«Технічна перерва» Філіпа Сотниченка — контроверсійний короткометражний фільм, що зібрав як стурбовану критику через свою натуралістичність, так і захоплені відгуки, особливо за унікальну операторську роботу. І саме на APRICOT SHORT FILM FESTIVAL від ARARAT і DTF Magazine з 21 по 26 липня відбувається його онлайн-прем’єра.
«Технічна перерва» у 2017 році здобула приз на фестивалі Tallinn Black Nights в Естонії. Нагороду вручили з формулюванням «за сміливу й скандальну режисуру, стильну й змістовну водночас, що діє на різних рівнях, зокрема критики суспільства, гендерних ролей і сьогодення пострадянських країн, і застосовує новаторську операторську роботу, що розгортає фільм як емоційний ляпас».
Події картини розгортаються впродовж короткої обідньої перерви в супермаркеті. Камера ні на мить не залишає вагітну касирку, яка встигає вчинити крадіжку й водночас втратити дещо значно важливіше.
Ми поговорили з Філіпом Сотниченком про те, як із газетної статті виникла «Технічна перерва», складнощі безмонтажної зйомки, його повнометражний дебют і порівняння українського кіно з «новою румунською хвилею».
«Технічна перерва» доступна для вільного перегляду на нашому сайті до 25 липня включно.
— Після деяких твоїх короткометражок у мене склалося враження, що ти тяжієш до кримінального гостросоціального жанру, а оскільки тло українське, це все ще й ризикує напоротися на, прости господи, «чорнуху». Я гортала стрічку фейсбуку, обдумуючи питання для тебе, і раптом зрозуміла, що ще трохи — і я опинюсь у твоєму кіно. А ти що думаєш?
— Для мене кіно — це все ж таки просто кіно. Я створюю певний атракціон для глядача, а на кримінальному тлі сюжет здається гострішим. Але слід пам’ятати, що деякі атракціони можуть викликати нудоту.
— У який момент ти зрозумів, що можеш називати себе режисером?
— Режисером я відчуваю себе коли безпосередньо працюю над фільмом. В інший час я скоріше відчуваю себе безробітним.
— А як щодо відчуття професії?
— Мабуть, воно з’явилося після першого перегляду власної стрічки разом з глядачами на великому екрані в одній програмі з фільмами інших авторів. Якщо не помиляюся, було це 2013 року на кінофестивалі «Молодість». У такі моменти відчуваєш себе частиною кінопроцесу.
— Ти готуєшся знімати повнометражний дебют — фільм про поліцію в 1990-х. Розкажи, як довго ти йшов до повнометражного кіно? Які уроки ти виніс зі свого короткометражного досвіду?
— Це фільм не зовсім про поліцію, тобто тоді ще міліцію. Точніше, не тільки про міліцію. Історія буде викладена від імені судового психіатра, що співпрацює зі слідством і конфліктує зі слідчим, який має протилежні погляди на справу. Я ніколи особливо не думав над повним метром як над чимось принципово новим, але тепер усе більше відчуваю різницю в кількості інформації, яку треба тримати в голові. Було й таке, коли під час розробляння повнометражного дебюту я ловив себе на думці, що тягну якісь елементи зі своїх попередніх короткометражних робіт.
— Цікаво, які?
— Професії персонажів, естетика зображення, зіставлення минулого з майбутнім.
— Щодо такого зіставлення: «Ля Палісіада» — це переосмислення минулого чи ти закладаєш тут якісь актуальні меседжі?
— Для мене це більше про сучасний стан суспільства. Про те, що ми маємо в результаті 1990-х. Історія бере свій початок з роздумів літньої людини про минуле. З її сумнівів щодо правильності ухвалених колись рішень, а закінчується виявами нового часу в особі її нащадка, який вбудований у визначену попереднім поколінням систему соціокультурних цінностей.
— У твоєму режисерському стилі відчутний вплив «нової румунської хвилі», і річ тут не лише в протяжності планів, а й у певній рефлексії щодо минулого твоєї країни. Це вбачається і в «Цвяху», і, ймовірно, буде визначальною рисою «Ля Палісіади». Якою ти бачиш Україну на світовій фестивальній мапі? Чи доцільно наш досвід зіставляти з румунським?
— Спостерігаючи за розвитком українського кінематографа, я іноді проводжу певні паралелі зі згаданим тобою румунським явищем, але це радше поодинокі випадки. Вплив «румунської нової хвилі» зустрічається в деяких українських стрічках не частіше, ніж в інших східноєвропейських фільмах. І це природно. Але я думаю, у нас свій шлях розвитку і його пік ще попереду.
— Я читала, що «Технічна перерва» заснована на статті, яку ти прочитав у газеті. Яким чином ти взагалі вибираєш теми власного кіно й жанрові межі для них? Тому що «Технічна перерва» для мене — це буденний треш, перетворений на справжній трилер.
— Життя вражає мене не менше за перипетії найвинахідливішого драматурга. Я не маю конкретного методу розробки. Чіпляю цікаві факти або реальні події і через них заходжу у вибрану тему, яку вже роками вивчаю, намагаючись перекласти мовою екрана.
— А як з’явилась ідея «Ля Палісіади»?
— Випадково натрапив на інформацію про смертну кару в Україні: був дуже здивований, що вже за часів незалежності в країні й далі вдавалися до найвищої міри покарання. Мене зацікавила процедура страти. Згодом я дізнався, що під час розстрілу поряд мусив бути присутній лікар, щоб зафіксувати смерть засудженого. Потім став шукати інформацію про роль лікарів у правоохоронній і судовій системах. Таким чином вийшов на фігуру судового психіатра, який здався мені потенційно цікавим персонажем у потенційно цікавих обставинах.
— Тема «Технічної перерви» наробила багато шуму. Тебе критикували за неетичність зображеного досвіду. Як ти сам для себе виправдовуєш таку натуралістичність на екрані?
— Ми намагалися не акцентувати камерою на пластичному гримі, який у поєднанні з акторською грою і викликає відчуття натуралістичності зображених подій. Проте стилізація під телевізійну естетику лайв-стриму передбачає певну неетичність, тут неможливо попередньо контролювати зміст зображення.
— Зйомка одним кадром — певний знак якості серед кінематографістів, я навіть сказала б, що якийсь час це було трендом. Чим продиктований твій вибір знімати це кіно безперервно?
— Безперервна перерва. Так ми з оператором фільму Яремою Малащуком під час розробки визначили візуальну концепцію стрічки. Це рішення виникло само собою, у день, коли ми з продюсеркою «Перерви» Валерією Сочивець представляли проєкт на пітчингу в Держкіно. Тепер я навіть дивуюсь, як можна було так пізно до цього прийти. Сюжет розгортається під час технічної перерви в супермаркеті, і мені здається логічним безперервно стежити за головною героїнею в цей невеликий проміжок часу.
— І за скільки дублів ви зняли «Технічну перерву»? У фільмі є заховані монтажні склейки?
— Якщо я не помиляюся, фільм складається з шести планів. Тобто у ньому п’ять склейок. Перед зніманнями ми визначились, у яких точках можна буде непомітно склеїти плани, й умовно розділили фільм на чотири епізоди. Потім знімали по колу те саме, поки оператор і виконавиця головної ролі Ніна Тараруєва остаточно не інтегрувалися в документальний простір, а середовище, своєю чергою, поступово звикло до знімального процесу.
— Звернула увагу, що ти не любиш проговорювати свою історію прямо: у «Технічній перерві» практично не користуєшся таким інструментом, як мова (яким можна було б прояснити дуже багато речей). Не боїшся помилкових інтерпретацій свого кіно?
— Я не впевнений, що в когось узагалі може бути така сама інтерпретація твору, як в автора. Кожен витягує зміст із себе. Фільм — тільки трамплін, казав хтось із відомих режисерів. Стрибок робить глядач.
«Технічная перерва» доступна для вільного перегляду на нашому сайті 20 липня включно.
Спільний проєкт
