Малюнок української художниці Сани Шахмурадової з зображенням двох жінок з українським прапором став частиною кліпу Pink Floyd та Андрія Хливнюка з «Бумбокса». З-поміж більшості арту, який рефлексує на війну, Сана вирізняється простотою, приглушеними кольорами та своїми героями — жінками, практично завжди оголеними. Чому саме жінки, чому оголені та як її робота потрапила до засновника Pink Floyd? Про це говоримо з Саною Шахмурадовою, яка стала новою героїнею нашої рубрики Meet
This publication is also available in English
ОДЕСА ТА КИЇВ
Сана Шахмурадова народилася й виросла в Одесі. У чотири роки її віддали в балетну школу, а ще за кілька років вона пішла вчитися малювати до «літньої єврейки-художниці»: та навчила дівчину азів малювання і познайомила зі старовинними єврейськими фресками й творчістю Марка Шагала.
Саме в Одеську область, на Поділля (до цієї історико-географічної області зараховують північні райони Одещини), до бабусі, Сана поїхала 25 лютого 2022-го й не планує звідти їхати. Перші бомбардування застали її в Києві: пригадує, що після почутих вибухів та вранішнього дзвінка мами, яка живе за кордоном і, власне, повідомила їй, що російські війська бомбардують й Одесу, зібрала гроші, документи, сімейну ікону та пішла до бомбосховища, що розташовувалося у вінтажному магазині на сусідній вулиці.
У Києві мисткиня жила з 2020 року. Туди вона переїхала з Торонто у 2020 році під час пандемії коронавіруса і жодного разу не пожалкувала про це рішення, називаючи останні півтора року «найщасливішими у своєму житті».
«АЛЕРГІЯ» НА КОЛІР
У шостому-восьмому класі настав час художньої школи, але як згадує сама Сана, «там її навчили малювати лише натюрморти й то не до кінця, і загалом навчання було жахливим». «Художка» певною мірою стала причиною «довгої алергії на колір» — там, каже вона, примушували накладати кілька шарів кольорової акварелі на папір «аж поки все не змішувалося у брудні плями».
Попри те, що один з улюблених кольорів художниці це берлінська лазур, вона й досі уникає яскравих фарб у картинах. А в олії, з якою працює, цінує насамперед глибину пігменту:
«Дуже люблю земляні кольори, але ще більше мені подобається насиченість пігменту, його багатство і багатогранність. Я під нього підлаштовуюся більше ніж він під мене».
УЛЮБЛЕНІ ФАРБИ
Навчитися працювати з олією було давньою мрією Сани, яку вона здійснила тільки після еміграції до Канади. До того вона взагалі довгий час не малювала, а після переїзду почала знову, щоб «побороти стрес та депресію». У 2018 році Сана натрапила на канадську художницю Дарбі Мілбрат, яка малювала олією, й попросилася до неї в асистентки.
Дарбі навчила Сану натягувати полотна й працювати з олією, а також постійно підштовхувала знаходити час для творчості попри обставини. Вони й досі підтримують звʼязок.
«Навіть зараз вона мені пише й питає, чи я малюю, чи знайшла фарби, — розповідає Сана. — В мене є чим малювати, але немає поверхні, полотна. Вона ж відповідає — малюй на будь-чому. Кажу їй, що побоююся, що роботи не збережуться. А вона розповідає, що Мунк малював без ґрунту, і я можу робити так само».
ПОВЕРХНІ ДЛЯ КАРТИН
Зазвичай Сана пише картини на полотні, та з початком війни в хід пішли залишки старих шпалер, кора дерев, вогнетривка стара тканина, старі гнилі та не гнилі дошки. Все це вона знаходить у бабусиному сараї, який слугує їй за студію. Робота на незвичних поверхнях відрізняється тим, що художниця не думає про фінальний результат.
«Я в принципі ніколи не планую, але попри це завжди керуюся тим, що має бути щось попереду, передчуттям, надією на майбутнє, очікуванням. Робота з такими матеріалами відрізняється і являє собою як наче паралель до життя під час війни, коли треба жити одним днем, одним моментом».
АГРЕСІЯ
На думку Сани, з початком війни її роботи стали агресивнішими:
«Я відчуваю себе травмованою і думаю, що роботи це відображають. Поки не знаю, як ми будемо повертатися до життя, бо це велика травма».
Тепер вона частіше малює сімʼї, жінок, які «постраждали й були змушені тікати чи покласти життя за своїх дітей». Багато персонажів озброєні й спочатку художниці здавалося, що так вона зображує відчай, а потім зрозуміла, що насправді малює віру, яка «просто існує попри все».
ЖІНКИ
Жінки завжди були головними героїнями робіт Сани. Вона уточнює, що це не принципова позиція і «просто так виходить»: «Я не планую свої роботи, спочатку малюю, а вже потім щось у тих малюнках знаходжу, аналізую і виявляю. Тобто це геть не так, що чоловіки відсутні на моїх полотнах свідомо й принципово. Я вмію малювати чоловіче тіло й інколи використовую маскулінні образи».
ОГОЛЕНІСТЬ
Інша особливість робіт Сани Шахмурадової — її героїні завжди оголені. Але в цьому теж не має принципової позиції, їй так зручніше. Для неї оголене тіло працює як умовна позначка якоїсь дії чи емоції, тому вона не бачить сенсу «додавати собі роботи й одягати їх».
До того ж, коли на картинах зображені виключно жінки, їхня оголеність не сприймається як щось вульгарне, зведене до інстинктів, а радше спонукає до думок про ритуали, сакральність й таємницю. Водночас для Сани «жінка сама по собі — це земля, за яку ми всі боремося».
Сюжети для картин художниця ніколи не планує –– вони в неї з’являються підсвідомо: «А коли навіть і свідомо, то в процесі роботи потрапляють під вплив незапланованого та випадкового».
ШВИДКІСТЬ
За словами Сани Шахмурадової, в неї не дуже розвинене терпіння, тому вона працює швидко і веде щоденник, «датуючи та фіксуючи день і момент роботою». Зараз, за відчуттями, працює повільніше, ніж до війни.
«Все дається важче, реальність надто радикальна і несвідоме вже потребує іншого підходу. Наразі працюю над його пошуком».
PINK FLOYD
Картина мисткині з зображенням двох оголених жінок з українським прапором, які нищать російський танк, стала частиною кліпу Pink Floyd та Андрія Хливнюка з «Бумбокса». Її надрукували з фотографії, яку Сана надіслала на прохання української художниці та сет-дизайнерки Яніни Педан (вона й обрала роботу), навіть не знаючи, що та є невісткою Девіда Гілмора, співзасновника та вокаліста гурту.
«Мені було страшенно приємно долучитися до відео, а надто з огляду на той факт, як давно вони не збиралися разом. Це звичайно велика честь і допомога. Особливо зараз, коли за кордоном існує неоднозначне ставлення до війни в України. Бо нібито нас усі підтримують, але з іншого боку присутнє оце “нібито” і воно дуже дратує. А коли люди такого масштабу роблять відкриту заяву на весь світ, це додає нам бонусів. Це і практичний жест, адже вони збирають гроші на допомогу Україні, і духовний», — розповідає Сана.
На думку мисткині, невизначене ставлення багатьох до війни проти України виникло через те, що українці довгий час не заявляли про свою історію і «про постійний геноцид, ініційований Москвою»:
«Ми зараз робимо подвійну роботу, пояснюючи що таке Україна і що росія не вчора стала агресором. Ми якось мʼялися, соромилися про це заявляти. Про Голодомор мої канадські друзі не знали, а він в нас стався тричі. І це все штучний голод. Для нас це щось базове, ми це вчимо в школі, але ми нічого не зробили, щоб це визнали у всьому світі, як, наприклад, Голокост. А варто було б, як і регулярно наголошувати на тому, що ці дії росія почала ще за часів російської імперії, а навіть не СРСР».
На думку Сани, треба продовжувати говорити світовій спільноті про війни росії проти України, не боятися просити гроші на армію, а не тільки на гуманітарні потреби, наголошувати на тому, що це геноцид й ламати «нейтрально-лояльний дискурс в закордонних новинах про те, що росіяни теж жертви».
