Поза конкурсом Каннського кінофестивалю показали «Ідола» (The Idol) Сема Левінсона — серіал з Абелем Тесфає (The Weeknd) та Лілі Роуз Депп про токсичність музичної індустрії та сексуалізованість попзірок. За інформацією Deadline, серіал перезнімали, адже, на думку The Weeknd, шоу набуло «надто феміністичної перспективи».
На стримінгу Max усі шість серій виходитимуть щотижня, починаючи з 4 червня, а в Каннах показали лише перші дві, тому в рецензіях кінокритикам ще важко скласти цільне враження від шоу. Однак його вже називають «вигадкою токсичної людини», порівнюючи з «Основним інстинктом» (Basic Instinct, 1992) Пола Верговена. Особливо обговорюють перформанс Лілі Роуз Депп, її гардероб (чи його відсутність) та сцени сексу — чи то соло, чи то між головним героями — Депп і Абель Тесфає. DTF Magazine зібрав перші відгуки на «Ідола» від головних американських кіновидань.
Про що «Ідол»
У першому епізоді показано, як Джоселін (Лілі Роуз Депп) готується до знімань відеокліпу. Рік тому вона втратила матір через рак, а попередні невдалі стосунки змусили звернутись у реабілітаційну клініку. Її промоутер (режисер «Хостела» Ілай Рот) стурбований появою у твіттері фотографії Джоселін зі спермою на обличчі. Втім, сьогодні дівчину хвилює інше: їй не подобається новий трек, який вона не може обговорити зі своєю командою (Генк Азарія, Джейн Адамс і Трой Сіван).
Головна героїня знайомиться з власником нічного клубу Тедросом (Абель «The Weeknd» Тесфає) і в них швидко зав’язуються відносини. Тедрос дає їй поради щодо нового треку і поступово намагається контролювати життя Джоселін. Наприклад, пропонує переїхати до неї додому. Поки невідомо, куди далі приведе це знайомство.
Що пишуть критики про перші два епізоди
The Hollywood Reporter
Замість витончено критикувати жінконенависницьку та хижацьку природу бізнесу, «Ідол» став історією забороненого кохання — вигадкою токсичної людини. Замість старшокласниці, яка бореться зі своїми залежностями, тепер це засмучена попзірка, що намагається повернутися в шоубізнес.
Левінсон застосовує ефективну і стильну режисуру до кожної сцени. Деякі сцени мають імпульс, деякі суперечливі, але більшість з них — заплутані. Це змушує вас задуматися, чи не стає шоу регресивним у спробі бути різким.
Джоселін заявляє про свою свободу волі в перші десять хвилин, щоб одразу відмовитися від неї. Рідко яка сцена обходиться без того, щоб камера на секунду не показала її груди або сідниці. Ви починаєте замислюватися, чи це до чогось приведе, і до другого епізоду здається, що ні.
Читайте повну рецензію в оригіналі тут.
Variety
Можна сперечатися щодо революційності того, як Левінсон зображає жіночу сексуальність, хоча акторки «Стриптизерок» (Showgirls, 1995), імовірно, не захочуть таких порівнянь. Якщо «Стриптизерки» Пола Верговена майже завершили кар’єру Елізабет Берклі, «Ідол» позиціює Депп як безстрашну акторку. Її ледве присутній гардероб і гіпереротична хореографія відштовхуються від шеймінгу сексуальності знаменитостей, розкритикованої документальними стрічками «Брітні Спірс у кадрі» (Framing Britney Spears) і «Джанет Джексон» (Janet Jackson). Але Левінсон працює зовсім інакше, показуючи кінк щоразу, коли Джоселін і Тедрос з’являються разом.
Проблема в тому, що світогляд Левінсона наче зіпсований. Щоб зробити Джоселін сильнішою, їй не потрібно страждань і деградації. Аудиторія «Ейфорії» (Euphoria) не буде надто здивована тим, як він ганебно ставиться до героїні Депп, оскільки і вона, і серіал неначе в пастці під великим впливом The Weeknd.
Читайте повну рецензію в оригіналі тут.
Vanity Fair
Напередодні прем’єри про «Ідола» говорили, як про дуже ризиковане шоу. Нас, безперечно, намагаються шокувати й розчулити. Але є щось дивно прозаїчне в тому, що я побачив у перших серіях. Також є якась незручність, ніби Левінсон і його актори вперше говорять непристойності.
«Ідол» пропонує достатньо звичайних розваг, щоб врівноважити агресивний розвиток і нерівність амбіцій у темах. Просто не оцінюйте перші два епізоди з уявленням про те, що ви побачите щось дивовижне та на межі. Можливо, ці речі з’являться в наступних епізодах.
Читайте повну рецензію в оригіналі тут.
Deadline
Візуально, завдяки колірній гамі «неон-нуар» і перевазі червоної тканини, «Ідол» — це наполовину джало, наполовину еротичний трилер, тобто дві сторони Браяна Де Пальми («Керрі», «Обличчя зі шрамом»). Ми також можемо додати в порівняння Пола Верговена, хоча Левінсон зухвало посилається на «Основний інстинкт» (Basic Instinct), а не на очікуваних «Стриптизерок», яких Джоселін та її друзі дивляться по телевізору. Однак напруги в сюжеті немає, принаймні поки що.
Доки ми не дізнаємося більше, важко оцінювати мораль і етику або, що суттєвіше, аргументи про чоловічий погляд і права на жіноче тіло, які летять у воду, як непомітна торпеда. Проте виявилося, що за Депп захопливо спостерігати з, м’яко кажучи, дуже сексуальним перформансом (в одній із серій є довга сцена з мастурбацією Джоселін після зустрічі з Тедросом. — Прим. DTF Magazine), який також є і зрозумілим, і часто чутливим. Цей перформанс незручно розглядає тонкі межі між порно і мистецтвом, владою і експлуатацією, з якими стикаються молоді жінки в музичній індустрії роками.
Читайте повну рецензію в оригіналі тут.
