Нова прем’єра в рамках Apricot Short Film Festival — «Післясмак» Юрія Катинського. Це історія однієї нічної пригоди з несподіваним фіналом, яка вже встигла підкорити глядачів українських і закордонних кінофестивалів. «Післясмак» здобув головні нагороди львівського Wiz-Art, а також київських KISFF та «Відкрита ніч». Картину показували на Tallinn Black Night Film Festival в Естонії, The Tel Aviv International LGBT Film Festival в Ізраїлі та Schweizer Jugendfilmtage у Швейцарії.
Юрій Катинський — режисер театру й кіно, а також постановник музичних кліпів. Його робота «Я все про вас знаю» ввійшла в кіноальманах «Чорновий зошит Майдану», ігрова короткометражка «Запаморочення» отримала диплом Національної академії мистецтв України, а «Післясмак» має найбільшу фестивальну історію у фільмографії автора. Юрій також є режисером-постановником незалежного театру KUBARA (вистава — аудіовізуальний трип «Шафа»), а серед його останніх робіт — багатосерійний відеопроєкт Voiceover, у якому відомі українські виконавці акапельно співають улюблений український фольк. Ми поговорили з Юрою про те, як кіно може проникати в театр, чому ідеї — це риби і які смисли закладено у фільмі «Післясмак».
«Післясмак» доступна для вільного перегляду на нашому сайті до 9 серпня включно.
— Voiceover — це дуже інтимні співочі фолькові есе. По суті, це проєкт не для кінотеатру й не для галереї. Для якого майданчика ти створював Voiceover і який його меседж?
— Спершу я задумав Voiceover як багатосерійний проєкт, що складається з однохвилинних роликів. Такий собі Instagram-формат. Усі вони стилізовані під чорно-білу плівку. У кадрі щоразу новий герой, який транслює свій внутрішній монолог через пісню.
Сумнівався, чи стане цікавим для когось такий формат і чи вартий він зусиль. Проте мені імпонує думка Девіда Лінча з його книжки «Як спіймати велику рибу»: всі ідеї — це риби, вони плавають у просторі й шукають собі людей, через яких можуть реалізуватися. Якщо ти не готовий стати порталом для дрібної рибки, то велика потім не припливе.
Перші кілька роликів я зняв з друзями — акторами та фольклористами. Потім уже написав Юлі з Yuko, Ніні з DakhaBrakha, Соломії з Dakh Daughters, Аліні Паш, Onuka.
Це справді не зовсім кінопродукт, тут важливий не тільки результат, а й момент створення. Можна було, звісно, усе зняти з великою командою, але дуже хотілося зберегти інтимність монологу, тож знімав сам з мінімальним комплектом техніки. Заздалегідь підбирали тільки локацію й пісню, актуальну на той момент для героя ролика. У всьому іншому кожне знімання було дуже імпровізаційним, щоб це не стало чимось штучним, імітацією.
Звичайно, я думав про те, куди такий проєкт може піти далі. Ми розглядали варіант галерей: екрани з навушниками або маленька кімнатка з проєктором. Але почався карантин. Тож ми вирішили презентувати проєкт через медіа.
— Я бачу його формат на стику кількох видів мистецтв, наприклад есейність у дусі Screen Test Лінн Гіршберґ для W Magazine…
— Я ось теж, коли придумав цей проєкт, почав згадувати, чи бачив щось схоже. Хотів зрозуміти, на що орієнтуватися і від чого, навпаки, відходити. Пригадав роботи Вінсента Муна, мандрівного режисера. Ще в університеті мене вразило, як вправно й чуттєво у своїх коротких фільмах цей художник створює портрет людини чи культури цілого регіону. Не скажу, що я свідомо рівнявся на Муна, але згадка про його творчість допомогла не відступити від ідеї Voiceover.
Український фольк полюбив не відразу, хоч я із Західної України й усе дитинство займався народними танцями. Як на мене, у школі «любов до всього українського» часто прищеплюють поверхово або ж узагалі силоміць нав’язують учням, і через це вони втрачають інтерес до вивчення справжньої краси й глибини нашої культурної спадщини.
Уже в Києві я потрапив на «ГогольFest», подивився «Короля Ліра» театру «Дах», почув наживо «ДахуБраху» й перемкнувся — зрозумів: усе те, що раніше помилково здавалося мені старомодним, може набувати красивих нових форм і бути небанально інтегрованим у сучасність. Тому для Voiceover ми спеціально вибирали непопулярні народні пісні: хотіли, щоб їх почуло більше людей.
— Вернімося до теми театру. Ти працював над виставою «Шафа», яку ви назвали «аудіовізуальним трипом». У чому специфіка такого виду мистецтва?
— В основі вистави — французька легенда про барона, що вбивав своїх дружин (Шарль Перро використав її, коли писав «Синю бороду»). Сама вистава побудована в дещо кіношному форматі. Спершу ми видаємо такий собі спойлер усього, що відбуватиметься на сцені, переказуємо легенду, а далі починається сама дія. Абсолютно без слів, зате з живою музикою. П’ятеро музикантів грають на тридцяти інструментах етнічну музику з домішками електроніки. Через пластику ми розповідаємо історію: тут навіть не так танці, як мізансцени, що побудовані на архетипних уявленнях про стосунки матері й сина, чоловіка й дружини, бажання влади та відчуття страху. Сюжет зрозумілий не всім, але ми фокусуємося на іншому: багато хто каже, що ця вистава — як сон, наприкінці ти неначе оговтуєшся. Для мене це найкрутіший коментар. Він дає розуміння, що все вдалося, ми вийшли за межі конкретних часу та простору.
— А чому цю виставу називали бедтрипом?
— Іноді хтось виходив і казав, що йому було страшно. Не знаю, наскільки ця вистава може саме лякати, але досить в’язкої містики там вистачає. Над цим завданням працюють світло, музика, грим, маски й пластика. На жаль, якось після показу в одного глядача навіть сталася панічна атака.
— Ти ставиш кіно, кліпи й театральні вистави. Чи перетягуєш щось з однієї сфери в іншу, якщо казати про твій інструментарій і навички?
— Точно знаю, що я режисер. Але не можу сказати про себе чітко: я режисер кіно, театру чи будь-чого іншого. Та й хіба це так важливо? Оскільки маю певні навички в кожному з цих напрямів, то люблю їх міксувати й кожну сферу доповнювати знаннями з іншої. У кіно тяжію більше до реалістичного способу існування, у театральних виставах, навпаки, мене приваблює яскрава метафорична форма. Кліпи — досить адаптивна річ для мене, вони займають якусь компромісну територію.
— А з чим конкретно тобі нині працювати цікавіше — з музикою, театром чи кіно?
— Це досить різні площини життя. Я працюю з усім паралельно. Класно, коли є нагода перемикатися, це тонізує в моменти вигорання.
— Ти ось згадав про реалізм: є режисери, які відштовхуються від умовного документального середовища. У мене ж склалося враження, що коли ти створюєш кіно, то відштовхуєшся від портретної фотографії.
— Не думав про це раніше. Так, ми з оператором Мішею Любарським любимо спостерігати за обличчями великим планом, але все-таки відштовхуємося щоразу від завдання. Інколи обличчя менш емоційне, ніж силует людини на загальному плані.
— Просто «Післясмак» — це тисяча й один спосіб дослідити людські обличчя. Коли ти фотограф, то багато зосереджуєшся на великих планах.
— Так, здебільшого фотографую людей, мені цікаво в такий спосіб знайомитися з ними й намагатися зазирнути трохи далі від їхніх акаунтів у соцмережах. Але дуже не люблю, коли фотографи кажуть: «Я показав цю людину справжньою, розкрив її». У будь-якому разі автор — це лише суб’єктивне бачення тієї людини.
— А яка ідея фільму «Післясмак»?
— Для мене ця стрічка про те, якими ми буваємо схожими у відчутті власної одинокості. Усім потрібна любов. Ключовим у фільмі є бажання попросити пробачення. Не формально, а так, коли це дається важко й доводиться переступити через власну гордість і принципи. Це також акт любові.
— Не хочеться маркувати твоє кіно як виключно ЛГБТ-фільм, але це дійсно вагоме квір-висловлювання.
— Багато хто зчитав цю стрічку як історію про латентного гея. Я не проти будь-яких трактувань, фідбек збирати завжди цікаво. Звичайно, наша команда розуміла, що тема досить ризикована з огляду на великий прошарок нетолерантного населення і досить спекулятивна. Тож «Післясмак» на цьому міг і хайпанути, і прогоріти. Тоді на наших теренах було мало схожого кіно, тож передбачити реакцію глядача на такий український фільм було складно. Але навіщо знімати за перевіреними формулами?
У нас була реальна історія, яка лягла в основу фільму, її шкода було втрачати. Вірю, що, навіть коли тема ЛГБТ є для конкретного глядача подразником (і неважливо, він квір і йому відгукуються проблеми героя чи гомофоб), він усе-таки здатен побачити, що кіно фокусується більш ніж на одній темі.
— Я спробувала відшукати у своїй пам’яті аналогічні українські фільми на ЛГБТ-тему й не змогла. Як думаєш, чи існує взагалі квір-кіно в Україні?
— Рік тому, у дні Прайду в Україні, в «Ізоляції» показували добірку з чотирьох таких українських короткометражок. Знаю, що тепер триває робота над кількома проєктами, які також торкаються цієї теми. Круто, що наші люди починають дивитися на світ ширше й інтегрувати цей свій досвід у доступніші, ніж фестивальне кіно, ретранслятори. Як у випадку із серіалом «Перші ластівки».
— Мені здається, цьому частково посприяло те, що в нас з’явилася клубна культура. Вона фактично стала сейфспейсом, у якому можна виявляти свою індивідуальність. Твій наступний короткометражний фільм — «Куди летить камінець» — також частково торкається клубної культури. Розкажи, про що буде стрічка.
— Головна героїня — дівчина, якій за двадцять, представниця мого покоління, що трохи заплуталося. Вона наче вже й доросла, водить авто, живе в окремій квартирі, має якісь стосунки з хлопцем, але емоційної зрілості ще не досягнула. І доки вона не зрозуміє, що вже варто брати кермо свого життя у власні руки, то її танці на граблях триватимуть і через незасвоєний життєвий урок вона розбиватиме ніс до крові знову й знову.
— А що тобі потрібно (які інструменти) для того, щоб зробити кіно?
— Мене оточує велика кількість талановитих людей, яких я люблю і які люблять мене, тож зі знімальною командою проблем ніколи не було (сміється). Але завжди потрібні певні фінансові засоби, щоб вогонь в очах групи не згаснув потім у фільмі. Звичайно, хочеться знімати якісною технікою, платити всім адекватні гонорари, дозволити собі якісь складніші рішення кадру. Але це вартує немалих грошей. Саме тому «Куди летить камінець» ми плануємо на дуже простих локаціях, щоб легше було знайти кошти на знімання. Такі речі вважаю хорошим тренажем для пошуку балансу між своїми амбіціями й бажанням зняти кіно в сучасних реаліях.
Знімаючи тизер до цього фільму, ми дістали змогу зорієнтуватися з кастингом, пластикою камери, зрештою, зрозуміти наскільки люди готові показати на екрані те, що вони звикли зазвичай робити в закритих нічних клубах. Адже у фільмі плануємо ще сміливіші сцени. Тому тизер був класною репетицією, до знімання фільму ми готові. Залишилося знайти кошти.
«Поза зоною» доступна для вільного перегляду на нашому сайті 4 серпня включно.
Спільний проєкт
