Роман Бондарчук: «”Редакція” — фільм про нашу реальність до вторгнення»

— Романе, як вам спала на думку ідея «Редакції»?

Роман: «Редакція» — це досить… Раніше я працював у провінційній газеті. У 14 років я покинув школу і почав працювати фотографом в першій комерційній газеті в області під назвою «Гривня». Так я поринув у світ провінційної журналістики, як і вся наша команда сценаристів. Усі вони мають журналістський бекграунд.

І з початком глобальної ери постправди ми відчули, що нам є що розповісти про це явище, та вирішили на прикладі провінційної журналістики дослідити, як інформацією можна маніпулювати, або ж трансформувати її.

Сценарій був створений на основі моїх спогадів та мого досвіду. Хоча ми провели велике документальне дослідження, адже я прийшов зі світу документалістики. Ми взяли інтерв’ю у десятків місцевих зірок журналістики, і деякі з їхніх історій ви побачите у фільмі.

— Як ви прийшли до німецької копродукції? Як виникла ідея цієї співпраці?

Роман: Ну, якщо ви бажаєте потрапити на Берлінале, вам потрібно мати німецького співпродюсера. Ні, ми зустрілися… Коли ми познайомились? 2013?

Таня: Так, я не можу згадати. Це був 2012 чи 13 рік. Це було у Празі. Ви пітчинґували «Українських шерифів».

Роман: Саме так, так, «Українські шерифи», а Таня представляла іншу компанію. І після пітчинґу ми зустрілися, і Таня сказала: «Яку б пропозицію ви не отримали від інших співпродюсерів, я можу запропонувати більше».

Так ми розпочали роботу над «Українськими шерифами», і це була дуже успішна та приємна співпраця. Після цього ми потоваришували, потім зробили «Вулкан», а зараз закінчили «Редакцію». Тож все було дуже гладко та природно. І, напевно, це теж традиція документалістів — дружити з героями, колегами, співавторами. Так сталося й у нас.

— Таню, яким було ваше перше враження, коли ви прочитали сценарій чи, можливо, навіть почули ідею «Редакції»?

Таня: Через мою довгу робочу історію з Романом, а тепер, як ми вже говорили, у нас уже дванадцятирічні робочі стосунки, звичайно, я була налаштована позитивно ще до того, як почала читати сценарій. Але, чесно кажучи, я відчувала його власну мову, бо Роман має дуже особливу мову мистецтва, розповіді історій. І я з самого початку відчула, що багато історії в «Редакції» мені близькі.

Бо… Я маю на увазі, так, сама історія відбувається в Україні, у провінційному містечку в Україні. Але основні питання, основні теми корупції та маніпуляцій з боку медіа та політики є дуже універсальними. У мене був колега, який завжди казав: «Насправді у всіх країн одні й ті самі проблеми, коли справа доходить до цих питань. Просто деякі краще приховують їх, ніж інші». І я відчувала його гумор. І так, сценарій мені сподобався із самого початку.

— Оскільки ви працюєте вже, напевно, приблизно десять років, я хотів би поговорити про те, що у творчості Романа викликає у вас відгук? Тому що здається, що, наприклад, як в останніх трьох фільмах, принаймні у «Вулкані» та «Редакції», є багато деталей, які зрозумілі лише українцям, як мені здається. Але мені хотілося б поговорити з вами про це детальніше. Що викликає у вас відгук?

Таня: Так, річ у тому, що, можливо, я навіть не розумію чи не розуміла досі всіх тих деталей, про які ви зараз кажете. Тому що я була в Україні лише двічі. І я навіть не сказала б, що я була в Україні, бо я двічі провела кілька дуже приємних і насичених днів у Києві, працюючи над чимось.

Спочатку, я думаю, моя перша поїздка була на фільм «Українські шерифи» з німецьким редактором-замовником із CDF, а друга — на фестиваль Docudays. Тож кінофестиваль Human Rights — це також робоча поїздка, на два-три дні. І завдяки цим робочим поїздкам я побачила, напевно, найцікавіші та найкрутіші місця у Києві. Але я не знаю України. Я ніколи не була у глибинці. Я не знаю малих сіл. Я ніколи не проводила там більше двох-трьох тижнів. Тому я не можу сказати, що я знаю Україну.

Але я думаю, що особливий… Ось що я маю на увазі, говорячи про особливу мову чи мистецтво Романа розповідати про події. Він здатний розповісти про них так, що це, з одного боку, є дуже захопливим для людей, які не знають Україну, а з іншого боку, дуже універсальним. Тобто там є речі, з якими я як людина можу бути пов’язана. А якщо є ще один рівень, повний деталей для української аудиторії, рівень, який я досі не відчувала, то це ще краще.

— Мені здається, що коли український фільм має спільне виробництво з Німеччиною, воно завжди якось проєктується на нього. Можливо, навіть у французькому копродакшені. Наприклад, у «Носорозі» ми бачимо німецьких персонажів у фільмі. Наприклад, у серіалі «Перевізниця» ми також бачимо французьких персонажів, але в «Редакції» ми не бачимо жодного німця. Тому я хотів би поговорити про те, як німецька сторона проєктується у цьому фільмі.

Таня: Ну, німецька сторона проєктується у знімальній групі. Кожен німецький кінофонд скаже вам, якщо ви обговорите з ним потенційне спільне німецьке виробництво, що не обов’язково бачити Німеччину на екрані. Вони завжди говорять, і це також мій досвід, я багато працюю в міжнародних спільних виробництвах, що вам не потрібно вигадувати щось, щоб вписати німецького персонажа або Німеччину в сюжет, щоб зробити його привабливішим для німецьких спонсорів.

Це означає, що більшість німецьких чи, по суті, всі німецькі фонди, доступні для міжнародного спільного виробництва, — це економічні фонди, якщо бути чесними. Звичайно, вони також читають сценарій і, звичайно, обговорюють, чи матиме він певний успіх або зв’язок із німецькою аудиторією. Тому що я маю показати фільм німецької аудиторії. Подаючи заявку, я маю показати, що бачу реальний шанс знайти для нього німецьку аудиторію. Але, крім того, це дуже економічне питання. Це означає, що йдеться про регіональні витрати, скільки грошей регіон може витратити.

Наступного тижня у мене розпочнуться знімання ще одного міжнародного фільму. Це фінсько-курдськийпроєкт. І звуковий відділ, і звук на знімальному майданчику, і грим на знімальному майданчику будуть із мого регіону. І це єдиний спосіб відобразити Німеччину у фільмі. Ви не побачите на екрані нічого німецького. 

Роман: Так, але творчий вплив також має значення. У виробництві повинні брати участь таланти з Німеччини, чи не так?

Таня: Так. Це не можуть бути просто технічні витрати. Звичайно, ви повинні робити в нього творчий внесок. І ще я маю сказати, що завдяки «Вулкану» романтичні фільми вже мають щось на зразок фанатської бази в Німеччині. Тож, звісно, ​​вона не дуже велика. Ми не говоримо про це. Це не блокбастер, безумовно не масовий фільм. Але «Вулкан»… Якщо дивитися з боку міжнародного артхаусного фільму, то «Вулкан» показав непогані результати у Німеччині. Так.

Наша місцева телерадіокомпанія NDR навіть ліцензувала цей фільм та показала його минулого року під лейблом класики східноєвропейського кіно. У них був ніби колективний тиждень із кількома фільмами. І «Вулкан» був одним із цих фільмів. А коли прем’єра «Вулкану» відбулася в Німеччині, було кілька розпроданих показів, не на Берлінале, але на інших справді важливих німецьких кінофестивалях у Мюнхені, Котбусі та Брауншвейзі. У деяких кінотеатрах фільм ішов тижнями.

Юра: Роман має багато прихильників у Німеччині.

Таня: Так, він має свою фанатську базу. Вже має.

Роман: Насправді у першому варіанті «Вулкану» Лукас, головний герой, був німцем. Це була наша спроба виправдати ці очікування, якщо ми матимемо міжнародне спільне виробництво, якщо у фільмі зніматиметься іноземець, німець. Але потім ми зрозуміли, що це трохи штучно, і краще розповісти історію про людей, яких ти знаєш, та про місце, яке ти знаєш, ніж штучно щось конструювати.

— Романе, ви знімали та створювали «Редакцію» протягом багатьох років. І дуже помітно, що фільм зазнав змін через повномасштабне вторгнення росії. Як розвивався фільм після повномасштабного вторгнення? Що змінилося?

Роман: Ми встигли зняти все до повномасштабного вторгнення і вже були на півдорозі до монтажу. Єдине, чого не вистачало, — це епілог. Ми планували зняти його у 2022 році. Але вочевидь в Україні це було неможливо зробити. Так, це, мабуть, єдина частина, яку ми можемо обговорювати, переглядати та переписувати.І ми дійшли ідеї перенести цей епілог на найближче майбутнє після перемоги України, після закінчення війни. А в іншому все так само, як було написано у сценарії. Все за сценарієм.

Таня: Але я мушу додати, я думаю, важливо сказати, що повномасштабне вторгнення справило величезний вплив на роботу, тому що воно потрясло всю знімальну групу та робочу обстановку, якщо можна так висловитися.

Роман: Так. І в цих умовах, звичайно, режисер монтажу, Віктор Онисько, він добровільно пішов до армії та брав участь у багатьох боях. А потім, на жаль, він загинув у бою на сході України. І ми тоді навіть не могли подумати, щоб відновити монтаж без нього. Так, навіть на рівні умов роботи дуже складно думати про фільм, коли потрібно думати про безпеку своїх близьких та дітей. Тому, звичайно, це диво, що нам таки вдалося його завершити.

Знову ж таки завдяки міжнародним співпродюсерам нам вдалося зняти епілог у Словаччині та завершити CGI у Чехії, бо бабак, один із головних героїв фільму, мав зніматися у реальному житті. Тому ми планували збудувати цей зелений екран на тлі нори бабака на сході України. Ми вже знайшли це місце, це база, де вирощують бабаків. Можливо, ви чули про Тимка, знаменитого українського бабака, який прогнозує погоду. Отже, ми вже провели тестовий показ і зрозуміли, що нам потрібно побудувати зелений екран, залишити його на кілька тижнів, щоб Тимко звик до нього і поводився нормально. А потім ми планували оформити камеру як кущ і зняти Тимка як справжній кадр, а потім інтегрувати його в нашу сцену. Але, звичайно, ми втратили доступ до цього місця і були змушені відтворювати Тимка у 3D. Але так, нарешті він там, і все працює добре.

— Я читав багато рецензій на прем’єру на Берліналі і хотів запитати вас про орієнтири, бо багато кінокритиків проводять якісь порівняння. Наприклад, з фільмами «Сонцестояння», «Серйозні люди», навіть із фильмом «Індіана Джонс» із бабаком, із фільмом «Плетена людина», я думаю, теж. У вас є щось на думці чи ви хочете зробити це як чітку версію, коли готуєте сценарій?

Роман: Ну, я досить мало обізнаний з останніми релізами і не знайомий із половиною назв, які ви тільки що згадали. Звичайно, я пам’ятаю фільм «Індіана Джонс» зі свого дитинства. Це було одне з перших еротичних вражень у моєму, не знаю, восьми- чи дев’ятирічному віці. Точно не пам’ятаю.

Але так, ми завжди шукаємо натхнення у реальному житті, у документальному житті. І, наприклад, це екопоселення, яке може нагадати деякі інші фільми про… Як називається фільм?

— «Сонцестояння».

Роман: «Сонцестояння», так. Це реально існуюче екопоселення, неподалік Херсона на лівому березі поряд з Олешками, і побудував його місцевий бізнесмен, який розбагатів на виробництві пельменів і вареників. А розбагатівши, він зрозумів, що треба розвивати свій дух, а не продовжувати заробляти гроші. Тому він збудував це гарне поселення і почав пропагувати здоровий спосіб життя та деякі духовні практики. Але гроші з цього виробництва пельменів він, як і раніше, брав. Тож підприємство було активним, і цей парадокс зацікавив мене.

Я відвідав це екопоселення кілька разів і зрозумів, що, можливо, це одна із мрій місцевих підприємців та одне із бачень суспільства, яке, на їхню думку, може бути створене ними.

Отже, кожен епізод і все може мати свого головного героя в реальному житті. І це не пов’язано з іншими фільмами, принаймні з мого боку. Але мені подобається, що критики можуть знайти кілька гарних прикладів у кінематографі.

— Ще я хотів поговорити про маркетингову стратегію цього фільму, бо, як ви згадали, для прем’єри на Берлінале треба мати німецького співпродюсера. Тому питання у тому, чому «Редакція» потрапила до секції Форум на Берлінале. Це був стратегічний хід — потрапити до цієї програми чи ви прагнули чогось іншого?

Таня: Ну, мабуть, я можу вклинитися, бо я просто хотіла б сказати, що не хочу отримувати гнівних листів від Берлінале. Звісно, ​​для участі у Берлінале не обов’язково мати німецького співпродюсера. Ви маєте розглядати це, ймовірніше, як жарт, ніж як щось серйозне.

І принаймні на мою думку… У Романа, звичайно, своя… Але я маю сказати, що запрошення у програму Форум на Берлінале було надзвичайно гостинним, надзвичайно теплим. І з самого початку було зрозуміло, що команді Форуму це дуже подобається, що це не просто запрошення. Звичайно, здебільшого запрошення є привітними, але я маю сказати, що сама команда Форуму дуже ясно дала зрозуміти, що всі вони дійсно люблять фільм, підтримують його і хочуть підтримати його та представити його якнайкраще.

І, з огляду на мій продюсерський досвід, я можу тільки сказати: «Йдіть туди, де ваш фільм люблять, бо це найкраща сцена, на якій ви зможете показати фільм». Але це тільки моя думка.

— Романе, ви створюєте цим фільмом трилогію про український південь? Тому що ми в DTF Magazine говорили про те, що «Українські шерифи», хоч він і документальний, може бути першою частиною, «Вулкан» — другою, а третьою — «Редакція». Я не знаю, можливо, це не навмисно, бо ви з українського півдня. Але все одно здається, що це цілісний твір, а не просто три фільми, розділені один від одного.

Роман: Ну, якщо ви бачите можливість продати один Blu-ray як серію, ми можемо обговорити це, звичайно, або організувати якийсь показ як ретроспективу. Ну, я ніколи не думав про ці три фільми як про один витвір. Це різні етапи моїх спостережень та моєї роботи в моєму рідному місті та рідному регіоні, і, мабуть, у цьому вся справа.

Справа в тому, що я все ближче і ближче підходжу до Херсона. Тому що в «Українських шерифах» це було досить віддалене село на лівому березі області. А «Вулкан» знімали у Бериславі та прилеглому районі, що знаходиться поряд із Каховською дамбою. А «Редакція» знімалася повністю у Херсоні та трохи у передмісті. Тож так, це також географічні відкриття.

І тепер, коли ви дивитеся на місця знімань та місцевих жителів, які брали участь у фільмі, ви бачите, що це ще й історичний фільм, бо більшість місць зруйновано, затоплено чи перебувають в окупації. А деякі люди досі дзвонять мені з Берислава та розповідають про своє життя під обстрілами, про життя без електрики та опалення. Тож реальність зараз зовсім інша. І цей фільм — свідчення того, якою ця реальність була до вторгнення.

— А закінчити цю розмову я хотів би запитанням про німецьке кіно, тому що насправді в кожному подкасті ми ставимо нашим гостям ці питання. Як би ви могли описати сучасне німецьке кіно в одним-двома реченнями? Це може бути складно, але все ж таки. Запитання для вас обох. Але почнемо ми з Тані, бо вона краще знайома з німецьким кіно.

Таня: Я б сказала, що сучасне німецьке кіно зараз дуже динамічне стосовно змін. Багато що змінюється. Ми живемо в епоху зміни поколінь, якщо можна так сказати, тому що зараз приходить багато молоді, а також змінюється багато тих, хто приймає рішення.

Покоління змінюється. Змінюються теми, тому що в останні роки та десятиліття ми багато знімали про Другу світову війну, а також про 1989-1990 роки, і, очевидно, ми продовжуватимемо працювати з цими темами. Але покоління режисерів, котрі працюють над цими темами, змінюється. Це означає, що зараз над цим працюють люди, котрі самі не пережили ті часи. І це багато що змінює. Це дає творчу волю.

І так, насправді з творчого погляду я дуже оптимістично дивлюся на це. А з боку виробництва ми всі сподіваємося на нову реформу, новий закон про фінансування кіно в Німеччині. Наразі це питання все ще обговорюється. І ми всі знаємо, що з наступного року у Німеччині буде абсолютно новий спосіб фінансування фільмів. Ми просто не знаємо, як саме це буде. Ми всі сподіваємося, звичайно, на дуже сучасну та динамічну систему.

— Романе, що ви думаєте про німецьке кіно, сучасне німецьке кіно?

Роман: Я можу лише погодитися з Танею. Це свобода, інклюзивність. І те, що мої фільми теж можна вважати німецькими, означає, що вони можуть вбирати нову енергію, нові таланти, нові історії та зберігати це лідерство у розповіді історій про цей світ та цей час. Але для мене, наприклад, фільми Віма Вендерса — це все ще щось не історичне, а дуже сучасне, дуже яскраве та щось, що говорить зі мною. Це також велика частине мене.