Київська мисткиня Таня Spasi Sohrani наразі тимчасово мешкає в Португалії та працює над серією масок вигаданих персонажів, кожному з яких вона згодом придумає окрему історію та чудернацьке ім’я. Починала вона трохи більше як два роки тому з предметних фотографій — над створенням їхніх композицій вона могла сидіти годинами, переставляючи об’єкти, щоб створити ідеальну картинку.
Тепер у Тані вийшла книжка «Голуба коняка» — збірка 100 її найкращих фотографій, обкладинку якої прикрасить знімок її мами. Книгу випустило британське видавництво Snap Collective, представники якого самі знайшли мисткиню та запропонували співпрацю.
DTF Magazine поговорив з Танею про те, з чого складається всесвіт її робіт
COVID-19
Я фотографую два з половиною роки. Це збіглося з початком карантину — я тоді вже не працювала, звільнилася з рекламної агенції й перебувала у пошуках себе. І так нервувала, що не можу себе знайти, мене це дуже злило.
До речі, ще за рік до початку карантину знайомі казали мені: «Поїдь на Балі, там ти себе точно знайдеш». Я поїхала на Балі, не знайшла там себе і повернулася засмучена. Але все логічно — якщо ти не мав чим зайнятися тут, то там станеться так само.
Коли почався карантин і нікого нікуди не випускали, окрім прогулянок з собакою, я натрапила на профіль фотографа, який знімає предметку, still life. На одному зі знімків просто лежало яйце, зверху на ньому — ще якась штука, і це все мало класний вигляд. Тоді я дістала з холодильника три перці, склала їх, сфотографувала — вийшло й справді непогано.
Так я зробила свій перший знімок, і так почалося моє захоплення фотографією, насамперед предметною. Поступово це вилилося у мій проєкт hooly gooly, який згодом став комерційним — я почала створювати фотопроєкти та історії для брендів і компаній.
Люди
Я дуже боялася працювати з людьми, бо я сором’язлива і мені було лячно, що я просто так витрачатиму чийсь час. До того ж мені завжди хочеться дивних фотографій, а людям — красивих. Плюс для фотографії тобі потрібен візажист, одяг, якась зачіска. І через ту ж таки сором’язливість та небажання витратити надарма чийсь час, мені спочатку не дуже хотілося комусь писати й запрошувати до співпраці. Мені було простіше зробити все самій.
Тому я вирішила, що якщо надіти на голову маску, то потреба у зачісці та макіяжі відпаде, а якщо намотати на тіло тканину — в принципі вже й не потрібен і стиліст. Саме з цього і почалася моя історія з перевдяганням — тобі ніхто не потрібен, ти можеш сам все зробити. Мені ж навіть не треба модель, я можу сфотографувати себе сама. А інша людина — це й певна відповідальність. І ризик того, що почнеться: «а в мене на фото жопа велика, а тут ніс не такий».
Але найцікавіше те, що мій перший проєкт все ж був із людьми і називався The Village of Angels. Я присвятила його мешканцям мого села, і вони ж стали головними героями. Це перший досвід з людьми, який відбувся одразу після того, як я купила фотоапарат.
Автономність
Мене дуже злило, що для того, щоб щось пошити мені потрібно йти до когось, шукати цю людину, домовлятися, витрачати свій час, почуватися ніяково через те, що своєю чергою витрачаєш чужий час. Крім того, моя головна ідея — це супербюджетність кожного фото.
Тому я роблю все сама — беру напрокат, роблю сама з того, що є під рукою — наприклад, дроту. А інколи я випадково знаходила щось слушне на смітнику — прикольні куски шиферу чи труби, через що з мене дуже сміявся мій чоловік. Але в такий спосіб ти можеш зробити щось круте за майже безплатно.
Ба більше, ну хто ще знає, який вигляд має мати моя фотографія, окрім мене? Плюс самостійність реально економить час. Спочатку я брала реквізит або ходила до знайомих швачок, коли не розуміла, як пошити деякі костюми — наприклад, ромашки для тата. А тепер у мене є своя машинка.
Від початку війни я знову залишилася одна, і тут виліз ще один бонус того, що я переважно працюю без нікого — мій творчий процес аж ніяк не постраждав від того, що я сама. Я повернулася на початок, коли я сама працюю, сама себе фотографую і сама роблю все потрібне для знімань.
Батьки
Робота з батьками теж почалася частково через те, що я боялася смикати людей для знімань. Але я мала вчитися, тому схопила маму і попросила хоч якось попозувати для фотографії. З батьків я почала ще й тому, що їм взагалі все одно — сфоткала я їх і сфоткала, вони собі пішли далі, займатися своїми справами. Вони не чекали від мене суперфото для Інстаграму.
Я довго працювала з мамою й татом, розповідала, чому мені хочеться робити саме такі фотографії і чому вони мають стати моїми героями. Зрештою у нас стався плавний перехід від «ми надягнемо вишиваночки й ти нас сфотографуєш, а ще можна стати біля троянди, отут в арочці або тут гарно присісти» до чогось більш креативного — наприклад, костюмів, чи рожевого баскетбольного м’яча у кадрі. Потім ми знову фотографувалися у квітах, а потім я створювала їм ще більш вигадливі костюми. У кінцевому підсумку виходив своєрідний мікс квіточок і того, що мені подобається.
Я пишаюся своїми батьками й моїми фотографіями з ними. Через це ми стали більше спілкуватися, а я перестала соромитися того, що вони такі прості. Вони мені довірилися, відкрилися, повірили в себе і не боялися бути смішними. Саме на фото з батьками стався найбільший відгук.
Відсутність посмішки
На моїх фотографіях ніхто не посміхається, всі герої позують з серйозними обличчями. Бо для мене всі вони — діти, яких мама поставила біля ялинки, щоб зробити знімок на пам’ять. І поки мама шукає гарний ракурс, дитина стоїть насуплена, бо їй некомфортно.
Я вважаю свої фотографії певною інтерпретацією оцих стосунків «батьки-діти» — всі мої моделі — ніби діти, яких перевдягнули і їм некомфортно, тому вони не посміхаються, а чекають поки все закінчиться.
Кітч
Він зі мною давно, ще з того часу, коли я не фотографувала, але для робочих потреб вивчала Photoshop. Мені дуже подобалося доробляти в ньому собі великі губи, шалені зачіски, ставити на фон килими, різні леопарди, додавати стрази. Після переходу на більш професійний рівень, я пішла від цього. І цей кітч трансформувався з брюліків та леопарду на перебільшення — щось over, типу як Пшонка-стайл на фоні мінімалізму. Або як «нормальна зрозуміла» love story, порівнюючи з якоюсь надмірною стилізацією пари, у якій всього занадто.
Де межа між кітчем та несмаком — я не знаю. Прийшов момент, коли я почала займатися NFT і познайомилася з купою художників. Кожен з них робить різне, і я усвідомила — те, що для мене too much, для когось красиво і класно. Тому мені здається, що перебору просто не існує, це суб’єктивна штука. Якщо взяти мої роботи, то з одного боку, я дуже боюся переборщити, щоб у моєму арті не стало чогось занадто, а з іншого — про те, що я переборщила, знатиму тільки я.
Колись я надихалася Пшонкою, дівчатами з величезними губами зі шпицами й у хутряних жилетках — оцими персонажами, яким важливо показати так зване багатство. Саме цей народний кітч і був для мене взірцем, це те, з чого я починала.
До війни я була підписана на деяких дивних для мене дівчаток, які накачують собі губки, вони мене надихали дивитися на світ по-іншому. Так, вони всі однакові, але тоді вони мене заряджали. Та мене надихають багато речей: зараз найбільше природа, утім це може бути й пакетик, що літає в небі, безхатьки, які риються у смітнику біля МакДональдсу, а поруч сидять три однакові багаті дівчинки. Або я приїжджаю в село, і там мене надихає бабуся, яка просто доїть корову.
А ще килими — в будинку моїх батьків вони теж лежать, бо це ж у них спрацьовує пам’ять з інших часів, коли килим означав достаток.
І загалом мені подобається яскраве, награне, оце показне багатство, воно теж, до речі, награне.
Костюми та маски
Тема костюмів і масок була завжди мені близькою, але через брак можливостей я робила щось простіше. А зараз так вийшло, що у Португалії й варіантів створювати щось масштабне в мене немає.
Маски я почала робити на початку війни, тоді вони виходили виключно сірими або чорними — а це ж взагалі не про мене. Потім в однієї з них з’явилися сині очі, й це вже символізувало для мене якусь надію на світле майбутнє.
Але ці маски я навіть не фотографувала. Навіщо? Мені хочеться нести щось світле, і всі мої роботи про те, щоб підняти людям настрій — щоб вони зупинилися, посміялись і пішли далі з чимось теплим усередині.
Мені подобається робити маски, зокрема й через те, що процес їх виготовлення може зайняти тебе на довгий час, протягом якого ти не дивитимешся новини.
А ще маски закривають лице, і ти не знаєш, хто під нею, тому ти можеш придумати масці яку завгодно історію. На їхнє створення мене надихають абсолютно різні речі. Наприклад, нещодавно до мене у гості приїздила подруга з дочкою, яка порадила мені подивитися мультфільм «Викрадачі шкарпеток». Він мені сподобався і наштовхнув на певні ідеї щодо моїх масок.
Також вона запропонувала придумувати їм смішні імена і загалом підштовхнула до чогось дитячого. Так, у кінцевому підсумку це буде зграя вигаданих персонажів, і у кожного буде своя історія. І я думаю, що вони — це також відголос того, що мені хочеться працювати одній. Бо ти робиш так, як ти хочеш.
Наразі я маю ідею та бажання створити серію масок — десь 10-15, і виставляти їх у галереях.
NFT
Рівно рік тому до мене прийшов один знайомий і розповів про NFT — типу «продаєш, гроші отримуєш, взагалі кайф». Інший пояснив, як вона працює — і це досить складно. Далі я сама розбиралася з Твіттером, бо вся комунікація NFT-митців відбувається саме у цій соцмережі. Було трохи важкувато, доводилося з нуля налагоджувати зв’язки і знайомства.
Але за рік я вже маю своїх колекціонерів та своє ком’юніті крутих художників. На деяких з них я роками була підписана в Інстаграмі, а тут вони мене помітили й ми з ними дружимо, переписуємося, вони купують мої роботи. Наприклад, обкладинку до моєї майбутньої книги «Голуба коняка» придбав фотограф Бен Занк, чий стиль мені дуже подобається.
Інстаграм — це одне ком’юніті, а Твіттер — геть інше, ширше, таке, що дає більше можливостей. Наприклад, мені не так давно написала викладачка одного з університетів Колорадо, яка вивчає NFT. Вона замовила в мене книгу, і не для себе, а для колекції свого вишу.
Багато хто називає NFT бульбашкою, а втім, вона і досі не луснула. Мені здається, що певною мірою це наше майбутнє. Коли ти зможеш піти до галереї у трусах, не виходячи з дому, й водночас дізнатися все до подробиць про художника, який тобі сподобався — де він ще виставляється та що з робіт продає. А після цього, не виходячи зі своєї кухні, обговорити побачене з іншими людьми, які теж перебувають у своїх квартирах, але на іншому кінці світу.
«Голуба коняка»
Одного разу мені написали представники британського видавництва Snap Collective і запропонували видати книгу з моїми фотографіями. До війни, у Києві, я дуже хотіла зробити зін, але не встигла. А за кордоном провернути таку штуку важче. Аж тут мені пише видавництво, яке займається митцями-початківцями.
Назву книзі дав один із моїх знімків. У мене є дві улюблені фотографії, й вони обидві з батьками: там де вони удвох — «Ковбой в ромашковому раю» і «Голуба коняка» — де мама позує одна. Її ж я поставила на обкладинку. Знімки з масками мали більш ефектний вигляд, але я обрала фото з мамою, бо воно викликає емоцію й купу питань щодо того, як мої батьки погодилися стати моїми моделями.
А далі ми підбирали колір обкладинки, й це стало найскладнішим. Ми обирали між блакитним та помаранчевим. Останній реально мав кращий вигляд, і за нього виступала більшість тих, хто бачив макети. Але мені хотілося чогось спокійнішого, і зрештою вийшов крутий монохром — блакитне на блакитному. І шрифт на обкладинці, що імітує дитячі каракулі, теж обраний не просто так — це ще одне відсилання до «дітей» на моїх фотографіях.
Псевдоніми
hooly gooly — це така гра слів. Я обожнюю голубів, свого часу я постійно їх дофотошоплювала всюди, в мене навіть є татуювання з голубом. Хоч всі називають їх пацюками, я їх все одно дуже люблю — у деяких країнах, до речі, вони символізують мир та достаток. І ось hooly gooly — це відсилання до того, як зазвичай кличуть голубів.
Історія зі spasi i sohrani трохи заплутаніша. Це в жодному разі не насмішка з релігії. Я не піду в церкву, щоб посміятися. Для мене церква — це, ймовірніше, про архітектуру, розписи тощо. А от з пишних релігійних ритуалів з цілуванням хрестів, паданням на землю, наприклад, я посміятися можу. Бо для мене це занадто. Завжди можна спокійно помолитися Богу, а не святити машини за шалені гроші. Оцей релігійний фанатизм, до речі, теж цікава для спостереження тема, як і дівчата з губами.
А ще spasi i sohrani — це про мій період, коли мені дуже подобалися хрести як прикраса, і мені їх всі дарували.
Не пропустіть попередню героїню рубрики Meet:
