Максим Кільдеров в арт-середовищі з 2019 року, й тоді він називав свій стиль «каліграпримітив». Але тепер вважає, що цей напрям його обмежує та шукає інші площини. У 2021 році він співпрацював з GogolFest, розмалював сім вагонів поїзду, скульптуру-голову Гоголя, що стоїть на вокзалі в Києві, а також різні локації фестивалю у Дніпрі та Херсоні.
Також він розписує каліграфією одяг: такі мистецькі акції проходили на Київській бієнале й виставках у Херсоні, а гурт Go-A вийшов на один з концертів у костюмах із розписом Максима.
Він об’їздив десяток українських міст зі своїми проєктами, але останні два місяця мешкає в Новій Каховці, яка з 24 лютого окупована росією. Від початку війни Максим більше волонтер, ніж художник: як засновник організації Humanity Кільдеров активно висвітлює те, що відбувається через свій Інстаграм.
DTF Magazine зателефонував художнику в Нову Каховку, щоб дізнатися про життя в окупованому місті, а також про співпрацю зі священиками, розписи ворожого БМП та підготовку до виставки в київській галереї «Лавра», точніше про надію, що вона, зрештою, відбудеться
ПРО ЖИТТЯ В ОКУПОВАНОМУ МІСТІ
— Коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, ти розумів, що окупують і Херсон, і разом з ним і Нову Каховку?
— Я не дуже розумів, навіть з огляду на те, що не спав у ніч вторгнення. Я не знав, як далі розгортатимуться події, пішов у сейф плейс і там мені вдалося поспати дві години. Засинав ще в Україні, а прокинувся в місті з російськими прапорами. Я не дуже шарю у військовій тематиці, тому щось прогнозувати щодо цього не можу, а тоді — й поготів не міг.
— Як би ти описав реальність, у якій знаходиться місто?
— Я б антиутопією це не назвав, але ти йдеш містом і стоїть мужик, біля нього машина, кілька пачок цигарок, а поруч напис «Є ще тютюн на вагу», та якісь закати стоять. Далі ти йдеш, теж стоять машини з консервами, майонезами, поруч із величезним супермаркетом, у який пускають по дві особи, й охоронець цей пропуск вручну модерує.
Ти розумієш, що кав’ярня відкрилася, можна там кави попити, починаєш радіти дрібницям, бо на якийсь час життя в місті паралізувалося, й зараз ми знаємо, де можна купити одне, а завтра в інше місце підвезуть інше — й це жорстко.
— Чи ти відчуваєш, що місто у розпачі?
— Не думаю, що місто в дикому розпачі, я думаю, що зараз у розпачі ті люди, які доживають тут своє життя, залишився величезний відсоток людей похилого віку.
Найскладніше тим, хто не може нормально пересуватися, вистоювати черги, їм ми якраз і допомагаємо. Я також думаю, що впливає інформаційне перенавантаження на всіх, голова супер заплутана, а до того ж ще й гуманітарна катастрофа.
— У Бердянську та Херсоні люди виходили на мітинги, але з кожним днем їх стає дедалі менше, тому що окупанти почали розганяти людей. У Новій Каховці люди теж протестували. Які зараз настрої в місті та як вони змінилися від початку війни?
— Зараз це зменшилося. Не знаю, з чим це пов’язано. Але перший мітинг був дуже надихаючим, а далі люди виходять окремими групами, але не так, як вперше. Я думаю, головне, що ми показали наші настрої, побачили людей, і дізналися, хто є хто насправді, хто не такий вже й патріот, хоча раніше бив себе у груди кулаком, але, зрештою, навіть не прийшов на мітинг, а хто виявився не такою вже й сепарньою.
— Ти очікував, що жителі Херсонської області будуть чинити такий спротив російським військам: виходитимуть на мітинги, зупинятимуть військову техніку голіруч?
— Ні, я взагалі не очікував, я думав, що втіляться путінські наративи щодо того, що ми будемо зустрічати з хлібом-сіллю. Хоча були жінки, які, судячи з камер, махали руками неподалік ГЕСа колонам, що проїжджали.
— Як багато людей із твого оточення поїхало? І за твоїми оцінками, чи багато людей загалом виїхало з Нової Каховки?
— Не думаю, що дуже багато. Мені чомусь здається, що коли почалася паніка щодо вторгнення, але росія ще не наступала, виїхало п’ять-сім тисяч. У нас, по суті, залишилися пенсіонери, та трохи молоді. З мого оточення, з моїх близьких друзів ніхто не поїхав через події.
— Але люди, мабуть, масово виїжджали і без війни?
— Міграція з нашого міста — поширене явище, тому що місто неперспективне. Молодь таки розуміє, що вони можуть працювати на самих себе й досягти гарного успіху зі своїми талантами за межами Нової Каховки, але якщо вони будуть тут, то їм треба буде життя покласти, щоб домогтися змін.
У мене є друг Стефан, який зараз у Польщі та з яким ми заснували волонтерську організацію Humanity, й він так само поїхав до Польщі навчатися у сфері урбаністики. Він набирається досвіду більш розвинених країн та міст у Європі, переносить цей досвід сюди й регулярно виступає з пропозиціями, робив перший форум урбаністики у Новій Каховці.
Коли все закінчиться й настане велика реставрація, я думаю, що нашим талантам треба залізно приїжджати до міста та хоча б рік відбудовувати все це.
ПРО ВОЛОНТЕРСТВО
— З чого розпочалася робота вашої організації Humanity. Хто до неї входить?
— Спочатку у нас було більше народу, приблизно 50 людей, багато людей хотіли брати участь і подавали заявку. Але через низку подій у нас почали заводитися щури різних рівнів та планів, які зливали інформацію.
Зрештою, ми звузили коло і зліпили кістяк із десяти людей, які щільно працюють, але нам більше не треба. Тим паче, коли люди один одному довіряють, то легше взаємодіяти.
— Чому ти вирішив за це взятися, не маючи досвіду?
— Я почав висвітлювати свої події через інсту, а мій товариш Стефан через свій твіттер. Потім у перший або другий день, точно не пам’ятаю — це все сприймається, як один довгий день, ми зрозуміли, що у нас йде хороший трафік. Ми зрозуміли, що можемо допомагати місту та стали збирати кошти для Нової Каховки.
Перші дні були дуже складними емоційно, постійно працювали «Гради», були обстріли. Сусідні села, Козацьке та Веселе, які перебувають буквально через річку від Каховського ГЕСу, були сильно зруйновані. Через це люди майже не ходили містом, всі дуже переживали. І ми зрозуміли, що можемо спробувати хоча б доставляти людям ліки.
— Ви співпрацюєте зі священиками. Як вони з’явилися у цій історії?
— Я пішов у Андріївський храм, подумав, що в батюшок росіяни точно не стрілятимуть, не стануть вони себе так дискредитувати. Я з батюшками поспілкувався, їм ця ідея сподобалася, і ми почали доставляти ліки та робити закупівлю на їхній машині.
На третій день роботи ми змогли доставити жінку до сусіднього міста на гемодіаліз. Якби вона цього не зробила протягом п’яти днів, то не вижила б.
Це був перший великий виклик, і ми впоралися з ним. Тоді ми зрозуміли, що можемо брати ще більш амбітні завдання. Тепер із батюшками працюємо, коли є завдання, особливо щодо переміщення між сусідніми містечками. Робимо з ними такі колаборації.
— Незважаючи на все це, піднялася хвиля хейту з приводу вашої діяльності. Через що?
— У нас у перші дні було все неорганізовано, були персонажі, які залітали в аптеку, казали, що вони волонтери, йшли поза чергою та збирали ліки за довгими списками. Логічно, що люди могли недоотримати свої ліки.
У результаті ми відмовилися від ліків, вирішили доставляти їх тільки дітям, і займатися гуманітарними пайками для маломобільних людей, які їх потребують. І навіть коли ми вже не займалися доставкою медикаментів, однаково в інстаграмі були люди, які розповідали у себе у сторіс, ніби ми віддаємо медикаменти лише своїм та «граємо в богів». Але ці люди не вміють критично аналізувати ситуацію.
ПРО МИСТЕЦТВО ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ
— Окрім волонтерства, ти продовжуєш займатися мистецтвом. Наприклад, розмалював танк. Це була спонтанна історія, чи ти цілеспрямовано його шукав?
— Коли я дізнався, що є покинутий БМП, це машина для перевезення піхоти, я зрозумів, що хочу його розмалювати. Я хочу знаходити нові площини, плюс до цього, з полотнами зараз реально лихо, магазини не працюють. Тому найпрекрасніше полотно — це ворожий БМП.
Ми до нього під’їхали, я за 15 хвилин розбомбив і написав Art object as it is, «Арт-об’єкт як він є». А загалом, частину БМП уже на метал розібрали, був ще чувачок, який розбирав механізми, буде якось пристосовувати.
— Тобто листівку із цим зображенням можна придбати у діджитал-форматі та NFT?
— Так, зробив з неї роботу в NFT, і 75% виручених коштів передам Humanity, щоб допомагати людям.
— Іноді ти йдеш в інші художні практики, припустимо, робиш «торт» із недопалків на полотні.
— Мені просто нудно постійно робити те саме і в одній площині. Я за освітою — кухар-кондитер, незважаючи на те, що ненавиджу куховарити та кондитерити. Я зрозумів, що буде прикольно, якщо зроблю серію на полотнах з посиланнями до пирогів і тортів, використовуючи різні інструменти. Тут немає якогось глибокого сенсу чи ще якоїсь історії, сам кайф у процесі.
— Ти кажеш, що немає сенсу, але якщо вдуматися, то «Мурашник» — це ж радянський торт, а ти його зробив зі сміття, з недопалків.
— Радянський торт? От дідько Ну, ми все-таки всі ошмаття радянського союзу.
— Повернемося до діджитал-мистецтва, розкажи про проєкт із Bank of Memories?
— Це наш український проєкт, який дає змогу оцифрувати свої спогади, і передати собі в майбутнє відосик чи запис. У ньому можна зробити генеалогічне дерево, яке зберігатиме розумне сховище даних, можна в майбутнє собі крипту передати або навіть не собі, а у спадок дитині. Хлопці тільки починають, але вже багато роботи зроблено, все повністю з їхньої ініціативи.
Я робив футболки з доповненою реальністю, через застосунок бачиш вшитий відос. Цей інструментарій будуть активно використовувати на виставці в київській галереї «Лавра», хочу зробити «портали» в інші міста. Я їх частково зробив, але війна — падло. Я перенесу свої роботи з різних міст України на полотно, й через доповнену реальність можна буде побачити відео про те місто, де я був та роботи, які я там робив.
— Зараз ти продовжуєш готуватися до виставки у Києві?
— Я почав писати більш галерейного формату масштабні полотна, доки маю локацію. Зараз пишу 5 на 2 метри, для мене рекордне полотно, я зрозумів що сам для себе хочу перенести більшу частину того, що я переживаю зараз тут і що переживає Нова Каховка, і якось увічнити, хочу розповісти історію Нової Каховки крізь призму свого наскельного малюнка .
— А спочатку яка була ідея виставки?
— Я періодично експериментую з мініатюрками, беру, припустимо, полотно 50 на 100, розкреслюю лінійкою квадрати 10 на 10 сантиметрів, потім створюю композицію з рамок з кожним із цих квадратиків від руки. Виходять такі мініатюрки, як стікери, а потім усередині промальовую та інтуїтивно вирівнюю кольорову композицію. Але я хотів би зробити це у форматі 5 на 2 метри, була б тисяча таких квадратиків. Але зараз я розумію, що не знаю, що буде далі, поки я перебуваю тут і зараз, у мене є це полотно, ця локація і я хочу, щоб щось залишилося від цього часу.
— Яким ти бачиш найближче майбутнє міста?
— Я думаю, що насамперед те єднання, яке сталося на мітингу і те, що люди стали одним цілим, як і в принципі відбувається у всій Україні, обов’язково спричинить те, що люди не будуть просто аморфно жити. Вони дійсно об’єднуватимуться далі для того, щоб розвивати місто.
Думаю, далі потрібно робити свою роботу краще, і відреставрувати ті самі «вишиванки», якими наше місто відоме, намалювати мурали, запросити купу талановитих митців, відремонтувати Новокаховську картинну галерею.
Якщо у нас залишаться на рахунках кошти з гуманітарної підтримки, спрямувати їх на реконструкцію та відновлення міста. В одній із перших черг — якраз кам’яні вишиванки, ми щільно зарядимо двіжухи волонтерські, щоб їх відновлювати, продовжимо далі працювати. Але до них треба залучати хороше фінансування, щоб люди утеплювали будинки зсередини, а не зверху по вишиванкам, бо такі прецеденти вже були.
Читайте також:
