На одній з обкладинок журналу TIME — фото українки, яке тримають десятки людей у центрі Львова. Це новий проєкт JR, французького художника, фотографа та режисера, який висвітлює тему біженців та розповідає історії звичайних людей у «гарячих точках». 14 березня він особисто приїхав в Україну, щоб реалізувати свою ідею. DTF Magazine поспілкувався з художником та розповідає, як цей проєкт реалізували
На одній з двох обкладинок журналу TIME зображена п’ятирічна українка Валерія, фото якої тримають близько 100 людей на проспекті Свободи у Львові. Разом з матір’ю вона була вимушена тікати з України у перші дні повномасштабного вторгнення росії. Цю роботу JR представлять і у вигляді NFT, а виручені з продажів кошти, його команда направить на потреби вимушених переселенців з України.
Хоча JR приїхав у Львів таємно і без жодних публічних анонсів, до його приїзду вже були готові. Ініціатива проєкту належить музиканту Юрію Хусточці та художнику Володимиру Манжосу, які написали JR пропозицію, не знаючи, що роблять її одночасно.
Музикант та колишній гітарист Океану Ельзи звертався до французьких діячів з проханням висловитись на тему війни для свого проєкту. Він не знав JR особисто, тому написав менеджеру JR Марку: «Він мені відповів, що вони радше б зробили щось самі. Я запитав, чи можу бути їм корисним, і так все почалось».
Володимир Манжос теж хотів, щоб JR висловився на тему війни: «Я написав йому і запитав чи бачив він, що відбувається в Україні, що думає з цього приводу і, чи збирається він висловлювати свою позицію, бо для нас це зараз дуже важливо».
Проєкт мав мету привернути увагу на найвищому культурному рівні, допомогти українському народу як іміджево, так і матеріально.
«JR — один з найвпливовіших художників у світі, — додає Володимир Манжос. — Його позиція висловлена публічно — це потужний рупор, що може достукатись до багатьох байдужих людей».
Одна з ключових тем JR — проблема біженців, а серед найвідоміших робіт — інсталяція 2017-го року на кордоні США та Мексики: маленький хлопчик з цікавістю заглядає за паркан, спостерігаючи за територією США. А через місяць, художник встановив фото очей нелегального мігранта — одна частина роботи була на одній стороні кордону, а інші — на другій.
Для проєкту в Україні, Юрій Хусточка запропонував JR фотографа Артема Юрченка, який з перших днів війни перебував на кордоні з Польщею.
«Я погодився і вже через п’ять хвилин розмовляв телефоном з JR, — розповідає Юрченко. — Він пояснив мені ідею — спробувати сфотографувати дівчинку, яка грається, танцює, стрибає, усміхається. Мені це дуже сподобалося. Я відразу дав зрозуміти, що не хочу робити дітей та біженців нещасними. Навпаки, хотілося показати жагу до перемоги, позитивну енергію — те, що у нас справді присутнє. Ми на цьому зійшлися і третього березня я вже фотографував».
Героїнею фото стала п’ятирічна Валерія з Кривого Рогу, яка разом з матір’ю вимушено тікала з України до Варшави, хоча її тато та брат залишилися в Україні. Юрченко сфотографував дівчинку у черзі до медиків на кордоні з Польщею. І саме її зображення на полотні розміром 45х21 метрів, тримають близько 100 осіб на проспекті Свободи біля Оперного театру.
У Львові JR особисто керував процесом зйомки, шукав потрібний ракурс для дрону, яким робили фото, і встигав знайти час на спілкування з учасниками проєкту. Окрім того, JR зняв на телефон кожного, хто тримав принт в руках, та опублікував в Інстаграм-сторіз.
Разом з фото JR також публікував і свої спостереження з кордону та Львова. Вже після того, як проєкт відзняли, він подзвонив Валерії по FaceTime:
«Навіть з неба було видно твою усмішку, настільки великою була фотографія. Ти нагадаєш всім людям, які літають над Україною, що є такі, як ти, і нам потрібно вас захищати».
Співзасновник don’t Take Fake (DTF Agency) Дмитро Соболь, який супроводжував JR в Україні каже, що, на його думку, найбільше художника цікавили люди, яких він зустрічав. Чи то волонтери, що тримали полотно, вуличні музиканти чи просто людина на інвалідному візку з прапором України, що їхала містом. Інший важливий момент — бажання художника реалізувати проєкт саме в Україні (а не, наприклад, у Польщі), залучивши до нього місцевих мешканців.
«JR і його команда хотіли, щоб місто і будівлі прикрашали фото. Щоб була певна ідентифікація, що це саме Львів, а не будь-яке місто у Європі, — згадує Соболь. — Робота має вражати — тоді вона матиме успіх і зможе впливати на людей».
За день до акції JR міг і не приїхати до Львова, адже трапилися дві події, які могли поставити крапку у проєкті або відтермінувати його. В Ірпені загинув журналіст TIME Рено Брент Ентоні, а 13 березня внаслідок обстрілів росією загинуло 35 людей на Яворівському полігоні, що знаходиться за 30 кілометрів від Львова та 25 кілометрів від кордону. Втім, це не злякало команду французького художника і вони здійснили заплановане.
Вже на шляху зі Львова до кордону з Польщею, DTF Magazine вдалося запитати у JR, чому його цікавить тема біженців, як контекст впливає на інсталяцію, чому герої його проєктів зазвичай усміхнені та що він думає про пропаганду.
— Зараз ви у Львові й тут робите свій новий проєкт, продовжуючи розвивати тему, присвячену біженцям. Що змушує вас щоразу повертатися до цієї теми?
— Це тема, яка буде постійною в моєму житті. Питання пересування населення, біженців — частина історії людства і, зокрема, історії моїх батьків [матір JR родом з Тунісу, переїхала до Парижа — Прим. DTF Magazine]. Хто знає, одного дня це може стати й моєю історією.
Це мій спосіб стати ближче до людей, коли я подорожую. Так я усвідомлюю, що вони пройшли або переживають ту ж боротьбу, що й моя сім’я чи люди, яких я зустрів в іншому місці світу. Питання їхньої ідентичності — це дуже глибоке питання, яке я продовжую досліджувати як художник.
— Пам’ятаєте момент, коли ви сказали собі: «Я повинен зробити проєкт про біженців з України»? Що спонукало вас до цього?
— Війна вибухнула два тижні тому (запис інтерв’ю відбувався 14 березня. — Прим. DTF Magazine). Звісно, ідея виникла не одразу, але одразу я намагався побачити, що можу зробити для України. Різні люди, в тому числі художники писали мені в Інстаграмі. Я переписувався з одним із художників і 8-10 днів тому зрозумів, що нам потрібно їхати й щось робити. Без жодної уяви, як це зробити.
З кожним проєктом ти насправді не знаєш, як і що робити. Але якщо ви ініціюєте розмову, приходять ідеї й люди починають допомагати — у Львові у нас були десятки таких. Вони приділили свій час, щоб зробити те, про що 10 днів тому я навіть гадки не мав.
— Чому ви використали зображення дівчинки, а не когось іншого? Як саме знайшли її й чим це фото вас зачепило?
— У телесюжетах я бачив, що діти застрягли всередині конфлікту, це зачепило найбільше. У людей є сім’ї, вони живуть нормальним життям. І тут найбільш брутальним способом розбивають їхні мрії. Я хотів донести це питання в очах маленької дівчинки.
Я зв’язався з фотографом, який був на кордоні, і він зробив фото кількох дітей у таборі в Польщі. Це була просто маленька дівчинка, яка насправді бігала та гралася, і він випадково зробив цю фотографію, яку ми врешті-решт обрали. Родина цієї дівчинки тепер в безпеці у Варшаві.
— Наскільки важливим є сумний або позитивний образ і чому всі ваші герої не в стані смутку і відчаю, а скоріше з посмішкою та зацікавленістю?
— Образ, який створили українці, — це образ сили та позитивного настрою перед страшною атакою путінської армії.
Українці тримаються з найбільшою надією, яку я коли-небудь бачив, і ця надія заразна. Мій проєкт потребував допомоги саме у цьому сенсі.
Насправді ця маленька дівчинка просто бігала і гралася. Вона не усвідомлювала, що війна зробила з її країною.
— Як локація впливає на контекст роботи?
— Найважливішими завжди є контекст того, де я встановлюю зображення, а також з ким я його встановлюю. Немає ні бренду, ні спонсорів, ні фінансування. Натомість приходять місцеві люди, волонтери — це насправді головне. Сама акція — це мистецтво. Зображення, яке буде подорожувати, передасть меседж людям у всьому світі, які не змогли приєднатися.
— Якось ви сказали: «Мені найменше подобається те, що перед кожним проєктом я завжди сумніваюся в ньому». У чому ви сумнівалися у львівському проєкті?
— Поки ми вчора не вирушили до Львова, ми не знали, чи можна буде запустити дрон в розпал війни, перетнути кордон з цим гігантським зображенням і всім тим, що ми привезли. У деяких членів команди майже спливав термін дії паспортів.
Ми не знали, чи вдасться нам доїхати до Львова, а ще вчора почали бомбити [йдеться про бомбардування Яворівського полігону 13 березня. — Прим. DTF Magazine]. Тож у кожному проєкті сумніваєшся, станеться це чи ні.
— Чи вірите ви, що ваша робота прорве стіни пропаганди?
— Кожен образ по-своєму є пропагандою, але це залежить від того, як ти ведеш свою пропаганду. Контекст, у якому я створюю образи як художник, полягає в тому, що немає брендингу, спонсорів, уряду, — це пропаганда народу.
Якщо це коли-небудь назвуть пропагандою, то це пропаганда народу.
— З 2015 року криза біженців трапилась у Європі. Ви багато подорожуєте і працюєте з переселенцями. Чи бачите ви зміни у сприйнятті людей щодо біженців протягом років?
— Я думаю, що це вічне питання про те, як ми сприймаємо біженця. У більшості країн кожен звідкись приїжджає, але через певний час вони забувають про власну історію і починають облаштовуватися, і все нове стає страхом. Це [мова про ситуацію з війною в Україні — Прим DTF Magazine] найближча криза, яку ми маємо в Європі.
І я сподіваюся, що це змусить людей усвідомити, що це така сама ситуація, коли люди тікали з Афганістану та Сирії, адже вони тікали від таких самих атак, які Україна отримує від армії путіна.
— Багато чоловіків-біженців залишилися у Львові і їх не приймають до ЗСУ. А повертатися нікуди — їхні будинки зруйновані. Чи стикалися ви з ситуацією, коли такі спільноти людей, об’єднані спільним нещастям, стають міцнішою спільнотою із самореалізацією?
— Ні, не думаю, що я коли-небудь стикався з такою ситуацією. Що я бачив, так це те, що Україна стає сильнішою та згуртованішою за всю свою історію, і те, що Європа також стає згуртованішою ніж будь-коли. І світ також — велика його частина.
Я хочу бачити у цьому надію, мій обов’язок художника — залишатися утопістом або абсолютним оптимістом навіть у найтемніший день.
Але це сильний меседж, який українці та президент Зеленський посилають світові. Навіть ми не знаємо, чим це закінчиться, але ми хочемо вірити, що Україна переможе.
