Роман Коппола — син режисера Френсіса Форда Копполи та сценарист, продюсер і режисер. А ще — давній співавтор Веса Андерсона, з яким працював над сценаріями шести його фільмів. Обох їх, зокрема, номінували на «Оскар» за «Королівство повного місяця».
Останні роки Роман розвиває організацію Decentralized Pictures (DCP), що шукає нові кінематографічні таланти та фінансово підтримує їхні короткі метри. Коппола вірить, що кінематограф розвивається за рахунок експериментів і саме в короткій формі їх найлегше втілити. Не обійшла DCP увагою й Україну.
Однією з останніх ініціатив DCP, яку запустили разом з RIBBON та Групою Кінотрон, став проєкт «Повний Короткий» (Full Short). В його межах хочуть посилити українські голоси і пропонують 20 000 доларів для чотирьох проєктів, які будуть зняті українськими режисерами. Переможців оголосять 8 березня 2025 року.
DTF Magazine зідзвонився з Романом Копполою і дізнався, чому він вирішив підтримати українських режисерів, що його приваблює в короткометражному кіно, розпитав про багаторічну співпрацю з Весом Андерсоном і принципи, які він засвоїв від батька.
Про інтерес до українських голосів та силу короткого метру
— Чому ви запустили проєкт Full Short?
— Цей проєкт важливий для мене, бо я вірю, що кіно — це суттєва та жива форма мистецтва. Одна з тих, яка дає нам змогу дізнаватися про життя людей, розуміти нюанси переживань та емоцій, а в даному випадку слугує ідеальним входом для вивчення українського досвіду в конкретний момент часу.
Моя роль у проєкті полягає в тому, щоб поширювати інформацію і, працюючи з моєю командою, допомагати підтримувати режисерів, які, на думку нашої спільноти користувачів, мають найважливішу історію, якою хочуть поділитися.
— А з чого почалася ваша участь у проєкті?
— Десь шість років тому ми заснували DCP. Це майданчик для кінематографістів, які шукають можливості, шукають зв’язків, пропонують роботи, які вони хочуть втілити, а ми намагаємося об’єднати їх за допомогою грантів і фондів на реалізацію. Нашу спільноту ми будували повільно, але тепер до неї долучилося, я думаю, понад 40 000 людей. Вони не завжди активні, але всі прекрасні.
Протягом багатьох років виникали спільноти однодумців, які щось створюють, коментують, дають одне одному зворотний зв’язок. Так було в повоєнній Італії, такими були французька нова хвиля, різні періоди американського і, думаю, що українського кіно. Моя мета, щоб в онлайні існував такий центр для митців, як колись Монпарнас у Франції, і де могли б об’єднуватися люди з Румунії, Кенії тощо.
Мій батько заснував компанію American Zoetrope у 1969-му, і вона допомагала підтримувати багатьох кінематографістів його покоління. Серед них були Джордж Лукас, Керрол Беллард та інші, кого я бачив у дитинстві за обговоренням ідей: «О, заціни сценарій! Ти читав його?», «О, ти бачив цього актора? Ти в нього закохаєшся». Це була така неформальна співпраця, щось на кшталт салону. І це те, що я сподіваюся підтримати нашою роботою.
Нещодавно разом з партнерами ми запровадили ініціативу, що підтримала б кінематографістів в Україні або українських громадян, навіть якщо вони не в країні, і дала їм нагоду розповідати історії. Тепер дуже важливий момент для українців, тож ми хочемо, щоб ці історії були втілені.
— Чому у DCP ви зосередилися саме на короткометражних фільмах? Адже короткі метри — це некомерційно, і на глобальному ринку краще будуть почуті меседжі, якими нашпиговані повні метри.
— Моє ставлення до короткометражного кіно таке: я не знаю жодного режисера повнометражного фільму, який би не починав з короткого метру. Це стосується всіх людей, яких я знаю в моєму світі: Веса [Андерсона], Софії [Копполи], мого батька, Мартіна Скорсезе, будь-кого.
Якби я був режисером, який хоче зняти короткий метр, то не знав би, що робити далі. Є гроші друзів, є шанс зробити все дуже дешево, є можливість якось перебитися.
Я відчуваю, що якщо ми візьмемо за звичку спонсорувати короткометражні фільми, то це стане справді чудовим каналом для нових голосів.
Наша платформа — агностична. Незалежно від того, старі ви чи молоді, досвідчені чи недосвідчені, достатньо мати запас ентузіазму і бажання піти за можливістю, яку ми зможемо підтримати. Є, я не хочу сказати, упередженість, але є хвилювання, коли звертаєшся: «Гей, юначе/дівчино або кінематографіст-початківець. Що б ти волів зробити?» Короткометражний фільм — це чудовий старт, що дає багато свободи.
Там немає, знаєте, цієї великої вартості повнометражних фільмів. Коли ставки високі, це не зовсім плідне місце для експериментів, досліджень чи спроб. Тож короткий метр — це чудовий старт, а наші амбіції рухатись у бік повних метрів.
Так, у нас не так багато грошей, але ми прагнемо мати якнайбільший вплив з тим, що маємо. Зокрема, ми виділили кошти на підтримку повнометражних фільмів на завершальній стадії. Це гранти на суму сто тисяч доларів, які отримали два фільми. На підході третій, де ми теж долучимось у фіналі.
Побачимо, чи принесуть деякі наші ініціативи плоди. Ми також маємо приз для фільму жахів, і будь-хто з України може долучитися. Суть у тому, щоб зняти два горорні короткі метри, що будуть визнані найкращими нашою спільнотою, і відправити їх авторів до досвідчених менторів з Голлівуду, які докладуть зусилля, щоб розширити їх до повнометражних фільмів або скористатися цим як кар’єрною сходинкою. Ось що ми робимо в цьому напрямку.
— Які українські фільми ви бачили або чули про них останнім часом?
— Хотілося б більше знати про останні українські фільми, але мені відома багата кіноісторія вашої країни. Я знаю, зокрема, про «Землю» (1930), «Спеку» (1963) та «Тіні забутих предків» (1965).
З нещодавніх фільмів, які мені запам’яталися, — це «Плем’я» Мирослава Слабошпицького та «Атлантида» Валентина Васяновича (про ці та інші знакові української фільми читайте в нашому гайді. — Прим. DTF Magazine). Останній здається мені моторошно пророчим.
— А у вас є якесь загальне враження від українського кінематографу?
— Я не відчуваю себе достатньо кваліфікованим, щоб змістовно відповісти на це запитання. Це, звісно, не виправдання, але в мене троє дітей, і коли ми маємо можливість переглянути кіно, то дивимося Pixar. Втім, я знаю про деякі сторінки чудової історії українського кіно, починаючи з 30-х років минулого століття.
Мій інтерес і причина, чому ми розмовляємо, чому я роблю те, що роблю, полягає в тому, що ми хочемо підтримати нові голоси, які розповідають про те, що відбувається, і тому, що ми не знаємо достеменно, що відбувається в Україні.
Ми бачимо новини про Україну, ми бачимо репортажі, ми цікавимося, але немає нічого кращого, ніж фільм, що передасть думки, дасть можливість проникнути в свідомість людей, щоб здобути досвід.
Про тандем з Весом Андерсоном та принципи виховання у сім’ї Френсіса Форда Копполи
— Ви так багато говорите про нові голоси і при цьому ваш власний голос ми вже не чуємо доволі довго. Чому ви вирішили зробити паузу в режисурі?
— Це правда, що я особисто зняв лише два повнометражні фільми, однак брав активну участь у різноманітних творчих проєктах, включно з документальним кіно, телевізійними програмами, рекламними роликами та різноманітними колабораціями.
Я завжди в пошуках нових вражень і викликів, тому прагну йти тим шляхом, що пропонує найбільше можливостей для пізнання чогось нового.
— Я знаю, що однією з таких творчих колаборацій була спільна робота з Весом Андерсоном над сценаріями його фільмів. Чи можете поділитися цим досвідом?
— Роботу з Весом важко описати. По суті, ми ведемо змістовні дискусії і намагаємося розкрити історію та світ, що, як ми інтуїтивно відчуваємо, вже існують і просто чекають, щоб їх відкрили. Ми відчуваємо, що знахідка поруч, і шукаємо підказки — чи то в місці, чи то в музичному творі, чи то в елементі, який видається «правильним».
— А наскільки часто ви долучаєтеся до його проєктів в інших ролях? Бо було несподівано бачити, що в його нещодавньому альманаху «Чудова історія Генрі Шугара й ще три», який вийшов на Netflix, ви виступили оператором одного з фільмів — «Лебідь».
— Ми знаємо один одного дуже давно. Він зняв короткометражний фільм «Пляшкова ракета», що зініціював наше знайомство. Нас звів спільний друг, і, знаєте, ми знайшли спільну мову.
У нас схоже почуття гумору. Нам подобаються однакові речі. Водночас ми дуже різні. Важко узагальнити, щоб це мало б якусь глибину, бо, знаєте, все тримається на нюансах.
Ми співпрацюємо в різних напрямках. Я зняв «Лебедя» значною мірою тому, що Вес довіряє мені, і він любить, щоб усе було маленьким та інтимним. У цьому випадку я бачив сенс зайнятися зйомкою, бо вона не вимагала багато зусиль. Це був вайб студентського фільму, який мені відгукнувся.
Ми пишемо разом, я знімаю як режисер другої знімальної групи, виступаю виконавчим продюсером, роблячи свій внесок у кастингові рішення.
Вес Андерсон — лідер, він творець, а я радник і людина, на яку він покладається. Вам потрібен хтось, хто відчуває, як ви, чує вас і довіряє вам.
Кіновиробництво — це спільна робота, до якої залучено чимало людей. Але справжнім лідером є режисер, і йому треба знайти таких людей, які розуміють його, підтримують його, не просувають власну адженду. Я дуже комфортно почуваюся в цій ролі, вкладаючи свої зусилля туди, де вони йому потрібні. На щастя, я інтуїтивно відчуваю, що він намагається зробити, і він це цінує. Тому ми так гарно співпрацюємо.
— Ще один проєкт, де ви були режисером другої знімальної групи, — «Мегалополіс» вашого батька Френсіса Форда Копполи. Що ви думаєте про цей проєкт?
— Бути причетним до «Мегалополісу» було привілеєм і нагадувало пригоду. Оскільки цей проєкт виношувався понад 40 років, було надзвичайно цікаво спостерігати за його реалізацією. Коли я навчався у старших класах, то підробляв влітку, допомагаючи проводити ресерч, тож бачити, як мій батько нарешті втілює в життя ідею, яку він виношував так довго, було дуже приємно.
Це рідкість, коли зрілий художник як Френсіс Форд Коппола з таким потужним досвідом у кіно залишається настільки авантюрним, сповненим дослідницького азарту та експериментальним у проєкті такого масштабу як «Мегалополіс».
Маючи можливість спочивати на лаврах, він продовжує працювати з енергією студента — постійно відкриваючи, розширюючи межі та вивчаючи, як кіно може залишатися місцем для експериментів. Уся наша родина безмежно пишається цим.
— А на яких принципах вас виховував батько?
— Важко звести це до єдиного принципу, але він завжди цінував вірність своїй інтуїції. Знаєте, люди часто хочуть потрапити в кіно. Є в ньому певна гламурність, гарні гроші, зовнішній успіх тощо. Але для нього це ніколи не було чинником. Він просто прихильник того, щоб робота відображала тебе. Тож для мене, для Софії, для моєї племінниці Джіа завжди важило те, щоб робити роботу, з якою ти маєш справжній резонанс.
Він ніколи не ставився зневажливо до технічних аспектів зйомок, але завжди зосереджувався на тому, що дійсно можеш зробити лише ти. Гадаю, що це те повідомлення, яке я можу передати: будьте вірними своєму артистичному голосу і не забувайте про винагороду, якою є робота, що тримає вас у тонусі, відображає вас і яку лише ви можете зробити.
