«Стрічка часу» — єдиний документальний фільм, що цьогоріч змагається за головну нагороду Берлінале. Перший за 28 років український фільм в основному конкурсі цього фестивалю. І присвята брату, який у віці 24 років загинув на війні.
У двогодинній історії Горностай фокусується на українських школах у часи повномасштабної війни, а її головні герої — учні та вчителі. Будуючи фільм як мозаїку, режисерка переносить глядача у школи у прифронтових зонах та в тилу, маркуючи відстань до зони бойових дій.
«Стрічка часу» Горностай — це робота, яка документує вплив війни на повсякденне життя, але з фокусом на українських школах. Катерина показує, як живуть учні та вчителі у різних кутках України, зокрема на прифронтових територіях, як адаптуються до вимушених умов та які виклики мають приймати «у спробі зберегти освіту і відчуття нормального життя».
DTF Magazine почитав перші рецензії у профільних іноземних медіа та наводить деякі із ключових відгуків на «Стрічку часу»
Коротко про фільм
«Стрічка часу» — це хроніка з життя українських шкіл, учнів та вчителів з різних регіонів: від міст Харкова та Запоріжжя до Києва, Чернігова, Черкас, Одеси, Миколаєва, Очакова, Кам’янського, а також містечок і селищ, серед яких Буча, Бородянка та Зарічне.
Горностай зняла «Стрічку часу» без закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій. Ідея фільму належить громадській спілці «Освіторія», а оператором фільму виступив Олександр Рощин («Стоп-Земля»).
Deadline
Цього року на Берлінському кінофестивалі навряд чи можна знайти актуальніший фільм, ніж «Стрічка часу» Катерини Горностай — надзвичайно глибока документалістика про вплив війни на повсякденне життя в Україні. Попри сувору актуальність піднятої теми, фільм вирізняється вишуканим старомодним формалізмом у монтажі та композиції.
Але, як і воєнні фільми Гамфрі Дженнінгса, зокрема «Почалися пожежі» та «Лондон вистоїть!», — це також оспівування національних традицій, що зображує покоління, яке знало лише конфлікти, але відмовляється ідентифікувати себе з ними. Номінант на «Оскар» Вальтера Саллеса «Я все ще тут» драматизує схожу історію опору, але «Стрічка часу» ще більше вражає тим, що фіксує реальні події в реальному часі.
[…] Попри те, що фільм демонструє наслідки авіаударів — «Це наша кухня», — розповідає жінка серед обгорілих уламків житлового будинку, — «Стрічка часу» більше зосереджений на тому, як війна знищує невинність так само впевнено, як розбиває будівлі.
[…] Цікаво, що, хоча у фільмі відчувається велика любов до країни — камера Горностай затримується на парі синьо-жовтих шкарпеток, а під час однієї з численних святкових сцен показує маленького хлопчика в костюмі Людини-павука, який стоїть поруч із маленькими дівчатками в національному вбранні, — тут більше відчувається гордість за націю, ніж непохитний патріотизм.
[…] Якщо війна в Україні здається надто далекою для вашого співчуття, «Стрічка часу» є нагадуванням — і попередженням — про те, що вона може прийти до кожного з нас.
Screendaily
Це надзвичайно впевнена робота Катерини Горностай, яка, попри певну затягнутість, знаходить гармонійний ритм у своїй мозаїчній структурі. Її найвдаліші рішення — найсміливіші: відмова від інтерв’ю чи «балакучих голів» — одне з них; інше — разюча, дисонансна та авангардна акапельна партитура.
[…] Без інтерв’ю чи наративу — це майже як дивитися і не втручатися, але камера, а відповідно і Горностай з командою, часто стають героями або беруть участь у фільмі.
[…] Це фільм про війну, але, хоча ми чуємо конфлікт за кадром і бачимо його наслідки, саму війну ніколи не показують. Однак вона всюди.
Business Doc Europe
На перший погляд, «Стрічка часу» — це фільм про українську стійкість перед величезними випробуваннями. […] Але, попри демонстрацію сили українців, під цим ховається глибокий смуток. Горностай показує життя, що триває за найтяжчих обставин, але вона також оголює реальність, у якій ціле покоління дітей зростає, пізнаючи війну, а часом — майже нічого іншого. […] Загалом фільм розповідає про цю двозначність: життя, що триває на тлі великої трагедії.
[…] Прем’єра на Берлінале за чотири дні до третьої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну стала своєчасним нагадуванням про війну, яка поступово зникає із колективної свідомості Заходу. Ба більше, це погляд у майбутнє, на те, з чим країні доведеться мати справу найближчими роками, незалежно від того, як розгортатиметься конфлікт. Що станеться з поколінням, для якого нормальне життя досі проходило в бомбосховищах, а вся освіта була здобута у воєнний час?
The Film Stage
Горностай не виділяє багато часу жодній представленій у фільмі спільноті, а проте це творить накопичувальний ефект болю, наполегливості та адаптивності, коли невинність юності втрачається назавжди, і це ще один крик, що об’єднує і засуджує жорстоку марність маніакальної війни Путіна.
[…] Значною мірою Горностай прагне показати, як швидко, здавалося б, приголомшливі звички можуть стати нормою. Коли школи розбомблені або перебувають під постійною загрозою повітряних атак, стійкі викладачі організовують навчання в метро або проводять заняття дистанційно, підкреслюючи важливість освіти не лише як інтелектуального розвитку, але й місця, де можна відчути себе в безпеці.
[…] Документальний фільм Горностай — потужне нагадування про те, що навіть за найгірших обставин людство завжди знайде спосіб вистояти.
Variety
Звісно, у «Стрічці часу» багато спустошення, але є і яскравий промінь надії, що відчувається як невимушений і заслужений.
Відмовляючись від наративу, інтерв’ю з «балакучими головами» або будь-яких інших форм коментарів протягом 125 хвилин документальної стрічки, режисерка натомість розміщує свою камеру в різних класах початкових та середніх шкіл по всій країні — титри на екрані вказують, де і як далеко від лінії фронту вони знаходяться — щоб спостерігати за усталеними освітніми звичаями, які зберігаються у воєнний час, і за новими, які швидко стають буденністю.
[…] На перший погляд, цей абсолютно відвертий документальний фільм без сценарію може здатися творчим відступом режисерки, проте ніжна людська зацікавленість її погляду є очевидним сполучним фактором між двома фільмами (мається на увазі «Стоп-Земля» та «Стрічка часу». — прим. DTF Magazine), так само як і прозора делікатність її стилю знімання (талановитий Олександр Рощин став оператором обох). Але насамперед «Стрічка часу» підтверджує, що Горностай від природи є чуйним і проникливим літописцем юності в усіх її муках і запаморочливій новизні — у цій ситуації наляканої, але не переможеної важкими часами.
The Hollywood Reporter
Відмовившись від класичних інтерв’ю з «балакучими головами» чи архівних кадрів з новинних репортажів, підхід Горностай нагадує роботи Фредеріка Вайзмана та інших документалістів, чиї методи більше про показ, ніж про розповідь. Хоча титри на екрані деталізують назви міст та їхні відстані від фронту, решта «Стрічки часу» просто занурює нас у різні середовища, спостерігаючи за дітьми різного віку, які роблять те, що діти зазвичай роблять у школі: вчаться, граються, пізнають, тусуються і нудьгують.
Протягом двох захопливих годин «Стрічка часу» розкриває багато речей, і одна з них полягає в тому, що діти — навіть ті, які пройшли через пекло, — мають коротку пам’ять, що допомагає їм рухатися далі. Щодо підлітків, то вони ростуть у країні, де йде війна і де вони можуть бути наступними в черзі на мобілізацію. […] Але вони також намагаються бути звичайними підлітками, знімаючи відео в TikTok з друзями або репетируючи танцювальні номери для випускного вечора, яким завершується фільм.
Горностай та оператор Олександр Рощин фіксують ці моменти у витончено скомпонованих широкоформатних кадрах, наповнених юними героями стрічки: чи то дошкільнята, що поспішають до бомбосховища, чи то підлітки, що кидають м’яча у частково зруйнованому спортзалі. Оркестрова та хорова партитура Олексія Шмурака додає зображенням епічності, ніби ми спостерігаємо за народженням нової нації, що постає, як фенікс із попелу.
