Агенція «Ухо» шукає «київський голос». Що треба знати про їхній лейбл Kyiv Dispatch

Уперше ця ідея виникла, мабуть, ще 2018 року. Тоді ми записали кілька релізів з «УХО-ансамблем» для інших лейблів. Ми їх самостійно продюсували, а далі просто віддавали лейблам, дуже відомим — зокрема Winter & Winter, Kairos, EMA-Vinci. У 2020-му один з цих записів, монографія Тосіо Хосокави, відзначили французькою Асоціацією музичних критиків як запис року у своїй категорії, інші отримали схвальні рецензії від Le Monde, Diapason, Times і т. д. Цей досвід показав нам, як важко й дорого продюсувати самим, але водночас наскільки дорогоцінний для нас цей продукт. Проблема, однак, полягала в тому, що відповідати ми могли тільки за звук, решта рішень лишалася за лейблами. Коли продукт потрапляє в інші руки, вже не можна бути впевненим щодо його візуального оформлення, представлення в медіа і т. д. Так, з нами узгоджували певні моменти, але зрештою у виконавця — а ми представляли виконавця — мало прав.

І економічно ця робота також не має жодного сенсу. Тепер так з новою музикою працюють майже всі європейські лейбли — виконавець фактично сам оплачує підготовку і весь продакшен релізу, але не отримує ніяких прибутків від продажу. Вважається, що записи — це інвестиція в репутацію: «Вітаємо, тепер ви в каталозі N!». Лейбл платить лише за друк фізичних носіїв, і то не завжди. До того ж лейбли, що працюють з сучасною класичною музикою, майже не друкують тепер вініл, попри те, що він тріумфально повернувся. Вони в основному працюють з CD-носіями та цифрою, що на наш погляд — позаминулий час.

Після повномасштабного вторгнення значна частина команди «Уха» лишилася в Києві. Ми були шоковані, розуміли, що хочемо свідчити ці події, утім, точно не можемо робити концерти й перформанси — звук в основному був звуком смерті, і його було забагато. В перші місяці після 24 лютого було дуже складно уявити спільні прослуховування музики, а надто непростої.

Також ми зрозуміли — нас прагнуть знищити, і якщо уявити, що це таки станеться, то що має лишитися після нас? Приміром, «Ухо» існує понад 10 років, має величезний, погано впорядкований архів, але що на нього чекає? Лейбл — це, поза іншим, можливість фіксувати нашу роботу і роботу музикантів, бути впевненими, що окрім спогадів існуватимуть і фізичні артефакти — на згадку про цей час і це місце.

Тож у грудні 2022 року ми поїхали в Штутгарт, де разом з InterAKT влаштували дводенний фестиваль з концертами та аудіовізуальними інсталяціями. Йому треба було якось називатися, і спеціально для цієї події ми й придумали Kyiv Dispatch. Ми тоді вперше виїжджали з Києва після 24 лютого, і до нас у Штутгарт звідусіль прямували також слухачі-кияни, тепер біженці, це було трохи схоже на зустріч секти чи приїзд зв’язкових (dispatchers). Наші розкидані по всьому місту — міській бібліотеці, церкві Св. Марії, театру Рампе, кафе Galao тощо — інсталяції виглядали як повідомлення, листи з Києва. Вже потім ми зрозуміли, що назва пасує і лейблу, бо містить вказівку на час і місце його створення: «dispatch» це також і «депеша».

Тепер, коли перші платівки йдуть у друк, ми вирішили, що завжди перед фізичним релізом альбомів, організовуватимемо виступи цих артистів, показуючи вміст «відправлення». Об’єднуватиме ці концерти серія Kyiv Dispatch Gets Packed.

Чому саме вони найперші? Взагалі, ця історія про лейбл — дуже сильно про київський голос, його пошук і фіксацію. Нам здається, що в новій українській музиці Шмурак та Шпудейко — одні з найцікавіших авторів. У Шмурака геніальне почуття гумору, в тому числі музичного, академічний бекграунд, який він радо деконструює, і загалом глибоке розуміння музичних систем. Він дуже добре чує поезію, слово. Шпудейко (aka Heinali) — відомий передусім своїми поліфонічними експериментами в модульному синтезі, але це також музикант, який мислить потоком, простором. Вони цікаві і в сольних проєктах, та нам важило спочатку показати їх спільну роботу, зокрема й тому, що ми близько 10 років співпрацювали з ними обома саме як з дуетом. Вперше ми показували їхній перформанс у квітні 2014 року, коли починалася війна, на «Книжковому арсеналі».

Liebestod було створено минулого року в жанрі експериментальної пісні. Покладені на музику фрагменти з листування Івана Мазепи співіснують у ньому з поетичними текстами Джона Кітса, Володимира Свідзінського та Інгер Крістенсен.

Усі наші перші релізи — а тепер ми знаємо про перших дев’ять — про композиторів і виконавців, з якими ми довго працюємо, випадкових для нас людей там нема. З Вікторією Вітренко ми вперше співпрацювали в 2016 році, а в 2017-му вона співала в нас свій оперний дебют у «Хліб. Сіль. Пісок» Карміне Челла. Віка — сильна, емоційна перформерка, що береться за партії будь-якої складності. Говорить і співає шістьма мовами — іронічне бельканто німецькою може дати після прокламації англійською чи українського народного співу. До того ж це виконавиця з дуже артикульованою громадянською позицією — попри обмеження академічної форми, її висловлювання в музиці політичне за своєю суттю. Мене це також вражає.

З альбому Вітренко, до речі, фактично й почався наш лейбл. Минулого літа Віка зв’язалася зі мною і запропонувала спродюсувати запис її проєкту Limbo, представленого в Німеччині на початку лютого 2022 року. Це робота про стан ізоляції, напруженого чекання, підвішеності між світами. Вона присвячена флейтистці Марії Колесніковій, подрузі Вітренко, яка відбуває термін у Білорусі за організацію протестів у 2020-му. Невідомо, чи жива Марія, бо зв’язку з нею немає вже понад 200 днів.

Limbo складається з п’яти циклів пісень для співачки, що акомпанує собі на фортепіано, чотири з них написали Алла Загайкевич, Агата Жубель, Свен-Інго Кох і Їн Ван у 2021 році. Ще один, написаний у 2009–2010 роках, вона взяла в Максима Шалигіна. Це складна й вимоглива робота — півтори години вокальної музики, які виходитимуть на двох платівках. Голос тут мандрує імпровізацією, розширеними техніками, академічним і традиційним співом, колисковими, бельканто. Це демонстрація того, що може робити академічна співачка тепер, яким може бути її діапазон — технічний і жанровий.

Цей альбом також дуже точний поетично, у ньому, як і в Liebestod Шмурака і Шпудейка, цікаві тексти. Цикл Загайкевич, наприклад, покладено на вірші Ії Ківи — коли я вперше його почула, не могла зрозуміти, як це могло бути написаним у 2021 році, адже це настільки про тепер, ніби текст створено дві хвилини тому. Та це не дивно, бо Ія з Донецька, і для неї війна почалася давно.

Записували ми Limbo в Музичах під Києвом у кінці серпні 2022 року, бо Вікторії було дуже важливо зробити запис тут, хоча вона давно живе в Німеччині.

Далі ми видаємо платівку «УХО-ансамблю» з музикою композитора-спектраліста Жерара Грізе. Твір називається Vortex Temporum («Воронка часу») і це, можливо, один з найбільших шедеврів кінця XX сторіччя, важливий твір в історії музики. Це робота, в якій Грізе буквально поміщає слухача в воронку часу, показуючи як працює музичний час, як відчуття часу може змінюватися з допомогою звуку. Vortex записували до нас кілька разів, але нам важило, щоб існував і наш запис — зроблений ансамблем з Києва у 2022 році. Бо крім усього іншого, та воронка, в якій ми живемо тепер, є також і часовою. Ця музика існувала до нас, але, написана французом в кінці 1990-х, вона трохи пояснює, як ми відчуваємо час тепер і тут, в Україні.

Четвертий реліз — архівний. Це запис одного з наших перформансів, буто-опери «Медея», яку ми показували в межах «Архітектури голосу». Ми записали його 2016 року в артцентрі Plivka, а тепер просто реанімували та підготували до друку.

Це імпровізаційна музика з дуже особливим виконавським складом — піонер розширених технік співу Філ Мінтон, вокалістка Одрі Чен, тромбоніст Хенрік Мюнкебі Норштебо, перкусіоніст Міхаель Форфельд і Томас Рорер, що тоді грав на бразильський рабеці. Я не знаю, коли наступного разу нам вдасться зібрати тут таких музикантів і показати щось подібне. Але «Медея» також про передчуття катастрофи, це дуже темний запис.

Процес виробництва вінілу складний насамперед тим, що в Україні друкувати його неможливо. Нам також був потрібен якийсь час, щоб розібратися в технології. Перші релізи до друку повністю готував Рашад Бекер, дуже відомий звукоінженер і цікавий музикант, сирієць, що багато років живе в Берліні.

Загалом процес такий: ви робите запис, потім його зводять, виробляють мастер, а далі ріжуть ацетатний диск, на який переносять цифровий файл. Потім настає черга заводу, який з ацетатного диска робить металевий прототип, і вже з нього друкує потрібний тираж. Це шість різних завдань, у випадку Limbo та Liebestod вся робота після запису і до заводу зроблена Рашадом. Коли ми говоримо, що ми на фінальній стадії виробництва цих платівок — це означає, що ацетатні диски дійшли до заводу.

Але загалом у нас готові чотири релізи, а ще п’ять перебувають на різних етапах створення. Ми не хотіли б бути лейблом однієї платівки, тому одразу думали серією.

Тиражі платівок не будуть великими, це більше колекційна штука — кількісно вона ніколи не замінить можливостей цифрового релізу. Платівки матимуть складне візуальне оформлення, бо ми хочемо, щоб вони працювали окремо, як предмет — між артоб’єкт і книжкою. Усю серію курує Катя Лібкінд, але Liebestod, наприклад, робить художник Ілля Юсупов, Limbo — фотографка Олена Субач.

Над «Медеєю» працюватиме Ліза Білецька, яка готує тепер проєкт про Джарилгач. Про те, яким він був у 2016 році, і який вигляд має тепер. «Медея» — це спогад, зліпок часу, ми хочемо спробувати перемістити його — як тип уваги — на щось інше, щось, що співіснувало з Медеєю в 2016 році, і співіснуватиме з виданим записом тепер.