У квітні 2025 року російська армія атакувала Кривий Ріг ракетами. Тоді загинула найбільша кількість дітей за одну атаку від початку повномасштабної війни. Наступного дня дитячий майданчик біля місця прильоту перетворили на тимчасовий меморіал. Іграшки розклали на гойдалках, гірках і пісочниці. Траурну композицію доповнювали квітами й лампадками не лише мешканці, а й президент і 32 іноземні дипломати.
Такі саморобні, імпровізовані, народні або ж стихійні меморіали — стандартна практика для вшанування трагічних подій, що шокують світ у мирний час — наприклад, їх облаштовують на місцях авіакатастроф.
Але в Україні під час повномасштабної війни їх не лише підтримують роками, а й змінюється їхня роль, залежно від безпекової ситуації. Вони стають маркером болю у дворах обстріляних багатоповерхівок і житлових кварталах або символом звитяги в місцях бойових дій, коли люди покладали на розбиті БТР квіти та приклеювали портрети. Ці меморіали могли бути єдиним способом вшанування пам’яті в містах, на які росіяни ведуть активні наступальні дії, а також слугувати актом спротиву на окупованих українських територіях.
DTF Magazine не бере до уваги екологічність та (майже) естетику, але робить спробу структурувати стихійні меморіали. За допомогою експертів видання аналізує найнароднішу з форм меморіалів, а також розповідає, як вони стають сигналом для влади щодо потреби подальшої меморіалізації цих місць або подій, а також яких результатів це досягає
Визначення стихійних меморіалів
Дарка Гірна, незалежна журналістка, що, зокрема, фокусується на темі Національного військового кладовища та інших дотичних тем, авторка ютуб-проєкту «Обличчя незалежності»:
«Оскільки я досліджую пам’ять у камені, то для мене стихійний меморіал — це постійний меморіал, який встановлюють без якісних громадських обговорень і фільтрів експертів. Загалом будь-яка громадська організація, громада, військова частина, родичі, місцеве самоврядування, гранітна фірма тещі депутата можуть ініціювати встановлення пам’ятника з огляду на власні уявлення про меморіалізацію та естетику. Отже, ми бачимо на площах наших сіл і міст засилля дешевих чорних, рудих чи сірих пам’ятників — чи то у типовому цвинтарному дизайні, чи то у радянському стилі. Є поодинокі винятки, які лише підтверджують загальну тенденцію. Часто це перетворюється на зневагу до пам’яті. Пригадую, як в одній із громад на сіру гранітну брилу приклеїли монітор, який мав демонструвати фото полеглих героїв. І щойно цей „пам’ятник“ відкрили, він почав барахлити й переривати зображення».
Антон Лягуша, історик і декан факультету магістерських соціальних і гуманітарних студій у Київській школі економіки:
«Неофіційні місця пам’яті — це матеріальні об’єкти, які виникають усвідомлено, спонтанно, під впливом різних подій. Здебільшого це трагічні або значущі для певної спільноти події. Ці меморіали створюються без участі держави чи державних інституцій, як певна реакція на бажання зафіксувати, зробити видимим, позначити щось, висловити скорботу чи шану, вдячність, процес або солідарність.
Вони здебільшого тимчасові. Це також питання матеріалів: якщо офіційні меморіали — це камінь, метал тощо, то у випадку зі стихійними — це саморобні фотографії та квіти, особисті речі загиблих, прапорці. Важливим є й місце виникнення таких меморіалів: воно стає простором для спільного сприйняття або дискусії, спільної реакції на певну конкретну подію чи сукупність подій».
Антон Дробович, керівник Центру прав людини та меморіалізації війни в Київській школі економіки, директор Інституту національної пам’яті з 2019 по 2024 роки:
«Стихійна меморіалізація — це така ургентна форма пам’яті, коли спільнота бажає вшанувати пам’ять тут і зараз, плекаючи людську гідність. Але це не означає, що це непорушна, незмінна і найкраща форма меморіалізації. І це не повинно зупиняти від створення більш системних та експертно опрацьованих меморіалів».
Революція Гідності як початкова точка памʼяті великої війни
Найвідоміший і наймасштабніший стихійний меморіал, створеним під час війни Росії проти України, — прапорці на майдані Незалежності, але все почалося у 2014 році вище, на Інститутській.
Наприкінці лютого ця вулиця (нині — алея Героїв Небесної сотні. — Прим. DTF Magazine) була всіяна квітами та лампадками. Їх викладали серед дороги, обрамляли плями крові та місця розстрілів протестувальників, викладали їх на клумби, барикади і сходи, що вели до Жовтневого палацу (нині — Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України. — Прим. DTF Magazine). Також встановлювали портрети загиблих. Тоді ж облаштували імпровізований пам’ятник з бруківки, якою протестувальники захищалися від силовиків.
Ця історична подія безумовно потребувала меморіалізації. Втім, перші два роки, під час проведення конкурсу «Територія Гідності» з меморіалізації подій Революції Гідності, точилися дискусії щодо формату та місця, як зазначає Ігор Пошивайло, директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності (далі — Музей Майдану. — Прим. DTF Magazine) у коментарі DTF Magazine.
«Чи повинні бути такі форми меморіалізації, чи можна перетворити центр столиці, мовляв, на цвинтар? Бо багато пам’ятних знаків нагадували пам’ятні знаки з кладовища: стели, хрести. І от як знайти баланс, щоб зберегти пам’ять про подвиг загиблої людини, про її самопожертву, але врахувати, що це центр столиці, де відбувається багато подій різного плану».
Музеєфікація і збереження цієї території — одна з зон відповідальності Музею Майдану від моменту його заснування як державного закладу у 2016 році. (Музей також дбає разом з родинами і про інші пам’ятні місця, що не підпадають під його балансову територію на алеї Героїв Небесної Сотні. Наприклад, встановлений близькими пам’ятні знаки в Маріїнському парку або на вулиці Грушевського, Європейській площі тощо. Будівництво музею і самого меморіалу Небесної Сотні у 2024 році законсервували до кінця воєнного стану, — Прим. DTF Magazine.)
На алеї Героїв Небесної Сотні досі можна побачити лампадки і квіти, портрети загиблих, прикріплені до дерев, стовпи зі слідами від куль, а також пам’ятні знаки, що нагадують надгробки. Меморіал біля каплички, що початково був стихійний, перетворили на постійний, зберігши його початковий вигляд: упорядковані портрети загиблих людей.
Меморіалізація подій Євромайдану вплинула і сформувала способи меморіалізації повномасштабної війни. Та ж пісня «Гей, пливе кача» — реквієм за загиблими героями під час перших панахид на Майдані — звучить і коли містом їде траурний кортеж з воїнами «На щиті».
Ігор Пошивайло також відзначає аудіовізуальні інструменти, зокрема промені Гідності, що засяяли в першу річницю загиблих Небесної Сотні 2015 року вгору з вулиць Інститутської, Грушевського та з майдану Незалежності. Їх і досі використовують для вшанування пам’яті повномасштабної війни — наприклад, у меморіалі «Хрест Героїв» у Вишгороді. Але дискусії щодо меморіалізації, які точилися після Революції Гідності, тривають і нині — вже щодо повномасштабної війни.
«Ми перебуваємо на етапі комунікаційної пам’яті, тобто пам’яті носіїв, свідків цих подій. — каже він. — Пам’ять, яка має перейти в культурну, де вже держава формуватиме наратив, який консолідує суспільство. Єдиний наратив, можливо, не зовсім об’єктивний, але націєтворчий».
За його словами, нинішня меморіалізація має елементи стихійності та індивідуальності, бо кожна група або людина пам’ятає події по-своєму. Саме тому між різними групами може виникати так звана боротьба пам’ятей.
«На цьому ґрунті й виникають конфлікти. Але це природний процес, і його варто не уникати, а зрозуміти, — каже він. — Багато ініціатив меморіалізації супроводжуються скандалами: комусь не подобається форма, хтось заперечує обране місце, бо насправді для такої меморіалізації треба відповісти принаймні на шість запитань: кому, де, як, в якій формі, для кого і навіщо пам’ятник?».
Антон Лягуша зазначає, що повномасштабна війна й досвід глибоких втрат сформували нову культуру пам’яті: «Це і намагання відсторонитися від радянських способів меморіалізації — чорний граніт, класичні монументи тощо, і водночас реакція на повільність держави в питаннях пам’яті. Саме це й спричинило появу експресивного порядку пам’ятування».
«Тобто виникають стихійні й нестихійні способи та форми пам’ятування: книгарні, сади, ферми і парки [на честь полеглих], — додає він. — Бо держава повільна, люди втрачають рідних кожного дня. Вони потребують тут і зараз способу пам’ятування і меморіалізації місця, куди вони можуть прийти, покласти квіти і відчути певні емоції».
Як стихійні меморіали стають офіційними місцями пам’яті
— Стіна пам’яті Михайлівського собору
Михайлівський собор, де під час Революції Гідності облаштували волонтерський штаб і медпункт, став також місцем для вшанування пам’яті полеглих бійців АТО/ООС. Тут збираються родини загиблих, зокрема і 29 серпня, — у день Іловайської трагедії.
Хронологія втрат на стіні починається з 2014 року, наступні продовжили позначкою «24.02.2022 — …». За ідеєю авторів, тут мали б окремо додавати тих, хто загинув від початку повномасштабного вторгнення.
Але дії людей важко впорядкувати: вони вклеюють фотографії полеглих під час повномасштабної війни на порожніх місцях, до самого асфальту: поміж фотографій військових АТО, на перегородках, вставляють у рамки і залишають без них.
Нині сюди приносять квіти, живі й штучні, гілки бавовни, похоронні вінки, ставлять їх у тубуси від снарядів замість ваз. Деякі портрети не мають прізвищ, інші, навпаки, мають лише прізвища, написані від руки, але відсутні фотографії. Початково ідея стихійна, і до того ж максимально народна — як зазначено на самому інформаційному стенді, оновлена версія стіни 2020 року фінансувалася українцями й небайдужими іноземцями. Тепер це офіційне місце пам’яті, куди запрошують делегації.
«Держава може апропріювати стихійний меморіал і зробити з нього національний. Це те, що відбувається з Михайлівською стіною пам’яті, яка з Революції Гідності була стихійним меморіалом, — каже Антон Лягуша. — Потім державні діячі стали туди водити президентів, дипломатів інших країн. І сьогодні [наша] держава комунікує це як меморіал — Стіна пам’яті, як державний меморіал на стіні Михайлівського собору».
Цей стихійний меморіал брав до уваги і Інститут національної пам’яті, за словами Дробовича: «Ми розглядали одну з локацій у центрі міста для перенесення і розширення меморіалу, який тепер на Михайлівській. Ми навіть провели переговори і відштовхувалися від того, що практика фіксації портрета, імені й підрозділу має бути обов’язково збережена, бо вона врахована людьми».
— Меморіал на майдані Незалежності
Через Хрещатик — перехід, де продають лампадки, прапори і жовто-блакитні букети. З дальнього боку майдану лунають українські пісні в акустичному виконанні, гучно спілкуються підлітки, ходять ростові ляльки, зокрема і пес Патрон.
З боку газону зберігається тиша. Люди приходять вшанувати пам’ять побратимів і посестер, хтось доглядає за портретами і поправляє їх, сидить на газоні поруч з портретом і погладжує його, інший — попереджає дитину, щоб не ходила по цьому газону, «бо це ж пам’ять». Між ними — сходи з інсталяцією «Я люблю Україну» і десятки лампадок.
За три роки повномасштабної війни меморіал на майдані Незалежності змінився і розширився. Навесні 2022 року там було пару десятків прапорців і лист A4 з підписом «Якщо ви знаєте когось, кого вбив Путін, ви можете купити прапор і розмістити його тут» і стендом, скільки українців убила російська армія.
Тепер на тлі стихійного меморіалу промову до Дня пам’яті та перемоги над нацизмом записує президент України, назвавши його «місцем народної пам’яті». Сюди також, як і до стіни Михайлівського собору, запрошують іноземні делегації для вшанування пам’яті.
За три роки на майдані Незалежності до маленьких жовто-блакитних прапорців додали величезні прапори бригад і різних країн, викладені з гравію, цілі алеї військових формувань і «Молитву українського націоналіста». Хтось розгорнув стяг з обличчям полеглого військового і датою життя, чиїсь прапори просто висять нерозгорнуті. На деревах розвішані ялинкові кульки кольору українського прапора з іменами полеглих військових.
«Вшанування почалося з маленьких українських прапорів, кожен із яких символізував одного загиблого і створював загальний фон рівності подвигу. Їхнє море розповідало про масштаб жертви у цій війні, але і про те, що всі військові є героями, які однаково віддали своє життя за Україну, — ділиться думкою Дарка Гірна. — Але згодом туди почали приносити великі прапори бригад, прапори з великими портретами, фото в різних рамках, окремі бригади почали відкривати свої окремі алеї тощо. Візуально це перетворилося на безлад і символічне змагання: хто важливіший, хто краще вшанує своїх. Ідея рівності, на жаль, нівелювалася. Розумію, що оскільки ми перебуваємо всередині болю і горя, такі речі буде складно врегулювати. Але, можливо, нам варто буде повернутися до цієї початкової ідеї рівності після війни».
Вона вважає, що такі місця можна зберігати для майбутнього, «як частину історії». «Але, після завершення війни варто говорити про оптимізацію меморіалу», — додає вона.
Дробович каже, що хоча вони аналізували і меморіал на майдані Незалежності, і стіну Михайлівського собору, але немає спеціальних програм, досліджень чи регулювання на тему стихійних меморіалів в Інституті національної пам’яті. «Це така дуже специфічна тема. Ми їх аналізували, фіксували, давали органам місцевого самоврядування зворотний зв’язок, а також враховували у проєктній діяльності, але це не було пріоритетом».
Також він каже, що в майбутньому вже постійний меморіал, створений на основі стихійного, необов’язково має залишатися на тому ж газоні. «Головне — врахувати його маніфестативний характер: центральна частина міста, має бути зрозуміло, про кого йдеться, і взяти до уваги той фактор, що люди встановлювали прапори, — каже він. — Адже це специфічний сигнал громади, яка хоче бачити, наприклад, національну належність захисників і захисниць».
«Люди, які добровільно пішли на захист нашої країни, — далеко не завжди українці, бо розуміють, що це війна за справедливість і права людини, — додає він. — Підсумовуючи, не обов’язково робити саме так, як пропонує громада, але обов’язково враховувати її побажання».
Ідею «газону національної пам’яті», але з виключно маленькими і лише жовто-блакитними прапорцями, з написаними маркером іменами загиблих, на головній площі місцеві перейняли й інші міста: Херсон, Миколаїв, Одеса, Кривий Ріг, Чернівці, Жовті Води, Харків. А у Хмельницькому у 2022 році такі прапорці встановили вдови азовців, що обороняли Маріуполь, з датами життя і позивними бійців.
— Романівський міст на в’їзді в Ірпінь
Маршрути пам’яті — традиційна форма вшанування подій у країнах після війни. Наприклад, у Європі є маршрут місцями просування союзної армії та звільнення від нацистів, що охоплює десять країн. Ідею втілити всеукраїнський маршрут пам’яті по трагічних подіях повномасштабної війни почали розглядати 2025 року, коли Міністерство розвитку громад і територій України провело перше засідання.
Пілотний маршрут з 2024 року діє, зокрема, на Київщині під назвою «Не відводь очей». Він охоплює Ірпінь, Бородянку, Бучу, Гостомель і Мощун. В Ірпені — це Романівський міст на в’їзді в місто: 2022 року під його руїнами ховалися десятки людей від обстрілів і пробиралися вбрід у крижаній березневій воді. Судячи з фотографій на гугл-картах під мостом люди приклеювали фотографії, зокрема і зруйнованого моста, портрети військових і покладали квіти. Також там організували вуличну виставку, присвячену загиблим у Бучі: встановили хрести, переосмислили «Герніку» Пікассо.
Рішення про створення меморіалу ухвалили доволі швидко. Менше ніж через місяць після звільнення Ірпеня Володимир Зеленський оголосив, що міст стане частиною меморіалу, а вже 2023 року відбулися громадські обговорення, ініційовані Міністерством культури. Серед представлених проєктів був
«Відкритий перелом» від balbek bureau. За словами Антона Дробовича, хоча багато експертів вважало його «надзвичайно вдалим», доволі велика частина громади висловилася проти, бо це її ретравматизувало, адже проєкт передбачав збереження і видимість зруйнованої частини моста, поруч з новим дорожнім полотном.
«Але остаточний проєкт [«Дорога життя» від Expolight] зроблений таким чином, що частина зруйнованого моста не є видимою, навіть якщо проїжджати через той міст. Вона перебуває збоку, там є антишумові щити, які частково теж закривають, і люди не побачать цього старого зруйнованого моста, якщо спеціально не хочуть побачити. І, відповідно, сама ідея була добре сприйнята експертами і громадою, результат став створенням нового простору, консенсус відбувся».
Статус цього меморіалу й надалі залишається під питанням: чи стане він, наприклад, національним.
— «Янголи перемоги» в Мощуні
Між цим місцем і столицею — лише село Горенка. Саме у Мощуні відбулася одна з ключових битв за Київ, і тому його назвали «щитом столиці». Після звільнення села у 2022 році родини та близькі полеглих під Мощуном облаштували стихійний меморіал — у тому ж лісі, де військові обороняли столицю.
Вони обклеїли портретами дерева, покладали квіти. І не лише покладали — в одному місці стояли букети, а з боків виросли соняшники й чорнобривці без будь-яких табличок та імен. Там і досі збереглися оригінальні окопи, встановлені прапори бригад і пам’ятні знаки поміж обгорілих сосен. На вході — камінь з позначкою «2022» і неофіційною назвою «Янголи перемоги», який розмістив благодійний фонд «Бадрі Лолашвілі», названий на честь одного з загиблих бійців.
Це місце також є частиною «Маршруту пам’яті» Київщини. У 2023 році земельну ділянку, де розміщено стихійний меморіал, отримав на 49 років в оренду Національний музей-заповідник української військової звитяги, що базується в Нових Петрівцях.
«Оренда земельної ділянки дала нам можливість спільно з родинами загиблих та за підтримки Київської обласної військової адміністрації розпочати роботу над створенням меморіального комплексу», — каже директор музею Владислав Альохін.
Наступного року цей меморіал отримав статус пам’ятки культури національного значення. Втім, його назву «Поле бою: Битва за Мощун», внесену в реєстр, розкритикували близькі полеглих військових. Серед них були близькі полеглих у боях в Бучі, Ірпені, Гостомелі, а також тих хто загинув від «дружнього вогню» в Києві. Вони також бачили це місцем вшанування пам’яті.
«Це питання тепер обговорюється родинами загиблих, — каже Владислав. — Після їхнього остаточного рішення щодо назви меморіалу, музей підтримає відповідне перейменування».
Попри це, «Битва за Мощун» все ще є одним з небагатьох прикладів меморіалів, що народилися через ініціативу родин загиблих і отримали статус національної пам’ятки.
На думку Владислава, цьому сприяло кілька факторів, зокрема активна участь родин загиблих військових у його створенні та збереженні.
«Лариса Павлівна Лолашвіші, мати загиблого українського захисника Бадрі Лолашвілі, вже влітку 2022 року разом з родинами інших полеглих захисників і захисниць розпочала власними силами облаштувати місце пам’яті в лісі на околиці Мощуна, — каже він. — Родина Лолашвілі стали справжньою рушійною силою на шляху створення меморіалу в Мощуні».
Ще одним фактором отримання статусу директор музею називає «всебічну підтримку обласної військової адміністрації, адже битва за Мощун має велике історичне значення, як одного з переломних моментів в обороні Києва». А також — «міжнародну увагу, адже сюди постійно приїжджають закордонні делегації».
У березні цього 2025 року на місці стихійного меморіалу додали інформаційну експозицію, яка розповідає про хронологію подій битви за Мощун, військові підрозділи, що брали участь в обороні Києва, а також фрагменти озброєння та побуту українських військових. А в самому музеї української військової звитяги можна подивитися експозицію, що веде відлік від часів створення Київської Русі. Але також там присутні артефакти, за словами Альохіна, «що розповідають про бойові дії на Київщині через зразки озброєння, фотодокументи, особисті речі українських героїв, зокрема й тих, хто брав участь в обороні Мощуна».
Стихійні меморіали, присвячені військовим
На одній з трас Чернігова у 2022 році, за сюжетом ютуб-проєкту «Хащі», стояла згоріла автівка, в яку поклали різного кольору хризантеми, а на дверцятах повісили гілочку калини. Машина належала молодшому лейтенанту 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Володимиру Андрійченку, який евакуював людей з міста в облозі. Його автівку розстріляла російські військові, а згодом, українці облаштували пам’ятний знак, біля траси — схожий на ті стихійні, що встановлюють водіям, які загинули в автокатастрофах.
«У 2022 році [такі стихійні меморіали] були масовішими. Тепер уже немає цих автомобілів, їх забирають, — каже Володимир Кохан, співавтор і ведучий «Хащів». — Також на житомирській трасі лежали квіти, ще щось. Але наразі залишилося лише три-чотири місця, де встановлені прапори тих чи інших підрозділів, які вели бойові дії з оборони Києва».
Інший приклад, який можна побачити у відео «Хащів» — це квіти на БТР «Буцефал» у селі Кам’янка на Харківщині, яке звільнили під час контрнаступу 2022 року. Згодом до квітів додали портрети двох бійців 95 окремої десантно-штурмової Поліської бригади.
«Кам’янка і її околиці — це велике кладовище, якщо метафорично висловлюватися. Там довкола незлічена кількість загиблих, можливо, ще й досі незнайдених, — каже Володимир. — Вздовж траси є один бронетранспортер, у якому загинули наші хлопці, до якого приїжджали їхні побратими, поклали туди квіти і прапор. Туди також приходять кілька місцевих жителів, героїв нашого відео, віддають шану цим хлопцям, адже вони жили тут у перший місяць ведення боїв».
Траса від Кам’янки до Слов’янська утикана прапорами, що уособлюють загиблих військових. «Там десятки прапорів і таких символічних, хаотичних меморіалів, які не мають ніякої систематизації, — каже він. — Вони такі стихійні, еклектичні».
«На мою думку, тепер [такий вияв меморіалізації] абсолютно нормальний, тому що це рефлексія людей, живий біль. Саме так вона має відбуватися нині, а з часом приводитися до ладу, — додає Володимир. — Головне, щоб не вийшла ситуація, як з Небесною Сотнею на Майдані, бо минуло вже 11 років з тих подій, а вулиця Інститутська виглядає так само еклектично, як траса Слов’янськ — Ізюм — з фотографіями вздовж дороги. Але тим меморіалом влада мала займатися до повномасштабної війни, тепер це абсолютно недоречно».
Соціолог і співавтор книжки «Монументи і територія. Воєнні меморіали на окупованих територіях України» Микола Гоманюк пригадує стихійні меморіали, присвячені військовим на деокупованих територіях Харківщини — хрест і фотографії на зруйнованому БМП у Гусарівці.
«Усе доволі мінімалістично, виконано в народному стилі, — каже Микола. — Але в цих стихійних меморіалах щось є: вони вражають, і їхній емоційний вплив ні з чим не порівняти. Принаймні на мене вони так діють. Але вони не тривкі, швидко руйнуються, бо зроблені з підручних матеріалів».
За його словами, такі стихійні меморіали досить стрімко замінюють на меморіали у вигляді плит і хрестів: «Їх замовляють у ритуальних фірмах, тому вони схожі на надгробки».
Часто громади без підготовки й потрібних зусиль беруться за зведення пам’ятників, витрачаючи на це значні ресурси, зазначає Дарка Гірна.
«За фактичної відсутності правил і політики пам’яті в Україні люди пропускають мистецьку і смислову частину створення меморіалу, роблять так, як вміють, але вже надовго, з каменю, — каже вона. — І тут проблема в тому, що не залучаючи професіоналів і знавців справи, не проводячи архітектурних конкурсів на змагання ідей, ми просто марнуємо ті бюджети, які міста виділяють на пам’ятники уже тепер».
«Нашвидкуруч зведену стелу чи камінь із найближчої гранітної фірми з переліком імен загиблих воїнів навряд чи колись перебудують, зважаючи на наш досвід. Але чи здатні “швидкі” меморіали працювати на збереження пам’яті на 100-200 років уперед? Як на мене — не здатні. Ми не звикли мислити стратегічно в таких засадничих речах, як політика пам’яті, але тут ідеться про збереження історії для наступних поколінь. Чому наступним поколінням, які вже не матимуть такого сильного емоційного зв’язку зі страшними подіями сьогодення, має бути цікаво приходити до типових гранітних обелісків? Який меседж ми в них закладаємо?
Наразі наша історія в публічному просторі здебільшого має утилітарні форми — без художньої цінності. В такому разі ми можемо розраховувати хіба що на обов’язкові протокольні заходи біля меморіалів у майбутньому декілька разів на рік. Але наше завдання — змінити цю парадигму: почати будувати меморіали, які мають мистецьку цінність, глибокий зміст і будуть якісно вбудовані у громадський простір. Щоб людям хотілося приходити в такі місця без особливого запрошення — за покликом серця. Меморіали, які ми створюємо, — це справжнє віддзеркалення нашого ставлення як до загиблих героїв, так і до самих себе. І поспішні пам’ятники без змагання ідей архітекторів та скульпторів, без урахування українських традицій та світових практик комеморації — це точно не той шлях, який варто обирати».
Мурали: питання естетики та підтримки
Фотографії 2022 року з вулиці Яблунської в Бучі шокували світ — саме тут російська армія вбила найбільше цивільних, щонайменше 60.
На кадрах з відео 2022 року, оприлюдненого The New York Times, можна побачити, як росіяни ведуть через дорогу українських добровольців під прицілом. А буквально за кілька хвилин ходьби, завернувши за будівлю, місце їхньої страти. Тепер між поштовим відділенням і парканом висаджені вісім туй у пам’ять про них. Навпроти — замість колись стихійного меморіалу — ікони, пам’ятна дошка з портретами, та два наспіх зроблені патріотичні мурали. З одного боку жінка, що склала руки в молитві, а з іншого — чорна фігура, стоячи в полі пшениці, тримає український прапор.
Мурали загалом часто служать тимчасовим місцем пам’яті, до яких несуть квіти чи лампадки. Так, наприклад, відбувається в Києві зі стінописом, що присвячений «Привиду Києва» — коли загинув пілот Джус, люди прийшли вшанувати його пам’ять до цього муралу.
Або в будинку на вулиці Пам’яті в Ізюмі, що став братською могилою для мешканців внаслідок влучання російської авіабомби у 2022 році. Поруч зі стихійним меморіалом з портретами загиблих на самій будівлі намальована свічка, що горить, — як мінімалістичний художній вислів.
Втім, попри патріотичний контекст, доволі часто такі мурали викликають питання щодо якості роботи, композиції та мистецької цінності. На думку Антона Лягуши, мурали як об’єкт вшанування пам’яті — доволі проблематична ідея, навіть якщо не брати до уваги якість виконання. «З муралами особисто в мене доволі складна історія, бо сьогодні вони існують, потім вони розмиваються і мають поганий естетичний вигляд. [Також питання,] в кого вони на балансі, хто за ними стежить, чи будуть їх оновлювати. Тобто це історія складна і естетично, і практично».
Демократизація памʼяті
На питання, чи можуть стихійні меморіали і їхнє врахування в подальшій меморіалізації свідчити про демократизацію пам’яті, Антон Дробович відповідає ствердно.
«Одна з найважливіших деталей стихійних меморіалів — залученість людей, включеність у процес, можливість громадянину прийти і зробити якусь дію, наприклад встановити той же прапорець або принести лампадку, — каже він. — І які б у майбутньому меморіали не були створені, вони точно повинні враховувати цей нюанс. Так само, наприклад, стели на в’їзді в міста на сході України або стихійні пам’ятки загиблих в районах ведення бойових дій теж мають бути враховані під час майбутньої меморіалізації».
Серед стихійних меморіалів, що вшановують пам’ять загиблих цивільних, найчастіше зустрічаються ті, що облаштовують біля багатоповерхівок або приватних будинків, лікарень і шкіл. Утім, якщо серед загиблих були діти — то це завжди будь-які м’які іграшки.
Зазвичай у світі такі саморобні меморіали — тимчасове явище (в одному зі штатів, наприклад, чітко регламентований його строк — два тижні), але в Україні немає такої регламентації. Зокрема, у Дніпрі люди прагнуть зберігати пам’ять роками. Після обстрілу в січні 2023 року, внаслідок якого була зруйнована багатоповерхівка у житловому масиві Перемога, стихійний меморіал оновлювали вже як мінімум три рази. Після того, як він став об’єктом вандалізму у грудні того ж року. І, судячи з фотографій, на яких видно стихійний меморіал зі згорілими іграшками, він зберігався аж до того часу, цілий рік. Після підпалу невідомими, люди знову принесли іграшки та квіти, відновивши меморіал. У 2024 та 2025 роках, на першу та другу річницю, ця зупинка знову стала місцем пам’яті для вшанування загиблих.
Стихійні меморіали також можуть стати сигналом для місцевої влади про те, що це місце або подія потребує комеморації, зазначає Дробович. Про це він написав у 10 принципах меморіалізації повномасштабного вторгнення Інституту національної пам’яті, і зокрема у принципі «своєчасності та актуальності».
«Стихійний меморіал, особливо якщо він тривалий час підтримується громадою, є ознакою того, що вже треба здійснювати меморіалізацію, — розповідає Антон Дробович. — Від цього мають відштовхуватися органи місцевого самоврядування і обов’язково враховувати ці речі. Тому що це яскравий і безсумнівний сигнал того, що у громаді є запит».
У квітні 2025 року російська армія обстріляла Київ, і після влучання ракет у Святошинському районі загинуло 12 людей. До фасаду зруйнованого двоповерхового будинку принесли квіти урядова делегація, на чолі з президентом України, але з іншого боку будинку люди також покладали квіти та іграшки, які прибрали максимум через п’ять днів після атаки. Імовірно, це сталося внаслідок робіт з усунення наслідків атаки. Щоб дізнатися, чи задіяні служби районної адміністрації у прибиранні, DTF Magazine надіслав запит до КМДА.
Однак нам відповіли, що працівники Святошинської районної адміністрації, структурних підрозділів і комунальних підприємств «не здійснювали переміщення квітів покладених до стіни зруйнованого будинку».
Утім, там також покладали квіти та іграшки на гойдалку поруч зі зруйнованим будинком і облаштували великий стихійний меморіал при вході на подвір’я. За декілька днів після атаки, люди приходили пішки, приїжджали на таксі спеціально, щоб вшанувати пам’ять загиблих. І станом на 4 травня, коли DTF Magazine втретє відвідав стихійний меморіал, там все ще поміж усього стояли запалені лампадки.
Такі ж тимчасові меморіали з 2022 року облаштовують після обстрілів по всій країні: в Сумах,Одесі, Кривому Розі, Краматорську, Слов’янську, Миколаєві, Львові, Полтаві, Запоріжжі, Харкові та інших містах. Ці стихійні меморіали з квітами та іграшками створені за універсальними законами комунікації, адже, за словами Лягуши, мають бути зрозумілими та зчитуваними всіма, незалежно від рівня освіти чи способу життя.
«Це частина пережиття горя від втрати наших близьких. Нам треба хоча б символічно позначити якесь місце як особливе і важливе для нашої пам’яті, — каже Дарка. — Люди відчувають таку потребу тут і зараз — незалежно від того, чи є для цього ресурси, час і можливості, чи ні. Це природний процес, який можна зрозуміти, але важко зупинити чи зарегулювати».
Єдина доступна форма у (при)фронтових територіях
Антон Дробович згадує випадки стихійної меморіалізації в Маріуполі, коли під час бойових дій у 2022 році люди з ризиком для життя позначали місця загибелі — намагаючись зафіксувати пам’ять про втрати. Подібні приклади можна побачити й тепер — зокрема на відео волонтерів з Покровська, як-от у сторіз Дениса Христова, який займається евакуацією цивільних з гарячих точок.
«Візуально [такі стихійні меморіали] можуть виглядати подібно — як позначення місця, де людей убили росіяни. Але змістове й історичне навантаження таких форм пам’ятання відрізняється, — каже Дробович. — Є велика різниця між тим, коли це відбувається під обстрілами, заради збереження пам’яті, і коли хтось просто покладає квіти в умовно безпечному місці».
«Це не означає, що чийсь спосіб вшанування є менш вартісним або неправильним. Але означає, що ці дії мають різну смислову вагу — зокрема, в контексті збереження правди, — додає він. — І це також треба враховувати: різну ціну такого вшанування».
Володимир Кохан називає стихійні меморіали єдиною реальною формою пам’яті у прифронтових регіонах. «Звісно, тут, у теплому Києві, ми можемо теоретизувати про пам’ять, але там — смерть на кожному кроці. Пам’ять, звичайно, є, але людська психіка так працює, що там цьому приділяють мало уваги. Адже в тебе темп життя там інший: постійно дрони літають, ракети і КАБи падають».
У Херсоні, за даними місцевих телеграм-каналів та медіа, не так багато стихійних меморіалів, окрім прапорців на головній площі. Але навіть вони є — і навіть такі, що вшановують одного загиблого. На місці смерті людини можуть покласти квіти просто посеред вулиці чи повісити траурний вінок на будинок. Часто смерть застає людей просто неба — через постійні обстріли й атаки FPV-дронів.
Після російської атаки на центральний ринок у жовтні 2024 року, коли загинули продавчині, що того дня вийшли на роботу, а також перехожий на зупинці, хтось встановив червоні гвоздики в габіони. Саме ці захисні споруди мали вберегти людей, що стоять на зупинці. Однак, за інформацією місцевого медіа «МОСТ», відсутність одного габіону і стала причиною смерті чоловіка.
Акт спротиву на окупованих територіях
Росія дотримується політики забуття, знищуючи пам’ятники, пов’язані з боротьбою за незалежність України, вшановуванням воїнів АТО чи жертв Голодомору. Наприклад, у 2024 році в окупованому Луганську зруйнували пам’ятники жертвам Голодомору та сталінських репресій. У 2025-му — знищили хрести на могилах жертв Голодомору на окупованій Луганщині. І це не поодинокі приклади.
Микола Гоманюк згадує схожі випадки в окупованому Херсоні. У 2022 році росіяни змусили місцевих жителів зривати портрети героїв АТО й Небесної Сотні на камеру.
Або ж пам’ятник героям АТО, що розташовувався в парку Слави — росіяни демонтували його, але памʼятник вцілів: його хтось вивіз на цвинтар, що знаходився за п’ять кілометрів.
«Його поклали написом донизу, і він там довгий час лежав — я коли проїжджав повз, то звертав на нього увагу. Не пам’ятаю, чи це було 9-го, чи 10 травня 2022 року, але тоді я побачив, що хтось на цей пам’ятник поклав жовті тюльпани».
1 березня 2022 року, коли окупанти наступали на місто, група добровольців 194-го білозерського батальйону 124-ї окремої бригади територіальної оборони чинили опір, вийшовши зі стрілецькою зброєю на бронетехніку окупантів. На місці загибелі близько двадцяти добровольців облаштували стихійний меморіал.
«Там весь час були свіжі квіти, і меморіал розвивався, було кілька пам’яток, один основний з іконою та хрестом на дереві, що скосило снарядом чи уламком, і з іншого боку був теж хрест і квіти. Трохи пізніше дерева, понівечені уламками, обв’язали рушниками. Така незвична, нетрадиційна, але дуже зворушлива комеморація».
Це ще один приклад, як зі стихійного меморіалу зробили офіційний. У 2023 році він отримав назву «Меморіальний комплекс „Бузковий гай“ пам’яті захисників Херсона». «Нині там збудували пам’ятник, доволі стандартний, — каже Микола. — Але перший варіант не залишав людину байдужою».
