До 19 листопада в Києві триватиме 31-й кінофестиваль «Нове німецьке кіно». Згодом він подорожуватиме містами України, показуючи найзнаковіші німецькі фільми 2025 року. У листопаді та грудні нові стрічки культових німців Тома Тиквера і Крістіана Петцольда, переможців Канн, а також різножанрові фільми з Берлінале покажуть у Львові, Харкові, Одесі, Чернівцях і Дніпрі.
DTF Magazine розповідає про кожен фільм з програми та пояснює, чому на них варто звернути увагу цієї осені.
1. «Кельн-75», Ідо Флук
Фільм-відкриття фестивалю «Нове німецьке кіно» — біографічний мюзикл про німецьку музичну продюсерку Віру Брандес. Стрічка розповідає про те, як у 1975 році вона, маючи лише 18 років, спродюсувала концерт піаніста Кіта Джаррета в Кельнському оперному театрі. Цей запис згодом став бестселером фортепіанного виконання.
У фільмі багато джазу, енергії та молодих німецьких акторів. Сама Віра переглянула фільм і поділилася для Variety: «Мені дуже сподобалося. Темп просто захоплює дух. Мала Емде грає фантастично. Я думаю, вона дійсно все зрозуміла в мені. На мої очі навернулися сльози, коли я побачила, як багато людей так віддано й захоплено переживають цей момент».
2. «Звук падіння», Маша Шилінскі
Кандидат на премію «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм» від Німеччини вже здобув Приз журі на Каннському кінофестивалі 2025 року. Шилінскі стала першою німецькою режисеркою за останні 9 років, чия стрічка потрапила до головного конкурсу фестивалю після Марен Аде з фільмом «Тоні Ердманн» у 2016 році
На історію про чотирьох жінок на тлі різних історичних періодів Шилінські та її співавторку Луїзу Петер надихнула фотографія трьох жінок з 1920-х років. Вони почали уявляти, яким могло бути життя цих жінок, про що ті переживали, думали, що відчували. Шилінскі зізнається, що це питання турбувало її з дитинства. Зрештою фільм став нетривіальною ретроспективною реконструкцією життя різних жінок: незадовго до Першої світової, наприкінці Другої, у Німецькій Демократичній Республіці в 1980-х та на початку ХХІ століття.
Найбільше галасу наробила зміна назви фільму. На етапі розробки він був «The Doctor Says I’ll Be Alright, But I’m Feelin’ Blue». Але, як зізнається режисерка, це було не так важко, як кастинг. У фільмі, окрім чотирьох окремих ліній і героїнь у кожній з них, багато дітей і різних епох, що вимагають відповідності.
«Я шукала обличчя, які могли б відповідати тому часу, який вони зображували у фільмі. Тож приблизно через рік кастингів та 1400 побачених дівчат ми вирішили, що знайшли те, що шукали. Зрештою, це стала суміш людей, які ніколи раніше не знімалися, та досвідчених акторів, яких ми підібрали, щоб все видавалося цілісним», — розповіла режисерка в інтервʼю Deadline.
3. «Світло», Том Тиквер
Фільм-відкриття цьогорічного Берлінського кінофестивалю — нова робота знаного німецького режисера Тома Тиквера («Біжи, Лоло, біжи», «Вавилон — Берлін»). Це абсолютно берлінське кіно, бо місто відіграє тут не менш важливу роль, ніж родина, що перебуває в центрі сюжету.
Ми стежимо за типовою німецькою привілейованою родиною Енгельсів: мати займається благодійними тендерами для Африки, батько працює в рекламній компанії та вигадує маніфести, а їхні 17-річні діти-близнюки або живуть у ВР-грі, або вживають наркотики у клубах. У кожного з них свої проблеми, які зсередини здаються монументальними. Їхні кокони тріскаються, коли покоївка помирає від інсульту просто на їхній кухні. Їй на заміну приходить сирійка Фара. Поки в кожного життя летить у прірву, жінка розкриває свою історію втрати й допомагає іншим впоратися з їхніми «глобальними» проблемами — за допомогою гіпнозу світлом.
Сюжет, що звучить досить зверхньо в контексті німецького питання біженців, Тиквер розглядає під цікавим кутом, поєднуючи політичне висловлювання про співіснування культур із жанровим різноманіттям, іноді навіть каламбуром. У цьому фільмі можна зустріти комедійні музичні номери, різноманітні лінзи та ракурси зйомки, гру зі світлом, каскадерські трюки та навіть анімацію. А ще дуже уважну роботу з локаціями, щоб навіть турист впізнав кілька вулиць Берліна.
Окрім сюжету та жанрових прийомів, подивитися фільм Тиквера варто ще з однієї причини. Один з наступних його продюсерських проєктів — україно-німецька копродукція «I RARELY WAKE UP DREAMING». З української сторони — ко-продюсерки Наталія Лібет та Ольга Бергман («Стрічка часу»), оператор Володимир Усик («Ля Палісіада») та актори Ірина Мак, Олександр Рудинський («Носоріг»), Віктор Жданов («Сірі бджоли») та інші.
4. «Острови», Ян-Оле Ґерстер
Ще одна стрічка з цьогорічного Берлінале (секція Special Gala) — це сонячний готельний детектив про те, що в кожного є свої секрети. Головний герой Том — тренер з тенісу в готелі «все враховано». Свій вільний від роботи час він проводить або в барі, або з туристками, або ж поєднує і те, й інше. Одного завантаженого дня про тренування просить молода жінка — для свого сина. Ця невипадкова зустріч знайомить Тома з усією їхньою родиною, і в них зав’язуються дружні стосунки. Все перевернеться з ніг на голову, коли чоловік і батько Дейв не повернеться з клубу. Дружина має теорію, що його знайдуть мертвим.
Ґерстер («Ой, хлопче») придумав концепцію фільму під час відпустки на вулканічному острові Фуертевентура на Канарах:
«Я не мав уявлення, чого сподіватися від цієї поїздки. Це було спонтанне рішення — одне з тих, що ухвалюють посеред нескінченної темної, дощової і холодної берлінської зими. Я хотів утекти в тепліше місце й опинився там. На перший погляд, острів здавався сумішшю вулканічного ландшафту й занедбаних готелів. Але що більше я його відкривав, то сильніше відчував його кінематографічну привабливість. Тоді й з’явилося бажання зняти тут фільм. Я жив у маленькій квартирі, з балкона якої було видно тенісний корт. Сонце вибілювало його поверхню, а сітка безсило звисала на іржавій огорожі. Щодня там з’являвся тренер, який відбивав сотні м’ячів через сітку. Саме він став для мене прототипом і об’єктом спостереження», — розповів режисер.
На роль тренера з тенісу Ян-Оле Ґерстер покликав Сема Райлі («Небезпечний елемент», «Інколи, завжди, ніколи», «На дорозі»). До касту також доєдналися Стейсі Мартін («Бруталіст», «Німфоманка») і Джек Фартінг («Спенсер: Таємниця принцеси Діани»).
5. «Відображення № 3», Крістіан Петцольд
Куди ж фестиваль Нового німецького кіно без нового фільму Крістіана Петцольда («Полум’яне небо») — одного з найвпливовіших сучасних німецьких режисерів. Його попередня стрічка здобула «Срібного ведмедя» — головну нагороду Берлінського кінофестивалю.
Нова стрічка, премʼєра якої відбулася на Каннському двотижневику режисерів, розповідає про жінку (Паула Бер — «Полум’яне небо»), яка потрапляє до чужої родини після автотрощі. Ті оточують її любов’ю, проте згодом виявляється, що родині є що приховувати.
Критики пишуть, що це маленька психологічна драма про витіснення, заміну та свіжий сливовий пиріг, в якій теплі дні змішуються з незагоєними травмами, щоб на короткий час зробити можливим непевне нове життя та ідентичність. Стрічка триває лише 86 хвилин, але закручує головоломку, яка вирізняється фірмовим задоволенням від текстури та тону режисера — і виводить його постійну співпрацю із зіркою Паулою Бер на ще цікавішу територію.
6. «Що знає Маріель», Фрідріх Гамбалек
Третій фільм фестивалю з Берлінале — історія про підлітку, яка отримує ляпаса від найкращої подруги під час шкільної сварки. Цей ляпас наділяє її телепатичними здібностями, і героїня починає бачити та чути все, що роблять її батьки за зачиненими дверима.
Це сатира на буржуазне сімейне життя, де батьки намагаються знайти відповідь — правильно чи неправильно вони живуть, виховують і намагаються зберегти обличчя перед дочкою. Фільм пропонує різні відповіді на ці питання, адже вони обоє, зрештою, керуються застарілими гендерними ідеалами про те, як повинні поводитися жінка і чоловік.
Під час роботи над фільмом у Фрідріха Гамбалека («Модель Олімпія») народилося двоє дітей, що суттєво вплинуло на сценарій. Критики врешті назвали стрічку темною і дотепною німецькою комедією.
Повний розклад фестивалю «Нове німецьке кіно» у Києві, Чернівцях, Львові, Одесі, Дніпрі та Харкові.
