«Це може бути тиша»: Що відомо про проєкт-переможець MYPH Photography Prize III

Новини Анна Цупко04/11/20264 хв

Миколаївська школа фотографії відзначила переможців третьої MYPH Photography Prize, щорічної премії для фотографів і фотографок з України, які працюють з фотографією не більше п’яти років. Перше місце цьогоріч посіла серії Вероніки Моль «Це може бути тиша».

Фотографка їздить кладовищами в різних областях України і фотографує небо над могилами загиблих воїнів на камеру миттєвого друку. На звороті кожного знімка Моль зазначає ім’я воїна, роки життя й місце поховання. Квадратні знімки формують піксельне небо, що нагадує камуфляжний візерунок на одностроях Сил оборони України. Вероніка вже відвідала 28 кладовищ і створила близько 1000 фотографій. Спеціально для DTF Magazine фотографка розповідає про «Це може бути тиша» докладніше

Про ідею проєкту

Вона виникла на початку повномасштабного вторгнення, коли я була у своєму рідному місті Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Там на берегах річки Рось виступають гірські породи, які є частиною Українського кристалічного щита. Мені подумалось про те, що існує Український кристалічний щит як геологічне утворення, і є метафоричний український щит — люди, які стали на захист нашої країни і, на жаль, повернулись додому на щиті.

01/05

Фото з проєкту «Це може бути тиша» Вероніка Моль

Ці люди захищали нашу мову, державу, можливість залишатись дома тут і зараз. Мені здалося, що фотографії спільного неба можуть стати метафорою того, що ці люди найбільшою ціною — свого життя — дали нам можливість бачити своє українське небо.

Проте на певний час я відклала цю ідею через страх і сумніви. А у 2024 році потрапила на семимісячний практикум про пам’ять, мистецтво та історію від громадської організації «Музей сучасного мистецтва». Там, у безпечному та дружньому середовищі кураторів та групи, я змогла поділитися своєю ідеєю й отримала підтримку, завдяки якій я почала втілювати проєкт на початку 2025 року.

Чому камери миттєвого друку

Миттєва фотографія — основа моєї мистецької практики, тому цей формат став органічним продовженням того, що я роблю. Він також концептуально доповнює ідею проєкту, адже кожен кадр унікальний і неповторний, як і кожна людина, пам’яті якої він присвячений.

Для мене це також про фіксацію миті тут і зараз. Кожна фотографія неба існує в єдиному екземплярі, як матеріальне свідчення мого перебування в конкретному місці, біля конкретного поховання. І сам процес фотографування стає таким простим особистим ритуалом шанування пам’яті, який ніби поєднує нас із тими, кого вже немає поруч.

01/05

Фото з проєкту «Це може бути тиша» Вероніка Моль

Скільки триватиме проєкт

Наразі я не встановлюю для цього проєкту жодного дедлайну й навіть не уявляю його остаточної форми. За час роботи він постійно змінюється і розростається. Наприклад, у 2026 році у мене відбулося кілька спільних виставок із громадською організацією «Вшануй», яка працює з культурою хвилини мовчання, і ми вже маємо спільні плани на 2027 рік. Проєкт поступово виходить за межі суто мистецької практики — у площину соціальної відповідальності та колективної пам’яті. І, можливо, з часом він стане значно більшим за те, що я роблю саме як мисткиня.

Розумію, що звучу трохи божевільно, коли кажу, що хотіла б відвідати якомога більше поховань українських військових. Водночас усвідомлюю, що це неможливо, зокрема через окупацію частини територій на цей момент і те, що не всі загиблі повернулися додому.

Але ця дія важлива в першу чергу для мене самої, тому я не хочу встановлювати собі жодних рамок. Мені хочеться продовжувати стільки, скільки буде потрібно. І, звісно, найбільше хочеться, щоб війна та ці неймовірні втрати припинилися якомога швидше.

Що кажуть про проєкт глядачі

Мабуть, найбільше мені запам’ятовуються навіть не відгуки, а прохання людей, які знайомляться з проєктом.

Одна з таких історій сталася на першій виставці проєкту в Україні, яку ми організували спільно з «Вшануй» на київській станції метро «Театральна». Повз проходив хлопець, який зупинився, подивився фотографії й підійшов до мене поговорити. Виявилося, що ми з ним з одного міста, навіть жили на сусідніх вулицях, хоча раніше не були знайомі. Він побачив фотографії з Корсуня і розповів, що його дядько загинув на війні й похований у сусідньому селі Гарбузин. І запитав, чи могла б я відвідати його могилу й сфотографувати небо. А я на той момент уже була на цьому кладовищі й пам’ятала всі чотири військові поховання. Тож відповіла, що вже сфотографувала небо над могилою його дядька, просто ці фотографії не увійшли до цієї виставки.

А влітку на кладовищі в місті Південне Одеської області я познайомилася з матір’ю загиблого військового. Тоді я саме готувала велику виставку в Музеї війни. Коли розповіла їй про проєкт, вона попросила: «Сфотографуй небо і додай його теж. У мого сина було багато друзів у Києві, можливо, хтось побачить його».

Уже на самій виставці в Музеї війни до мене підійшла інша мати загиблого військового й запросила відвідати поховання її сина. Вона також показала мені фотографію неба на телефоні, яку сама зробила дорогою на виставку і поділилась тим, яке значення це має для неї.

Насправді таких історій багато. Коли я працюю на кладовищах і зустрічаю рідних загиблих, часто підходжу й пояснюю, що роблю. І нерідко вони самі просять сфотографувати небо над могилами своїх близьких.

Про інших переможців MYPH Photography Prize III

Друге місце журі розділило між проєктом «Теплові сигнатури» Віталія Герасименка та Plaything Валерії Кошерієвої.

«Теплові сигнатури» знята у 2024-2026 роках під час служби Герасименка в штурмовому батальйоні: побратими автора, зброя й побут в інвертованих кольорах, що відсилають до оптики тепловізорів і дронів.