Олексій Золотарьов про скульптуру в Києві та мистецтво в ТРЦ

— Ваші батьки — художники. Чому ви вирішили піти по їхніх слідах і чи вони відмовляли від цього рішення?

— Ні, скоріше мама була двигуном, щоб рухатися в будь-який бік. Коли мені треба було розвиватися, пробували всяке. Завдяки вітчиму-скульптору я зупинився на скульптурі.

— Чого в сучасній скульптурі забагато і чого їй бракує в Україні?

— В Україні бракує скульптур. Я вважаю, що молодих митців треба підтримувати більше. Я б узагалі не брався до загальної критики скульптури тепер, бо української скульптури як такої немає. Нині вона тільки починає розвиватися.

НАЙБІЛЬША ПРОБЛЕМА — ЦЕ ВТОРИННІСТЬ. І ЗРОЗУМІЛО, ЧОМУ ВОНА Є. ХУДОЖНИКИ ЧАСТО ПОТРАПЛЯЮТЬ ПІД ВПЛИВ ВІДОМИХ ТА ПОТУЖНИХ ЗАКОРДОННИХ АВТОРІВ. Я ІНОДІ НЕ МОЖУ ЗРОЗУМІТИ, ЧИ ЦЕ ЧЕРЕЗ ХИТРІСТЬ, ЧИ ЧЕРЕЗ НЕРОЗУМІННЯ ПРОЦЕСУ.

Надто явні впливи Кунса, Джакометті, Мура. Можливо вторинність — це дитяча хвороба і вона мине, або й ні.

Для інтеграції в міжнародний контекст важлива пряма комунікація з закордонними авторами. Я тому й організував скульптурну резиденцію Radius, яка запрошує в Київ митців з інших країн. Вони не просто вивчають наш контекст, а ми знайомимося з їхнім і можемо створити щось нове разом. От «Геометрична архаїка» та «Gennem et specielt glas» за участі датського музиканта Олександра Холма. Він читав поезію під музику навколо моєї скульптури. Таких співпраць мало б бути більше.

— Ви розповіли про енергетику скульптури. А енергетика місця, де її встановлюють, вам важлива?

— По-різному буває насправді. В ідеалі треба працювати з місцем. Нічого не може виникати випадково. У цьому має бути присутня певна логіка. Іноді цієї логіки немає — і воно спрацьовує, а іноді об’єкт з’являється, і йому там не місце.

— Якщо у вас є можливість вибирати місце для скульптури, де б ви її розмістили?

— Зараз мені цікаві міжнародні проекти. Наприклад, було б гарно щось зробити у Нью-Йорку. Та будь-де в новому місті, новій країні, де є більш зріле ставлення до мистецтва. Для мене важливо, щоб робота гарно інсталювалась. Ось, наприклад, «Роза вітрів» стоїть на приватній території на Печерську. І вирішення того, як її експонувати, ішло від власника. Потім з’явилася друга пропозиція — поставити «Розу» перед яхт-клубом на Лівобережці. Я вважаю, що це одна з найкращих експозицій цієї роботи. Її сформовано давно, а місце настільки доречне й настільки класне, що в мене не викликає ніяких запитань.

Я не дуже задоволений тим, як живе мій «Рух супрематизму» біля ТРЦ Cosmo. Я б залюбки можливо викупив його в Mercure Kyiv Congress. Якщо хтось зацікавився, прочитавши це інтерв’ю, ми зорганізуємо. Це місце втратило доречність. Це був готель, присвячений авангардові. Він називався «Космополіт». Там був конкурс, моя робота його виграла.

Коли йшла робота, я враховував місце, контекст і працював із ним за кресленнями. Але вони суттєво відрізняються від фінальної реалізації. Там урізали доріжки, автомобілю дали трохи дороги, парканчик поставили. І врешті-решт роботу довелося зсунути ближче до будівлі. У мене вже тоді відразу після відкриття виникли запитання, бо хотілося і бачилося трохи інакше.

Потім, коли готель перейшов іншому власникові й змінив ідею, робота поступово втратила сенс. Робота неначе підтримувала всю архітектуру, архітектурну історію й ідею готелю. Незрозуміло, може, воно їм і не потрібне взагалі. Час покаже.

— Раніше годі було й подумати, щоб робота художника в Україні опинилася всередині або біля торгового центру. Це виняток для скульптури чи поширена практика?

— ЦЕ АБСОЛЮТНО НОРМАЛЬНИЙ ПРОЦЕС. Я ВВАЖАЮ, ЩО ТРЦ І МОЛИ МАЮТЬ БУТИ НАПОВНЕНІ МИСТЕЦТВОМ. БУДЬ-ЯКИЙ ТРЦ МОЖЕ СТАТИ МІСЦЕМ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА. ПРОСТО ВЛАСНИКИ ЧОМУСЬ ДУЖЕ ОБЕРЕЖНО ДО ЦЬОГО СТАВЛЯТЬСЯ. Я ЗНАЮ ДЕЯКИХ, ЯКІ МОГЛИ ЇХ НАПОВНИТИ НАБАГАТО БІЛЬШЕ, АЛЕ НАВІТЬ У НИХ Є СКЕПТИЧНЕ СТАВЛЕННЯ ДО СВОЇХ ЖЕ ТРЦ.

Можна працювати з місцем. Знову ж таки на Public art є відповідальність авторів. Але є і їхня безвідповідальність. Пейзажна алея — хороший того приклад. Я розумію, чому вона відбулася, — бажання випередити будівництва. Це хороша ініціатива, що перетворилася на вінегрет з лавок, котиків, мозайки та скульптури.

— Як порівняти з європейськими містами, сучасну скульптуру ледве представлено в Києві. Коли до вас приїздять колеги, що показуєте їм у столиці?

— Та вони виходять з аеропорту імені Сікорського, бачать пам’ятник і сідають на дупу. Коли виходиш з аеропорту, бачиш скульптуру XIX століття, і тобі кажуть, що її зробили вчора, зрозуміло, що про наш культурний контекст складається дивне враження.

— Мені здавалося, що «Батьківщина-мати» викликає вау-ефект в іноземців.

— Усі величезні скульптури вражають. Усе, що більше за людський зріст уп’ятеро, завжди вражає.

— Тобто її значущість полягає лише в тому, що вона велика?

— У технологічності, в інженерних вирішеннях. Але з мистецького погляду для мене це частина пропаганди режиму, хоча я дуже поважаю Бородая. Тітка з мечем і щитом. Далі що? Хоча мені подобається, що вона наче захищає нас від сусіда. Вона грізно дивиться на Схід. Тобто дивиться зовсім в іншу сторону, ніж за тодішньою ідеологією. Але не будемо недооцінювати її вплив. Навіть я в проєкті «Роза Вітрів. Документ» звернувся до цієї скульптури, поєднав її та свою роботу в фотоінсталяції.

Матеріал створено за підтримки