У новому фільмі Йоргоса Лантімоса «Буґонія», який можна подивитися в українському прокаті з 30 жовтня, відбувається інтелектуальна та моральна дуель між двома персонажами, яких неможливо однозначно назвати ні героями, ні лиходіями. Це історія про корпорацію, що стоїть на межі наукового прогресу й етичного злочину, та про людину, яка вирішує власноруч відновити справедливість, руйнуючи будь-які моральні межі. Стрічка поєднує чорний гумор, соціальну сатиру та трилер, занурюючи глядача у світ, де екологічна катастрофа й корпоративна брехня стають приводом для особистої війни.
Наталія Серебрякова побувала на круглому столі з режисером Йоргосом Лантімосом, сценаристом Віллом Трейсі, акторами Еммою Стоун та Джессі Племонсом і записала розмову спеціально для DTF Magazine. А те, якою вийшла «Буґонія», читайте в нашому щоденнику з Венеційського кінофестивалю.
— Це один з тих фільмів, у яких багато шарів. Чому ця історія вам відгукнулася? Чому вона важлива саме тепер і що вона означає особисто для кожного з вас?
Вілл: Це ремейк корейського фільму Save the Green Planet!. Про нього мені розповів Арі Астер (режисер фільмів «Спадковість», «Сонцестояння», «Усі страхи Бо».— Прим. DTF Magazine) — я навіть не чув про цей фільм раніше. Я подивився його й одразу зрозумів, що на основі цієї ідеї можна зробити абсолютно нове, сучасне й дуже американське кіно. Я не став сприймати це як ремейк, а як самостійну історію. Частково на сценарій вплинуло те, що я писав його під час першого локдауну в Нью-Йорку, коли ми щойно стали батьками. Усе було невизначеним, тривожним — і ця атмосфера, мабуть, проникла в текст.
— Це відчувається у фільмі — параноїдальність замкненого простору.
Вілл: Мабуть, так і є.
— Йоргосе, що зачепило особисто вас? Як ви зрозуміли, що ця історія буде актуальною для глядачів?
Йоргос: Коли я прочитав сценарій, він вразив мене — захопливий, динамічний, багатошаровий. Я завжди працюю інтуїтивно: якщо відчуваю, що під поверхнею є щось більше, мені хочеться це знімати. Уже під час роботи стало очевидно, наскільки ця історія перегукується з теперішнім станом світу — конфлікти, страхи, роз’єднаність суспільства.
— Еммо, Джессі, а що для вас стало ключовим, як для акторів і продюсерів?
Емма: Я полюбила сценарій з першої ж сторінки. Мене вразило, як історія змушує постійно сумніватися: що з цього правда, що ні, ким насправді є моя героїня і як далеко зайде головний герой. Це було емоційно, непередбачувано і страшенно цікаво.
Джессі: Ми живемо в епоху страху, плутанини й теорій змови. Я постійно шукаю мистецтво, яке говорить про це чесно, не моралізуючи. У сценарії Вілла була якась магія — його персонажі втілюють полярності нашого суспільства. Він писав це під час ковіду, коли люди днями сиділи перед екранами, ховалися за аватарами й атакували «інших». А тут ми бачимо, що відбувається, коли цих «двох» замкнути в одній кімнаті.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «ЙОРГОС ЛАНТІМОС: ПОСЛІДОВНА ДИВОВИЖНІСТЬ»
— І це якраз те, що може зробити тільки кінематограф — показати, як історія змінює значення залежно від часу. До речі, питання до Йоргоса та Емми — про сцену гоління голови…
Емма: Він мені навіть нічого не казав — це було лише в сценарії.
Йоргос: Це була центральна частина історії.
Емма: Тож запитання скоріше до Вілла: як ти повідомив мені, що я маю поголити голову? Просто написав це на одинадцятій сторінці? Це частина сюжету Save the Green Planet! — і нашого фільму також. Передбачається, що саме так андромедонка виходить на зв’язок зі своїм кораблем. Тож для мене це було органічно від самого початку.
— Але, можливо, поголену голову можна було зробити за допомогою лисої шапочки для гриму?
Джессі: Так-так.
Емма: Ні. Я ніколи навіть не піднімала такої розмови з Йоргосом. Звісно, ні. Абсолютно ні.
— І правда, Йоргосе, що ви голили голову на знак солідарності?
Йоргос: А хіба це не очевидно? (Сміється.)
— Певна річ, кожен з вас у процесі роботи досліджував тему теорії змов. Наскільки захопливо занурюватись у цей світ? І чи траплялося вам самим «провалюватися в кролячу нору» таких теорій? Можливо, є ваша улюблена теорія — навіть якщо ви в неї не вірите, але вам подобається її абсурд чи драматургія?
Джессі: Я вже казав це раніше — і повторю ще раз.
Вілл: Ого!
Емма: Зараз почнеться.
Джессі: Птахів не існує.
Емма: Це навіть не теорія змови.
Джессі: Це вже практично мейнстрим.
Емма: Ти справді думаєш, що всі ці голуби в Нью-Йорку — просто птахи? Я — ні. Це шпигунські камери.
Вілл: Їх усіх винищили ще років сімдесят-вісімдесят тому. Вони давно не існують. (Сміється.) Ну, скажи нам.
Джессі: Так. Ви самі вирішуйте.
Йоргос: Я вважаю, що Земля пласка, як уже згадується у фільмі.
Джессі: Так, він справді так думає. Це божевілля.
Емма: Він вірить у це з такою переконаністю.
Вілл: Я вважаю, що Йоргос убив Кеннеді.
— Наступне питання — для акторів. Якою була ваша перша реакція, коли ви прочитали сценарій? І як би ви порівняли своє перше враження з тим, що вийшло у фінальному фільмі?
Емма: Ми вже частково торкнулися цього, коли говорили про наше перше знайомство зі сценарієм. Але якщо говорити про шлях від сценарію до готового фільму… Знімати у форматі VistaVision було надзвичайно вдалим рішенням — це справді надало фільму візуальної сили. І він виглядає фантастично. І саундтрек — теж приголомшливий. Його написав Джерскін Фендрикс — це вже третій фільм Йоргоса, для якого він створює музику. І результат просто неймовірний.
Вілл: Як сценарист можу сказати: Йоргос підштовхнув мене до стану, у якому я працюю найкраще — коли не боюся неоднозначності, коли дозволяю історії бути емоційною, а не занадто прямолінійною чи дидактичною. Навіть сцени, які можна назвати флешбеками, я спершу писав певним чином, але Йоргос надихнув мене не мислити буквально. Це може бути не просто спогад героя, а видіння, яке дарує сам фільм. І цей підхід справді вплинув на мене як на автора — і, сподіваюся, впливатиме й надалі.
Джессі: Скажу кілька слів про флешбеки. Я пам’ятаю, як Йоргос сказав: «Я, можливо, трохи з ними пограю. У мене є кілька ідей. Я надішлю тобі». Це прозвучало дуже буденно. (Сміється.) А потім я відкрив документ і… ну, ви розумієте. І я був у захваті. Усе було не лише сюрреалістичним, абсурдним і темним — воно мало емоційну глибину. Це неможливо пояснити раціонально — це треба відчути.
— Йоргосе, розкажіть про кастинг і співпрацю з директоркою кастингу Дженніфер Вендітті. Як формувався акторський склад?
Йоргос: Якщо говорити про цих двох, відповідь проста. Як тільки я прочитав сценарій, того ж вечора надіслав його Еммі — просто тому, що відчув: це її історія. Вона прочитала — і відгукнулася. А Джессі… ми щойно завершили з ним зйомки Kinds of Kindness. Це було наче зняти три фільми поспіль, бо він зіграв три різні ролі. Ми вже вибудували довіру, пройшли щось на кшталт акторської лабораторії. Тож це рішення теж було очевидним.
Що ж до іншого персонажа — Дона — його було написано як людину з особливим типом сприйняття світу. Я відчув, що його має зіграти непрофесійний актор. У своїх фільмах я завжди прагну додати людину «з реального світу» — із зовсім іншою енергією. І ми звернулися до Дженніфер Вендітті, яка спеціалізується на стриткастингу і має надзвичайний талант знаходити людей з нетиповим досвідом і особливою чутливістю.
Дженніфер знайшла Ейдана Дельбіса (грає в парі з Джессі Племенсом. — Прим. DTF Magazin) ще на початку процесу. Ми відразу були вражені ним, але все ж продовжили пошуки — щоб переконатися, чи немає іншого варіанту. Та знову й знову поверталися саме до нього. Ми зустрілися особисто, коли тестували камеру VistaVision, яку згодом використали для зйомок. Разом із Джессі та Еммою ми поїхали до Лос-Анджелеса, щоб подивитися, як ця камера працює, адже вона досить гучна, і я хотів переконатися, що звук не заважатиме акторам. Ніяких проблем не виникло, а зображення виглядало приголомшливо. Ми запросили Ейдана на тест, і всі познайомилися з ним. Ми дуже хвилювалися перед зустріччю, але він був абсолютно природний, чесний і відкритий.
З перших хвилин стало зрозуміло: це правильний вибір. Він став своєрідною душею фільму, точкою рівноваги між цими конфліктними світами.
— Ейдан — справді надзвичайний. І мене тішить думка, що, можливо, ви нервували перед ним, а не він перед вами.
Емма: Думаю, він якраз не нервував.
Йоргос: Він дивився на камеру і питав: «Що це ви робите? Навіщо вона тут?» Під час зйомок він сказав: «Можливо, я подивлюся цей фільм. А можливо, й ні». (Сміється.)
Емма: І ще: «Чому знімальні дні такі нудні?»
— У чому феномен Йоргоса, що змушує вас настільки довіряти йому? І чи є щось, на що ви б не погодились у майбутньому проєкті, навіть якщо це буде його ідея?
Емма: Це завжди дуже складне питання. Мене не раз про це запитували, і я навіть не знаю, як відповісти. Усе, що я робила у фільмах Йоргоса, вже було закладено у сценарії.
— Тобто все починається з Вілла?
Емма: Кожен фільм — це окрема історія. Якщо питати, чи є щось, чого я ніколи не зроблю — не знаю. Ми завжди говоримо про це.
Вілл: Мабуть, є мільйони речей, на які ти не погодишся.
Емма: Так, можливо, я б не стала робити мільйони речей.
Йоргос: Я ніколи не наполягаю на конкретному, якщо це викликає дискомфорт.
Емма: Так, усе відбувається через діалог.
Йоргос: Або ми знаходимо інший шлях, або просто не робимо цього.
Вілл: Пам’ятаю, ми працювали над однією флешбек-сценою — вона була не зовсім у моєму стилі, більш кінематографічна, ніж літературна. Я говорив про це дуже обережно, а Йоргос відповів: «Я думаю, це може спрацювати». І попросив: «Якщо щось не подобається або ти з чимось не комфортно себе почуваєш — просто скажи».
Я ніколи не відчував, що отримую наказ і мушу бездумно виконувати. Я мав простір вийти у своє творче море, знайти власні рішення. Якщо ми з чимось не погоджувалися, він завжди був відкритий. Просто так сталося, що наші творчі відчуття дуже збігалися.
— Як часто під час зйомок вам вдається внести ідею, яка змінює сцену, тональність або навіть текст?
Джессі: Особисто для мене це завжди мета — знайти щось несподіване. Суть репетицій саме в цьому: підготуватися достатньо, щоб бути вільним, але не настільки, щоб замкнути себе у власних наперед визначених рішеннях. Велика сила роботи з режисерами такого рівня в тому, що вони створюють середовище постійного дослідження, і ти весь час сподіваєшся на момент відкриття. Я завжди хочу здивуватися — навіть сам собі.
Вілл: Саме тому ми терпимо фізичні й емоційні знущання.
Емма: (Сміється.) Він жартує.
Джессі: Так, і це теж. Але, мабуть, одним з найскладніших моментів було те, наскільки сильно мені з першого прочитання полюбився сценарій і персонаж. У мене миттєво виникло відчуття: «Ого! Такого шансу може більше ніколи не випасти». Це було ніби зустріч із цією роллю саме в той момент мого життя, у тому світі, в якому ми тепер живемо. Це справді захоплювало. І мені довелося пройти шлях від цього особистого емоційного залежування до того, щоб відпустити свої сподівання і просто бути присутнім у сценах, не чіпляючись за них.
Водночас саме це було і найскладнішим, і найзахопливішим: мій герой Тедді переживає кожне почуття відкрито, він нічого не приховує — ти завжди точно знаєш, що він відчуває або думає. І я це поважаю. Особливо тепер, коли більшість з нас, і я не виняток, намагаються тримати себе в руках і вдавати, що все гаразд: «У мене все чудово, дякую, а як ви?» Тому це було захопливо й непросто. А третій акт фільму — це просто вибух подій…
Емма: Для мене найбільшим викликом було знайти баланс — показати те, чого персонаж ще не усвідомлює, але що глядач зможе побачити при повторному перегляді. Це був новий досвід. Зазвичай ти не хочеш думати про реакцію аудиторії, бо тоді починаєш грати зовнішньо.
Але в цій ролі мені довелося врахувати, що хтось дивитиметься фільм вдруге — уже з відомим контекстом. І треба було закласти натяки — у її корпоративну манеру говорити, у короткі спалахи людяності, у внутрішню напругу. Це, мабуть, і було моїм найбільшим викликом.
— Звідки походить ця корпоративна мова, якою говорить Мішель? Як вам вдалося так точно її відтворити?
Вілл: Мабуть, маю трохи віддати належне своїм рокам у «Спадкоємцях», де я працював у світі корпоративної подвійної мови — коли треба максимально гладко презентувати ідею перед камерами, аудиторією чи акціонерами.
Але щойно ці люди зникають, і ти можеш дозволити собі бути більш відвертим — або хоча б маніпулятивно щирим з тими, на кого маєш вплив, — мова різко змінюється. Тож у мене був певний досвід, який допоміг зрозуміти цю манеру спілкування. Але ще складніше було показати, що обидва персонажі мають дуже тверді переконання, свою культурну й емоційну броню: «Я впевнена у своїй правоті», «А я — у своїй».
Фільм, по суті, — це емоційний тенісний матч. Головне було не зробити так, щоб глядач подумав: «О, це просто карикатура — ось інтернет-залежний хлопець, а ось прогресивна директорка». Уся суть полягала в тому, щоб поступово зняти ці маски й показати, що за ними приховані зовсім інші, глибші мотиви — емоційні, особисті, політичні.
Більше про те, якою вийшла «Буґонія», читайте в нашому щоденнику з Венеційського кінофестивалю.
