поговорити про ваш фільм у контексті української рекламної індустрії в її соціальних і політичних умовах 1990-х. В той час у нашій індустрії був процес прийняття західних традицій. Однак власних рекламних традицій майже не існувало, і багато роликів було просто перекладено. Отже, чи прагнув фільм відобразити реальний стан румунської реклами у 1990-ті чи ви обирали певний тип рекламних роликів до свого фільму?
Ференц-Флатц: Насправді ситуація в Румунії така, що багато реклами дійсно було перекладено. Деякі з найбільш дивовижних роликів, що залишили вагомий слід у свідомості людей і культурній пам’яті того періоду, безумовно, були скоріше перекладеними. Вони справді були західними, відповідали тому ідеалу реклами й залишили певний емоційних слід.
Але ми вирішили не використовувати їх. Нам було важливо подивитися саме на рекламу місцевого виробництва, здебільшого тому, що вона була наївнішою і прозорішою, ніж ця глазурована продукція, а отже, була відкритішою і віддзеркалювала місцеві реалії.
В певному сенсі ці ролики мали унікальну документальну цінність. Тож ми вирішили зупинитися на тих, які є зрозумілими для аудиторії, що не обов’язково старша за 40 років і має досвід 1990-х років.
Жуде: А от я пам’ятаю, як у 2003 році був у Києві на кінофестивалі «Молодість». Тоді проводили щось на кшталт конкурсу для людей з регіону, що могли податися та зробити короткий метр. Мене прийняли, і я провів три тижні в Україні, працював з продакшен-компанією, з якою нас зв’язав фестиваль. В основному ця компанія робила рекламу. Я був на кількох зйомках для українських брендів, але режисер і його колектив були росіянами.
— До початку війни, на жаль, таке можна було зустріти в нашій індустрії. Зазвичай це робилось, оскільки виробництво було просто дешевше й легше.
Жуде: Так, у Румунії було багато рекламних роликів, знятих іноземними режисерами.
Але в мене було відчуття, що в Україні це були переважно росіяни. Я добре пам’ятаю картину, як режисер реклами сидів у великий студії. Постійно з шампанським і п’ятьма дівчатами на колінах.
— Українська та румунська рекламна індустрія того часу має дещо спільне: потужна реклама «Пепсі», яка в пострадянському просторі була іконічним символом західної якості як феномену. У вашому фільмі реклама «Пепсі» повторюється кілька раз у суперкреативних версіях.
Ференц-Флатц: У Румунії деякий час існувала місцева франшиза, яка вироблялася під лейблом «Пепсі». Я навіть бачив таку новину-рекламу на початку 1980-х років, де герої скаржилися на те, що на полицях ми не знаходимо «Пепсі» частіше. Тобто це була офіційна реклама, показана на телебаченні на початку 1980-х.
Потім ми з’ясували, що на початку 1990-х років вони були чи не єдиною західною компанією, яка виробляла місцеві версії своїх рекламних роликів. Їх було доволі багато, і деякі прямо вражали своєю креативністю.
Кадри з фільму «Вісім листівок з утопії».
— І через «Пепсі» найбільше просувалася сама ідея капіталістичної культури живлення для постсоціалістичної свідомості, чи не так?
Жуде: Я думаю, що фільм може бути дещо складним з цього погляду. Іноді він про те, як ми мали доступ до певних речей, про наше бажання щось включити, цей люксовий європейський стандарт. А водночас це про бажання щось витіснити. Взагалі я б не сказав, що цей фільм точно відображає реалії.
— Маю питання з щирої цікавості і, гадаю, українським глядачам буде цікаво також. У фільмі є уривок, який доволі відчутно відокремлюється на загальному фоні фільму. В частині money talks актор намагається записати рекламу банківських пропозицій, але постійно запинається й отримує агресивні коментарі від режисера за кадром. Цей момент приголомшливо схожий на чи не найбільший національний мем про харківського депутата, який записував політичне промо, і його невдалі дублі потрапили в інтернет. Розкажіть, будь ласка, про цю сцену в вашому фільмі.
Ференц-Флатц: Серед матеріалів, які ми отримували, були не тільки рекламні ролики. Наші продюсери діставали для нас дуже різноманітні матеріали, частково також записи рекламних кампаній сигарет і всілякі бекстейдж-записи рекламних роликів, кліпи самопрезентацій рекламних агентств тощо.
Також, наприклад, деякі телевізійні шоу, в яких обговорювали побутову техніку та всілякі інші речі, але вони не обов’язково називалися рекламою. Вони були дуже дурними, але ми використовували їх по мінімуму.
Жуде: А взагалі це відомий персонаж. У нас був показ у Клужі (ймовірно мається на увазі місто Клуж-Напока в Румунії. — Прим. DTF Magazine), і там було багато людей, які добре знали цього чоловіка, сьогодні він успішний бізнесмен у Румунії.
— Для мене це був один з найцінніших кліпів, адже мені це нагадало, наскільки політичні кампанії працюють за принципами реклами будь-яких продуктів капіталізму.
Жуде: Найскладніша річ для акторів — це координувати дві-три речі одночасно. Якщо вони погано навчені або просто від природи не схильні до цього — може бути дуже складно. Акі Каурісмякі якось сказав, що Джон Вейн — великий актор, бо один з небагатьох, хто може ходити й жувати жуйку водночас.
Акторська гра в певному сенсі кристалізує епоху. Я думаю, що моменти його постійних спотикань об свій язик мають певну символічну інтерпретацію чогось більшого, ніж просто його акторська небездоганність.
Можливо, це про загальну епоху 1990-х, цього постсоціалістичного шоку — я не знаю точно. Але мистецтво з цим працює, і ці елементи стають символами чогось більшого. Дійсно, цим моментом ми трішки вийшли за естетику фільму та наспіх прийняли це рішення, але це суперцінний момент, який підсумовує велику перспективу.
— Фільм почав свою фестивальну історію з Локарно в серпні. Раду, вам часто ставлять питання про сприйняття вашого кіно на центральних європейських фестивалях. Як ми побачили у «Восьми листівках», реклама є винахідливо зручним засобом для того, щоб презентувати культуру країни в її певний історичний час. Як сприймається ваш фільм у Румунії і за її межами?
Жуде: З одного боку, я думаю, що це таке дружне невелике знайомство з контекстом 1990-х у Румунії, яке може допомогти краще зрозуміти, що там відбувалось. З цього погляду, фільм, зокрема, є зрозумілішим для місцевої аудиторії та аудиторії зі Східної Європи, яка має схоже минуле.
З іншого боку, ми помітили, що місцеві глядачі, як правило, сміються набагато більше, ніж ми розраховували. На показах у Бухаресті просто стояв регіт протягом усього фільму.
Потім до нас підходили й казали, наскільки їм сподобалося дивитись і передивлятись цю рекламу.
— Це цікаво, оскільки останнє українське документальне й ігрове кіно теж звертається до 1990-х, щоб відрефлексувати ці часи. Втім, поки що ці наративи сумні чи серйозні, і комедійний жанр там майже не простежується.
Жуде: Мені подобається, що люди отримують задоволення від фільму, я дійсно думаю, що це комедія. Гумор підходить під того, як ви дивитеся на речі, а я думаю, що все людське життя смішне.
Звичайно, я не вважаю, що всі частини фільму смішні, адже справа не лише в безглуздості такого роду матеріалів. Чесно кажучи, я думаю, що під час виробництва деякі з них знали, що продукт вийде дурним. Тобто для мене це більше схоже на метафізичну безглуздість.
Кадри з фільму «Вісім листівок з утопії».
— Тобто можна в певному сенсі сказати, що факт зародження свідомої мети іронії в зрізі румунського суспільства 1990-х був питанням до вашого академічного дослідження?
Ференц-Флатц: Так, і нам було суперцікаво простежити, що це дійсно було присутнє. Всі ці похмурі виміри 1990-х, пограбування, бурд, бідність, сірість — це можна побачити в рекламі.
Ймовірно, це мало бути показано на телебаченні, але це існує навмисно. Це більш-менш те саме, що і з фільмами 1980-х. Якщо подивитись на індустріальні фільми того часу, вони за задумом і за сюжетом все ще були дуже ідеалізованими. У них є наратив, який працює відповідно до кадру, але насправді в кольорах видно, наскільки все зруйноване на середовищі цього заводу. Але в першу чергу вони мали показати хорошу сторону, вбудувати це в оптимістичну підсвідомість, щоб просто не помічати ці фактичні недоліки, сприймати їх як належне.
Жуде: У мене є фільм Uppercase print, але я маю там архівні кадри з 1980-х, що відображають, як комуністична диктатура сприймала критику. Власне, вона сприймала, але тільки за дрібне, водночас наполягаючи, що все велике є апріорі доскональним, хоч насправді жахливим було все.
І от я завжди запитував себе, чи були вони свідомими завжди? А може, взагалі там існує підривний дух чи проблиски метаіронії? Але це все в минулому, тож розгадати складно.
