В український прокат вийшов «Євродонбас» Корнія Грицюка — документальний фільм, що розвінчує радянські міфи про східний регіон України. Наприкінці 19 століття на Донеччині та Луганщини будувалися європейські підприємства, а разом з ними розвивалася культура, архітектура та бізнес. У Лисичанську виник перший кінотеатр (раніше, ніж у Києві), а в кам’яновугільній промисловості використовувалися інноваційні методи. Втім, це не скасовувало сегрегацію та відверту експлуатацію дешевої робочої сили.
DTF Magazine записав подкаст з Корнієм про вплив бельгійців, німців і британців на регіон Донбасу, негативний бік індустріалізації та чому це все зникло. Зібрали найголовніші тези з цієї розмови.
Слухайте епізод подкасту «Феномени української культури» про європейський Донбас на Soundcloud, Apple Podcasts та Spotify.
Що таке Донбас
Мої батьки — це перші в моїй родині люди, хто народився на Донбасі. А всі інші — Вінниччина, Київщина, Запоріжжя. Тобто звідки завгодно, але це не Донбас. Цей край завдяки своїй толерантності, завдяки тому, що там було різноманіття, багато національностей і релігій, став таким собі магнітом, і там всі могли відчувати себе своїми. Як казав про нього Менделєєв, «русская Америка». Тобто це дійсно, як країна емігрантів.
Донеччина та Луганщина — це теж у цьому плані щось схоже. Тобто там, якщо ти приймав правила гри, то ти, власне, був своїм. З одного боку, це добре, а з іншого боку, там не було в людей закорінення, не було відчуття, що це моя земля. Там ніхто не жив поколіннями.
Кадр з фільму «Євродонбас»
Як зрозуміти Донбас
Щоб зрозуміти якесь місце, треба з нього поїхати.
І от, напевно, в мене так сталося з Донбасом, тому що, на жаль чи на щастя, я не можу себе вважати вимушеним переселенцем з Донбасу, адже я приїхав звідти з власного бажання ще задовго до війни, до Майдану, до всіх подій, які сталися в нашій країні.
Коли я звідти поїхав, то зрозумів, що насправді мало знаю про рідний край, про історію цього регіону. І от коли я знімав фільм «Поїзд „Київ — Війна“», то усвідомив, що я не один такий. Багато людей з Донбасу живуть радянськими міфами про свій регіон.
Ця територія мені здається найбільш міфологізованою в Україні. І коли я знімав «Поїзд „Київ — Війна“», то логічно, що почав більше цікавитися історію цього краю і досліджувати її. І, власне, так я прийшов до фільму «Євродонбас».
Хто знав про європейське минуле Сходу України
Я з дитинства знав, що колись Донецьк називався Юзівкою. Був там такий британець Джон Г’юз. У нас навіть був маленький пам’ятник йому на одній з центральних вулиць. Його у двотисячних поставили. І була Юзівська пивоварня. Там дуже смачне пиво. І більше особливо згадок про нього не було.
Донеччани знали, що місто заснували британці. А за яких обставин? Коли насправді це було? Що вони тут робили? Тут були лише британці чи ще хтось був? Про це особливо ніхто не знав.
Кадр з фільму «Євродонбас»
Ні в школах, ні в університетах про це не розповідали. Звичайно, були місцеві, які про це знали, наприклад Ігор Козловський, який є одним з експертів фільму «Євродонбас». Але якщо взяти загалом, то люди не цікавились і сприймали цю інформацію на рівні якогось фольклору.
Про негативний бік європейського минулого
Проблема періоду європейської інтеграції та європейської індустріалізації Донбасу полягає в тому, що є дві крайності. Одна — у радянський час про це взагалі не говорили, це забувалось — казали, що тут були самі буржуї-експлуататори. От прийшла радянська влада, і люди почали нормально жити. Це одна історія.
А друга історія, що, звичайно ж, тепер, коли йде постколоніальна війна, ми намагаємось повернути Донбас і взагалі відстояти свою незалежність.
Звичайно в нас є велика спокуса говорити про той період лише крізь рожеві окуляри й казати, що Донбас був дійсно потужним, і казати, що там все було добре.
Ні, там не було все добре, там була серйозна сегрегація. Люди жили на вулицях. Поки європейці жили під охороною, українці жили окремо як робітники. На цю територію приходили працювати й етнічні росіяни.
Кадр з фільму «Євродонбас»
Це була й експлуатація. Капіталістичний світ з того часу особливо не змінився, і тепер це видно. Великі компанії приносять великі підприємства туди, де є дешева робоча сила.
У цьому регіоні також були холерні бунти, тобто справді існувала проблемна епідеміологічна ситуація. Мені здається, цей період взагалі треба розглядати комплексно і сказати, що разом з бунтами і були передові речі, як, наприклад, кінотеатри в Лисичанську і в Маріуполі, які з’явилися раніше, ніж у Києві. Це факт.
Окей, вони були при підприємствах. Це будували бельгійці в першу чергу для власних робітників, щоб після роботи ті могли проводити час так, як вони звикли в себе вдома. Але, звичайно, українці цим також користувалися, тому що вони мали гроші і вони до того тягнулись.
Європейці також принесли сюди футбол. Чому на Донбасі завжди любили футбол? Тут його грали набагато краще, ніж грали в Києві, в Москві або десь у Петербурзі. Якщо ти грав добре, не було різниці — ти бельгієць, росіянин чи татарин в Україні.
Коли я створював «Євродонбас», мені хотілося, щоб ми взагалі почали досліджувати той період, тому що, мені здається, він малодосліджений. І, на жаль, в останні роки ми не маємо можливості досліджувати його на окупованих територіях у Донецьку, Луганську чи Макіївці.
Про причини кінця європейської індустріалізації
Це закінчилось остаточно після революції в Російській імперії, коли більшовики постійно захоплювали ці території. Там був такий перехідний період, коли європейці все ж думали, що, можливо, якось воно заспокоїться і там можна буде далі розвивати бізнес.
Кадр з фільму «Євродонбас»
Але потім, коли прийшла радянська влада і коли почали націоналізувати підприємства, почалися репресії. Вони зрозуміли, що ніякого бізнесу більше там не буде. І вони почали звідти виїжджати. Долі багатьох європейців склалися трагічно. Не всі змогли покинути цей край. Багатьох репресували, багатьох розстріляли, багатьох кинули за ґрати.
Бельгія — та країна, яка доволі довго не визнавала Радянський Союз як державу. Саме через націоналізацію їхніх підприємств на Донбасі Радянський Союз у 1930-х почав виплачувати Бельгії якісь гроші. Тільки тоді Бельгія визнала Радянський Союз.
Закінчився європейський період дуже різко у 1917–1918 роках. І вже у 1920-х там європейців майже не лишилося. Там залишились тільки німці, але їхня історія трохи інша. Знову ж таки тому, що не було великої концентрації капіталу, а існувала фермерська історія. І от німці там були аж до Другої світової, і вже тоді їх почали пресувати як ворогів народу. Вони там протрималися найдовше.
Про збереження культурних цінностей
Як казав один з експертів нашого фільму: «Ми не йдемо в Європу, ми туди повертаємось». Цим треба займатись. Але спершу все ж таки треба виграти війну, а потім вже зберігати спадщину, хоча пам’ятки не зберігалися і в мирні часи. Навіть у моєму рідному Донецьку будинок, у якому жив Джон Г’юз, був у такому стані, що соромно комусь показати. Це будинок засновника міста. І так було до 2014 року, і ніхто на нього не звертав уваги.
