На Каннському кінофестивалі в секції «Двотижневик режисерів» відбулася світова прем’єра українського документального фільму «Мілітантропос» Аліни Горлової, Єлизавети Сміт і Семена Мозгового з кінооб’єднання Tabor Production. Це перша частина їхньої трилогії — споглядальний обсерваційний фільм без головного героя, що являє собою своєрідну мапу українського опору під час війни.
Також стрічка виступає свого роду колективним портретом людини у війні — як військових, так і цивільних. Українська прем’єра фільму відбудеться на кінофестивалі Docudays UA. Наталія Серебрякова на прохання DTF Magazine зустрілася з командою режисерів і поговорила про те, як створювалася стрічка.
— Як з’явилася ідея цього фільму?
Єлизавета Сміт: Усе почалося 24 лютого. Ми розділилися: частина команди залишилась у Києві, а я виїхала з дитиною до Чернівців на місяць — поки Київську область не звільнили. Але наша операторка Христина Лизогуб спустилася в метро і почала знімати. Думаю, це була єдина можлива реакція на події. Це і дистанція, і водночас включення у реальність.
Минуло кілька тижнів, ми знову зв’язалися між собою. Стало зрозуміло, що всі щось знімають. І тоді ми подумали: раз ми вже 10 років працюємо з темою війни в різних формах, зробімо нарешті колективний фільм. Фільм, що зафіксує цей момент для всіх нас у тій чи іншій формі.
Спочатку ми знімали події, що відбувалися, більш реактивно. Потім зібралися всі разом, подивилися матеріали, окреслили концепцію, зрозуміли, про що буде фільм, і вже почали знімати точніше. Що було класно — у нас було багато камер, і ми могли одночасно знімати в різних частинах України, навіть коли хтось із нас був з дітьми.
— Чи був у фільму сценарій? Здається, ви отримали підтримку на розробку сценарію від Netflix?
Аліна Горлова: Сценарію як такого не було. Ми отримали грант на девелопмент, і він охоплював написання сценарію. Але ми самі були сценаристами — усі брали участь у написанні. Це не був сценарій у класичному розумінні. Скоріше, це були виписані сцени, які ми роздруковували, розкадровували, створювали схеми — по суті, будували драматургію.
— У яких локаціях знімався фільм? Розкажіть про географію.
Семен Мозговий: Північ України, схід, південь. І трохи захід… Ми знімали всюди. Військові напрямки — це, зокрема, Серебрянський ліс, Часів Яр… Донецька, Харківська області — якщо говорити про бойові сцени. Також Луганщина. Північний кордон — Чернігівська область, Сумська область. І центр та південь, де знімали сцени з дітьми, військовими та цивільними.
— Я, до речі, народилася в Сумській області. Де саме знімали на Сумщині?
Єлизавета Сміт: А пам’ятаєте сцену, де військові дивляться футбол? Це ж був буквально передній край.
— Мене ця сцена вразила. Я зловила себе на думці, що футболісти на екрані здаються мені реальнішими, ніж ці люди в окопах. Не знаю, як це прокоментувати.
Єлизавета Сміт: Як для мене — ні. Для мене люди в окопах набагато реальніші. Там був мій друг серед цих людей. Вони були такі живі…
Аліна Горлова: Знаєте, як було, коли в Штатах показувала наш матеріал? Ще не фільм, а матеріал. І люди там казали, вони не кіношні взагалі, не з фестивальної тусовки, не творчі. Вони сказали: «Ой, а ми подивилися, що у вас теж є іноземні автівки». Це дуже дивно прозвучало. Тобто через те, що в медіа постійно показують у нас війну, складається враження, що в нас є тільки війна, нема нормального життя.
На жаль, фокус такий, але ця сцена мені подобається тим, що наші військові теж можуть подивитися футбол, що вони теж у світовому контексті. Вони теж сидять у цьому бліндажі і разом з усім світом дивляться цей матч.
— А хто придумав концепцію і сам термін «мiлiтантропос»?
Аліна Горлова: Це дійсно неологізм — поєднання двох слів (від латинського milit — «воїн» і грецького antropos — «людина». — Прим. DTF Magazine). Його придумав Максим Наконечний. Саме він запропонував концепцію і слово «мiлiтантропос».
Ми вже мали ідею, зокрема про те, як війна змінює людину. І коли ми поїхали на резиденцію після шести місяців зйомок — щоб переглянути матеріали й зрозуміти, що в нас є з чим працювати — то виробили для себе три основні теми: «Як війна змінює людину», «Як змінюється сприйняття смерті», «Як війна змінює простір і час — і як це впливає на інші країни». Ми вирішили, що ці три теми варто розділити на трилогію — зробити три фільми. І саме тоді Максим запропонував термін «мiлiтантропос» — як перший з трьох.
— А інші дві назви в цій трилогії — це теж неологізми?
Аліна Горлова: Назва другого фільму трилогії — «Палінгенезія» — не неологізм, це філософський термін, що означає відродження через смерть. А от назва третього фільму — «Космоморфозис» — нове слово. Та ми ще до останнього не впевнені, чи залишимо ці назви.
Єлизавета Сміт: Ми ще дискутуватимемо над цими назвами.
— Мені здалося, що у вас фокус — на військовому житті. У фільмі, наприклад, Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить» військових майже не було, а у вас — багато. Саме в цьому полягає ідея «Мілітантропоса»?
Семен Мозговий: Ми хотіли звернути увагу на життя як таке — в усіх його проявах. Воно проявляється і в селах, і містах, і в полях, і в прифронтових зонах.
Єлизавета Сміт: Наше суспільство тепер розділене. Так, ми всі переживаємо спільний досвід війни, але цей досвід дуже різний. У когось він — у містах, які обстрілюють, а в когось — на фронті. І нам важливо було дослідити обидві частини — і фронтову, і тилову. Подивитися, як змінюється людина в цих умовах.
Аліна Горлова: Так, ми якраз і хотіли показати життя — і зміни в суспільстві — через приклад людей, які вирішують нашу спільну долю. Так, вони на передовій, але ми також впливаємо. Та, зрештою, дуже багато залежить саме від них.
Але чому ми звернули увагу саме на військових? Тому що в певний момент зрозуміли: по-перше, ми справді маємо приділити їм увагу, бо вони тепер є ключовими в нашій реальності. По-друге, вони наповнені життям. Ми це відчули на прикладі зйомок з Христиною Лизогуб, коли поїхали знімати артилеристів з Третьої штурмової. Їм по 21–22 роки. Це було поєднання юності й війни, життя і смерті в одному. Вони дуже молоді, енергійні — на 10 років молодші за нас — і ми хотіли це зафіксувати.
І ще: на початку в нас було багато зруйнованих сіл, моторошних образів. Але згодом ми почали спостерігати за селом, яке почало відновлюватися, — і з’явилася енергія життя. Це теж стало для нас важливим.
Єлизавета Сміт: А якщо подивитися технічно — то у фільмі приблизно 50 на 50: життя і фронт. Так, ми намагалися тримати баланс.
— Питання як до режисерів: як саме технічно відбувається зйомка на фронті? Які дозволи потрібні?
Семен Мозговий: Зазвичай звертаєшся до відповідного підрозділу — отримуєш дозвіл. Але як документалісти ми часто стикаємося з тим, що в бригадах не завжди до кінця розуміють, що саме нам треба, через попередній досвід зйомок переважно з пресою. Наприклад, чому нам важливо знімати зі штативом або чому ми просимо зафільмувати певну сцену.
Іноді важко зафільмувати те, що хочеться в певних локаціях фронту. Тоді доводиться шукати інший спосіб візуально передати наші відчуття, шукаючи візуальну мову, яка б могла наблизити глядача до цього досвіду.
— Мені здається, ваш фільм дуже етично знятий, а в новому фільмі Мстислава Чернова — «2000 метрів до Андріївки» — наші солдати гинуть прямо в кадрі. І це дуже-дуже важко дивитися, важче, ніж навіть «20 днів у Маріуполі». Як ви вважаєте, як повинно тепер фільмуватися документальне кіно? Воно повинно бути споглядальним чи більш репортерським?
Єлизавета Сміт: Фільми мають бути різними — залежно від автора. Ми не можемо обмежувати одне одного, це неправильно, бо в процесі можуть з’явитися нові форми, про які ми тепер ще навіть не здогадуємось. У нас є свій підхід — це метод споглядання і водночас етичний підхід, бо ми ставимось до людей з повагою. Для нас важлива гідність. Це наше внутрішнє правило, яке йде зсередини.
Семен Мозговий: Ми робимо колективний фільм не просто так. Бо масштаби реальності, у якій ми перебуваємо, настільки великі, що неможливо вмістити їх у рамках одного фільму чи бачення. У нас є багато авторів, які сформувалися за цей час — це ціла плеяда зірок, що висвітлюють події, які відбуваються. І що більше таких авторів буде, що більш різноманітною буде ця документована війна — то цінніше. Ми, ймовірно, стали свідками однієї з найбільш візуально зафіксованих воєн в історії. І це важливо — не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь: для антропології, історії, освіти. Ці фільми — це фіксація моменту, що не лише дає відповіді, а й ставить питання.
— А як ви розв’язували етичне питання щодо сцени з похоронами, коли хлопчик плаче? Це дуже сильна сцена.
Семен Мозговий: Це були похорони Дениса Зеленого, позивний Гефест. Ми мали зустрітися з ним того самого дня на передовій, але зустрілися на його похороні в Києві. Це була не чужа нам людина — ми вже працювали з ним раніше. Було важливо зняти цей момент, щоб зберегти пам’ять і той біль, який ми всі відчували. Ми знімали з великою фокусною відстанню — дуже делікатно, намагаючись не вдиратись у простір горя.
Після монтажу ми показали сцену родині. Батьки сказали, що остаточне рішення має ухвалити сам хлопчик. Він подивився і сказав, що хоче, щоб це було у фільмі. Тому з етичного погляду ми зробили все можливе.
Аліна Горлова: Це його рішення було для мене дуже зворушливим. Як і те, що батьки сказали: «Останнє слово за дитиною».
Єлизавета Сміт: Так, це чесно й важливо. Бо ми не сторонні — ми проживаємо ці події разом, співпереживаємо. І не можемо заплющувати на це очі.
— У фільмі є сцена, де молодий хлопець іде на війну добровольцем. Він музикант?
Семен Мозговий: Це молодий український фольклорист.
Єлизавета Сміт: І це була повна випадковість, що ми потрапили на цю сцену. Ми просто проїжджали повз і зняли цей момент. Потім уже домовились і пішли до нього додому. Він тепер служить у культурному десанті. Дуже талановитий музикант. Ми тоді ще не знали, де саме він служитиме. Я люблю цю сцену — вона була для мене найзворушливішою. Я плакала, коли її монтували, і завжди плачу, коли переглядаю фільм.
— Чи було складно емоційно монтувати такий важкий матеріал?
Єлизавета Сміт: Над фінальним варіантом ми працювали колективно. Часто бували моменти, коли хтось один емоційно «розбитий», а інші беруть ініціативу на себе і працюють далі. Ми доповнюємо одне одного. У нас сформувалося спільне бачення — не лише фільму, а й мови, візуальної та емоційної. Ми не домовлялися про це — воно сформувалося природно.
Іноді ми думали ті самі думки в один момент. Тому я не вірю, що такий фільм міг би зробити один режисер. Це надзвичайно виснажливо. Я порівнюю це з тим, якби тебе постійно било струмом. Ти не можеш розслабитися, тебе ніби щось постійно несе, штовхає вперед. І коли ми нарешті закінчили, я просто сіла й розтанула. Це відчуття звільнення важко описати словами.
Аліна Горлова: Я, чесно кажучи, роблю це саме заради цього моменту — моменту полегшення. Бо коли ти закінчуєш фільм і виходиш з кінотеатру після прем’єри — ти відчуваєш, що пройшов шлях, і це твоя нагорода.
Єлизавета Сміт: Але правда в тому, що це все дуже сильно впливає на наше ментальне здоров’я. Ми всі стикаємося з виснаженням і намагаємося підтримувати одне одного. Дехто ходить на терапію. Зняти — це одне. Але монтувати — це зовсім інше. Воно в’їдається в тебе, заповнює тебе. І настає момент, коли ти просто більше не можеш.
Аліна Горлова: Це зачіпає не тільки режисерів. І операторів, і продюсерів. У всіх нас є ці травматичні ментальні наслідки.
Покази «Мілітантропоса» відбудуться в Києві на кінофестивалі Docudays UA 8 і 9 червня в кінотеатрі «Жовтень» і КІНО42.
