На початку повномасштабного вторгнення хімік-науковець Артур Милін був серед добровольців, які стали в черги до військкоматів. Він обороняв Київщину, а згодом і Донеччину у складі 131-ї бригади. У жовтні служба перервалася через важке поранення та ампутацію ноги. Далі був тривалий шлях реабілітації — півтора року в лікарнях і центрах від Дніпра до Львова.
Тоді ветеран звернувся до спорту, який став частиною фізичного відновлення і способом повернути контроль над тілом. Від локальних змагань до міжнародних турнірів — за останні два роки його ім’я можна нарахувати серед учасників двадцяти змагань. На одному з таких змагань — «Рух» — DTF Magazine познайомився з Артуром, щоб записати його історію
Дорога з пекла
Величезний павільйон заповнює гучний рок — від альбому Третьої штурмової «Епоха» до класичних AC/DC та Metallica.
Під Highway to Hell динамічно віджимаються два десятки чоловіків та одна жінка. Вправу вони роблять на спеціальній паралімпійській лаві, призначеній для людей з пораненням або ампутацією ніг.
Старенький хіт про дорогу до пекла має тут особливий символізм. Кожен з учасників уже був у своєму особистому пеклі — у когось воно під Лиманом, у когось в Авдіївці, у когось в Бахмуті. Та головне — кожен знайшов дорогу з нього назад.
Світло періодично вимикають, і глядачам доводиться додавати динаміки оплесками.
Так проходять мультиспортивні змагання «Рух». Попри те, що їх зорганізував Третій армійський корпус, тут змагаються військові та ветерани не лише від «Трійки».
Деякі дисципліни адаптували під потреби людей з пораненням: паверліфтинг (жим лежачи), стрільбу з лука й веслування зробили на тренажері, а бокс перевели в кіберформат. Таку альтернативу обрали разом з Федерацією боксу, адже класичний бокс більш травмонебезпечний і вимагає складнішої категоризації учасників, коли йдеться не лише про вагу, а й відмінність у ступенях (або відсутності їх) травмувань та ампутацій. У фіналі — найкращий з двадцяти боксерів змагався у VR-окулярах з Денисом Берінчиком.
Переглянути цей допис в Instagram
Організатори «Руху» поставили собі амбітну мету — стати українськими Іграми нескорених, спираючись на власний досвід участі в міжнародних змаганнях. Зокрема, Юлія Паєвська вже виступала на Invictus Games — і до повномасштабної війни, і через рік після звільнення з полону. А для головного організатора проєкту Тимура Леона таким досвідом став турнір Marine Corps & Air Force Trials у США.
«Я поїхав у Штати і зрозумів наскільки [високий] рівень у закордонних змагань. І ми маємо розвивати свої проєкти, український продукт, бо в нас набагато більше ветеранів та військовослужбовців, — каже він і додає: — Нам їх треба соціалізувати, і загалом не ветерани мають до цього звикнути, а соціум має підлаштовуватися під ветеранів. Тому якість треба покращувати, щоб до нас приїжджали з інших країн, а не навпаки».
Посеред зали дуже гучно: з одного боку почалися змагання зі стрільби з лука — одна з улюблених дисциплін Тайри. Учасники шикуються навпроти мішеней. З другого боку — паверліфтинг, де ведучі запрошують військових перевірити свої сили в жимі лежачи. Інші амбасадори змагань — Олексій Соловйов і Олексій Новіков — віджимають близько 250 кг, і це абсолютно світовий рівень.
Тимур розповідає про те, що такі змагання важливі не лише для фізичної, а й для ментальної реабілітації, — про той же командний дух, ком’юніті та змагання з побратимами. Сам Тимур — нинішній військовослужбовець 125-ї окремої важкої механізованої бригади 3-го армійського корпусу, який пройшов курс відновлення після поранення на Бахмутському напрямку.
«Спорт, по суті, і є реабілітація. І учасники, готуючись до змагань, мають ціль. Вони її досягають і самі не помічають, як у них поліпшується фізична форма».
Його слова заглушає НРК, що намотує кола поруч з нами. Керування цим наземним роботизованим комплексом (так само як і польоти на симуляторах FPV-дронів) — одна з тренувальних активностей на «Русі». Або ж не керування, а тестування: два хлопці каталися на ньому туди-сюди й реготали. А ще в програмі мілтек поєднали з етнокультурою: на відкритті виступив Національний ансамбль танцю України імені Павла Вірського.
Переглянути цей допис в Instagram
Ведучі викликали чергового учасника: Артур Милін ступив на поміст. Він знов і знов повертається до свого улюбленого паверліфтингу. Минуло три роки, відколи він втратив ногу під час служби стрільцем-гранатометником у Тернах Лиманської громади, але спорт дав йому новий старт.
Можливість стояти
Артур поступово повертав собі контроль над тілом. Він вважає, що кожному військовому після травми насамперед треба прочитати «Довідник військовослужбовців після поранення».
Це доволі прагматична порада, проте вона корисна: «Часто люди губляться, що робити, чи збирати кошти треба на протез, чи на реабілітацію. Держава забезпечує більшою частиною речей, але з цим треба розібратися».
Під час фізичної реабілітації, після мінно-вибухової травми та втрати кінцівки, організм відновлюється дуже активно, на кістках відростають остеофіти, утворюються невроми, які треба видаляти.
«Ніби нога може загоїтися, але відновлювальні процеси ще тривають, і вони можуть бути насправді доволі шкідливими».
«Це суміш фізичного й ментального відновлення, щоб мозок розумів: кінцівка знову з нами, щоб менше було фантомних болів. Особливо коли ти вдягнеш штани, то бачиш себе таким, як був раніше. Це морально дуже допомагає».
Артур згадує як після протезування приїжджав до друзів. «Я стояв, а не лежав чи сидів. Це емоційно дуже підтримує — можливість стояти».
У дослідженні «Повернись живим» про адаптивний спорт ідеться, що основна проблема в Україні — брак обладнання та спеціалістів. Проте Артурові, який займається спортом усе життя, вдалося знайти добрих тренерів під час підготовки й участі в різних змаганнях.
«Завдяки їм, я зростаю далі й досягаю кращих результатів, ніж були в мене до поранення».
Милін, маючи високу ампутацію ноги, відвідує звичайні спортивні зали. Він навіть не шукав адаптивних зал. Натомість обладнав собі спортивний куточок удома. Лише лавка та штанга — і він будь-коли може виконувати базові вправи.
Обмежений режим роботи зал — не єдина причина для домашньої зали: ожеледиця теж змусила ветерана шукати безпечної альтернативи. Першої ж зими після протезування він виходив надвір обережно, розраховуючи кожен крок, і поволі долав слизькі дороги.
«Спершу мені було трошки лячно, але ти мусиш адаптуватися. А через три роки вже забуваєш, що колись сумнівався як пересуватися, наприклад, залізничним транспортом. Тепер цього взагалі не соромишся — дуже вміло робиш ті речі, які робив до поранення».
УКРАЇНЕЦЬ У КОМАНДІ АФГАНІСТАНУ
У 2024 році Артурові запропонували поїхати на Ігри нескорених у Дюсельдорф — але як уболівальникові. Він відчував себе не на своєму місці: хотілося не спостерігати за іншими, а змагатися самому. Його характер проявляється не лише в спорті. У повсякденному житті він так само принциповий: навіть каву не п’є, бо не визнає ніяких залежностей.
Тоді він подав заявку на наступні Ігри, що відбувалися в Канаді на початку 2025 року.
«Я почув, що там будуть зимові види спорту, тож для мене це стало особливо цінним. До поранення полюбляв кататися на лижах, і було цікаво зробити це знову вже після втрати ноги. Я спробував — і вийшло дуже класно».
Окрім біатлону, Артур змагався в скелетоні та плаванні, а ще в командних іграх — регбі й баскетболі на колісних кріслах. Останнє — у складі команди Афганістану Unconquered зі ще одним українцем, Іллею Пилипенком, та американськими ветеранами. До них мали приєднатися ще афганці, проте їм не дали дозволу на в’їзд.
Переглянути цей допис в Instagram
«Це такий сюр, адже назву команді дали заздалегідь, а афганців не пустили. Там мусило бути умовно п’ять учасників, і ми мали їх підсилити, щоб дати змогу взяти участь у командних видах спорту, бо в них не було власної команди».
З командою він познайомився за кілька годин до старту. Але відсутність спільних тренувань не завадила їм вибороти бронзу.
Артур хотів також виступати в складі української збірної з регбі на колісних кріслах, але не пройшов відбору. Довелося виступати в змішаній команді Unconquered 2.«Вони забули основний посил Ігор нескорених, що це не про спорт. Ми не професійні спортсмени. Більшість видів спорту ми пробуємо вперше. Завдяки Іграм мені вдалося спробувати біатлон, проте були хлопці, які мали попередній досвід, навички гри в командних видах спорту. Тож годилося виставити сильну команду і, найважливіше, зайняти якесь місце. Але на Invictus Games так не працює».
У Канаді Артура вразила адаптивність усього — від дверей до людського ставлення, адже в Україні вочевидь більше поранених людей, що мають обмеження й потребують більшої адаптивності середовища, ніж там. У магазинчику гірськолижного курорту Вістлера, він натрапив на чергу з восьми людей. Та, побачивши Артура, всі розступилися, пропускаючи його до каси.
«Мене це дуже сильно вразило, попри те, що частину свого здоров’я я втратив не заради них, а заради українців — тут, удома. Наші люди це мало цінують, наче в тому немає нічого особливого».
На Ігри нескорених запрошували не лише військових, а й їхніх близьких.
«Підтримка дуже важлива. Весь цей спортивний шлях, коли ти боїшся, соромишся, не розумієш, відчуваєш, що тренування незручні, болючі…»
Після першої гри у волейбол на колісних кріслах в учасників боліли сідниці. Згодом до них долучилися близькі, що теж відчули дискомфорт під час гри. «Ми зрозуміли, що проблема не в нас, і це відбувається не через нашу травму. Всім було незручно».
На Invictus Games Артур узяв із собою матір, яка підтримувала його і під час реабілітації, і після неї. Поки Артур гарував у залі, не маючи часу ні на що інше, вона скаржилася, що їй скучно, але брала участь у різних активностях.
«У мене навіть не було змоги проводити з нею час. Мабуть, вона за це й образилася. Одного дня мені треба було піти в готель, я побіг туди, а через дві години мати мені вже скинула фотографії з Меган Маркл», — сміється Артур.
«ЛАБОРАТОРНІ ТЕРОРИСТИ»
Артур одягнутий у світшот з анімаційного серіалу «Рік і Морті». Каже, що не має бажання дивитися фільми про вторгнення Росії в Україну. Але якось дивився з сестрою американський фільм про війну. Ветеран не витримав, і почав усе піддавати сумніву.
«Я помітив, що [один герой] неправильно надів шолом. Питаю, чому так автомат тримає, чого так близько один до одного. І це ще я не супервоїн, але в око впадають елементарні недогляди — і ти думаєш, що то за бридня». Сестра попросила або не коментувати, або не дивитися фільм.
З 2012 року він — науковий співробітник в Інституті сорбції та проблем ендоекології. Це галузь зеленої хімії, яка шукає способів замінити процеси нафтопереробних виробництв і знаходить їм альтернативу, синтезуючи їх з природних та відновлюваних джерел сировини.
Після повернення з реабілітації він припускав, що збільшиться кількість молодих науковців. «Люди почнуть тікати від мобілізації в навчальні заклади на кшталт мого. Але такого не сталося: аспірантів не побільшало».
Артур також вважав, що науковці більше займатимуться оборонними напрямами. «Зазвичай науковці розробляють гойний пластир, фарби для захисту дронів. Класні речі, але ними не вб’єш. Треба робити речі для знищення ворога. Ось що важливо».
Цю тему він порушив ще з одним спікером під час нагородження молодих учених премією Верховної Ради України.
«Мене дивує, що держава не долучає Академію наук до розробки та виготовлення зброї або захисних споруд. Усе за принципом «прийди та покажи проєкт, і, можливо, його візьмуть у роботу». Але ж насправді ми не маємо права того робити. Якісь, не знаю, лабораторні терористи. Потрібна взаємодія, зокрема і з військовими та можливістю тестувати. А нічого не змінюється, і це шокує!»
За два роки ідея з вибухівкою ніяк не просунулася, тому Артур вирішив займатися дитячими іграшками «Сонцесяйчик», надрукованими на 3D-принтері.
Стенд з ними представили серед ветеранських бізнесів на тих-таки змаганнях «Рух». Діти й близькі військовослужбовців могли відволіктися від «мужиків, що здуру піднімають залізо», і розмалювати фігурки персонажів українських народних казок — Котигорошка, Мавки, пана Коцького.
Переглянути цей допис в Instagram
Артур подався на грантову програму «Жити на зустріч 2.0» від ПУМБ: «Я попросив багато грошей, одразу мільйон». Але сподівання не виправдалися: рідко кому з бізнес-початківців дають запитувану суму.
Артур каже, що в бізнесі панує інша атмосфера: у спорті всі підтримують одне одного, а тут — конкурують. Утім, економічну реабілітацію він вважає не менш значущою, ніж фізичну, ментальну чи медичну.
«Ти бачиш, що можеш заробляти кошти, що ти не просто той, кого обслуговують і кому постійно допомагають, про кого піклується мама, дружина або близькі, а вже сам можеш зреалізувати щось».
«Не обов’язково з усіх ветеранів робити спортсменів, качків — можна зробити з них і прикольних бізнесменів, ерудитів та винахідників».
Відчути воду
За два роки після відновлення Артур устиг взяти участь у більш ніж двадцяти змаганнях. Сам зізнається: біг дається найважче. Тож одним з найскладніших випробувань для нього став тріатлон SUBARU TRIATMAN SERIES, який улітку приймала Київщина.
На старт тоді вийшло близько тридцяти ветеранів та військових. Учасникам довелося пройти майже класичну спринтерську дистанцію: 700 метрів у воді, 15 кілометрів велоетапу і 5 кілометрів бігу.
«Мені довелося пливти сімсот метрів по Дніпру. Я сказав, що це востаннє».
І хоч бігати він перестав, але не плавати. Завершальними для 2025 року змаганнями стали благодійні «Різдвяні старти» в Броварах. Серед суддів був Ігор Козакевич, що також готував Артура до змагань з плавання на Іграх нескорених.
«Перед запливом ми спілкувалися, Артур питав, що робити. Ми йому поставили дистанцію, до Ігор нескорених він десь пів року поплавав. Незадовго до змагань помітив велику кількість суперників у кролі, і натомість обрав брас [де виборов золото]».
Коли питаю, скільки готувався Артур до «Різдвяних стартів», він підходить і сміється що ніскільки.
Ігор додає: «Він узагалі не плавав — просто зареєструвався і сказав, що буде. Але треба постійно плавати, щоб відчувати воду. І Артур це все вже знає й добре відшліфував».
Останнім часом Милін свідомо обирає професійний рівень і вже не їздить на всі спортивні події, куди його запрошують. Каже, йому важливо змагатися там, де є справжня конкуренція — з атлетами, які давно пройшли реабілітацію і мають серйозний досвід.
На турнірах з нещодавно реабілітованими військовими результат часто передбачуваний через різницю в підготовці. Хтось тренується роками, тоді як є суперники, що лише кілька місяців як повернулися до спорту після поранень.
Тепер Артур — у складі збірної команди Києва з паверліфтингу. Попереду — участь у чемпіонатах України. Довгострокова ціль ще амбітніша — потрапити на Паралімпійські ігри. Артур визнає: без чіткої мети в голові неможливо змушувати себе тренуватися тричі на тиждень. Саме вона й тримає в тонусі.
