Під ім’ям don’t Take Fake об’єднано «сім’ю» проєктів, що виникли на базі команди однойменного бренд-шоу та фестивалю вуличної культури. Тепер це агенція DTF Agency, медіа DTF Magazine, а також власні міжнародні івенти — DTF Conference, літній і зимовий Double Triple Fest.
У лютому 2022 року don’t Take Fake повністю втратили змогу створювати проєкти у звичайному форматі, а потім кинули собі абсолютно новий виклик — відкрити тимчасовий культурний простір у Києві й підтримати пошкоджені внаслідок російської агресії українські артінституції.
За кілька тижнів до відкриття ми поговорили зі співзасновниками don’t Take Fake Дмитром Соболем і Тарасом Євтушенком, головним редактором DTF Magazine Володимиром Волощуком та комунікаційницею don’t Take Fake Юлією Сосновською про «Модуль тимчасовості», а тепер переповімо вам, як готувався найважчий та наймасштабніший» проєкт команди, навіщо Києву новий культурний простір і чому його годилося запустити саме тепер, в умовах війни.
— Як загалом справи в don’t Take Fake?
Дмитро Соболь: Фактично діяльності don’t Take Fake у класичному форматі немає з 2019 року. Тоді ми востаннє провели наш флагманський проєкт — фестиваль don’t Take Fake, а далі почалася пандемія коронавірусу, за нею — повномасштабна війна.
Нові реалії сприяли тому, що ми почали шукати нових форматів, ідей і заходити на нові території, де раніше мали менше досвіду. Наприклад, ми — не лижники, не сноубордисти й не будівельники — змогли у 2019–2021 роках зорганізувати в Києві один з найбільших міських зимових екшен-фестивалів — Double Triple Snow Fest, а 2021-го — один з топових світових контестів для скейтбордистів та BMX-райдерів — Double Triple Summer Fest. Від часу першого карантину почали робити більше складних медіапроєктів, залучивши до цього всю команду DTF Agency.
2022 року ми мали закріпити результат, а ще планували провести десятий don’t Take Fake і відсвяткувати п’ятиріччя DTF Magazine серією івентів. Утім, всі плани з лютого скасовано. На цьому тлі ми придумали абсолютно нову історію для себе — культурний простір з виставкою сучасного мистецтва «Модуль тимчасовості» (МОТ).
— Чи вважаєте ви МОТ викликом для своєї команди?
Тарас Євтушенко: Наша історія, особливо період ковіду, засвідчила, що труднощі нас тільки стимулюють. Але тепер зовсім інша ситуація, бо повномасштабна війна — це не просто труднощі. Ми розуміємо, що не можемо створювати проєкти, які створювали раніше.
МОТ може докорінно змінити частину нашої діяльності, зокрема нас як команду, як агенцію і, ймовірно, наші подальші плани.
А ще цим проєктом ми певною мірою, здійснюємо нашу давню мрію — відкрити власний простір.
— Чому вам узагалі захотілося зробити такий проєкт? Чому ви вирішили відкрити саме культурний простір, а не запустити резиденцію, стипендії чи гранти для митців?
Тарас Євтушенко: Стипендія чи грант — це ситуація, коли вкладаєш гроші й далі можеш тільки спостерігати за реалізацією проєкту. А ми хочемо бути залученими до цього розвитку й відповідати за результат, а не тільки виділяти кошти.
Дмитро Соболь: Ми також розуміли, що треба вийти за рамки, придумати й зреалізувати те, чого від нас не сподівалися.
З початком повномасштабної війни, в Європі та світі відбулося дуже багато виставок за участю українців — і в стінах ключових міжнародних галерей і музеїв, і на інших платформах, зокрема на Венеційському бієнале.
Але ми хотіли створити щось масштабне й вагоме всередині країни — натхненне й об’єднавче для людей, що залишаються і працюють тут, в Україні. Для представників різних сфер, серед яких архітектура, бренди, медіа, кіно, освіта. Нам було важливо знайти формат, що поставав би в Україні, а лунав на весь світ.
Ідеальний варіант, на який ми рівнялись і який змотивував нас, підштовхнувши до дій після 24 лютого, — це проєкт французького художника JR у Львові.
14 березня команда JR приїхала до Львова для створення нового проєкту, що став однією з обкладинок журналу TIME. Він мав на меті привернути увагу до проблем вимушених переселенців, що покинули Україну через повномасштабне вторгнення Росії.
Робота художника — це полотно з фотографією української дівчинки Валерії з Кривого Рогу, яка разом з мамою вимушено тікала до Варшави. Портрет зняли на кордоні України з Польщею, а саме полотно розгорнули на проспекті Свободи біля Оперного театру у Львові.
Згодом JR показав проєкт у Парижі, Берліні, Дюссельдорфі, Венеції, Мюнхені та Ватикані. А на кошти з продажу NFT-зображення його команда протягом кількох місяців купувала та передавала гуманітарну допомогу на деокуповані території і в прифронтові містечка.
В один момент ми згадали про конструкцію, яку розробив Слава Балбек ще далекого 2012 року. Починаючи з 2016-го, ми пропонували її кільком клієнтам нашої агенції, адже дійсно вважали, що її концепція крута. І вийшло так, що конструкція дочекалася нас самих — ми купили її 2022 року. Тож MOT виник на основі багатьох аспектів, які переплелися між собою. І пазл нарешті склався: ми зрозуміли, чого хочемо і як це зреалізувати.
— У когось може виникнути запитання: чи доречний проєкт такого масштабу тепер? Чому для вас було важливо зробити MOT саме під час повномасштабної війни, а не після перемоги?
Дмитро Соболь: Цей проєкт не матиме сенсу після перемоги — у тому форматі, в якому він створюється тепер. Стало зрозуміло, що завдяки нашим можливостям, знайомствам і партнерам ми здатні зібрати на відновлення культурних інституцій ще більше грошей, ніж могли б віддати з власних заощаджень. Тож ми мали вибір — чи просто дістати гроші з кишені та зробити пожертву, чи створити культурний проєкт, який приверне увагу до України не лише в контексті руйнувань, який, можливо, когось надихне й підтримає, а принаймні сотні людей дасть роботу. Нам ближчий був другий варіант.
У «Модуля тимчасовості» багато різних функцій, зокрема він порушує дуже важливу тему — тему культури. Не тільки української, а й культури загалом. Культури під час війни.
— Чи розглядали ви варіант створити виставку лише з українськими митцями, без залучення міжнародних художників?
Тарас Євтушенко: Тоді ми створили б локальний проєкт, для своїх. І це зовсім не та історія, яку ми задумали. А тепер ми фактично розказуємо світові про те, що відбувається в Україні: по-перше, ще раз нагадуємо про себе як країну, а по-друге, намагаємося охопити ту частину міжнародної аудиторії, яка не в курсі політичних процесів, тобто аполітичну й пацифістську. Ми плануємо розворушити великий пласт тих, кому доти було байдуже, хто втомився від новин про Україну в контексті війни, хоч би як дивно це звучало для нас із вами.
Юля Сосновська: Якби ми робили проєкт в Україні тільки з українськими митцями, у цьому не було б нічого унікального, крім самого простору. Експозиції за участю локальних художників тепер відбуваються в Києві та інших містах регулярно, і це круто.
У нас же залучено 28 митців з 10 країн світу, зокрема 22 іноземці, — це люди, які до участі у проєкті могли турбуватися за Україну, а могли не сильно думати про ситуацію. Але вони створили роботу спеціально під виставку, перевидали свою роботу, подумали над темою тимчасовості, яку ми їм надали, і про нинішній стан. Як мінімум, 28 митців вже подумали про цю невизначеність і крихкість часу, а 28 митців — це ще і їхнє оточення, люди, з якими вони працюють і діляться своїми думками. Вони комунікують з нашою командою, людьми, які живуть, працюють та створюють цей проєкт в Україні, тому тепер трошки краще орієнтуються в умовах, в яких це відбувається.
Та ж кураторська команда, з якою ми спілкуємось щодня і яким пояснюємо певні речі, що видаються для них дивними і незвичними. Через наше спілкування вони вже більше залучені в український контекст. І колись, спілкуючись з друзями за кавою, вони згадають, що у них в Україні наразі є такий проєкт, люди створюють його в умовах повномасштабної війни і в чому це проявляється в повсякденному житті кожного з нас.
Це не просто ідея на кшталт «залучімо іноземних митців, бо вони класні!». Насамперед, залучивши іноземців, ми можемо розповісти про Україну ширшому колу людей.
Володимир Волощук: Тут також важливо додати, що залучені художники — це різні стилі, різні підходи… Хтось із них виставляється тільки в галереях, а хтось є голосом вулиць. Хтось працює з полотнами, а хтось — з кіно чи електронною музикою. У кожного своя аудиторія та ком’юніті, яким вони розповідатимуть про участь в українському проєкті. Частина з них збирається відвідати Україну, поки працюватиме «Модуль тимчасовості». І це теж важливо.
— Тема культурного простору — тимчасовість — досить складна для розуміння. Чому вона звучить саме так?
Юля Сосновська: Ми, навпаки, вибрали це слово як щось зрозуміле, на наш погляд. Ми усвідомлювали, що коли попросимо художників переосмислити війну в Україні, то люди, які ніколи тут не були й не бачили цієї війни, не зможуть того зробити. І це було б некоректно з нашого боку.
Натомість поняття «тимчасовості» зрозуміле незалежно від того, чи живеш ти в контексті війни, а чи ти просто художник, який замислюється над темою людського життя. Тимчасовість — це і про обмежений період, і про щось невизначене, про певний перехід. Тимчасовість — це межовий стан, момент, якийсь відрізок часу, розбалансований, на грані. Це можна показати по-різному.
Володимир Волощук: Ми з самого початку вирішили, що MOT не показуватиме відвідувачам війну в лоб. Перший етап проєкту, сама виставка, розраховані на тих, хто тепер живе в Україні. Війна — це те, з чим ми стикаємося щодня. Покликати людей у простір і ще раз показати їм, наприклад, серію фотографій зруйнованих будинків — це те, від чого ми хотіли відійти. Живучи в Україні, не можна уникнути цього контексту, як би хто не ховався.
Тему тимчасовості можна розглядати в різних аспектах. Це може бути й позитивним явищем: тимчасовість дає нам розуміння того, що війна рано чи пізно закінчиться, і усвідомлення цього спонукає нас боротися. Війна показала, що будь-які процеси в світі були тимчасовими й це стосується всіх, а не лише України.
— Що для команди стало найважчим у роботі над проєктом?
Тарас Євтушенко: Найважчим і водночас найпростішим було рішення взагалі робити цей проєкт. Улітку в нас з’явилась ідея, потім ми згадали про конструкцію, дізнались її вартість. На ту пору, коли ми зустрілися зі Славою Балбеком у Києві, наша команда вже чітко розуміла, що ми будемо робити MOT, а Славине рішення нас підтримати остаточно схилило нас до проєкту. Тож це був і найтяжчий момент, бо ми усвідомлювали, що попереду нас чекає невідомість, і найлегший, бо можливі труднощі тільки надихають нас на створення чогось класного.
Було ще кілька часових маркерів, коли ми могли б вирішити, чи йти нам далі, а чи все ж слід зупинитися. Та потім усі маркери зникли, бо дороги назад не було. Ми вже залучили таку велику кількість людей, що просто не мали права відступати. Так сталось і з іншими нашими проєктами. Ми не робимо, як нормальні люди, що спочатку шукають фінансування та партнерів, а беремося до роботи з думкою «згодом вирішимо».
Дмитро Соболь: Ми про цей проєкт розповіли багатьом з артком’юніті й декому зі сфери культури України, хто міг би допомогти поліпшити цей проєкт. Було важко прийняти, що знайшлись і ті, хто, навпаки, прагнув, щоб наш проєкт не здійснився. Наче ти заліз на чиюсь приватну територію і тобі тут не раді.
Спочатку я просто скаженів через це. Розумієш, замість указати на помилки, спрямувати тебе чи об’єднати зусилля, люди говорили, що в тебе нічого не вийде. Це було для мене викликом, але з часом я навчився на таке не реагувати.
Володимир Волощук: Метою більшості наших зустрічей з представниками сфери культури було знайомство та пропозиції співпраці. Ці зустрічі закінчувалися тим, що співрозмовники, навіть не дослухавши або — ще гірше — не ознайомившись із нашою концепцією, відразу казали нам, ніби ми робимо все неправильно. Тобто ми не бачили бажання й готовості створювати щось разом. Натомість відчували на собі опір, наче ми в когось забираємо щось чи хочемо конкурувати.
Це суперечить нашим поглядам, бо ми за відкритість. У МОТ ми прагнемо залучити якнайбільше людей, сильних культурних інституцій та ініціатив, формуючи таким чином спільний масштабний проєкт. Але найчастіше люди критикували наш проєкт, узагалі не знаючи його суті. Вони починали розуміти цінність проєкту, тільки коли були справді готові нас слухати.
Мета MOT — ще раз поговорити про Україну з позиції культури і показати, що культура може заробляти гроші на себе. Тому таке ставлення нас дуже дивувало.
Юля Сосновська: Був також комунікаційний виклик — вийти далеко за межі ком’юніті don’t Take Fake. Ми для себе постановили, що створюємо цей проєкт для широкої аудиторії. Є категорія людей, які, ймовірно, ніколи б не пішли в галерею цілеспрямовано або ж ніколи не думали, що сучасне мистецтво може бути цікавим і дотичним до них.
Ми прагнемо, щоб простір — завдяки своєму розташуванню та наповненню — був максимально цікавий і зрозумілий людям, які не стежать за мистецтвом постійно. Щоб він став своєрідною «точкою входу» в свідоме знайомство з артом.
І тому треба було знайти правильну мову, щоб привернути увагу і шанувальників мистецтва, здатних, лише глянувши на афішу з іменами, зрозуміти, що це потужний проєкт, і аудиторію, яка просто побачить дивну конструкцію на Контрактовій площі та зацікавиться нею.
— Навіщо мистецькому проєктові співпраця з брендами? За яким принципом ви обирали їх?
Тарас Євтушенко: Для мене це відображення моделі роботи don’t Take Fake. Навіть у нашому флагманському проєкті, бренд-шоу don’t Take Fake, є і культура, і бренди, і бізнес, і спорт. І це все — велика колаборація.
У MOT ми сфокусувалися більшою мірою на мистецтві, але фактично створення цього проєкту базується на тому самому принципі: ми об’єднуємо все близьке нам.
Володимир Волощук: Усі бренди, вибрані для колаборацій, працюють в Україні. Усі речі для МОТ вони створили в умовах відключень світла, у різних регіонах нашої країни.
Ми розглядали їх не просто як товари. Для нас вони теж частина мистецтва, частина культури. Кожен з брендів має своє ком’юніті, свою філософію. Це все перегукується з нашими цінностями. І це знову-таки про згуртування навколо спільного проєкту багатьох однодумців.
Наш гіфтстор — не так про самі речі, як про концепцію.
Хтось створює прикраси з тимчасовим напиленням, хтось працює з довговічними матеріалами чи розглядає тему природи та екології. Це все продовження загального концепту MOT, де в центрі стоять час і турбулентність часів.
Дмитро Соболь: Особисто для мене сувенірна крамниця — одне з найголовніших місць у будь-якому музеї. Байдуже, чи то Лувр, чи природознавчий музей. Я вважаю, що це ніби візитка кожного такого простору, тому там має бути наповнення, яке подобається відвідувачам.
Ми хотіли, щоб для MOT бренди переосмислили підхід, за яким вони працюють. Деякі з брендів представляють свої класичні силуети, але з новою подачею, — вони спеціально їх видозмінюють, завдяки чому речі набувають нових сенсів.
Юля Сосновська: І ще для нас було важливо відібрати саме ті бренди, які лишились і досі працюють в Україні, щоб підтримати їх. Ми не гналися за масовістю — важливо було зберегти момент зі спільними цінностями та спільною історією.
— Що MOT як проєкт може дати українській культурі в майбутньому?
Дмитро Соболь: Мені здається, що це справить більший вплив не так на українську культуру, як на звичайних українців. Вони неодмінно скажуть собі: «Якщо люди змогли створити такий проєкт, я теж багато чого зможу». Цей проєкт може дати поштовх. І, звичайно, я сподіваюся, що люди почнуть розуміти важливість культури під час війни. Ми маємо розвивати її, рухатися вперед.
Юля Сосновська: Якщо подивитися на наше повсякденне життя в межах Києва, нині мало куди можна піти: у кіно, на каву, в деякі галереї, де час від часу змінюються експозиції. Це круто, що таке взагалі доступно, але якихось великих івентів зі зрозумілих причин дуже мало.
Створюючи цей проєкт, ми на три місяці даємо місце, де постійно можна відкривати щось нове, бо, крім основної виставки, в MOT відбуватимуться кінопокази, лекції та музичні перформанси.
До того ж ми розуміємо, що про проєкт писатимуть західні медіа. І це важливо, що українські митці в їхніх матеріалах стоятимуть на одному рівні з іноземними — не просто через те, що вони з України, а тому, що вони професіонали.
Тарас Євтушенко: Особисто для мене не стоїть мета на когось вплинути чи глобально змінити щось в українській культурі. Ми просто робимо те, що вміємо, те, що нам подобається і те, що є для нас важливим в цей час.
Володимир Волощук: MOT показує, що країна, яку тепер намагається знищити Росія, попри все живе й розвивається далі. Ми ж не єдині щось створюємо. Ми надихаємося тими, хто не зупиняється, і, може, нам так само вдасться надихнути когось нашим витвором. Це теж своєрідна відповідь на агресію і бажання сусідньої країни занурити нас у темряву та безвихідь.
MOT — це, напевно, найважчий наш проєкт, наймасштабніший у контексті співпраці з міжнародними діячами. Він, як на мене, дає зрозуміти, що Україна — це не лише про війну та зруйновану країну, що ми не чекаємо перемоги для можливості відбудовувати й підтримувати одне одного далі. Це про те, що ми — частина цивілізованого світу, що ми не ходимо з простягнутою рукою, а можемо самі створювати великі проєкти, показуючи світові приклад.
— Ви планували досягти якихось конкретних результатів? За яких умов ви вважатимете, що проєкт був успішний?
Дмитро Соболь: Коли ми зможемо відновити хоч одну з артінституцій України, бо ми фактично заради цього й зібралися.
Володимир Волощук: Коли ми побачимо, що цей проєкт дав змогу відновити щось, і не просто відновити, а зробити ще кращим, — це буде яскравою ознакою того, що все вдалося.
