«Стрічка часу» Катерини Горностай — перший за майже 30 років український фільм, що відібрали в основний конкурс Берлінського кінофестивалю (і єдина представлена там документальна робота цьогоріч).
Як і попередній фільм режисерки «Стоп-Земля», новий розповідає про школи. Проте тепер стрічка відтворює освітній процес в Україні під час повномасштабного вторгнення, фокусуючись на Сході, Півдні та Півночі країни. Цей красивий споглядальний фільм показує цивільну сторону життя країни у війні.
Тут немає кадрів з фронту і новинних сюжетів, але є неймовірні знахідки роботи школи під час тривог, в укриттях — для першачків, випускників, студентів профтехучилищ і, звісно, освітян, які працюють попри всі складнощі. Навіть коли уроки їм випало вести дистанційно, на власному подвір’ї, у напіврозбомбленій школі чи на станції харківського метрополітену «Університет».
За день до світової прем’єри на Берлінале Катерина Горностай та її партнер, режисер монтажу фільму, Нікон Романченко стали батьками. А їхній син у перший день життя отримав фестивальний бейдж — Berlinale Baby.
Це інтерв’ю ми записували у два етапи: спочатку — напередодні прем’єри в Берліні, а декілька додаткових запитань поставили вже перед двома премʼєрними показами в Україні. 11–12 червня «Стрічку часу» показуватимуть у Києві на Docudays UA, а 15 червня — на кінофестивалі Миколайчук OPEN у Чернівцях.
На прохання DTF Magazine Єлизавета Сушко розпитала Горностай про фільм, важливі епізоди, які не вдалося зафіксувати, вибір оператора та композитора (який заслуговує на окрему увагу), а також про географію фільму і реакцію на відсутність нагород на Берлінале.
«Стрічка часу» — це хроніка з життя українських шкіл, учнів та вчителів з різних регіонів: від міст Харкова та Запоріжжя до Києва, Чернігова, Черкас, Одеси, Миколаєва, Очакова, Кам’янського, а також містечок і селищ, серед яких Буча, Бородянка та Зарічне.
Горностай зняла «Стрічку часу» без закадрового голосу, інтерв’ю та реконструкцій. Ідея фільму належить громадській спілці «Освіторія», а оператором фільму виступив Олександр Рощин («Стоп-Земля»). Що західні кінокритики писали про фільм — читайте у нашому огляді.
— Готуючись до нашої розмови, я ще раз перечитала твоє інтерв’ю з героями «Стоп-Землі» на DTF Magazine і зрозуміла, що з оператором Сашком Рощиним ти працюєш уже не вперше. Ви разом знімали, власне, і «Стоп-Землю», і твої короткі метри. Як у вас тепер вибудувана спільна робота? Адже це документальний споглядальний фільм — треба спостерігати, ловити моменти. Це неможливо розкадрувати чи обговорити до початку зйомок.
— Так, документалістика — це інше. Тут потрібен інакший підхід, коли порівнювати з ігровим методом. Для ігрового кіно багато важить етап підготовки — те, що ми розкадрували або принаймні планували розкадрувати. Далі я працюю з акторами, а оператор працює над зображенням. Хоч, звісно, ми постійно контактуємо, у нас є певний план дій. Документалістика теж передбачає підготовку, але на етапі зйомок це імпровізація, пошук сюжету на місці — певна річ, у діалозі.
Я завжди хотіла дати Сашкові більше свободи. Так, власне, здебільшого й було на зйомках. Але, з іншого боку, мені як режисерці треба розуміти, що за сюжет ми зможемо звідти видобути, і дбати про те, щоб Сашко не завіювався, бо він інколи замиловується людьми та йде за ними.
Я ж повертала його в наративну арку, яку бачила сама. Звісно, під час зйомок не можеш мати повної впевненості, що потім це все вдасться змонтувати. Тому ми повсякчас коригували одне одного. У Сашка було завдання максимально все зафіксувати. І тут він ніякої моєї допомоги, крім скерування, не потребував.
— Чи вдалося схопити все, що хотілося?
— На випускному до однієї дівчини з класу, за яким ми стежили, мав несподівано приїхати батько-військовий. Ми про це знали, а вона — ні. Я чекала цього моменту, і ми з Сашком обговорювали, що спробуємо бути поруч, але фіксуватимемо й усе навколо, бо випускний — велике свято, безліч подій. І ми проґавили цей момент, бо все сталося за кадром. Важко було проконтролювати.
Але в документалістиці тобі або дарується сюжет і ти його фіксуєш, або ти його пропускаєш і відчуваєш роздратування та сум. Потім я заспокоїлася, бо вірю в документальних богів: вони завжди посилають тобі стільки, скільки треба.
— У фільмі немає головного героя або певної настанови спостерігати за вчителями або учнями 11-го класу. Ось учителька молодших класів, ось майбутні моряки в училищі, а ось запрошені спікерки, що мають розповідати про вибухонебезпечні предмети. Така концепція з’явилася в процесі дослідження шкіл чи вже під час монтажу, коли ви переглядали матеріал?
— Це було на етапі створення сюжетного ряду. В якийсь момент фільм розрісся. Ми зрозуміли, що як ми вже поїхали до харківської школи в метро, а потім через новини — в Сумську область, то було б класно розширити охоплення регіонів. На Донеччині, правда, тем небагато, бо війна там триває найдовше.
Важко було, звісно, з окупованими територіями. Я не знала, як показати їх візуально, бо поїхати туди ми не можемо, а для тих, хто там залишився знімати чи давати коментарі небезпечно. Освітяни — одна із професій, носіїв якої переслідують під окупаційною владою. Тому Бахмут у нашому фільмі — це онлайн-випускний.
— Поговорімо про музику. Як на мене, вона створює відчуття напруги, але без навіювання страху. Що ви закладали у звучання фільму і чому?
— Насамперед хотілося живого співу, а саме хорового виконання. А ще я давно хотіла запросити до співпраці Олексія Шмурака з авангардної київської сцени. Він геніальний чувак. Досить поглянути, як він веде лекції або пише музику. Це дуже цікаво. Він робить різне, але водночас він академічний музикант.
Спочатку я думала, що класно було б у фільмі зробити дитячий хор. Але в нас лишалося мало часу, і Олексій сказав, що тоді потрібна купа репетицій. Та й знайти цей дитячий хор не так легко. Тоді зійшлися на тому, що набагато ефективніше й швидше буде зосередитися на професійних вокалістках, для яких він легко напише партитуру. Вони дуже професійно з нею впоралися.
Олексій писав під каркас монтажу з позначеними місцями, де потрібен музичний фрагмент. А проте мені здається, що музичні фрагменти у фільмі не викликають напруги, а, навпаки, дають глядачеві передихнути.
— Чи ваші з Олексієм ідеї відразу мали однакову тональність і настрій?
— Перші чернетки він сам наспівував, підігравав другим, третім голосом, але напрям був зрозумілий і так. Урешті він написав п’ять варіантів: деякі були прийняті від найпершого драфту, бо вони були суперкласні. З деякими ми ще трошки попрацювали, бо в мене виникли думки в плані атмосфери чи напряму того, яким має бути цей відеофрагмент. І Олексій дослуховувався або пропонував щось своє.
Найскладніше було з випускним, бо там є музика в кадрі, під яку діти танцюють (мова йде про пісню «Журавлі» гурту The Hardkiss. — Прим. DTF Magazine). Мені хотілося залишити її шматочок, бо вона там справді важлива. Олексієві випало складне завдання — поєднати попсову пісню з авангардним саундтреком. Але він, як на мене, з тим чудово впорався.
Після цієї роботи я подумала: от якби дістати чималий бюджет на великий ігровий проєкт і просто дати Олексієві можливість попрацювати з якимось маленьким оркестром, чи з великим хором, чи з першим і другим, то було б узагалі дуже цікаво. Але й тут ми змогли обійтися малою кров’ю…
— Поставити «ДахаБраху»?
— «ДахаБраха» в кіно може бути тільки в кіно про «ДахаБраху». Нині я можу стверджувати це напевно. Або якщо їхня композиція звучатиме в документальному кадрі випадково. Так само, як у нас звучав «Пес Патрон»: від нього ми нікуди не подінемося.
— Коли виходила «Стоп-Земля», ти казала, що школа в цьому фільмі певною мірою утопічна — така, якою б вона мала бути у твоїх уявленнях. Як тепер ти бачиш ті школи, де ти була, знімаючи «Стрічку часу»? Чи наближаємося ми до цієї утопії?
— «Стоп-Земля» передусім про одинадцятикласників, і вони, гадаю, потребують від учителів розуміння та дружньо-колегіального підходу. Найефективніше, коли в старших класах викладач ставиться до людей як до студентів або до колег, до людей, рівних собі. Бо в цьому віці діти дуже добре відчувають фальш і не захочуть з тобою мати справ, якщо ти намагатимешся їх примушувати або маніпулюватимеш ними.
У «Стрічці часу» дуже багато класів різних вікових груп. І це часом більше гра, ніж розмова. Немає сенсу говорити з семирічками як з друзями, але з ними треба гратися, і це справді сприятиме їхньому навчанню. Тож сцена, як дітей на деокупованих територіях заохочують викрикувати, де безпечна, а де небезпечна іграшка, говорячи про ведмедиків, начинених вибухівкою, — це ефективно. Маю надію, що учні згадають цю гру, коли буде треба.
— Чи знали діти або, можливо, вчителі в регіонах про «Стоп-Землю»?
— Ми ніколи на цьому не наголошували. Але бувало, що підходили старшокласники й питали: «Скажіть, скажіть, а це правда? Це ж ви? Це ж ви зняли „Стоп-Землю“?» Одна дівчина, Оля з Черкас, стала так нашою героїнею, бо впізнала нас. Вона цікавиться кіно, дуже його любить. На той час переглянула «Мої думки тихі», і їй дуже сподобалося. До того ж вона розбиралася в українському кіно, знала імена. І тепер вступила до Володимира Оселедчика в Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого.
Думаю, вона нам зустрілася невипадково. Вона була вельми відкрита, її все неймовірно зацікавило. І ми багато зняли з нею — сходили на іспит, наприклад.
— Міжнародний постер — фантастичний і перегукується з фільмом, як на мене. Це справді зробив учень того самого викладача малювання, якого показано у фільмі?
— Так, ми мали понад 10 варіантів. Уся студія працювала з постером. Зазвичай у Колі (Микола Коломієць — засновник студії Aza Nizi Maza і один з героїв фільму «Стрічка часу». — Прим. DTF Magazine) такий підхід. Ті самі діти робили, приміром, обкладинку для альбому «Пиріг і Батіг».
Складність була в тому, що мені не хотілося давати їм фільм, який вони б дивилися на плазмі. Бо на той час він був без кольорокорекції та звуку. Я воліла, щоб вони прийшли в кінозал на нормальну прем’єру. Але як їм зробити постер до фільму, якого вони не бачили? Тоді ми домовилися, що я зроблю для них такий собі бриф з ключовими елементами, героями, якимись предметами. І показала їм трейлер.
Що більше вони працювали й показували мені, то важче мені було. Тепер мрію про невелику виставку всіх постерів. З цією студією ніколи не хвилюватимешся, що це буде виглядати по-дитячому. Тому що ці діти не малюють по-дитячому, вони малюють дорослі твори. Це все завдяки Колі як викладачеві. Він створює митців і дає великі формати, а це те, чого, думаю, нам часто бракує. Коли ти маєш усю стіну, щоб намалювати щось, у тебе з’являється цікава деталізація. Якщо моїй дитині буде цікаво, я залюбки їздитиму в Харків у майстерню на заняття. Бо я й сама в дитинстві дуже хотіла малювати.
— Не люблю питати про сподівання від світової прем’єри, але твій фільм у головному конкурсі Берлінале й ви чекаєте на поповнення. Які твої відчуття — чи страшно, чи цікаво?
— Мені цікаво, як усе відбувається, коли ти в головному конкурсі, який у тебе розклад. Ми подавали фільм в усі програми, куди тільки можна. І на конкурс, звісно ж, бо всі так роблять. Я полюбила Берлінський кінофестиваль за те, що він гостро зорієнтований на глядача. На моєму першому Берлінале у 2016 році я просто переглядала по п’ять фільмів на день. Цікаво, чи я подивлюся цього року бодай одну стрічку?
Уже після світової прем’єри, напередодні перших показів фільму в Україні, ми повернулися до Катерини з питаннями про враження від Берлінале, народження сина та відсутності нагороди у «Стрічки часу».
— Які враження і спогади залишилися після Берлінале, враховуючи таку важливу подію як народження дитини?
— Напевне, основне враження — це наш з Ніконом шок, коли в мене почалися перейми. Ми думали вони тренувальні, але події розвивались надто швидко й інтенсивно. Опинитись у госпіталі в іншій країні, мову якої ми не знаємо (а англійською говорять далеко не всі серед медичного персоналу) — це ще той досвід. Але якимось дивовижним чином у мене були саме такі пологи, як я собі й планувала — природні, партнерські, справжнє свято зустрічі нового життя. Наші акушери й медсестрички прийшли через два дні на нашу прем’єру. Ми усіх запросили, навіть водія, що віз нас у пологовий того дня!
А потім прем’єра. Дуже дивно було дивитися фільм на такому великому екрані серед публіки, але самій. Адже і Нікон, з яким ми від а до я робили монтаж і постпродакшен, і малюк, який уже був частиною мене в той час — лишились у госпіталі. Мені було самотньо і трохи сумно, фільм став символізувати для мене все життя, яке було до народження нашого сина, і відразу став ностальгічним.
Найрадісніше було побачити в Берліні нашу команду і героїв, які також завітали на показ. Сподіваюся, на українській прем’єрі ми матимемо більше часу на спілкування.
— Що думаєш про вручення нагород на Берлінале в основному конкурсі? І як оцінюєш відсутність нагороди у свого фільму? Чи розраховувала ти/команда на неї?
— Я боялася подумати про нагороди, якщо чесно. Бо основна нагорода з нами вже сталася на цьому фестивалі, і такої не було ні в кого! У день закриття фестивалю ми вже виписалися з госпіталю і повернулись у готель. Дивилися церемонію нагородження онлайн за улюбленою азійською їжею вже в складі сім’ї — втрьох. Найбільше повеселив Раду Жуде з промовою, в якій він побажав фестивалю наступного року ненароком не відкритися фільмом «Тріумф волі» Лені Ріфеншталь.
— Які твої сподівання від першої зустрічі з українським глядачем на DOCUDAYS, а потім на Миколайчук OPEN, бо на цих подіях трохи різна аудиторія — більш кваліфікована в документальному кіно і більше глядацька?
— Ця зустріч бажана і довгождана, адже ми робили в першу чергу фільм, який за мовою і контекстами найбільше буде зрозумілий саме вдома. Але сподівань я будувати не хочу. Трохи страшно, що ця реальність нам до болю знайома, тому чи цікаво буде прожити її в кіно нашому глядачеві? Сподіваюся, що так — ми старалися створити емоційно насичену й інтенсивну подорож.
