Serge Jazzmate — український диджей, історія дослідження електронної музики якого починається ще з 2000-х років. Всотуючи різноманітний закордонний саунд, який лише можна було дістати на той час, і відвідуючи легендарні київські клуби нульових, Серж усвідомив музику та її поширення як власне призначення. І досі вважає це сенсом свого життя.
Значущий внесок у київську електронну сцену Serge Jazzmate привніс як диджей LOW Party — серії диско-гаус-вечірок, що стартувала з культового клубу Xlib, а згодом переїхала до Closer. А особливе визнання за останні роки артист здобув як резидент київського клубу ∄, де закохав аудиторію в свій стиль, що поєднує звучання різноманітних жанрів та ритмів як найсвіжіших релізів, так і композицій з особистої багаторічної дигерської колекції.
Насправді Jazzmate не з тих, хто багато відкрито розповідає про себе. Тож DTF Magazine взяв у нього, можна сказати, ексклюзивне інтерв’ю. У ньому — історія становлення і музичного тріпу Сержа, екскурс в минуле київської сцени, а також про найгірші та найкращі гіги, спроби писати музику і те, що формує хорошого диджея.
Про знайомство з музикую і клубну сцену Києва у 2000-х
— Як ти зрозумів, що музика для тебе має велике значення в житті? І як ти познайомився саме з тою музикою, що тебе надихає?
— З музикою, яка мене надихає, я познайомився в шкільні роки, в 9-10-му класі, у 1999–2000 роках. Тоді я почув артистів, які й досі є для мене великими авторитетами. Це була даунтемпо-тріп-хоп-сцена: Kruder & Dorfmeister, Thievery Corporation, Massive Attack, Portishead та вся ця «тусовка», яка дуже сильно на мене вплинула. Паралельно існувала техно-сцена — Richie Hawtin, Jeff Mills, Basic Channel, Vladislav Delay та безліч інших. В той час у Києві було дуже складно отримати доступ до якісної електронної музики, але в мене були компакт-диски, які привозили знайомі, що подорожували чи навчалися за кордоном.
Була дуже класна серія DJ Kicks — мабуть, одна з основних музичних серій, які взагалі потрапляли в Україну, разом з Back to Mine, Another Late Night та Fabric. Завдяки їм ти знайомився з артистами, вивчав усіх, хто був написаний на обкладинках.
Усі ці диски записувались, копіювались, а обкладинки сканувались — пам’ятаю, в «Метрограді» на Бессарабці. Там був чи не єдиний копіцентр з кольоровим друком. У певний момент в мене зібралося близько 5000 усіх можливих компакт-дисків, більшу частину яких потім подарував. Але я й досі маю ще під 1000 дисків з того часу, вони всі — як біблія електронної музики.
Ми цим, звичайно, обмінювались. Я відчував якусь місію в школі, в 10–11-му класі, — максимально все записував, дарував і знайомив людей з музикою. У той час з’явилося дуже багато друзів та однодумців.
У мене була мрія — щоб ці диски з’явились у мене на платівках. Тож пізніше я полював на ці серії у вініловому форматі. Вони тепер такі ж дорогоцінні, як і тоді, коли ти їх слухав. З часом ця музика стає тільки кращою.
Також у той час в Києві були різні музичні магазини, як-от Wooly Bully, де ми познайомилися з DJ Mavr, який був для мене постачальником музики. На вулиці Заньковецької був легендарний магазин «Перекресток», а на Петрівці — магазин, де якийсь хлопець, у якого був просто нереальний каталог музики, за гроші записував тобі компакт-диски.
Це був, мені здається, 2001–2002 рік. Там були повні каталоги Tresor, Pork, Warp, K7, Axis, Glasgow Underground, Planet E та купи інших лейблів. І ти міг замовляти компакт-диски за каталогом від першого до останнього номера. Ми всі цим займались: замовляли, обмінювались, слухали й абсорбували музику. І це були абсолютно різні жанри — ейсид-джаз, тріп-хоп, даунтемпо, боса-нова, африканська музика, техно, гаус, електро.
— А крім дисків, у яких клубах, у яких місцях в Києві ти міг прийти послухати цю музику? Якими були місця, які тебе вперше познайомили з електронною музикою?
— У більш зрілому віці, на третьому-четвертому курсі, я ходив у знакові клуби в Києві — «Кайф» і «Ганеша». На той час у Київ приїжджали справді суперкруті та актуальні артисти. Серед моїх улюбленців тоді були Swayzak, Ivan Smagghe, Alexander Robotnick і ще безліч артистів. «Кайф», здається, працював до четвертої ранку. Потім усі переходили пару кварталів до «Ганеші», на афтерпаті, який теж був на тоді ще вулиці Артема (тепер Січових Стрільцях. — Прим. DTF Magazine).
Ще в той час були відомі клуби Opium та Ultra, де я був лише раз, бо був ще дуже малий. На перші івенти я також ходив у клуб Hollywood на Фрунзе (тепер Кирилівська. — Прим. DTF Magazine). Пам’ятаю багато курйозних вечірок, наприклад приїзд, здається, у 2003 році Marshall Jefferson, одного з легендарних чиказьких диджеїв. Він виступав у «Метрограді» в якомусь клубі, і це було класно, але нас прийшло, здається, чоловік вісім. Тоді на івент можна було знайти флаєри в журналі «Афіша».
— Як би ти описав сцену в той час? Наскільки я уявляю, сцена на початку 2000-х була дуже активною, приїжджало багато артистів з-за кордону, було багато вечірок, набагато більше клубів.
— Я б сказав, що тепер більше клубів. Кількість українських диджеїв не порівняти з тією, що є тепер, бо раніше всі грали з платівок. Це тепер у всіх є доступ до диджеїнгу, тоді сцена була меншою. Було менше клаберів, менше збиралося людей.
Звісно, були великі клуби, як Ultra чи Opium, але це все одно не зрівняється з тим, що є тепер. Звісно, люди були більш відкриті до музики, більше танцювали, ніхто не «зависав» у телефонах на танцполі. Але в цілому музикою, мені здається, небагато хто цікавився. Була жменька меломанів, які завжди зустрічалися на вечірках. Таким чином, уже тоді й формувалося певне ядро — ті, з ким ми познайомились завдяки музиці, потім разом ішли по життю і досі всі комунікуємо. Хтось відкрив свої клуби, бари. Усіх поєднала любов до музики.
— А що ти можеш сказати про закордонних артистів, які приїжджали? Пам’ятаєш найяскравіші привози в нульових?
— Якось у нас був легендарний фестиваль Free Fat Festival на аеродромі «Чайка». Це був 2008 рік, коли Черновецького переобирали мером Києва. Це був просто розйоб. Існувала легенда, що в організаторів була ідея залучити на фестиваль багато молоді, щоб вона не пішла голосувати на міських виборах проти Черновецького. Там була музика дуже багатьох жанрів і приїжджали артисти першого ешелону — Black Strobe, Coldcut, Stereo MC’s, DJ Food, Sandy Rivera, Maxi Jazz (з Faithless), Kruder & Dorfmeister. У Києві на той час не було такого рівня електронних артистів. Людей було чомусь небагато, але цей фест був найбільш знаковим.
Від селекціонера до диджея
— Ти казав, що спочатку був селекціонером, який збирав музику. А коли ти зрозумів, що хочеш її грати для людей?
— Якраз у той час, коли я багато «тусувався» на вечірках, в якийсь момент мені стало не вистачати втілення свого призначення — ділитися музикою. Взагалі платівки я почав колекціонувати десь у 15 років, збирав рок, брит-поп і трип-хоп. Але програвачів у мене не було, тож я зберігав платівки, дивився на них і мріяв, що колись зможу послухати.
У 2005 році я за свої перші зароблені гроші купив собі перший комплект: два Technics, пульт Pioneer DJ і почав грати музику вдома. У той час жодна вечірка не закінчувалась у клубі, тож усі їхали на афтер. Зазвичай афтери були в мене, бо я мав програвачі. Потім були просто домашні вечірки. А перший мій офіційний дебют, я дуже добре пам’ятаю, був у закладі «Бабай Бар» у 2007 році. Мене запросила Katro Zauber, яка була там артдиректоркою.
— Що ти грав?
— Я грав музику, яку граю й тепер. Це була суміш, так би мовити, диско-фанку. Нині я також багато граю диско, ейсид, гаус, рок, техно — всю цю суміш. У лайнапі був тільки я, виступ тривав десь дві-три години, але було класно, прийшло багато людей. Уже після цього все якось органічно понеслось. Я ніколи себе особливо не промоутив. Просто всі, хто тоді був на сцені, одне одного знали: хтось був промоутером, хтось — букером, хтось — party animal.
У 2007–2008 роках ми познайомились з Pavlo Plastikk, Igor Glushko, Roman K, Sergiy Yatsenko, Igor Smailov, які самі починали робити вечірки. У нас був такий фестиваль на Київському морі, що називався KyivSeaOpen, у тих місцях, де пізніше проходили заходи Rhythm Büro. Ми самі орендували звук, бар, усе самі ставили, запрошували своїх друзів через mouth radio. І тоді класно потусувалися з наметами два дні.
Про період LOW Party
— А як ви почали виступати й робити вечірки в ХLIB? І як узагалі з’явився ХLIB?
— ХLIB відкрився в 2008 році. Він став свого роду чимось новим, альтернативним клубом того часу. Його дизайн — це відсутність дизайну: бетонні стіни, бункер з дуже класним вибудованим звуком. Один з його співвласників — Віталій Бардецький, мабуть, один з батьків української електронної сцени, великий меломан, який зробив неймовірний внесок. Тоді з’являлася нова епоха гіпстерів, усі дуже полюбили цей клуб, він був дійсно андерграундним. Туди приїжджало дуже багато топових артистів саме з андерграундної сцени. У лютому 2009 року там відбулась перша вечірка LOW.
— Що за концепція була в LOW? У чому був задум?
— У ті часи гаус- і диско-сцена як така були відсутні. Грали техно, електро, мінімал, тож концепція музики LOW завжди відрізнялась. Гаус — це дуже широкий жанр, у якому багато піджанрів. І LOW якраз зайняв цю нішу й формував навколо себе новий для України саунд, який ми з друзями завжди слухали й любили. Це була альтернативна промогрупа, яка за довгий час вибудувала свою аудиторію і виховала в багатьох витончений смак до музики.
— А якими були ваші перші вечірки? Кого ви привозили?
— Список артистів, яких привозив LOW, дуже великий, складно когось виділити за 16 років проведення вечірок. Якщо брати перші роки, це були Mountain of One, Bill Brewster, Prins Thomas, Ray Mang, Rune Lindbæk, Tako, пізніше — John Talabot, Andrew Weatherall, Axel Boman, Benedikt Frey, Young Marco, Eric Duncan, Gerd Janson. Після закриття ХLIB вечірки LOW перейшли в Closer, і музика дещо трансформувалась: у перші роки в ХLIB це було більше диско і балеарика, а в Closer — більш клубна історія, більше гаусу.
Взагалі в перші роки LOW більшість артистів жили в мене на дивані. Тому що це були такі авантюрні вечірки, і багатьом артистам був цікавий локальний київський досвід. Багато з них були досить простими, без «зірок у голові».
Про Serge Jazzmate сьогодні та резиденство в клубі ∄
— Якщо говорити про музику, яку ти граєш, наскільки сильно змінився твій погляд на неї за ці роки? Чи була в тебе протягом кар’єри певна музична циклічність?
— Ти завжди перебуваєш у пошуку та в певній музичній подорожі. Звичайно, під впливом часу та певних подій ти змінюєшся. Я пам’ятаю час, коли я грав мінімал-техно паралельно з диско і фанком. Після того, як я побував у Berghain, я «зарядився» і цілий рік грав гіпнотік, таке собі берґгайнське техно. Потім був період гаусу та диско. А потім я відкрив для себе Agharti в Одесі.
Десь у 2014–2015 роках я близько подружився з Rustam і Домніцею, з якими був знайомий з початку нульових, і в нас утворилась дуже сильна музична синергія. Я приїжджав в Одесу з трьома сумками платівок на автомобілі, і ми там влаштовували «музичний екзорцизм» — грали зі світанку до вечора або з ночі до світанку. Пам’ятаю нескінченні b2b з Rustam, ми грали все — від балеарики до гаусу та ейсиду. Там була повна свобода, якої в Києві я тоді не відчував, бо в клубах ти не будеш виступати з такою музикою, як на пляжі з цим нереальним видом, з цим запахом моря, піском, сонцем. Ці моменти мені дуже яскраво запам’ятались на все життя.
— Тож на якому етапі музичної подорожі ти знаходишся тепер?
— Тепер у моєму житті з’явилося місце, яке дало мені змогу повноцінно розкритися як артисту — клуб на Кирилівській. У мене вже було сформоване власне звучання, але я не міг собі дозволити грати всю музику, яку хотів, і робити дуже динамічні різножанрові сети. Відчував певні обмеження, бо часом місце, у якому ти граєш, диктує умови. А на Кирилівській у мене сталось кохання з першого погляду з публікою.
У лютому 2021 року мене запросила виступити Таня Войтко. Я чув, що це клуб, у якому грають швидке техно, тому взагалі не чекав запрошення, але, звісно, було цікаво. Таня пояснила, що вони тепер подовжують час роботи клубу, і хочуть на ранок і день ставити іншу музику. Я погодився.
Підготував гаус і диско, взагалі нешвидкі, на 118 BPM. Приїжджаю в клуб, мене зустрічають, проводять через усі ці лабіринти (докладніше про архітектуру клубу читайте в нашому ексклюзивному матеріалі. — Прим. DTF Magazine), я заходжу за диджейку — дим, оголені люди, повний Ground Floor. Переді мною грала артистка, я вперше бачу на деках 145 BPM, усі танцюють, на годиннику за п’ять десята. Я думаю: «Цікаво, що зараз буде, бо я свій план змінювати не збираюся».
Пам’ятаю момент, коли вставляю флешку — а там не той плейлист, який я готував. У мене дві однакові флешки: на одній — балеарика з даунтемпо, на іншій — клубна музика. Я в паніці домовляюсь, щоб артистка пограла ще 40 хвилин, уже збираюсь їхати додому, але раптом знаходжу в сумці свою другу флешку. Руки тремтять, узагалі не розумію, що зараз буде. Починаю грати — і весь клуб починає просто верещати. Я такого давно не бачив і не чув, це було неймовірно. Я тоді відіграв 6 годин замість запланованих двох-трьох.
Далі були нові запрошення, і я все більше й більше вибудовував взаємодію з неймовірною публікою, яка завжди дуже активно реагувала на всі ці навіжені композиції, які я грав. Це якраз і надало мені свободу транслювати власну необмежену музичну історію. У травні минулого року мене запросили стати офіційним резидентом, на той час я відіграв у клубі 29 сетів.
Про найдовший сет, нелюбов до швидкої музики та два протилежні за враженнями виступи в Berghain
— Судячи з твого досвіду, ти надаєш перевагу довгим сетам, аби повноцінно розкрити певний музичний задум. А яким був найдовший зіграний тобою сет?
— Це був сет на 11 годин в Agharti. Не буду розповідати, чим це все закінчилось. Коли ти після такого виступу виходиш, то просто валишся з ніг, бо, поки ти граєш, тебе це все тримає, ти перебуваєш у музичному потоці, у трансі. Тоді ми з Rustam ще грали b2b, зі світанку до вечора.
— А ти взагалі любиш грати b2b? І з ким це тобі було найприємніше?
— Чесно, я не прихильник b2b. Для цього треба мати повний, глибокий взаємозв’язок зі своїм партнером, відчувати його та його смаки. Найкращі b2b-сети з повним взаєморозумінням у мене були з Pavlo Plastikk, Alinka, Roman K, Rustam. Коли в мене з’являються інші пропозиції, я зазвичай відмовляюсь.
— А чи є якась музика, яка тобі радикально не подобається, те, що ти ніколи б у житті не грав?
— Є жанри, від яких у мене скручуються вуха. Наприклад, бейс-музика. Все, що звучить брудно, з переваженим басом, що не несе в собі мелодії, — все антимелодійне. Якийсь збочений гаус, те, що в чартах можуть називати мелодік-гаусом або мелодік-техно. Ця музика викликає в мене відразу. Також як і все, що вище 140 BPM, я не можу слухати.
— А ти сам граєш і слухаєш музику в якому діапазоні швидкості?
— Цього року я вперше почав грати 128 BPM. Це вже багато. Якось з Ромою Кримським ми грали на Лісовому причалі й на останні пів години підняли швидкість до 130 BPM, це звучало окей, але це не моє. Якщо брати клубні івенти — для мене це 126–128 BPM. Водночас у К41 я відіграв купу сетів зі швидкістю 122–125 BPM.
— Розкажи про свій досвід виступів за кордоном. Які з них запам’яталися найбільше?
— Найкращими виступами для мене завжди були виступи тут, у Києві, в Україні. Тут найкраща аудиторія. А за кордоном знакові виступи були вже під час повномасштабної війни. У Нью-Йорку це було в Le Bain, вечірка була дуже класна, мене запросили мої друзі, які там організовують свою серію вечірок. Це культове місце, якому вже років 15, — руфтоп готелю, де збираються селебриті та просто різні туристи. Конкретно на вечірці був фурор, дуже багато людей, за що велика подяка нашій українській діаспорі. У мене був гестлист, мабуть, на 50 людей. Але якщо детально розглядати публіку за кордоном, у багатьох місцях виникає суміш культур, люди можуть по-різному танцювати й поводити себе, і це може якось не вписуватись у комфортний вайб.
У березні 2023 року я грав у Panorama Bar. Вайб був класний, переді мною грала Alinka, я грав свою музику, яку граю вдома. З інших міст приїхало багато наших друзів, але публіка не так легко відгукується на музику, вона трошки інша. Багато туристів, багато просто нетверезих людей, не так, як у наших клубах. Коли я був у Berghain вперше в 2009 році, це сприймалось зовсім інакше. Це, звісно, один з найкращих клубів у Європі, але в них немає такої публіки, як у нас. Тут ти себе якось безпечніше почуваєш, коли приходиш на вечірку.
— А чи є місця, де ти хотів би зіграти за кордоном або в Україні?
— В Україні я вже щасливий грати в улюблених місцях. За кордоном це, мабуть, Robert Johnson у Франкфурті, Raum в Амстердамі. Мені ще дуже сподобались в Берліні Æden та OXI. Якщо брати ще якісь місця, не знаю. Нікуди не хочеться виїжджати. Тут найкращі клуби, найкращі люди.
Про кризу і виснаження та спроби писати музику
— Це дуже приємно чути. Щодо твого досвіду: якщо розглядати 18 років твоєї диджейської кар’єри, чи були в тебе за цей час моменти якогось виснаження, вигорання, кризи?
— Так, була криза. У період з 2014 по 2015 рік, коли мій партнер по основній діяльності виїхав за кордон, я став сам у компанії і опинився перед вибором: продовжити поєднувати музику й роботу та дивитись, як руйнується наша компанія, або на певний період пожертвувати музикою і сконцентруватися на побудові своєї справи. Це був дуже складний період, бо протягом довгого часу я працював майже без вихідних, і на виступи та на пошук музики в мене просто не залишалось енергії. Я дуже страждав. Іноді я знаходив своє «повітря», коли міг виїжджати в Одесу пограти в Agharti, але в Києві мені було дуже складно в цьому плані.
У 2020 році в мене був дуже щільний графік виступів — 8-9 разів на місяць. У такому темпі я, здається, десь три місяці проіснував, зрозумів, що мені це не треба, я не встигаю відновлюватись емоційно, фізично, не можу знаходити стільки музики. Тому я усвідомив, що оптимальний для мене варіант — це два виступи щомісяця, максимум три.
Також був період вигорання з платівками, бо я дуже довгий час був адептом only vinyl. Я упереджено ставився до диджеїв, які грають на цифрі, у мене було відчуття, що їм це все дуже легко дається, що вони не так переживають цей момент, цю музику. Дуже довгий час я їздив із цими сумками платівок, і в якийсь момент почав розуміти, що я незадоволений своїми виступами, бо відчуваю, що часом беру не ті платівки, які хотілося б поставити в цьому місці, але я нічого не можу змінити. Тобто я приїхав, виступаю з цим матеріалом, але розумію, що хотів би зіграти тут в моменті щось інше. Я дуже сильно виснажився зі своїм вініловим концептом, і тому спробував цифру. Було складно розібратись із цими деками, файлами, що куди. На платівках набагато зручніше, зрозуміліше грати. Але потім я почав освоювати цю історію, і це дало мені можливість грати музику так, як я хочу, так, як я б не зіграв на платівках.
— А чи пробував ти колись писати музику?
— Так, пробував. У мене, як, мабуть, у кожного диджея, завжди було бажання самореалізуватися, створювати власну музику. Десь у 2014 році я почав збирати свою невелику студію з «залізяками», синтезаторами, драммашинами. Разом з моїм близьким другом Andriy Yukhnovskyi, у якого класний слух і який має музичну грамоту, на відміну від мене, ми почали писати свою музику. Близько пів року ми цим займалися, витратили багато часу й безсонних ночей, але нам бракувало технічних навичок, щоб усе це закінчити. Тож ми закинули цю історію, але я зберіг усі наші проєкти, яких назбиралось досить багато.
Якось цього року після виступу на Новий рік на Кирилівській ми спілкувались із Kadiristy, який запитав, чи не пишу я музику, й запропонував писати разом. Ми дуже класно зійшлись із Сергієм, тепер «реінкарнуємо» ті композиції, які ми створювали з Андрієм. Скоро в нас уже виходитиме один тюн на британському лейблі Not An Animal у складі компіляції до його 10-річчя. Це тільки початок, бо в нас ще багато тюнів, над якими ми працюємо. Це дуже цікавий досвід, новий виток у дослідженні музики.
— Якщо брати всю твою музичну кар’єру, яким був твій найулюбленіший виступ?
— Такого немає. Усі улюблені. Їх дуже багато, і тут неможливо щось виділити. Усі вони пам’ятні, особливо, коли дивишся на платівки, пригадуєш, де ти що грав. Багато асоціацій, тому неможливо виділити якийсь найкращий гіг. Найкращий точно попереду.
— А яким був найгірший виступ? Чи було таке, що починав грати, і люди розходились?
— Було, звичайно. Думаю, як і в усіх. Але це такий момент не постійний, а тимчасовий. Дуже добре пам’ятаю другий виступ на Кирилівській, ми тоді грали в одному лайнапі з Alinka, здається, тоді вперше і познайомились. Коли вона закінчувала грати, я побачив, що грає композиція Juan Maclean, яка в мене теж є в плейлисті, думаю, нічого собі. Відразу відчув цей «конект», як її обожнює публіка. А я потім починаю грати — а всі розходяться. Для мене це було трохи стресово, але потім усі знову зібрались, і це був чудовий сет. Цей виступ, до речі, потім був записаний офіційно для клубу й входить у топ його записів на SoundCloud, дуже класно досі відображає гаус-звучання клубу. Це нормальна історія, що в тебе «розсипається» танцпол, коли починаєш грати, але для людей це просто як перевести дух.
Про утримання уваги аудиторії та хороші й погані якості диджеїв
— Як ти взагалі тримаєш зв’язок з аудиторією? Як тримаєш її увагу?
— Я думаю, у кожного диджея є свій план на кожен виступ. Перед початком ти аналізуєш, наскільки це все буде працювати і наскільки це є доречним. Твої перші три-чотири композиції дають тобі розуміння, чи вдалось встановити контакт з аудиторією, наскільки ти захопив людей і можеш далі ними керувати. Найголовніше — встановити контакт і далі просто переживати разом цей музичний сеанс. Важливо будувати цікаву історію для себе і для аудиторії, щоб це був спільний процес, бо ти, звичайно, не будеш грати тільки для себе.
Я люблю будувати драма-сет, коли ти не знаєш узагалі, чого чекати далі. Це те, що в принципі й спонукає залишатись на танцполі. Але інколи це може не спрацювати, коли люди прийшли танцювати в одному ритмі й твоя динаміка може з ними розходитися.
— А що, на твою думку, формує хорошого диджея?
— Ну, перше, базове — хороший музичний смак. Хтось скаже, що це індивідуально, але я вважаю, що музика є хороша і є бездарна. Bill Brewster, легендарний диджей і журналіст, який написав багато відомих музичних книжок, — «How to DJ (Properly)», «Last Night a DJ Saved My Life» — якось сказав, що 90 % диджея створює його музика, а 10 % залишається на його скіли. Я десь так, у принципі, і розподіляю. Тобто ти можеш бути неідеальним «міксологом», неідеально зводити, але якщо в тебе офігенна музика, ти її класно подаєш, це й визначатиме тебе як класного диджея.
Скіли теж, звісно, потрібні: розуміння, що до чого. А досвід приходить із твоїм зануренням: що більше музики ти слухаєш, пропускаєш через себе, то більше ти поліпшуватимеш свої диджейські якості.
— А що для диджея є поганими якостями?
— Негативною рисою, мабуть, будь-якого диджея є безвідповідальність перед своїм виступом. Це, скажімо так, непідготовленість до виступу чи неадекватний стан перед ним. Більшості це заважає, але, звісно, є винятки, коли ця безвідповідальність навпаки розкриває диджея. Але здебільшого, коли ти у видозміненому стані перед виступом і взагалі не розумієш, що тут відбувається, це дуже безвідповідальне ставлення до твоєї роботи, бо ти ж приходиш працювати.
По-друге, відсутність музичного смаку та впевненості в собі й сміливості транслювати своє бачення. І взагалі розуміння, що ти тут робиш, чому ти цим займаєшся. Чи це справа всього твого життя, чи це просто якийсь тимчасовий збіг обставин? Краще, коли в диджея є якесь серйозне ставлення до цього, до своєї місії.
— Ти багато разів сказав, що українська сцена — найкраща, що тут найкращі клуби, класна аудиторія. Які ти бачиш перспективи розвитку нашої сцени, як вона може розвиватись найближчими роками?
— Мені здається, ми ще перебуваємо на початковому рівні, хоча наша сцена вже досягла дуже багато. У нас ще все попереду. Тепер дуже активно розвивається локальна сцена, з’являються нові імена. І в цьому також є велика перспектива, бо сцена тепер дає ці «коридори» для самореалізації. Якщо раніше лайнапи були здебільшого заповнені тими самими артистами, то тепер вони відкритіші до нових імен.
Як би розвивалися клуби в перспективі? Думаю, варто працювати над збільшенням цільової аудиторії і планувати вихід на міжнародний рівень, щоб відігравати більш значну роль на міжнародній сцені. Тепер ми ізольовані, бо до нас небезпечно приїжджати, але наші місця насправді вже всім відомі і в Європі, і в Штатах.
Я був дуже здивований, коли в Нью-Йорку місцеві розповідали мені про Closer та К41. У мене там з’явились друзі, які навіть тепер, під час війни, приїжджають сюди з Америки просто потусуватись. Тож навіть у ці жахливі часи всі однаково чують і бачать, що тут відбувається. Тепер головну роль відіграє безпека і час, який займає подорож до України. Тому як тільки все це налагодиться, думаю, тут буде справжній розквіт. Справжній ренесанс.
Більше про київську електронну сцену читайте в розділі «Київська сцена».
Також слухайте на SoundCloud мікси, записані українськими диджеями та продюсерами спеціально для на DTF Magazine.
