Як об’єднання Tabor Production фіксує історію сучасної України. В 12 фільмах

Найперший і найкоротший фільм Tabor позбавлений традиційного сюжету, але завдяки символам можна легко розшифрувати стрічку. Бабуся пече печиво в печі, наливає у склянки молоко та сідає самотньо біля столу під крики дітей, яких насправді немає в будинку. По телевізору біля столу показують ледве розбірливе відео, в якому субтитри натякають на сумний фінал: «Once it happend and then the guest could not bear it and shot himself».

У своєму фільмі про старечу самотність Горлова вибудовує унікальний світ майже AMSR-ним звуком і відчуттям подряпаної плівки. Не обходиться й без посилань на відомих художників.

Одним кадром режисерка робить омаж на «Аранжування в сірому і чорному. Мати художника» Джеймса Вістлера — навколо цієї картини обертався сюжет фільму про містера Біна. Але тут зміна на великий план з обличчям героїні диктує зовсім не комедійні інтонації. Через Gradma Аліна Горлова створює образ покинутої матері, який вражає розмаїттям форм попри скутість хронометражу.

Що таке Холодний Яр? Це місце сили, в якому вперше організували Холодноярську Січ з партизанським рухом. Сьогодні в цьому урочищі із системою ярів розкинулася плинна історія повстанського руху, яка триває до сьогодні. Холодний Яр — це ще й кінематографічне місце, на яке по-новому подивилась Аліна Горлова у своєму документальному фільмі. Її стрічка складається з мозаїки історії, свідчень та спостережень за місцевими та ландшафтом. Колір зображення, неначе його витягли із землі, лише додає імерсивності побаченому.

Якщо раніше деякі факти про Холодний Яр здавалися суперечливими, як-от освячення зброї православною церквою, то сьогодні цей ритуал уже набуває зрозуміліших і прийнятніших сенсів. І камера Горлової фіксує оновлені традиції та тяжіння героїв до цієї землі.

А головний герой «Петра Цимбаліста» (він вийде лише через рік після цього фільму) Сказків написав до «Холодного Яру. Інтро» музику.

На уроці вчителька читає учням уривок з роману Михаїла Булгакова, а потім просить одного з учнів-дебоширів піднятися. Той вульгарно жартує про свій ерегований пеніс, що змушує вчительку втекти наприкінці уроку із соромом додому. Удома в неї не виходить помастурбувати у ванній, тож, щоб розслабитися, вона купує пляшку горілки в магазині. Далі режисер вибудовує сюрреалістичну історію в стилі Миколи Гоголя, в якій головна героїня (розкута Дар’я Мельник) бігає голою по селу, дратуючи місцевих. 

Дебют Наконечного вартий уваги, особливо перед переглядом повнометражного «Бачення метелика», бо в перегляді цих фільмів парою зрозуміло, чому режисер досліджує психологічні травми через жіночі образи. В обох стрічках ідеться про замовчування та табуйованість тем психологічного та сексуального насилля в суспільстві, і через кіно Максим намагається підсвітити неочевидні проблеми, з якими стикаються жінки: від публічного осуду за свій вибір до сексуалізації та стереотипізації.

«У правді наша сила, — говорить на камеру цимбаліст з Ворохти Петро Сказків на Майдані 2014 року. — У чому наша перевага? У нас не зброя. У нас є правда. Ми стоїмо тут за справедливість, тому наша позиція набагато міцніша, ніж їхня». Харизматичний Петро займає майже весь простір дебютного фільму Єлизавети Сміт, подорожуючи Україною та граючи на струнно-ударному інструменті.

Помітно, як команда Tabor вчиться на цьому фільмі стежити за своїм героєм, не заважаючи йому бути собою в кадрі.

Можливо, тому у фільмі немає впізнаваного образу Петра, за яким його пам’ятають у телешоу «Україна має талант». У картині Сміт він постає щирим хлопцем, який мріє про порозуміння людей в Україні, доступність освіти та в перемогу у війні, яку він застав після Майдану. А ще це не лише фільм-портрет про Петра, який помер від раку легень 2021 року, а й фільм-пам’ять про талановитого музиканта, який опанував мистецтво гри на цимбалах.

У 2014 році школа в Миколаївці Донецької області зазнала пошкоджень внаслідок ударів проросійських бойовиків. Ці події емоційно подіяли на учнів школи, які перед камерою розповідають у своїх монологах про кохання, проблеми і навіть травми від війни. Часом режисери віддають зображення своїм героям, і глядач спостерігає за життям школярів зсередини, коли, зокрема, один з учнів знімає, як він ходить по двору, розповідаючи про забави. Протягом двох годин глядач дізнається, що війна — це не лише те, що означує героїв фільму, але щось, що лише впливає на них. Причому меншою мірою, ніж шкільні пристрасті.

«Школа № 3» відкрила дорогу українцям на кінофестивалі Берлінале зі стрічками про підлітків на прифронтових територіях. Відтоді чи не щороку виходили подібні фільми в секції Generation 14+ («Терикони» Тараса Томенка, «Ми не згаснемо» Аліси Коваленко).

Утім, крім головного відкриття українцями цієї секції, режисерам ще й вдалося виграти Гран-прі та 7500 євро, частина яких пішла на гранти під соціально-культурні проєкти в Миколаївці.

Події другого короткого метра Наконечного розгортаються напередодні Нового року. Чоловік та жінка закуповуються до свята в супермаркеті, і в них виникає конфлікт через дорожнечу свинячого язика. Згодом вони пасивно-агресивно реагують одне на одного на касі, коли не вистачає грошей, і врешті-решт кульмінація відбувається опівночі, коли прориває раковину на кухні. Разом з нею прориваються й образи головних героїв за спільне подружнє життя. Салюти на вулиці змушують переляканого сина ховатися під стіл, що підказує глядачу: це родина переселенців зі сходу. Зі сцени із салютами відштовхується інакше сприйняття фільму, адже це не кіно про Новий рік, а кіно про нову домівку — часто некомфортну й незручну.

У фільмі простежується делікатна робота з темою та персонажами. «Новий рік у сімейному колі» підтверджує це правило в мовному питанні — головні герої стараються спілкуватися ламаною українською, але це не проходить крізь фільтр гумору.

Навпаки, Наконечний знімає трохи наївну, але щиру історію про те, як ми самі створюємо домашній затишок, у якому тригери заспокоюються читанням повісті про мумі-тролей.

Заступниця командира батальйону з роботи з особовим складом Оксана Якубова повернулася з фронту додому та перейшла на офісну роботу, хоча й досі пов’язана з військовою справою. Її ПТСР усе ще втручається в життя, коли вона не лише стикається з травматичною інформацією, а й суто по дорозі з дому до роботи. Аліна Горлова чемно фіксує її зміни, показуючи, що від війни не вдається втекти й у цивільному житті.

Саме цей фільм широко відкрив глядачу творчість Tabor Production, адже через виклики військових познайомив у 2018 році з новим українським кіно, що вже частіше виходило в кінотеатрах.

Іронічна (може навіть зла) назва фільму «Явних проявів немає» наголошує на ставленні медичної сфери до травмованих військових. Сьогодні це кіно ще болючіше б’є по реальності, адже не відбулося жодної реформи ВЛК, яка змогла б звільнити вже мобілізованих від служби через численні травми на фронті.

Під час шторму на берег виносить авіабомбу часів Другої світової. Це стає приводом для евакуації жителів міста, і тому оголошують збір у театрі. Туди приходить самотня сорокарічна жінка, яка знайомиться з тамтешнім монтувальним сцени, і їхнє знайомство допоможе обом позбутися ізольованості від світу.

Коли Solitude вийшов у фестивальне середовище, його не відразу прийняли в Україні. Він здавався не надто зрозумілим через заскладну візуальну мову Лізи Сміт, але час розкрив це кіно з нового боку.

У часи повномасштабного вторгнення цей короткий метр допомагає осмислити суміш почуттів під час тривоги, які відображаються на обличчях головних героїв. До того ж поява авіабомби блискуче сигналізує про відчуття небезпеки, з яким зіткнеться вся країна через три роки в реальності.

Мішель переїхав з Німеччини, щоб проміняти ділові костюми на одяг українського ковбоя. У західних областях він вирощує буйволів і відчуває себе на своєму місці. До того ж він закохався у Вєру, яку хоче забрати з собою подалі від батьківщини, хоча вона воліє залишитися у комфортній європейській країні. Втім, покликання Мішеля рятувати буйволів від вимирання може бути сильнішим, ніж любов.

Режисерка Ганна Ярошевич знайшла оптику дуальності в іноземці, який не може вибрати між коханням на рідній землі і потягом до дикої природи Карпат. Цей конфлікт підсилюється ще й небажанням Вєри виховувати двох дітей у віддаленому селі, а сімейний бізнес у Німеччині тріщить по швах, адже Мішель не приділяє йому достатньо уваги.

Додана вартість цього кіно десь посередині між гумористичними інтонаціями ексцентричного Мішеля і вже звичним нам зображенням захоплення «вестернів» українською культурою та природою.

Один з двох фільмів, зроблених не трійкою Наконечний — Горлова — Сміт, відділяється від фільмів Tabor і тематично, бо не має часової прив’язки до подій. Натомість у ньому впізнається Україна з втомленими будівельниками, серед яких виділяється Льова, бо пише вірші та мріє про університетську освіту. Його колега запрошує Льову в село, де, випиваючи разом з місцевими, головний герой читає їм вірші. Але наприкінці стрічки з’являється незручна правда про сексуальну ідентичність Льови, що змушує поглянути на історію під новим кутом.

Чорний пес, який ганяється за Льовою по полю, а згодом стає йому вірним другом, перетворюється на метафору оманливого моменту близькості.

Перший контакт будівельників, де один змиває водою бруд з тіла іншого, показує, наскільки багатим і насиченим у фільмі є символізм та сексуальний підтекст.

Головний герой готується до розкриття таємниці, але ще поки не знає, яким ударом або поцілунком йому «віддячить» партнер. У контексті фільмографії Tabor «Чорний пес» додає ширшого уявлення про права ЛГБТК+ спільноти та показує, як до цієї спільноти досі зберігається негативне ставлення.

Це історія арткураторки та активістки Іви з вадами слуху та її 15-річного сина Микити, які після повномасштабного вторгнення протягом тижня ховалися в харківському метро. Коли їм вдалося виїхати в Берлін, Іва отримує шанс вперше почути голос свого сина, адже їй встановлюють нові імпланти. Щодня Іва вчиться чути кожен звук і намагається організувати нове життя в Німеччині.

Фільм Єлизавети Сміт народився із соціального проєкту «Розірвати коло» про жінок, які намагаються змінити життя, зупинивши насильство над собою. Якщо «Розірвати коло» розкривав тему домашнього насилля та розповідав про внутрішні процеси людини, яка намагається почути світ, а головне — бути почутою світом, то «Слухаючи світ» — про маленьку родину, яка намагається зберегти маленький світ у більшому, що розпадається.

Триптих із сімдесятихвилинних фільмів — «Людина і війна», «Смерть і життя», «Простір і час» — розповідає про те, як війна в Україні змінює людей, космос, впливаючи на світ. Різний особистий досвід поєднує в собі цілісний колективний, показуючи вплив і присутність війни на всіх рівнях існування. Ці стрічки розглядають війну під абсолютно різними ціннісними аспектами, тому доїння корови у прифронтовій зоні римується з кадрами суду над Вадимом Шишимаріном — першим російським солдатом, якого засудили до довічного ув’язнення за злочин проти цивільного.

З цим проєктом четверо режисерів уже виграли найвищу індустрійну нагороду на пітчингу Швейцарського міжнародного фестивалю Visions du Réel — одному з найбільших подій документального кіно у світі. Докладніше про нову трилогію розповідали Аліна Горлова та Семен Мозговий у нашому подкасті «Баланс білого».

Батько режисерки був одним з тих, кому в Радянському Союзі дозволяли виїжджати за кордон, адже він — один з фігуристів українського ансамблю «Балет на льоду». У цих поїздках він багато рефлексував, порівнюючи західне життя з радянським. Батько Марії купує рідкісний предмет — відеокамеру. У 1986 році це збігається з її народженням. Відтоді і до середини 90-х він знімав два світи: «маленький» (її дитинство) і «великий» (світ своїх подорожей за кордон).

«Я навіть не знаю, що його більше захоплює в „маленькому“: зростання його дитини чи міць західних технологій, — ділиться враженнями авторка фільму Марія Стоянова в описі до фільму. — Незалежно від того, яку капіталістичну країну він знімає — Канаду, Грецію, Південну Африку, Австралію, Гонконг чи Фінляндію — мій батько зосереджується на тому, чого не вистачає його суспільству». «Фрагменти льоду» здаються спробою осмислити родинні архіви та подивитися на здобуття української незалежності очима батьків.