У другий за важливістю конкурс Каннського кінофестивалю «Особливий погляд» відібрали український фільм «Бачення метелика». Це дебютна драма Максима Наконечного про аеророзвідницю Лілю, яку зґвалтували в російському полоні під час війни на сході України. Після визволення вона намагається продовжувати жити з цією трагедією. Наконечний зняв фільм за участю волонтерів, лікарів та колишніх полонених у другорядних ролях, а кіно створювали неподалік зони бойових дій.
Ми зателефонували режисеру, щоб обговорити «Бачення метелика», та дізнатися, чому він все ж таки вирішив їхати в Канни, а не бойкотувати через російське кіно в основному конкурсі, і що може змусити світові кіноогляди відмовитися від російського продукту. А ще про переваги непрофесійних акторів, готовність режисерів працювати з травматичними темами, одну з головних проблем українського кіно — природність мови, і про участь Наконечного в «Найрозумнішому» з Тіною Канделакі
This publication is also available in English.
Прем’єра в Каннах
— Вітаю з відбором до Каннського кінофестивалю, навколо якого багато контроверсійних думок: від відсутності бану на російське кіно до фільму-відкриття Z Мішеля Азанавічуса, назва якого корелюється із символікою російської пропаганди [Після запису інтерв’ю назву стрічки змінили за проханням Українського інституту. — Прим. DTF Magazine]. Чи дискредитує себе кінофестиваль такими рішеннями?
— Я б не називав це свідомою диверсією організаторів. Тут зійшлося багато факторів та є декілька причин.
Насамперед, нечутливість до деталей і нюансів, що змазана фестивальною елітарністю. Це розхожа думка, а для мене це суть останнього довготривалого конфлікту cancel culture проти старих митців-маніпуляторів. Створюється враження, що елітним митцям дозволено трохи більше. Для них межі етики більш розширені. Хтось їх розсунув для них.
Друга причина і основна — як би ми не висловлювали пієтет до колективної культури «русского міра», існує грошова складова. Російські компанії мають гроші, в них є лобісти, налагоджені зв’язки. Це стосується Кіріла Серебреннікова (його фільм «Жена Чайковського» показують в основному конкурсі Каннського кінофестивалю. — Прим. DTF Magazine). Не може бути збігом, щоб його просто так випустили з-під домашнього арешту.
Багаторічна історія полягає в тому, що світ висловлює глибоку стурбованість, але яйця кладуть у той самий кошик. І ось третя причина.
Кіно — така сфера мистецтва, де найбільший вплив люди отримують після 50 років.
Тоді набивається фільмографія, а вона в цивілізованому світі означає сталий пасивний дохід. Реалізація відбувається після 50. До того це або стрімкий підйом або вигризання крихт.
Навіть до повномасштабного вторгнення я спілкувався з Єлизаветою Сміт, що митці у віці часто свідомо чи несвідомо, розуміючи свою слабкість і неспроможність, ховаються від викликів світу та реальності саме в іронію. Феномен фільму Z став показовим, адже ми [організатори Канн — Прим. DTF Magazine] не можемо нічого зробити, тому ніби посміємося, щоб це було не супер прямо і зрозуміло і тоді на нас не образяться. Думаю, що мотивація була саме такою. До елітарного невігластва додався контекст, що фільм буде іронічною актуалізацію і тому всім доречно з цього посміятися.
— А що треба зробити, щоб російське кіно не потрапляло на велики міжнародні кінофестивалі?
— Я достеменно не знаю, як влаштовані такі фестивалі. Так чи інакше твій фільм має подобатися програмному відділу. І звісно, що йдеться не про прямі хабарі. Це комплексна система стосунків, у якій є компанії, що беруть фільми, представлені на фестивалі та продають їх телебаченню або стримінгам.
Це налагоджена система з продюсерами, фестивалями й дистриб’юторами. Ці люди давно знають один одного. Вони мають більше десятка спільних фільмів. Український культурний фонд назвав би це конфліктом інтересів. Де-факто і де-юре ніхто нікому грошей не платить. Вони мають додану вигоду від цього. Всім легше працювати з фільмом від перевіреного продюсера, від якого взяли пʼять стрічок і всі вони були на одному фестивалі. У фільму залишається коротша дистанція з цих досягнень.
— Ми нещодавно говорили з Валентином Васяновичем. За його словами, російські фільми перестануть показувати на кінофестивалі, якщо у цих країнах будуть гинути їхні громадяни. Що ти про це думаєш?
— Складно сказати, що має статися. Щось залежить або залежало б від хороших російських митців, які маркують себе як опозиційними. Зараз міжнародна ідея бойкоту не зустріла стовідсотковий успіх і це нормально й очікувано. Треба aim big. Щоб стрибнути на метр вгору, треба захотіти дострибнути до місяця.
Ціллю було б добитися, щоб у кожної людини, яка споживає російське мистецтво перед початком перегляду або прослуховування з’являвся дисклеймер «Цей культурний продукт є зброєю винищення великої кількості людей».
Що має статися, щоб у європейських споживачів культури з’явилося таке відчуття? Чи зміниться щось, якщо там почнуть гинути від російської зброї? Важко сказати, бо ми не знаємо рівень їхнього стокгольмського синдрому. Добре було б і не дізнатися. Ніхто не хоче, щоб російські війська просунулися в Європу.
— Є думка, що існує дві позиції, якщо твій фільм потрапив на кінофестиваль з російським: відкликати своє кіно або вступати в дискусію безпосередньо на фестивалі. Яку позицію ти займаєш?
— Є речі, до яких ти не хочеш бути причетним. Треба бути чесним та чистим перед самим собою. Важливо діяти ситуативно і кожного разу оцінювати, який крок буде результативнішим. Зараз треба зберігати нормальне самопочуття, емоційний та моральний баланс, самоповагу. А друге — треба оцінювати ефективність кроку в конкретних обставинах.
— Яку позицію ти обереш в Каннах? Готуєш політичну акцію?
— Наша присутність на фестивалі вже буде позицією, яка виражатиметься в усьому: промовах, спілкуванні з медіа, акціях, зовнішньому вигляді. Насамперед наше висловлювання — це наш фільм, тому хочеться, щоб говорив він. У ньому все ясно, незважаючи на те, що там є теми з хитким підґрунтям.
Хочеться бути суперагресивним, але не варто. На жаль, наші колеги, які більше 70 років не бачили війни, мають зміщений фокус. Не варто також бути і суперпригніченим та займати позицію жертви.
Треба бути виваженими, точними, не шукати евфемізмів, бути безкомпромісними й чітко артикулювати позицію. Хочеться змістити точку фокусу світової спільноти з нещасних російських митців на українських митців, які не можуть створювати мистецтво, а також на українське суспільство й ідентичність, які опинилися під прямою загрозою.
Участь у «Найрозумнішому»
— Ти займаєшся продюсуванням, пишеш сценарії, працюєш над монтажем і навіть знімався у кіно. У твоїй біографії є навіть епізод з участю в «Найрозумнішому».
— Коли я навчався в сьомому класі, до нас у клас прийшла завуч і вказала на відмінників: «Цей і цей ідуть на кастинг “Найрозумнішого”». Нас це вразило, прийшли, але я кастинг не пройшов. Тоді вони знімали пілот телепередачі, а згодом запустили сезон з кастингом на 12 передач. Я побачив його по телевізору і вирішив спробувати ще раз.
Мені було 13 років, я навчався у восьмому класі. Сам подзвонив їм і пройшов кастинг. Там існувала сезонна система з чвертьфіналом, півфіналом і суперфіналом. Хто проходив до півфіналу, залишався у лізі й продовжував грати в наступних сезонах. Це затяглося, і я взяв участь у десяти передачах, кілька разів виходив у фінал і один раз вигравав.
Дуже цікаво згадувати, що Тіна Канделакі була ведучою цього дійства. Якби наші мами знали, що згодом ця жінка стане однією з рушіїв загрози життів їхніх дітей, вони б швиденько впоралися з цим. Моя мама ще у 2014 році написала їй гнівний коментар у Фейсбуці: «Як же так? А ми ж тобі довіряли наших дітей!»
Ідея, мова та делікатність «Бачення метелика»
— Як виникла ідея «Бачення метелика»? В її основі є реальна подія чи це суміш історій про війну?
— Ідея прийшла, коли я монтував «Невидимий батальйон», а саме частину, яку зрежисувала Ірина Цілик. На момент початку роботи з нею я вже знав і уявляв всі поворотні точки фільму, але не знав, як до них підводити. Разом з Ірою ми зшили фільм до купи, вибудували весь безперебійний процес і наповнили фільм життям, хорошими другорядними персонажами, контекстами. Вона також мені допомогла в плані діалогів.
Це той випадок, коли історія сама приходить до тебе, сидить всередині, і ти вже не бачиш іншого виходу, як дати їй життя.
Уже потім я задумався, чому до мене прийшла така історія. Я бачу таких людей, як головна героїня Ліля з таким же досвідом. Я бачу їх моральними орієнтирами як для себе, так і для суспільства. Саме тому цей фільм — пошук орієнтиру для травмованого війною суспільства.
Це збірний образ. Історія фільму не заснована на реальних подіях, але створена під впливом нашої реальності.
— У твоєму фільмі головну героїню зґвалтували в полоні. Ми лише можемо уявити такий жах. Але після визволення Київської області, ми дізналися, що таке відбувалося в надзвичайних масштабах. Як ти відреагував на новини про Бучу, Гостомель тощо?
— Відреагував із жахом і біллю, наскільки це можливо емпатично. Не можна уявити, чим є саме ця травма і акт насилля. Наш фільм зроблено про те, що відбувалося всі вісім років. Можливо це не було розповсюдженим, але полонені, з якими ми спілкувалися, були свідками сексуального насильства. Це очікувано, що повномасштабне вторгнення росії набуде масштабів у всіх своїх жахливих проявах. І в цьому також.
Це архаїчна модель ведення війни: вбити ваші міста, чоловіків, зґвалтувати всіх жінок, а також чоловіків і дітей. Це спрямовано на те, щоб зокрема пригнітити і знищити нашу ідентичність, щоб ми боялися бути українцями. Саме тому ми і зробили цей фільм.
— Спершу твій дебютний фільм називався «Спас», а потім змінив назву на «Бачення метелика». Чому так?
— Багато факторів. По-перше, мені хотілося позбавити фільм релігійних конотацій. Не через негативне ставлення до релігії, бо вони зайві у фільмі. «Спас» був доброю робочою назвою, бо якнайкоротше характеризувала все, що відбувається у фільмі. Але мені більше хотілося виразити, що відбувається з героїнею, і «Бачення метелика» — містка назва, бо вона розкриває думки героїні. Вона бореться за бачення свого життя. Також вона бачить трохи більше внаслідок або всупереч тому, що з нею сталося.
— Були зафіксовані й випадки зґвалтування хлопчиків. Як думаєш, чи готовий український кінематограф та глядач до осмислення такої жахливої теми?
— Особисто я, як митець, до цього не готовий. Щодо інших мені сказати важко. Поки що я не знаю, про що хочу знімати далі. Війна має прямий вплив на мою особистість і те, що я роблю.
Щодо «Баченням метелика», то до мене прийшла ця вигадана історія, коли я почув іншу. Тому коли з’явиться потужна та точна історія, то кінематограф буде готовий. Це справа реальності, але тема дуже моторошна, багатошарова і складна в усіх перспективах.
— Ірина Цілик допомогла тобі в сценарії фільму. Однак ти готовий, що в Каннах його розцінюватимуть лише як male gaze на тему зґвалтування жінки, бо режисер — чоловік?
— Звісно, я до цього готовий. Я не був у схожій ситуації. Але впродовж дослідження теми, люди ділилися зі мною особистими історіями, перспективою, а я намагався зробити це колективним досвідом. Всі автори та авторки погоджувалися на запропоновані мною думки та погляди.
І я готовий нести відповідальність за кожен фрейм цього фільму. Я був свідомий у кожному питанні, яке він порушує.
— В українському кіно часто грають непрофесійні актори. «Бачення метелика» не виняток. Це спроба наблизитися до реальності чи у нас недостатньо кваліфікованих акторів?
— Це індивідуально для кожного актора і для кожної ролі, бо в дечому це брак гнучкості в багатьох акторів, чутливості й залученості в різні контексти. В дечому навпаки, на деякі позиції треба брати лише професійних акторів, які нестимуть відповідальність за психофізичний апарат і як його потім зібрати докупи. В дечому потрібен специфічний досвід або фактура.
У мене знімався офіцер Мирослав Гай і він насамперед працює як професійний актор. Ще була режисерка Наталка Ворожбит — знімати режисерів взагалі найвище задоволення. Це людина, яка сама все запропонує, але з повагою та зберігаючи субординацію.
— А Ворожбит втручалася у знімальний процес не як акторка?
— Усі вносили правки. Це моя лінива режисура, тобто не сказати акторові від А до Я, а показати якийсь наріжний камінь, віхи персонажів і сказати: «Наповнюй сам або сама фактурою і розумінням персонажа свою роль».
— Часта проблема з непрофесійними акторами — неприродна мова. Це закидають і Валентину Васяновичу, і Катерині Горностай. Як ти розв’язував це питання у фільмі? У тебе всі персонажі спілкуються українською?
— У мене каша з мовою. Хтось говорить літературною, а хтось — ні. Суржик проскакує вписаний і задуманий, а десь — ні. Там мішанина, але це нормально.
Наші реалії це точно зображують, зважаючи на те, скільки людей переходять зараз на українську і скільки людей жонглює мовою в побуті. Я ніколи не розумів таких закидів, а з іншого боку органічність не визначається якимись правилами. Це дуже інтуїтивна річ, тому вона не залежить від правил вимови, літературності, натренованості мовного апарату. Вона залежить від залученості і впевненості актора та режисера.
— Інформаційний потік зараз майже повністю складається з новин про війну, але через знімання фільмів на цю тему ти провів і так багато часу в цьому інфополі. Як ти тримаєш себе в ресурсі?
— До початку повномасштабного вторгнення було легше відвернути свою увану. Після постпродакшену «Бачення метелика» я зрозумів, що як би ти не тримав і не усвідомлював дистанцію, якщо кожен день дотичний до матеріалу, ви однаково один на одного впливаєте. Тому я розпочав терапію поки не з препаратами, хоча не думаю, що через це має бути якесь упередження. Трохи йшов у відрив. Якби в роботі не працював з такими надчутливими темами, то може б моє дозвілля було поміркованішим.
— У тебе вже є ідеї для наступних проєктів?
— У ніч перед початком повномасштабного вторгнення я писав заявку для УКФ на фінансування розроблення сценарію свого наступного фільму. Я пообіцяв собі, що наступний фільм після «Бачення метелика» має бути комедією. Вона тісно пов’язана зі світовими та українськими реаліями, тому після війни вона видозміниться. Зараз усе в режимі stand-by і ми знімаємо багато документального матеріалу, який оформиться в кіно тим чи іншим способом. Відповідно задуми є.
Також читайте наше інтерв’ю з Валентином Васяновичем
