25 лютого відбувся перформанс «Без назви» мультидисциплінарного митця Саші Курмаза в постановці Дані Зубкова і Лори Конуп. Ідея цієї роботи народилась у Курмаза влітку 2023 року, після новини про затримання поліцією двох сестер, що танцювали на кладовищі біля поховань військових, зокрема й їх батька.
«Людей обурив той факт, що дівчата наважилися через танець виразити свої почуття в такому святому місці, як цвинтар, — розповідає художник. — Мене зацікавила ця подія, наштовхнувши на роздуми про рух тіла як можливу форму вшанування загиблих».
Це не перша перформативна робота Курмаза: наприклад, 2016 року він працював із цим жанром на персональній виставці «Мармурові янголи з луками трусили в тінях маленькими пісюнами, натягували луки і безтурботно сміялися над смертю» у PinchukArtCentre.
DTF Magazine побував на перформансі й розпитав художника та постановника про його ідею і про те, хто має право встановлювати правила вшанування загиблих. А також представляємо тизер проєкту за участі перформерів
Ідея перформансу Саші Курмаза
Після негативної реакції суспільства на танець двох дівчат на цвинтарі, художник заглибився в наявні практики вшанування загиблих через танець.
«Танець і смерть часто існують зовсім поруч», — зазначається в пресрелізі. Серед названих прикладів — поширений в образотворчому мистецтві Західної Європи сюжет Dance Macabre (танок смерті), ритуальна хореографія африканського колективу «Dancing Pallbearers», ритуальний танець Semah в Туреччині і Danza de los Viejitos у Мексиці. «Кожна культура має власний підхід до вшанування горя та трауру».
Обох сестер не лише критикували і атакували гнівними коментарями й повідомленнями у соцмережах, а й затримала поліція. Одна з сестер пояснювала: вони не хотіли очорнити пам’ять загиблих військових: «Наша поведінка була пов’язана з тим, що ми розуміємо ставлення свого загиблого батька до культури поховання, тому не вбачали нічого поганого, але зараз шкодуємо».
На обговоренні після перформансу Саша зауважує, що є загальноприйняті жести, які зчитуються як вшанування, коли людина стає на коліно, прикладає руку до серця: «Вже є певна форма руху, яка автоматично сприймається соціумом як жест вшанування. Мені стало цікаво, наскільки складніше можна це зробити».
«Чи можна створити новий жест, нову форму, новий рух, який би теж говорив про вшанування, але складніше, ніж просто стати на коліно або прикласти руку до серця?» — розмірковує Курмаз.
Як відбувався перформанс
До проєкту долучилися десять перформерів: Оля Сало, Дарина Панас, Катерина Домотенко, Михайло Мирний, Ганна Волчкова, Марина Семенченко, Анастасія Швиденко, Анастасія Сіа та Яна Курляк.
У приміщенні, місцями розтрощеного внаслідок ракетних ударів російської армії, перформери приймали різні пози й повільно, іноді майже непомітно — змінювали їх. У когось на очах проступали сльози, хтось пускав слину під час довгого стояння в одній, не надто природній, позі. Глядачі ходили навколо їх, і також періодично завмирали, зокрема й тому, що ходіння по склу сповільнювало рух.
Це лише початок проєкту — перформанс планують відтворити в публічному просторі. Після події Саша Курмаз розповів, що відповідав лише за концептуальну рамку цієї роботи, іноді вказуючи напрямок для можливого руху, проте сама хореографія — результат роботи команди «Майстерня сучасного танцю».
Курмаз додає: попри те, що ми живемо серед нескінченної траурної процесії, у самому русі, навіть якщо він виглядає як малорухливе лежання на підлозі, тематика смерті відсутня. І перформери, і постановник Даня Зубков повторювали, що в ці рухи закладалися вшанування та повага, і саме з таким почуттям вони виконали їх.
Бліц-інтерв’ю DTF Magazine з Сашею Курмазом і Данею Зубковим
— Чому ви вирішили брати участь у стипендії Антонена Арто?
Саша: У мене вже була ідея створити перформативну роботу, я з нею жив, шукаючи можливості реалізувати. І трапилася ця чудова можливість, ця чудова ініціатива. Я запропонував ідею, не знаючи, чи підтримають вони її. Але вони затвердили, почався процес, з’явився Даня і зробилася робота.
Як стипендія Антонена Арто підтримує пошук мистецьких експериментів
З 14 лютого по 3 березня в Києві відбувся показ десяти камерних перформативних робіт, створених у межах стипендії Антонена Арто. Програму створив фонд proto produkciia в партнерстві з лабораторією сучасної опери Opera aperta.
В одному інтерв’ю команда proto produkciia розповідає про те, що український театр досі замкнутий на російсько-радянській системі, яка ґрунтується на драматично-психологічному підході, а в її основі — текст і літературний твір.
«Щоб відійти від цього, ми, група перформерів і культурних менеджерів, створила програму для підтримки експериментування. Ідеєю було відійти від розмовного театру, тому в своїх пошуках звернулися до доробку його найбільшого критика — Антонена Арто».
Стипендія підтримує «пошук експериментів, які можуть вдатися або ні».
Наприклад, Катя Лібкінд, засновниця майстерні «ательєнормально» для художників і художниць з синдромом Дауна і без, в межах програми показала два перформанси. В одному «Зацепка 1. Hold my bag» вона вибрала свою кров у гемакон і після його наповнення, передала глядачам. В іншому, «Зацепка 2. Акторський майстер-клас» художниця виконувала акторські етюди під керівництвом актора і сценариста Олександра Стешенка.
— Чому взагалі вам було цікаво працювати з перформативним жанром?
Саша: Тому, що я в ньому нічого не розумію. Абсолютно. Нуль. Я працюю з візуальним мистецтвом, але мені цікавий досвід створення нового твору в іншій площині, з іншим матеріалом, а також досвід співпраці. Я вірю, що найцікавіше мистецтво народжується в співпраці, коли різні митці, професіонали з творчих дисциплін об’єднуються і виникає щось нове, неможливе за будь-яких інших умов.
— Скільки тривала підготовка до самого перформансу?
Даня: Приблизно місяць. За цей час ми працювали з різними образами, і в результаті вибрали один, який сьогодні й показали.
— Під час війни росії проти України ви займалися, зокрема, і фотографічною фіксацією наслідків війни. Як такий різний досвід — робота з фотографією і перформанси — змінили вас як митця за цей час?
Саша: Війна триває десять років, і я займаюся соціальними й політичними темами в мистецтві понад десять років. Тому що могло змінитися? Нічого. Я працюю з тим матеріалом, який навколо мене. Він за цей час не змінився, просто його стало набагато більше, і він став травматичнішим.
І, власне, мій фотографічний досвід не має ніякого стосунку до того, що ви побачили сьогодні. Це інший простір, інша робота, інше все. Тож не варто це навіть ставити поруч. Я розумію, що ви мене бачите і вам хочеться якось це поєднати. Але не намагайтеся, це не потрібно.
— Історія з танцями двох дівчат на цвинтарі вас зацікавила реакцією суспільства чи чимось іншим?
Саша: Мене зацікавило, що дівчата вирішили вшанувати полеглого воїна саме через рух. І цікаво було, як про це ще можна говорити, бо ми знаємо, як вшановує держава на офіційному рівні: будують меморіали та комплекси, ставлять великі скульптури. На низовому рівні люди роблять те, що можуть побудувати самотужки. Все, що можуть.
Мені було цікаво, як можна про це говорити в художньому полі, через художні засоби та тіло. Зробити щось складніше за монументальну скульптуру. І щось складніше для інтерпретації, ніж, умовно кажучи, прапор та ім’я воїна з фотографією на військовому цвинтарі. Тому з’явилася ця ідея, а далі — відбулася магія. З’явилися люди, які втілили ідею в життя, давши можливість проростити цю ідею.
— 2010 року художниця Джейн Горман станцювала зі своїм батьком, який вижив в Аушвіці, на фоні воріт цього концентраційного табору. Це також спричинило негативну реакцію суспільства. На вашу думку, чи готове українське суспільство тепер, коли люди продовжують втрачати близьких через російську військову агресію, до дискусії про те, хто має право встановалювати правила вшанування загиблих?
Саша: Наше суспільство, як і ми з вами, дуже травмовано. І кожен із нас перебуває на своїй території болю. Але мені здається, що ми маємо пропонувати йому різні форми того, як про це можна говорити. Тому що про це варто говорити, ми не можемо це замовчувати. Тож це просто питання часу.
Враховуючи те, що ми живемо в Україні, краще про це говорити вже тепер. Бо ми не знаємо, як довго ще проживемо. І власне це ми пропонуємо, поки що ця розмова відбулась у камерному форматі, у закритому просторі з закритою аудиторією. Але для того, щоб говорити про це назагал, потрібна інша форма. Можливо, колись це відбудеться в публічному просторі з відкритою розмовою.
Даня: Говорити про вшанування треба, адже саме тепер відбувається смерть і загибель. Ми вже можемо побачити в музеях сучасного мистецтва, як звертається мистецтво до цієї теми, і доречність цих творів, саме як форму вшанування, також можна ставити під сумнів. Тож наслідком цього і є дискурс у суспільстві.
Саша: Я не знаю, це таке відкрите питання, і тут не може бути однозначної відповіді. Ми як митці пропонуємо, а суспільство як глядач реагує. Каже: ні, це х***я, краще поговоримо про щось інше. Ми кажемо: окей. Ми продовжуємо свою роботу, кожен робить свою роботу.
— А як шукати компроміс між тими, хто критикує й іншою стороною?
Саша: Насправді, якщо ми подивимося на українську культуру, то побачимо, що практика руху тіла, танцю і смерті стоїть поруч.
Якщо ви поцікавитеся як вшановують пам’ять померлих на Закарпатті, то зрозумієте, що танці, гра на сопілці й веселі жарти завжди були поруч зі смертю. Тобто наша культура вже має цей досвід. Ми не відкриваємо щось нове, а просто пропонуємо іншу форму.
Сама традиція вже існує. Наприклад, грушки на Закарпатті. Зокрема, гуцули танцюють під час поховання, бо вважають: що веселіше проведуть цей траурний обряд, то краще душа почуватиметься там. Тому я не розумію, у чому проблема з суспільством: ніяких проблем і конфліктів немає.
— На вашу думку, чи достатньо в Україні нині представлено перформативного мистецтва?
Даня: Ні, недостатньо. Є певні історичні аспекти, які нам треба подолати — як у театрі, так і в танці — пов’язані з радянщиною. Тривале продовження радянських традицій не дає з’явитися перформативності в Україні. Люди думають інакше, ніж потрібно, щоб перформанс народився тут у тому вигляді, який він відомий у Європі.
Проєкт Strategic Media Support Program реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.
