Португальський вуличний художник Алешандре Фарту, більш відомий під псевдонімом Vhils, називає своє мистецтво «творчим руйнуванням». Почавши з графіті, Vhils з часом перейшов на власну техніку — він вирізьблює зображення на поверхні, досліджуючи таким чином, з чого вона складається і що приховує під верхнім шаром.
Псевдонім Vhils не має ніякого сакрального значення — це просто літери, які йому було найпростіше писати балончиком, ще в період захоплення графіті. У фокусі його робіт — пересічні люди і часто мешканці тих будинків, на яких він створює зображення.
Одна з робіт Фарту є і в Києві — це мурал, присвячений пам’яті загиблого 2014 року під час Революції гідності Сергія Нігояна. Нігоян став героєм Vhils двічі — художник створив його портрет для виставки в МОТ, яка триватиме у Києві з 17 лютого по 14 травня.
В інтерв’ю DTF Magazine художник розповідає, чому йому цікавіше «малювати ікони з простих людей, ніж тих, хто вже став іконою», чи не боїться він дізнатись про своїх героїв неприємну правду, за що він вдячний Лісабону, та чому присвятив дві нові роботи українцям — Сергію Нігояну та нобелівській лауреатці Олександрі Матвійчук.
— Чим вас привабила участь в «Модулі тимчасовості»?
— Я маю певні стосунки з Україною, у мене там живуть друзі, зокрема в Києві. Повномасштабне вторгнення з перших днів зачепило кожного з них. Я лише міг уявляти, через який біль і жах вони проходять. Для мене участь в МОТ стала логічним продовженням мого бажання допомогти та підтримати знайомих і незнайомих мені українців.
— Героями ваших робіт стали правозахисниця, нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук і загиблий 2014 року активіст Революції гідності Сергій Нігоян. Чому саме вони? Зважаючи, що Нігоян уже був героєм вашого муралу в Києві.
— Це не випадковий вибір, я провів чимале дослідження перед тим, як зупинився саме на Олександрі та Сергієві. І мені в цьому допомагали мої українські друзі. Якщо бути точним, тут не йдеться про мій особистий вибір героїв, а швидше про те, що вони дійсно ті, хто має значення для української історії на різних її етапах. Вони ті люди, які без перебільшення змінювали хід української історії.
Свого часу я зустрівся з сім’єю Сергія Нігояна та був зворушений його історією. Сергій став першим, хто загинув на Майдані, який боровся за свободу та гідність. І я досі пам’ятаю свої враження від локації, яку вибрали для муралу з Сергієм. Тому мені захотілося продовжити пам’ять про нього і створити ще один його портрет, цього разу з плакатів, які створювали, щоб підтримати дух українців. Це теж видається мені дуже символічним.
Щодо Олександри Матвійчук — це розповідь про мужність і відповідальність, бо вона разом зі своєю організацією «Центр громадянських свобод» документує те, що відбувається в Україні тепер. Вона робить усе, щоб українців почули. Саме тому я обрав її.
— Ви працюєте переважно з портретним зображенням людей. Чому?
— Мене завжди захоплювало, як нас формують місця нашого походження, а згодом — наше оточення. А кожне з наших міст — це, грубо кажучи, стіни будівель, у яких ми мешкаємо та буваємо. І вони вбирають у себе всі історії та зміни, які там відбуваються.
Створюючи портрет на стіні, я певним чином гуманізую його та поєдную з людиною, яка мешкала в цій будівлі або яка має велике значення для країни. Це також певний тип стосунків між людиною на портреті з глядачем і містом. Для мене це ще й спосіб встановити нові зв’язки.
Також за кожним проєктом чи портретом стоїть своя історія. А кожне місто має свої нашарування і бекграунд, який ховається за ними. Це певний симбіоз між історією міста та портретом.
Це ще й частина моїх власних стосунків з містами. У дитинстві я вивчав світ за допомогою стін, малюючи графіті, і тому ще змалечку знав, що місто намагається мені щось розказати. Особливо це відчувалось у моєму рідному Лісабоні, там майже кожна стіна «говорить» з тобою — чи то муралом, чи то якимось зображенням, чи то графіті.
Стіни багато розповідають про місце та його історію. І коли вони стикаються з ідентичністю людей, там, мабуть, і починається моя творчість.
— Як ви обираєте героїв своїх робіт?
— Я не маю певних критеріїв. Дуже часто ними стають пересічні люди, з якими я стикаюся в житті, під час мандрівок, на проєктах. Наприклад, 2012 року в Ріо-де-Жанейро я створював портрети жителів однієї з місцевих фавел на зруйнованих стінах їхніх домівок.
Влада хотіла знести цей район, не запропонувавши місцевим жодної альтернативи натомість. За допомогою цього проєкту ми встановили певний фізичний зв’язок цих людей з їхнім районом і привернули до них увагу суспільства.
— Ви не боїтеся, що згодом про когось з ваших героїв може з’ясуватися щось неприємне? У часи культури скасування ідеальна репутація актуальна як інколи.
— З часом може статися будь-що, бо все змінюється. І це нормально. Я не маю над цим влади. Цього мене, до речі, навчила роботу в публічних місцях: ти ніколи не знаєш, що станеться в наступний момент і що під собою приховує новий шар стіни. Я просто частина процесу, я залучений у нього, але мені не під силу змінити його.
— В одному з інтерв’ю ви зазначили, що вам «цікавіше малювати ікони з простих людей, ніж тих, хто вже став іконою». Це й досі так?
— Насправді кожен з нас впливає на історію та змінює її у свій спосіб. Я зображаю людей, що впливають на суспільство: наприклад, вчителів, людей, що часто живуть по сусідству, але допомагають дітям відшукати свій шлях і не збитися з нього. Також добре втілює тих людей, чиї портрети я малюю, Сергій Нігоян. Загалом, я вірю, що всі люди рівні й кожен з нас заслуговує бути іконою.
— Що вас найбільше приваблює в людях? А що найбільше лякає?
— Наша сила долати перешкоди й переживати погані події. Те, як ми, навіть у найтемніші часи, знаходимо сили боротися за речі, які любимо і в які віримо. Як ми здатні покращувати та вдосконалювати своє навколишнє середовище. Усе це вселяє в мене віру, що нас зрештою чекає краще майбутнє.
А найбільше мене лякає те, що історія людства доводить: усе повторюється. І якщо ми не робимо висновків і не вчимося, усі наші найгірші вчинки з великою імовірністю відбуватимуться і в майбутньому. Насправді це має лякати кожного з нас.
— Ви створюєте свої зображення за допомогою техніки різьблення. Чому саме вона, а не звичніші фарби?
— Ця техніка бере початок від мого захоплення ідеєю, що місто можна досліджувати на різних пластах. А також від того, що вуличне мистецтво — це про те, що рано чи пізно кожен малюнок покриється новим і цей процес триватиме до нескінченності. А я натомість не перекриваю чужі малюнки, а відкриваю те, що було на стіні до мене.
— Наскільки легко ви справляєтеся з тим фактом, що ваші роботи потенційно можуть бути дуже недовговічними? Бо їх зафарбують або, наприклад, будинок, на якому ви створили малюнок, знесуть.
— Це важко, але така доля загрожує не лише вуличному мистецтву. Утім, з винаходом фотографії, а згодом й інтернету, вік творів мистецтва значно подовжився і митців не треба примушувати творити бронзові скульптури, які «житимуть» тисячоліттями. Бо їхні роботи стали в певному розумінні вічними. Нехай навіть стіну, на якій я створив роботу, знесуть, малюнок житиме на фотографіях та в інтернеті. А ще про нього принаймні кілька років пам’ятатиме певне коло людей: і ті, які бачили його наживо, і ті, які натрапили на його знімок.
Загалом матеріальне мистецтво теж має свої цикли розвитку. У моєму випадку стіна, на якій я створив малюнок, після завершення моєї роботи й далі житиме своїм життям. А саме зображення змінюватиметься, його можуть доповнити, пошкодити або зафарбувати. Але це те, що особисто для мене робить мистецтво людяним.
Так процеси зближують мистецтво з людьми — воно старішає так само, як і ми, і зрештою «помирає». Це також підкреслює крихкість фізичних творів мистецтва, що теж важливо. Цифровий світ залишає певне відчуття вічності, та це не зовсім так.
— А ваші роботи на чужих фото все ще залишаються вашими повноцінними роботами?
— Мої роботи на чужих знімках у певному розумінні перестають бути повністю моїми, але принаймні вони стають частиною чогось нового. Одначе тут ідеться про еволюцію, яку художник не може контролювати. Та найважливіше те, що за матеріальною роботою завжди стоятимуть ті ідеї та сенси, які в неї заклав її творець. Мистецтво — це втілення певної ідеї, і вона нікуди не дівається.
— А як ви ставитеся до соціальних мереж? Чи не відчуваєте певний тиск через те, що вам треба не тільки створити роботу, а ще й організувати зйомку процесу, продумати подачу у соцмережах, щоб люди краще зрозуміли та відчули ваш проєкт?
— Соціальні мережі допомагають помістити предмет мистецтва в контекст. Художник дістає можливість розповісти докладніше про свою роботу, історію її створення. Але з іншого боку, це забирає чимало часу, який можна було б витратити на творчість. Утім, технології — це передусім про розвиток. Так було з фотографією, яка принесла нам безліч корисного, так буде і з іншими технологіями. Це водночас і певний тиск, і чималий простір для чогось нового.
— Яке значення для вас як для вуличного художника має місто?
— Я виріс в індустріальному районі Лісабона, і мені завжди подобалися ці райони старих заводів і фабрик. Я обожнював вивчати їх і сприймав це як пригоду. Вони навчили мене знаходити красу в об’єктах, які більше не подобаються або не потрібні людям. А також що за допомогою певних змін, інколи навіть невеликих, можна знову зробити ці об’єкти бажаними та цікавими. Це просто питання перспективи та бажання якісно трансформувати довколишній простір.
Можливо, одного дня я зможу уявити своє життя поза межами міста. Але не тепер. Місто надихає мене, зокрема й на творчість. Ми з ним певною мірою добрі друзі, навіть попри увесь той тиск, який відчуває будь-який мешканець мегаполіса.
Лісабон навчив мене того, що мені під силу змінювати його контексти та простір за допомогою мистецтва. Інші міста дарують мені свої історії, я досліджую їх на різних рівнях за допомогою своїх малюнків.
Роботи Vhils, як і роботи ще 27 митців з 10 країн світу, можна побачити в Києві на виставці сучасного мистецтва в просторі МОТ з 17 лютого по 14 травня. Тема експозиції — «Тимчасовості».
