Слава Балбек одним із перших приєднався до створення «Модуля Тимчасовості». На прохання don’t Take Fake його бюро balbek bureau розробило архітектурний концепт MOT, в основі якого 27 контейнерів-модулів, та інтер’єр простору. Але для Балбека ця колаборація — не просто ще один гучний та важливий проєкт, а можливість нарешті довести до кінця справу, розпочату 10 років тому.
Напередодні відкриття «Модуля Тимчасовості» ми поговорили зі Славою про унікальність контейнерної архітектури, «колосальні інженерні труднощі» під час будівництва MOT і його особисті почуття до цього проєкту. А крім цього, дізналися, як війна вплинула на balbek bureau, який новий напрям розвиватимуть у вже й без того масштабному проєкті RE:Ukraine, чи буде реалізовано ідею меморіалу «Відкритий перелом» в Ірпені та чи створюють іноземні архітектори конкуренцію українським
MOT — це двоповерхова конструкція площею 417 квадратних метрів, створена з 27 металевих контейнерів-модулів. Їх можна розібрати, транспортувати та зібрати наново за менш ніж 10 днів. Одночасно в MOT можуть перебувати до 100 людей. Простір містить декілька різних за розміром зал. Завдяки невисокій стелі (яка в окремих модулях не перевищує 2,3 метри) MOT зберігає певне почуття тиску та дискомфорту — те, що відчувають люди, переховуючись в укриттях під час повітряної тривоги. Натомість основний виставковий простір — це оупен-спейс з висотою понад 4 метри, який відвідувач не очікує побачити, коли дивиться на конструкцію ззовні.
MOT та унікальність контейнерної архітектури
— Ми говоримо на початку 2023-го. А як би ти коротко описав минулий рік, які зміни відбулись у твоєму професійному житті?
— Рік був складний на всіх рівнях: і на персональному, і на професійному. Рік самопізнання — я б так сказав. Пізнання свого граничного потенціалу й розуміння власного горизонту можливостей: куди ти хочеш рухатися, ким ти хочеш бути, які в тебе цінності. Рік пізнання друзів, рік пізнання навколишнього світу. Дуже складний, важкий, але було цікаво, і цікавість ця досі не згасла.
— Наразі ви з don’t Take Fake працюєте над МОТ — тимчасовим мистецьким простором. З чого взагалі розпочалася ця співпраця?
— Ми почали співпрацю з ними ще років шість-вісім тому. Кілька разів вони поверталися до цієї конструкції з різними пропозиціями. На сьогодні ми майже закінчили з ними останню версію модуля тимчасовості.
Для нас ця архітектура — як тимчасова тривимірна площина. Ти щоразу бачиш різну архітектуру під різними кутами — це і є момент тимчасовості. Це суперцікавий проєкт, зокрема й для мене. Проєкт, якому я присвятив більшу частину своєї свідомої архітектурної практики. Я почав власну практику 15 років тому, а цим об’єктом займаюся 10 років. Можете уявити собі, наскільки для мене важливо це закінчити.
— Якраз хотіла запитати, чому ти вирішив приділити йому час, якого вочевидь так мало…
— Треба закінчувати незакінчені справи. Для мене це майже основна історія. Якщо є нагода й ти можеш докласти зусилля, щоб довести справу до кінця, навіть коли цьому проєктові 10 років, то ти мусиш знайти в собі сили й не залишати недомовок.
— У чому особливість самої конструкції? Це простір, зроблений з корабельних контейнерів, правильно?
— Так, морські контейнери, 27 штук.
— Чим ви візуально надихалися, коли його розробляли?
— Контейнерна архітектура унікальна тим, що вона не має терміну придатності. Це те, що було 25 років тому і буде через 100 років.
Контейнери й архітектура з них — це те, що показують у фільмах про майбутнє, і те, що було у минулому. Це модуль, з якого архітектори створюють різні форми та простори, що виходять за межі трендів.
Мені було дуже цікаво працювати з формою, яка зовні виглядає не так, як зсередини. Заходячи в просторову конструкцію, ти бачиш зовсім інший вимір. Ідея того, що там можна розмістити музей, ще раз підкреслює, наскільки вони гнучкі. Звісно, є технічні труднощі — розібрати, перевезти, змонтувати. Колосальні інженерні труднощі — збільшення висоти стелі, а ще розміщення всього так, щоб люди відчували комфорт. Тобто це цікаве і складне архітектурно-просторове рішення — як 10 років тому, так і тепер.
У просторі MOT майже нічого не змінилося з погляду функціоналу. Але разом з don’t Take Fake ми робимо там простір для мистецтва. І це справді дуже потужний концепт, який у лютому фінально постане як повноцінний проєкт.
За вісім місяців роботи balbek bureau у співпраці з технічною командою don’t Take Fake перетворили набір контейнерів на повноцінне приміщення, оснащене автономними системами освітлення, опалення, вентиляції та водовідведенням. В інтер’єрі та деяких меблях використовували, зокрема, листову сталь з маріупольського заводу «Азовсталь» та металургійного комбінату імені Ілліча, які були знищені в боях за Маріуполь.
— Чи є якісь особливі речі в дизайні цього простору? Я знаю, що в інтер’єрі використано, зокрема, метал з «Азовсталі».
— Так, там багато чого є. Там дійсно все створено з локальних продуктів. Ми хотіли, щоб були матеріали з міст, які через Росію стали зоною бойових дій, — емоційно та енергетично важливі для нас матеріали. Як-от метал з «Азовсталі», Бахмута, крісла з розбомблених стадіонів. Там дуже багато меседжів, з якими ми працювали.
— Чи може архітектура, інтер’єр привернути до сучасної культури й мистецтва увагу людей, яким мистецтво нецікаве? Тобто людина йде в музей чи галерею, бо її насамперед захоплює архітектура, а вже там відкриває для себе мистецтво.
— Так, звичайно. Один фактор підсилює інший. Це вже така невеличка система, що простору немає, що він нульовий: там просто прямокутник, де можна здобути хоч якийсь досвід мистецтва, а тут якраз класний підсилювальний ефект, коли мистецтво привертає увагу до архітектури, дизайну, а дизайн та форма привертають увагу до мистецтва. Власне, з MOT ситуація win-win, бо його можна буде перевозити, бо він саме тимчасовий і даватиме емоційний імпульс там, де цього найбільше потребуватимуть. Мобільність, те, що конструкцію можна швидко перевезти в будь-яку локацію, місто, країну, — одна з найголовніших особливостей концепту MOT.
Будівництво MOT | Фото: Віталій Юрасов
Найамбітніший проєкт бюро і його нові напрямки
— Який із теперішніх проєктів balbek bureau ти вважаєш найамбітнішим?
— Найамбітніший — створення департаменту соціальної відповідальності. Усе почалося з проєкту RE:Ukraine, одним з напрямів якого було створення гідного житла внутрішньо переміщеним особам. Нині це кількашарова структура, ціла система різних напрямів, над якою ми будемо працювати багато років.
RE:Ukraine — наш найамбітніший проєкт, бо він дав нам змогу відчути себе корисними на рівні цілої країни. Ми в це віримо і ставимося до нього як до своєї ролі та місії.
— RE:Ukraine має три основні напрями: захист пам’яток, створення тимчасового житла і відновлення сіл. Коли це склалося в один проєкт?
— У нас є Housing (створення житла), Villages (відновлення сіл), Monuments (захист пам’ятників) і Memories (увічнення пам’яті). Ось те, про що ми вже заявили. Тепер ми працюємо над напрямом Vision, формуючи наше бачення майбутньої відбудови України. Цього ми досі не релізили й нікому не розповідали. Серед планів є ще три-чотири напрями, і їх ми розпочнемо, щойно втілимо в життя попередні п’ять.
Саме́ усвідомлення того, що це має бути екосистема з конкретних напрямів, дає нам змогу зрозуміти, якої ланки в ній не вистачає. Ми зосередилися на пріоритетах. Тобто що маємо зробити насамперед. Треба дати людині потрібне місце, де вона може почуватися в безпеці й комфорті, продовжувати працю. Дали це людині й зрозуміли, що нам слід зробити так, щоб могла рухатися далі, могла відбудовувати. Оце нас привело до Villages. Потім збагнули, що навколо людини досі є те, що можна зберегти, тому почали працювати над Monuments. Також є щось, що треба вшановувати чи розуміти, як це вшановувати, і взялися розробляти напрям Memories.
— Логічно, що спершу basic needs, а потім уже високе. На якому етапі тепер пілотний проєкт Housing? Він же досі не реалізований, так?
— Станом на сьогодні ми на стадії підписання договору про землю у Ворзелі. Це відбудеться найближчими тижнями, а з перших днів лютого почнемо будувати. Ми весь цей час працювали над документами.
— В одному з інтерв’ю ти казав: «Ми маємо боротися з тією рисою, через яку українці пристосовуються до некомфортного житла, терплять». Але чи немає ризику, що частина людей не захоче просто так відмовитися від житлових умов, які ви їм створите, бо вони будуть кращі за ті, що були доти?
— Звичайно, є. І для нас це також фактор ризику, що на нього треба зважати. Як зробити так, щоб людина, діставши комфортніші умови, змогла це віддати наступним пожильцям, що чекали вільного місця? Людям, які або взагалі не мають житла, або перебувають у ще гірших умовах. Оце треба досліджувати. І якраз цей пілотний проєкт дасть змогу зрозуміти ставлення людей до цього.
— А чому, наприклад, замість тимчасового, не починати вже будувати одразу постійні житлові комплекси, навіть житлові масиви у районах, віддалених від фронту, на заході України?
— Я не знаю, що таке далеко від фронту… Далеко від фронту — це за межами України на сьогодні.
Не впевнений, що жителів заходу України це влаштує. Вони знаються на своїй громаді, цінують її, цінують свою незалежність, як і жителі інших регіонів — це перше. А по-друге, люди, яких примусово переселяють з одного регіону в другий, відчувають себе там гостями. Їм комфортніше бути біля того місця, де вони народилися, виросли й живуть, комунікують зі своїми друзями, родиною тощо.
«Відкритий перелом» та іноземні архітектори в Україні
— Якщо говорити про інші проєкти бюро. Чи вдалося повноцінно відновити роботу над тим, чим ви займалися до війни?
— Це залежить не від нас, а від наших клієнтів. На жаль, у нас дуже знизився обсяг робіт. Раніше ми з командою були завантажені на 120%, а тепер — на 85%. Та соціальна ініціатива допомогла заповнити вивільнені проміжки часу. Ми самі собі придумуємо, чим зайняти наших працівників. Єдине, що за це платить не клієнт, а бюро з власних ресурсів. Але, головне, люди зайняті й вірять у те, що роблять. Вірять, що працюють на благо держави. Ця віра дозволяє оплачувати цей час.
— «Відкритий перелом» — проєкт меморіалу в Ірпені. Чимало новин про те, що Міністерство культури провадило публічні обговорення, запрошувало до них долучатись, але я так і знайшла інформації, чи було його затверджено. Він буде зреалізований?
— Ми були на публічних слуханнях та обговореннях. Тепер питання зависло на тому, хто може бути замовником меморіалу в Ірпені, якщо його взагалі будуватимуть, чи проводитимуть конкурс, хто має формувати технічне завдання.
«Відкритий перелом» був лише нашою архітектурною рефлексією, яку ще має підтримати велика ініціативна команда з позиції сенсів, що їх він несе. Для нас реліз цього проєкту — це аналітична робота над тим, що взагалі відбувається в сьогоднішньому суспільстві з увічненням і вшануванням пам’яті. Наскільки це ще болить, наскільки воно крихке, як ми маємо поводитися за таких умов.
Ми якоюсь мірою пішли ва-банк і дістали дуже бурхливу зворотну реакцію як у гейті, так і в підтримці. Не всі можуть проєктувати, прогнозувати своє бачення на роки вперед. Не сприймати рішення в контексті нинішнього дня, а спробувати зробити проєкцію цієї візії через п’ять років, коли ми все відновимо. Що цей «Відкритий перелом» у теперішньому вигляді буде не частиною великого руйнування всієї Київської області, а уламком війни, який нагадуватиме про неї тоді, як уже все відбудують. Мені треба щоразу пояснювати, яка взагалі місія цього проєкту.
— Цікаво — про емоційність. Чому ви обрали саме такий підхід — про «пережите на собі», про збереження в оригінальному вигляді. Гадаю, для багатьох людей, для реальних людей — це місце великої трагедії…
— А для багатьох людей це місце не трагедії, а місце перемоги, місце незламності. Місце, де вони рятувалися, місце подяки. Це місце, де вони відчули свою силу.
Усе залежить від того, з якого боку дивитися. Для когось це трагедія, а для когось — перемога. Це перелом у суспільстві, перелом у подіях, і тому питання сенсу, яким ти наділяєш проєктне рішення, тут дуже важливе.
Ти кажеш про трагедію, а я кажу про те, що люди вийшли з цієї трагедії незламними. Просто споглядаючи ту саму архітектурну споруду, ти можеш уловити дуже різні сенси.
— Для відбудови українських міст залучають іноземців, і ти вже про це висловлювався. Було таке інтерв’ю з досить критичним заголовком — про Харків та фундацію Нормана Фостера, яка нещодавно презентувала свій майстер-план. Але як думаєш, чи створюють іноземці конкуренцію для українських архітекторів? Чи відчуваєш ти сам її?
— Я вважаю, що іноземці не створюють конкуренції для українців, бо українці мають бажання й можливість допомагати. А ще нам належить кожен квадратний метр української землі, де, висунувши свою пропозицію, можна себе проявити. Іноземцям складніше, тому що вони не в контексті. Вони не розуміють принципів та цінностей українців. Але те, що вони приїздять, — суперкруто. Це ще один доказ того, наскільки вони співпереживають. От і Норман Фостер нещодавно приїздив у Харків. Я бачив фото, і це класно.
У кожного своє бачення своєї землі. Навіть українські архітектори болісно ставляться до того, коли київські архітектори працюють для Харкова, а харківські працюють для Львова. Та це все емоції, а тут слід зважати на ефективність.
Чому треба інвестувати в розвиток і перебудову Харкова? Що робити з Харківською областю? І чому саме з нею, а, приміром, не з Запорізькою? От на ці питання дуже складно відповісти. Що більше буде залучено спеціалістів, ініціаторів, архітекторів з усього світу, то більше це тригеритиме українську архітектурну спільноту. І вона реагуватиме та презентуватиме свою візію.
У наших міжнародних колег немає досвіду, набутого українськими архітекторами, — я про роботу й відновлення під час війни. Ще ніхто з них не переживав таких подій, які ми переживаємо тепер. У нас більше інформації, ми більше в контексті, щоб пропонувати рішення. Ми розуміємо своє суспільство. Іноземці ж можуть лише зробити аналіз і запропонувати щось на основі певної статистики, яку вони запитують і дістають. Але це іноземне бачення українського контексту.
— Тобто ти все ж таки вважаєш, що українські архітектори ефективніші у відновленні власних міст?
— Я не сказав, що українці ефективніші. Я б сказав, що вони будуть точнішими. Вони можуть точніше й конкретніше поставити технічне завдання, окреслити, що саме треба українцям. А наскільки вони ефективно чи неефективно виконають це завдання — вже залежить від досвіду й бажання допомогти.
— Наостанок. Як тобі вдається балансувати між керуванням бюро, власними закладами і службою в Збройних силах України?
Я не служу в Збройних силах — я військовий волонтер. У мене контракт добровольця, а це різні речі, різні рівні доступу, різна міра свободи.
Я не розглядаю це як окремі процеси — для мене це єдине цілісне життя. Робота і волонтерство, військове волонтерство, мій вільний час, спорт — це просто той шлях, яким я йду. Баланс цих речей дає змогу відчувати комфорт.
Якби я весь час або тільки працював, або відпочивав, або був на передовій, тоді відчувався б дисбаланс — і я не знаю, куди б мене це завело. Так би я втрачав ефективність дуже швидко. Мені потрібен баланс.
