Олексій Золотарьов про скульптуру в Києві та мистецтво в ТРЦ

Скульптури Олексія Золотарьова експонують на міжнародних виставках у Берліні та Лондоні, але його роботи можна побачити й на вулицях Києва. Йому цікаво досліджувати авангардизм XX століття, знайомити митців зі світовими прикладами у власній резиденції й експериментувати з матеріалами.

Для проєкту DTF Magazine х ARARAT він створив «Горизонт подій» з кортенової сталі, яку постійно використовують у суднобудуванні і яка змінює колір під впливом навколишнього середовища. Поєднання вічного й плинного, традиційного й сучасного перегукується з цінностями бренду ARARAT, завдяки якому скульптуру зреалізували в матеріалі.

DTF Magazine поговорив з Олексієм про вторинність мистецтва, скульптурну візитівку Києва й місце, на якому б він ніколи не хотів бачити свою роботу.

— Ваші батьки — художники. Чому ви вирішили піти по їхніх слідах і чи вони відмовляли від цього рішення?

— Ні, скоріше мама була двигуном, щоб рухатися в будь-який бік. Коли мені треба було розвиватися, пробували всяке. Завдяки вітчиму-скульптору я зупинився на скульптурі.

— Розкажіть про створення й реалізацію «Горизонту подій».

Це той випадок, коли є ідея, і вона реалізується внаслідок перехрещення подій. Комусь щось треба, комусь щось інше. Інтереси сходяться — і створюється об’єкт. Виникла нагода зреалізувати об’єкт, який давно запланував. Він пережив свою історією, але завжди є потреба в реалізації масштабу. А тут і місце гарне, подивимося за фінішем.

Я зробив перший ескіз 2011—2012 року. Мене тоді й тепер цікавили космічні тіла й процеси. Усе теоретичне. І навіть якщо воно підкріплене практикою, це радше виняток, ніж догма.

«Горизонт подій» — це ж чорна діра, що пожирає галактику. Уся інформація стискається, наче у флешку. Це історія з геометрією й ідеєю вибуху, напруження, стиснення енергії. Ця сфера і є стисненням. Лінія між матеріалами і є горизонтом подій, який учені зтеоретизували, і його візуалізація стала можливою, здається, 2019 чи 2020 року. Коли я побачив пізніше, який вигляд має горизонт подій, це ж теж теорія.

Навіть молекули мають теоретичний вигляд. Коли працював над роботою «Молекула» та розмовляв з хіміками й фізиками, запитував, який вона має вигляд. Показують, що ось так. А хто придумав? Та фізик придумав. У сенсі придумав? Він не побачив? Він не побачив. Ґрунтуючись на доказовій базі, зробив візуалізацію. Тобто вона може мати інший вигляд.

— Астрофізики називають горизонт подій точкою неповернення. Так можна сказати й про розрив стосунків, утрату близької людини, але водночас і про початок нового життя.

— Це і є нове життя. Щось створюється, щось зникає. На базі зниклого з’являється щось інше. Унаслідок вибуху створюються нові галактики. Унаслідок розлучення створюються нові сімейні пари. Це ж про напівпорожнє й напівповне. Усе залежить від сприйняття. Ми мало знаємо про процеси загального Всесвіту і, кажуть, використовуємо мозок на 10%. Тож ми навіть не наздоганяємо дельфінчиків.


«Горизонт подій»

У науковому світі терміном «горизонт подій» оперують астрофізики, визначаючи таким способом своєрідну «точку неповернення» — місце, після перетину якого неможливо вирватися з гравітаційної пастки. У розумінні автора горизонт подій стає точкою, де спостерігач бачить поєднання вічного в кортеновій сталі та плинного у відбиванні міста на дзеркальній поверхні. Водночас грані скульптури складають єдину форму, що уособлює цілісність двох часово-просторових вимірів.


— Як ви ставитеся до множинності інтерпретацій своїх робіт? Особливо, якщо вони протилежні задумові.

— У мене з інтерпретацією дуже цікаво. В дитинстві я грав на скрипці. Музика для мене дуже важливий елемент. Моя скульптура «Роза вітрів» стояла у ботсаду і повз проходить жінка і каже: «Я тут так відчуваю музику. Ця скульптура музична». А це стоїть шмат металу. І жінка говорить те, що я собі відчував.

— Чого в сучасній скульптурі забагато і чого їй бракує в Україні?

— В Україні бракує скульптур. Я вважаю, що молодих митців треба підтримувати більше. Я б узагалі не брався до загальної критики скульптури тепер, бо української скульптури як такої немає. Нині вона тільки починає розвиватися.

НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА — ЦЕ ВТОРИННІСТЬ. І ЗРОЗУМІЛО, ЧОМУ ВОНА Є. ХУДОЖНИКИ ЧАСТО ПОТРАПЛЯЮТЬ ПІД ВПЛИВ ВІДОМИХ ТА ПОТУЖНИХ ЗАКОРДОННИХ АВТОРІВ. Я ІНОДІ НЕ МОЖУ ЗРОЗУМІТИ, ЧИ ЦЕ ЧЕРЕЗ ХИТРІСТЬ, ЧИ ЧЕРЕЗ НЕРОЗУМІННЯ ПРОЦЕСУ.

Надто явні впливи Кунса, Джакометті, Мура. Можливо вторинність — це дитяча хвороба і вона мине, або й ні.

Для інтеграції в міжнародний контекст важлива пряма комунікація з закордонними авторами. Я тому й організував скульптурну резиденцію Radius, яка запрошує в Київ митців з інших країн. Вони не просто вивчають наш контекст, а ми знайомимося з їхнім і можемо створити щось нове разом. От «Геометрична архаїка» та «Gennem et specielt glas» за участі датського музиканта Олександра Холма. Він читав поезію під музику навколо моєї скульптури. Таких співпраць мало б бути більше.

— З чим пов’язана ця вторинність?

— Це бажання швидкого визнання. Світ швидко рухається, ми вчора сиділи в інстаграмі, а сьогодні вже в тіктоку. Підлітки витрачають на картинку в рази менше секунд, ніж витрачали ми. А наші батьки взагалі не витрачали на цю хрінь часу. Я б не сказав, що ми сильно стрельнули в розвитку. Насправді ми нині їздимо на електрокарах, фундамент яких був закладений на початку минулого століття. Їхній розвиток штучно пригальмували. Це я кажу про процеси наслідування, що постійно повторюються. Циклічність цих процесів відбувається у візуалізації образів і відчуттів.

Я можу сказати про себе. Я колупаюся на початку чи в середині минулого століття. Мені подобається вести діалог з авторами, що мені цікаві. Я абсолютно цього не цураюся, але намагаюся знаходити своє на базі чогось. Без бази нічого не буває.

— У чому полягають найсильніші сторони скульптури? Що вона може ідейно продемонструвати, чого не можуть інші види мистецтва?
— СКУЛЬПТУРА ЗАХОПЛЮЄ ПРОСТІР. КАРТИНА АБО ФОТОГРАФІЯ — ЦЕ ЗАХОПЛЕННЯ СТІНИ. ВОНИ ТЕЖ ЕНЕРГЕТИЧНО ЗАХОПЛЮЮТЬ ПРОСТІР, ПРОСТО СКУЛЬПТУРА РОБИТЬ ЦЕ В ОБ’ЄМІ, ПРОСТОРІ, ПРАЦЮЄ НА ЕМОЦІЙНОМУ РІВНІ.

Буває ж абсолютно беземоційна скульптура. Ми ж говоримо про скульптуру, у якій є енергія. Це залежить від автора. Тому скульптура для мене потужніша, бо як мінімум на неї витрачається багато ресурсів. І це не применшення інших медіа. Будь-чим можна захопити глядача й простір, просто для мене робота з простором легша, ніж живопис. У дитинстві мене дратували акварельки й акварельний папір. Тому в шостому класі я вирішив, що не малюватиму фарбами.

— Ви розповіли про енергетику скульптури. А енергетика місця, де її встановлюють, вам важлива?

— По-різному буває насправді. В ідеалі треба працювати з місцем. Нічого не може виникати випадково. У цьому має бути присутня певна логіка. Іноді цієї логіки немає — і воно спрацьовує, а іноді об’єкт з’являється, і йому там не місце.

— Якщо у вас є можливість вибирати місце для скульптури, де б ви її розмістили?

— Зараз мені цікаві міжнародні проекти. Наприклад, було б гарно щось зробити у Нью-Йорку. Та будь-де в новому місті, новій країні, де є більш зріле ставлення до мистецтва. Для мене важливо, щоб робота гарно інсталювалась. Ось, наприклад, «Роза вітрів» стоїть на приватній території на Печерську. І вирішення того, як її експонувати, ішло від власника. Потім з’явилася друга пропозиція — поставити «Розу» перед яхт-клубом на Лівобережці. Я вважаю, що це одна з найкращих експозицій цієї роботи. Її сформовано давно, а місце настільки доречне й настільки класне, що в мене не викликає ніяких запитань.

Я не дуже задоволений тим, як живе мій «Рух супрематизму» біля ТРЦ Cosmo. Я б залюбки можливо викупив його в Mercure Kyiv Congress. Якщо хтось зацікавився, прочитавши це інтерв’ю, ми зорганізуємо. Це місце втратило доречність. Це був готель, присвячений авангардові. Він називався «Космополіт». Там був конкурс, моя робота його виграла.

Коли йшла робота, я враховував місце, контекст і працював із ним за кресленнями. Але вони суттєво відрізняються від фінальної реалізації. Там урізали доріжки, автомобілю дали трохи дороги, парканчик поставили. І врешті-решт роботу довелося зсунути ближче до будівлі. У мене вже тоді відразу після відкриття виникли запитання, бо хотілося і бачилося трохи інакше.

Потім, коли готель перейшов іншому власникові й змінив ідею, робота поступово втратила сенс. Робота неначе підтримувала всю архітектуру, архітектурну історію й ідею готелю. Незрозуміло, може, воно їм і не потрібне взагалі. Час покаже.

— Раніше годі було й подумати, щоб робота художника в Україні опинилася всередині або біля торгового центру. Це виняток для скульптури чи поширена практика?

— ЦЕ АБСОЛЮТНО НОРМАЛЬНИЙ ПРОЦЕС. Я ВВАЖАЮ, ЩО ТРЦ І МОЛИ МАЮТЬ БУТИ НАПОВНЕНІ МИСТЕЦТВОМ. БУДЬ-ЯКИЙ ТРЦ МОЖЕ СТАТИ МІСЦЕМ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА. ПРОСТО ВЛАСНИКИ ЧОМУСЬ ДУЖЕ ОБЕРЕЖНО ДО ЦЬОГО СТАВЛЯТЬСЯ. Я ЗНАЮ ДЕЯКИХ, ЯКІ МОГЛИ ЇХ НАПОВНИТИ НАБАГАТО БІЛЬШЕ, АЛЕ НАВІТЬ У НИХ Є СКЕПТИЧНЕ СТАВЛЕННЯ ДО СВОЇХ ЖЕ ТРЦ.

Це недооцінювання. Кажуть, що високому мистецтву не місце в ТРЦ. А де в нас йому місце? В Україні проблема відсутності інституцій. Якби мені нині запропонували виставку в Національному музеї, я б відмовився. Я просто не розумію цей простір і його наповнення.

Тепер іде переломний процес, де є потреба у важковаговиках. Інституційно в нас мало важковаговиків. Усе дуже розпорошене й мілке. Хочеться відсторонитися й займатися самостійно, не в мистецькому просторі, поза ним або у своєму. І це мені цікавіше, ніж ті інституції, що в нас уже є натепер. Я сподіваюся, що це зміниться та створять державну інституцію, у яку не потрапити буде поганим тоном. Нині такого немає. Ну, не потрапив ти в Національний музей. Ну й що? Ти нічого не втратив.

Можна працювати з місцем. Знову ж таки на Public art є відповідальність авторів. Але є і їхня безвідповідальність. Пейзажна алея — хороший того приклад. Я розумію, чому вона відбулася, — бажання випередити будівництва. Це хороша ініціатива, що перетворилася на вінегрет з лавок, котиків, мозайки та скульптури.

ЯКЩО ПОРІВНЮВАТИ ПЕЙЗАЖНУ АЛЕЮ З МУЗИКОЮ, ЦЕ КАКОФОНІЯ. ТИ ПРИЙШОВ НА КОНЦЕРТ В ОПЕРНИЙ АБО ФІЛАРМОНІЮ, І РАПТОМ УСІ ГРАЮТЬ РІЗНУ МУЗИКУ. КОЖЕН МОЖЕ ГРАТИ ГАРНО ПО-СВОЄМУ, АЛЕ ЦЕ НЕ ЦІЛІСНИЙ ПРОЄКТ. ТОМУ В НАС БІЛЬШЕ ПОГАНИХ ПРИКЛАДІВ, НІЖ ХОРОШИХ.
— Як порівняти з європейськими містами, сучасну скульптуру ледве представлено в Києві. Коли до вас приїздять колеги, що показуєте їм у столиці?

— Та вони виходять з аеропорту імені Сікорського, бачать пам’ятник і сідають на дупу. Коли виходиш з аеропорту, бачиш скульптуру XIX століття, і тобі кажуть, що її зробили вчора, зрозуміло, що про наш культурний контекст складається дивне враження.

— Що тоді може бути візитівкою міста? Цей пам’ятник?

— Якщо Сікорський — візитівка міста, мені шкода цього міста. Мені й так його шкода. От я щойно повертався з Туреччини, усе місто біле — висвітлене, вижерте білим мертвим світлом. Пам’ятник Сікорському — яскравий цього символ.

— Мені здавалося, що «Батьківщина-мати» викликає вау-ефект в іноземців.

— Усі величезні скульптури вражають. Усе, що більше за людський зріст уп’ятеро, завжди вражає.

— Тобто її значущість полягає лише в тому, що вона велика?

— У технологічності, в інженерних вирішеннях. Але з мистецького погляду для мене це частина пропаганди режиму, хоча я дуже поважаю Бородая. Тітка з мечем і щитом. Далі що? Хоча мені подобається, що вона наче захищає нас від сусіда. Вона грізно дивиться на Схід. Тобто дивиться зовсім в іншу сторону, ніж за тодішньою ідеологією. Але не будемо недооцінювати її вплив. Навіть я в проєкті «Роза Вітрів. Документ» звернувся до цієї скульптури, поєднав її та свою роботу в фотоінсталяції.

Ідеологічна скульптура вся суперечлива. Яскравий того приклад — вона зникає. Зникає через крадіїв металу, декомунізацію. Декомунізація — це природний процес, коли за зникненням ідеології зникає і мистецтво, що її прославляє.

ДИВНО, ЩО У КОГОСЬ ВИНИКАЮТЬ ЖАЛІ ЗА ЛЕНІНИМ. ЯК НА МЕНЕ, УПАЛО, ТО Й УПАЛО СОБІ. СКИНУЛИ, ТО Й СКИНУЛИ. ЗМІНИЛИ ВИГЛЯД, ПОМІНЯЛИ НА ШЕВЧЕНКА, ЦЕ КУМЕДНО. НАВІТЬ ОК! ДЛЯ МЕНЕ ВСІ ШЕВЧЕНКИ В ТАКІЙ КІЛЬКОСТІ — ПРОДОВЖЕННЯ ІЗ ЗАМІНОЮ ПЕРСОНАЖІВ.

— Чи обов’язково мати якесь уявлення про історію сучасного мистецтва, щоб його зрозуміти?

Обов’язково. У нашій академії вивчення мистецтва закінчується на початку XX століття, а то й наприкінці XIX. Максимум до Малевича. Принаймні в художників. Мистецтвознавці вивчають більше, але знову ж таки вони не доходять до нинішнього. На базі інституційних закладів немає аналізу. Є приватні курси й розвиток через самоосвіту. Але до кінця не розумієш, поки сам не поколупаєшся. Потрібна думка людей з процесу. Мені пощастило, що я знаю людей зі світового процесу, і коли багато спілкуєшся, розумієш більше й швидше. Це ліпше, ніж розповіді теоретиків. У тій же академії приклади світового мистецтва вивчають за фотографіями. Жодної поїздки за кордон, жодного обміну. Де тури академії, що їздять до Флоренції?

Є персональні ініціативи викладачів, яких вигнали, бо система не справляється з інакодумцями. Коли з академії виганяють Балашову або Білика, це свідчить про серйозну кризу. Криза вилилася в корупційний процес.

В академії я колись побачив напис, що відбувається реставрація паркету, але стелили лінолеум. Це для мене було настільки дисонувальним процесом, що я зрозумів: щось в академії точно не так. Потім не стало натури — тому що немає грошей. Про які ж тури може йтися?

— Чому такі процеси відбуваються в Україні?

— Вони циклічні. Якщо в нас забувають, що таке комунізм у тому вигляді, в якому він існував, то шкода людей. Шкода втраченого часу, що треба пояснювати очевидні речі. Усе ж можна зорганізувати. Є приклад архітектора Дмитра Антонюка, який взяв і зробив ремонт у майстерні. Захист дипломів тепер відбувається там, а не в задрипаному актовому залі. Це показовий приклад, коли чувак на базі академії створив щось. Виявляється, можна. Просто немає бажання та ініціативи. Мені цікаво бути тут. У мене пів родини сидить у Німеччині й Канаді, але мені цікаво боротися тут. Це азарт. Там гарно відпочивати, але для мене важливо повертатися сюди, робити щось тут. Важливо, щоб суспільство зрозуміло, що бажання може змінити процеси.


О новом проекте ARARAT

Вкладывать вечные смыслы в новые формы — залог сохранения традиций и следования своим ценностям. ARARAT поддерживает современный взгляд на историю и свое происхождение и со сменой формы и дизайна бутылки для напитка привносит иной взгляд на реальность. Вместе мы разберемся, как уважать прошлое, но смело идти в будущее.

ARARAT и DTF Magazine запустили совместный проект, в котором мы рассказываем и показываем историю о смешении традиций и современности. Вы можете наблюдать за ней онлайн и офлайн — в Скверу киевских интеллигентов и на территории A-Station возле Kyiv Food Market.


Матеріал створено за підтримки

DTF Special