В український прокат 4 квітня вийшла романтична комедія «Полум’яне небо» одного з найвпливовіших сучасних німецьких режисерів Крістіана Петцольда. Його новий фільм, що здобув «Срібного ведмедя» на Берлінале, розповідає про Леона — письменника-невдаху, який з другом приїхав на узбережжя Балтійського моря. Там він шукає натхнення для нової книжки, але натомість зустрічає ворожість від оточення через свою занудність і зухвальство. А відправною точкою створення стрічки стала Одеса, де Петцольд перебував у 2017 році як голова журі Одеського міжнародного кінофестивалю. Напередодні української прем’єри режисер став гостем подкасту «Нове німецьке кіно», який ми записуємо спільно з «Артхаус Трафік» і German Films.
Говоримо з ним про роботу над «Полум’яним небом», натхнення Одесою і героєм французької «Нової хвилі» Еріком Ромеро, а також про те, чому Крістіан не читає рецензій, який свій фільм ненавидить і як змінився німецький кінематограф з 1990-х.
Підписуйтеся на подкаст «Нове німецьке кіно» на зручних для вас платформах — Apple Podcasts, Spotify, Google Подкасти та SoundCloud — щоб не пропустити новий епізод. І не забувайте ставити оцінки.
Епізод IV. Говоримо з лідером Берлінської школи Крістіаном Петцольдом
Цей епізод складається з двох частин. У першій ми розповідаємо про Берлінську школу — кінотечію, що знімає фільми про сучасну Німеччину. Як і в Новій французькій хвилі, представники Берлінської школи не формувалися у спільноту, а цей термін вигадала за них преса, та й маніфестів у берлінців теж не було. Але факт у тому, що біля її джерел стоять три режисери — Крістіан Петцольд, Агнела Шанелек і Томас Арслан, з фільму якого й почався цей рух. Ці режисери знайомі між собою, вчилися разом в Берлінській академії кіно та телебачення і з самого спочатку проявляли себе як найкращі синефіли. Їхній смак формувався через блискучих вчителів — Хартмута Бітомського та Харука Фарокі.
У другій частині ми говоримо з лідером Берлінської школи — Крістіаном Петцольдом — і обговорюємо його новий фільм «Полум’яне небо». Серед інших знакових робіт режисера — «Фенікс», «Барбара», «Транзит» та «Ундіна», які здобували головні нагороди на міжнародних кінофестивалях у Берліні, Сан-Себастьяні, Салоніках, а також премії від Німецької асоціації критиків.
Коротко про «Полум’яне небо»
У «Полум’яному небі» історія крутиться навколо Леона — письменника-невдахи, який разом з другом приїхав на узбережжя Балтійського моря. Тут він шукає натхнення для нової книжки, але натомість зустрічає ворожість від оточення через свою занудність і зухвальство. Знайомство з продавчинею морозива Надею начебто робить його м’якшим, але по-справжньому проактивним Леона роблять лісові пожежі, спричинені жахливою спекою. Тепер йому треба рятувати нових друзів від вогню замість рятувати свою книжку від переконливих аргументів видавця.
— Крістіане, це подкаст про нове німецьке кіно, і головна його ціль — познайомити українську аудиторію з німецьким кінематографом. Тому я хотів би почати, можливо, з простого, але водночас дуже складного запитання. Як би ви описали сучасне німецьке кіно для тих, хто про нього нічого не знає?
— Це й справді складне запитання. Думаю, що після Другої світової війни й після німецького фашизму німці мали… Я хочу сказати, що це те саме, що і неореалізм в Італії після фашизму Муссоліні… вони мали знайти наратив і точку зору для власної країни. В Італії це намагалося зробити багато режисерів, і то був фантастичний кінематограф. У підсумку італійці починають переглядати свою країну. У нас такого немає.
Після Другої світової війни німецьку культуру було повністю знищено. А в шістдесяті, власне, десь між 63-м та 73-м роками, саме протягом цих десяти років з’явилося нове покоління. І для мене це покоління — це батьківське покоління.
Режисери, як-от Александр Клуґе, Гельмут Койтнер або пізніше Вім Вендерс, Рудольф Томе, мюнхенські режисери, роблять нове кіно. І це розплющує нам очі на нашу власну країну. У нас інша думка, у нас інші історії.
І думаю, що в цьому… Думаю, теперішні хороші німецькі фільми певною мірою належать до батьківського покоління і, треба сказати, до материнського теж. Є й режисерки, але їх не так багато, бо це покоління було дуже маскулінним.
— Ви знімаєте з 1990-х. Що змінилося для вас у німецькому кіно? Яке ваше враження від нього?
— Я думаю, щось сталося після того, як канцлером у Німеччині став Гельмут Коль і відбулася повторна націоналізація Німеччини, яка мені не дуже подобається. Ми маємо приватне телебачення. І тому тепер так багато комедій. Багато пласких речей.
Коли я почав знімати кіно, була невелика група студентів у Німецькій кіноакадемії в Берліні, що називається DFFB. І ми немов у бульбашці. Ми разом сидимо в монтажних і дивимося фільми з архівів. У нас є фантастичні професори, як-от Харун Фарокі або Хартмут Бітомський. І, думаю, ми намагаємося знайти щось нове. І такі режисери як Томас Арслан, і Ангела Шенелець. Ми намагаємося реалізувати інший вид німецького кіно.
Це називають Берлінською школою, але цей термін вигадали не ми самі. Це була журналістська фраза, але ми не змогли її прийняти. Можливо, це все ж таки трохи школа, бо, знаєте, кіно в Німеччині тепер виходить з академій, тому ми всі учні чи студенти. Тож Берлінська школа — не такий уже й поганий термін.
— Я хотів би трохи поговорити про ваш нещодавній фільм «Полум’яне небо». І, можливо, це трохи банальне запитання, але як і коли виникла ідея його створення?
— Треба сказати, що це пов’язано з Одеським кінофестивалем. Я був в Одесі з фільмом, а потім був там головою журі. Це 2018 рік, здається. І ось у мене з’явився вільний час. Я запитав, чи можу піти на Одеську кіностудію, для мене був дуже важливим Дзиґа Вертов. І я хотів побачити Голлівуд Радянської Республіки.
А там усе було як у музеї. Багато студій зруйновано. Не так багато людей працювало. Але я бачив американців, що хотіли знімати дуже дешеві фільми в Україні, бо люди там не такі… За них не треба так багато платити. Це дуже образливо.
І ось я ходив по студіях, ходив по Одесі, і я написав сценарій з назвою «Одеса». Половина фільму була історією в Одесі. Я хотів побачити Потьомкінські сходи, а також фантастичні парки. І ось я написав історію, а потім розпочалася війна, і я не зміг реалізувати фільм. Мене це пригнічувало.
А з іншого боку, ця одеська історія була дещо антиутопією. І водночас у тривав ковід. А потім ця війна в Україні, російське вторгнення.
І ось я лежав чотири тижні з температурою та ковідом у ліжку. Я думав про себе, про мир. Я також почав читати книжки Чехова. Чехов — мій улюблений письменник. І завжди в моєму житті, коли я перебував у сум’ятті чи депресії, Чехов був моїм рятівним кругом. І я знайшов розповідь Чехова. Missjus — це німецька назва. «Будинок з мезоніном». Я не читав його раніше. Мене це здивувало, бо думав, що вже прочитав усе. Я знайшов його в старій книжці. Це була трохи сумна комедія. І це, на мою думку, було основою «Полум’яного неба».
— Це також фільм, який залежить від персонажів. І я багато думав про головного героя та його письменницький блок у фільмі. У вас є якісь подібності чи, можливо, щось схоже у вашій власній творчості? Я про письменницький блок.
— Звісно. Але спочатку, коли я писав сценарій, я ніколи не думав про те, що в ньому простежується автобіографічність. Мені здавалося, що він — мудак та невдаха, і це не я.
Але під час репетицій з акторами — здається, це був дванадцятий знімальний день — актори поставили мені те саме запитання. Вони запитали мене: «Чи є у вас письменницький блок чи щось подібне у власній біографії?». І тоді я відповів: «Так».
Мій перший фільм був, як мені здавалося, відомим, трохи відомим. І тому гроші на другий фільм я отримав дуже швидко. А другий фільм — це найважливіший фільм. Усі його знають. І я подумав, що тепер хочу показати світові, який я вже геній. І я почав знімати фільм. А моя дружина, відвідавши мене під час знімань, сказала: «Ти знаєш, що ти не режисер? Ти граєш режисера, як актор грав би режисера». І вона абсолютно мала рацію.
Я знаю, що ніщо в цьому фільмі не виходило з моєї душі. Я завжди прикидався генієм. І я ненавиджу цей фільм досі. І це я розповів акторам.
А актори запитали мене, як називається фільм? І я сказав, що «Куба Лібре». Це назва фільму. І тут вони почали сміятися, тому що «Куба Лібре» та «Клаб Сендвіч», другий роман письменника — головного героя у фільмі, дуже схожі. Вони сказали мені: «Це ж схоже, це ти».
Я був трохи пригнічений, але вони дуже добрі актори. І їм сподобалося почуте. І вони сказали, що «Куба Лібре» та «Клаб Сендвіч» — це меню для їжі, як вечеря для невдах.
Я думаю, що для актора Томаса Шуберта, який грає мене, тоді це було важливо. І тому що тоді він знав, що я знаю все про нього, про його персонажа. І тому нам було дуже добре працювати разом. І для мене ця робота була полегшенням.
— Як багато свободи ви даєте своїм акторам? Чи дозволяєте ви їм імпровізувати?
— Звісно. Це завжди так. За чотири тижні до знімань у нас триває семінар, три дні — і ми репетируємо. Я беру все, з чим працював, увесь свій матеріал. Я лягаю на стіл і кажу: «Ось музика, яку я чув, ось фотографії, графічні романи, література». Ми дивимося кілька фільмів, «Клют», пам’ятаю, з Аланом Пакулою. І ми дивимося разом.
Я думаю, це те, що треба зробити, щоб створити колектив. Так, це групова, колективна робота. Для мене кіно — це не хтось на вершині, хто б, скажімо, ухвалював усі рішення. А ще ми маємо автобус. І ми їдемо автобусом до всіх місць знімань. А після цього ми читаємо сценарій. І потім вони бачать усі місця знімань. Я залишаю їх самих, щоб вони могли працювати з усім цим матеріалом. І за чотири тижні, коли ми починаємо знімати, усе завжди однаково.
О 09:00 ми збираємося на знімальному майданчику, лише актори і я. А потім вони репетирують самі, намагаючись знайти свою роль, свої позиції, свої емоції, свої методи. А я просто спостерігаю. І коли вони разом знаходять структуру, колективну структуру, тоді я кажу: «Це воно». Після чого дзвоню оператору-постановнику та всім іншим. І вони приходять. Вони дивляться репетицію, одну репетицію.
Далі актори йдуть на грим, і ми з оператором-постановником будуємо розкадрування в цей момент, але не раніше, спочатку просто перформанс. І тому це дуже сильно, але побудовано на імпровізації.
— Добре, дуже цікаво, як ви будуєте фільм. А ви читаєте рецензії на свої фільми?
— Коли я був молодшим, у часи «Куба Лібре», я читав їх усі, але тепер ні. Я ніколи не читаю рецензії.
— Чому? Це завдає вам болю чи ви знаходите якісь інтерпретації, які дуже відрізняються від того, що ви мали на увазі?
— Я знаю, що здебільшого рецензії позитивні. Багато людей кажуть: «Ти читав? Це чудово!». Але читати позитивні рецензії — це як отрута. Коли ти починаєш вірити своїм критикам, то втрачаєш себе.
— Я зібрав декілька фрагементів рецензій на ваш останній фільм. Мені цікава почути вашу реакцію. Можливо, не словесно, а просто емоційно. Ось, наприклад, що один з критиків пише про “Полум’яне небо”: “Це міг би бути фільм Еріка Ромера, що втік із сімдесятих».
— Так. Ерік Ромер був… Це було тоді, коли я хворів на ковід. І я дуже хвилювався, бо це було ще до винаходу вакцини. Мій співпродюсер із Франції, Les Films du losange. Це компанія Еріка Ромера. І вони надіслали мені всі роботи Еріка Ромера, 25 DVD, Blu-ray та все інше. Фантастика. І я почав їх дивитися знову. Я бачив їх, коли був молодим, і трохи хвилювався, чи не будуть вони нудними, бо це сімдесяті чи вісімдесяті. Але я подивився їх знову й був такий вражений та здивований, бо вони фантастичні. Це справді фантастичний режисер. І я думаю, що саме через усі ці речі, пов’язані з Еріком Ромером, і присутні в цьому фільмі.
Коли я побачив першу монтажну версію, то побачив у цьому Еріка Ромера. У нас є стіл з їжею. Ерік Ромер любив столи з їжею. Тому що він був такий бідний у молодості, і йому не було чого їсти в Парижі після Другої світової війни. І тому в усіх його фільмах… Спільна трапеза, група людей, які сидять за столом, їдять і розмовляють — центр його фільмів. І мені це подобається, бо це суспільство. Люди, які їдять разом, — це культура. А коли вони разом обговорюють та п’ють вино — це теж культура. Це те, чого я не знав під час знімань, але потім, сидячи за монтажним столом, я зрозумів. О, Ерік Ромер. Так. Ерік Ромер справив на мене дуже сильне враження.
— А тепер ще одна рецензія. Звучить вона так: «Петцольд робить це дослідження мужності із щедрою порцією гумору, можливо, демонструючи свій найсмішніший фільм, а також завдяки блискучому виконанню Шубертом ролі людини, яку одночасно хочеться вдарити і якій хочеться підставити плече, щоб поплакати».
— Так, мені це подобається. Думаю, це пов’язано із Чеховим. Знаєте, є така фраза у Жоржа Сіменона. Він також був великим шанувальником Антона Чехова. І він сказав, що народу не вистачає сил на життя. Тому, коли Чехов спостерігає за людьми та пише про них і Сіменон спостерігає за людьми й пише про них, ви бачите слабких людей. І немає героїв, але вони намагаються жити, намагаються знайти організацію, вони намагаються знайти себе. Здебільшого це комедія в їхніх історіях. Переважно вони йдуть на дно, це шлях до пекла. Але під час свого шляху до пекла вони схожі на маленьке сонце. Ми можемо погрітися на їхній депресії. І це трохи про мене.
Коли я побачив виступ Томаса Шуберта, то побачив, що він робить так багато помилок. Він такий мудак. Він ніколи не працює, але весь день торочить про роботу. Але водночас він такий слабкий і такий м’який, що хочеться його обійняти.
— Я маю ще два запитання. Зазвичай ми питаємо режисерів про їхні улюблені німецькі фільми. Ми до цього ще повернемося. Але порадьте, із чого почати знайомство саме з вашими фільмами. Наприклад, я почав би дивитися ваші фільми, напевно, з «Фенікса», потім подивився б «Транзит». І ось тепер питаю вас, із чого почати?
— Для тих, хто хоче подивитися перший фільм?
— Так.
— Я сказав би, що «Внутрішня безпека». Тому що це був мій перший фільм не для телебачення, а для кіно. І в цьому фільмі я дізнався все про Німеччину та про себе.
— І останнє запитання. Я хочу, щоб ви порекомендували три фільми з сучасного німецького кіно. Усе що хочете, усе, що вам подобається. Можливо, навіть не з сучасного німецького кіно. Можливо, ви згадаєте щось з минулих часів.
— Найважливіший для мене фільм — «Носферату. Симфонія жаху» від Мурнау. Але він дуже старий. Йому понад сто років. Але це, я думаю, мій улюблений німецький фільм. «Носферату. Симфонія жаху».
Другий фільм також дуже старий. Це «М» Фріца Ланга. Він чудовий. І ще два фільми. Один — Віма Вендерса, «Аліса в містах», який став для мене фантастичним фільмом. І фільм Райнера Вернера Фассбіндера «Продавець чотирьох пір року». Це фантастика. І фільм Марен Аде «Тоні Ердманн» — також фантастичний фільм.
