Сергій Мельниченко: «Я вчу не фотографувати, а думати…»

Миколаїв, Китай і знову Миколаїв: Як Сергій Мельниченко знайшов себе в фотографії і створив MYPH, школу-феномен
Герої Анна Цупко18/12/20231 хв

32-річний Сергій Мельниченко займається фотографією майже пів життя. Починав у сімнадцять зі знімків на базову мильницю, яку подарувала бабуся. Далі все йшло за доволі банальним сценарієм: спочатку прості вуличні фото, потім портрети, студійне знімання, корпоративи та весілля. Але за кілька років він уже видавав книжки з власними фотопроєктами, був у списках номінантів на PinchukArtPrize, а його роботи купували для приватних і публічних колекцій України, США, Гонконгу, Франції, Німеччині, Бельгії, Японії, Швейцарії, Норвегії та інших країн.

У комерції Сергій працював три роки, забезпечуючи собі можливість паралельно працювати над авторськими проєктами. І так, зокрема й знімати оголених чоловіків, що, власне, й принесло Мельниченкові першу популярність. Знятий у 2012 році проєкт «Шварценеггер — мій кумир», серію портретів оголених миколаївських атлетів-аматорів, досі згадують як одну з його знакових робіт, хоч Сергій давно не працює з оголеною натурою.

За кілька років з’явилося й міжнародне визнання — премія Leica Oskar Barnack Award Newcomer-2017 як найкращому фотографові-новачкові за проєкт, знятий за лаштунками китайського нічного клуба. Тоді Сергій остаточно вирішив, що віднині займатиметься лише фотографією. А за рік відкрив перший набір до «Молодої миколаївської фотографії» (MYPH), яка досить швидко виросла в одну з найважливіших спільнот фотографів в Україні.

DTF Magazine поговорив із Сергієм Мельниченком про фотографію, MYPH і, звісно ж, Миколаїв та розповідає його історію

ЗМІСТ:

МИКОЛАЇВ

Миколаїв, 2009 рік — 17-річний Сергій Мельниченко проколює язика. А наступного дня, коли в роті все набрякає, приходить похизуватися пірсингом мамі й бабусі. Остання саме повернулася з заробітків в Італії і задумала зробити онукові якийсь подарунок, а тому відразу запропонувала обмін — придбати щось вартісне за умови, що він негайно зніме сережку.

Сергій, навіть несподівано сам для себе, просить у неї цифровий фотоапарат, хоч до того не мав навіть плівкового й узагалі не цікавився фотографією чи мистецтвом. За п’ять хвилин після зникнення пірсингу, онук з бабусею прямують у магазин, де купують просту невеличку камеру.

Так Мельниченко починає знімати — спочатку вуличні фотографії, щоб розвинути технічні навички, а згодом переходить до плівки, фотосесій, постановчих кадрів.

Але про концептуальну артфотографію, якою Сергій відомий нині, у перші три роки його кар’єри фотографа не йшлося: доводилося переважно знімати миколаївські весілля та корпоративи.

У Миколаєві Мельниченко народився й прожив усе життя до повномасштабного вторгнення. Для нього це місто з великим потенціалом, «який нещадно херять». Саме тому, а ще через оточення, друзів і танцювальний колектив — людей, з якими він дружить понад 20 років — Мельниченко й не змінював Миколаїв на Київ або інше місто.

Танці, куди його віддали в п’ять років, — один з факторів, що вплинули на його теперішню кар’єру: «Ці наші постановки номерів, шоу — вони згодом реально дуже допомогли мені проєктувати й утілювати свої ідеї». І допомогли не боятися робити щось незвичне, а навпаки — вважати цілком нормальним, коли в консервативно-гомофобному місті хтось раптом починає знімати голих чоловіків.

Сергій Мельниченко | Фото — Роман Пашковський

КИТАЙ

Мельниченко поїхав до Китаю в 2015 році — у самий пік міграції до КНР українських моделей, танцівників, хореографів і фотографів. Усі вони хотіли побачити інший світ і заробити грошей.

У Сергія з великим заробітками не вийшло, натомість його чекали перші великі визнання та слава. А також остаточне усвідомлення, що віднині фотографія стане його головною справою. Кожен з проєктів, знятих у КНР, не раз виставлявся в галереях по світу — F22 Foto Space в Гонконзі, київський PinchukArtCentre, Volta Art Fair в Базелі, Український інститут сучасного мистецтва (UIMA) в Чикаго — і зрештою обернувся на чотири книжки. Окремі кадри розкупили приватні колекціонери.

Із серії Polaroids from China, 2015 рік

За контрактом у КНР Мельниченко мав працювати рік, але затримався аж на два з половиною, про що не шкодує: «То були мої 23–25 років — безтурботний час і така сфера роботи, завдяки якій легко можна сполучати роботу з відпочинком, вечірками. Я працював, заробляв, готував фотопроєкти, подавався з ними на конкурси, паралельно виставлявся, купував якусь техніку. Все якось дуже круто й органічно там відбувалося».

У Китаї Мельниченко встиг зробити п’ять проєктів. Один з них — Polaroids from China, що досліджував як живеться українській спільноті в Китаї — 2015-го року виборов (Уточнення: Сергій Мельниченко був одним з 16 номінантів премії PinchukArtCentre-2015. Головну нагороду отримала «Відкрита група».) PinchukArtPrize, а присвячений залаштунковому життю китайського нічного клубу Behind the Scenes («Закулісся») отримав у 2017-му Leica Oskar Barnack Award Newcomer — одну з найпрестижніших премій для новачків у галузі фотографії. Сергій став першим українцем, відзначеним цією нагородою.

І саме Китай дав йому змогу робити те, що він хоче, і фотографувати те, що йому подобається. Там він перестав знімати оголену натуру й фіксував усе, що відбувається довкола нього.

Серія Behind the Scenes

Behind the Scenes починався спонтанно — фотограф хотів випробувати нову камеру. А в підсумку вийшло кілька тисяч знімків і один з найбільш упізнаваних проєктів у кар’єрі.

У ньому Сергій намагався максимально точно передати все, що його оточувало, написати детальну історію життя за лаштунками, поєднуючи документалістику й артфотографію.

Героїні цього проєкту — дівчата, які працювали в тому ж клубі, що й Сергій, на консумації. Відвідувачі закладу обирали собі якусь із них, щоб провести вечір, разом пити й розважатися. Декому з дівчат для більшої привабливості хореографи ставили спеціальні номери. Деякі танцювали напідпитку й падали зі сцени під час шоу. На одному з фото Behind the Scenes Сергій устиг зафіксувати сцену, як одна з моделей несе надміру сп’янілу подругу в гримувальню.

Мельниченко не просив у дівчат дозволу на фото, хоч і знав кожну особисто. Спершу вони соромилися й не надто розуміли, чому він раптом вирішив їх познімати. Проте швидко звикли й вже охоче позували, а часом і самі просили зробити їм знімок.

Чи люблять узагалі китайці нічні клуби? Обожнюють. Мельниченко згадує, що в Китаї, у принципі, вміють розважатися й не особливо дотримуються меж, уживаючи алкоголь і наркотики, а іноді й забуваючи про так звані норми моралі:

«Нам показують китайський консерватизм, комунізм і так далі, але це не зовсім так. Ти приїздиш туди й розумієш, що китайці весь світ годують театральними виставами. Ми теж із колективом брали участь у деяких, коли нас просили зіграти щось для телебачення».

У Сергія досі лежить нерозібраний архів звідти, «фактично щоденник, повний усіляких дивних історій», з якого фотограф мріє колись зробити ще один проєкт.

Читайте також: Від гніву до сорому: 8 емоцій у роботах фотографа Сергія Мельниченка

MYPH

За п’ять років існування MYPH з авторських курсів Мельниченка виріс у повноцінний освітній проєкт із десятьма викладачами, запрошеними лекторами, купою тематичних модулів, домашніми завданнями та програмою, розрахованою на шість місяців. Словом, у велику творчу спільноту, про яку фотограф колись тільки мріяв.

Почалося все 2018 року з простого пошуку однодумців: Сергій створив авторський курс із концептуальної фотографії, щоб знайти однодумців, побачити, кому в Миколаєві це цікаво. За його словами, тоді він знав купу миколаївських комерційних фотографів високого класу, але жодного з тих, хто б міг цікавитися сучасною концептуальною фотографією чи артфотографією взагалі.

Уже за перші два дні запису набралася група з 20 людей. Їх Сергій відразу позиціював не як студентів, що з ними ділитиметься досвідом, а як колектив, що постійно зростатиме, розвиватиметься, обмінюватиметься ідеями, робитиме разом проєкти, виставки і, зрештою, підтримуватиме одне одного. Щось на кшталт тих-таки Харківської чи Дніпровської шкіл фотографії, тільки на Півдні України.

MYPH, за словами Мельниченка, об’єднує «жага до колективної праці», що, на його думку, рідкість для українського культурного простору.

Книга MYPH / Mykolaiv Young Photography, 2022 рік

«Більшість українських митців працюють самі на себе. У цьому немає нічого поганого, але коли грузнеш у роботі, не маєш натхнення, то саме підтримка однодумців зможе тебе витягнути. Люди часто думають, що колективність небезпечна тим, що в тебе вкрадуть ідеї, але це не так», — стверджує Сергій.

Географія Школи переросла Миколаїв вже 2019-го, коли запити на вступ почали надходити від фотографів з інших регіонів. Тоді команда Мельниченка почала поєднувати онлайн- і офлайн-заняття, що певною мірою підготувало їх до «ковідного» 2020-го, коли довелося повністю перейти на дистанційне навчання, і дозволило швидше відновити курс у часи повномасштабного вторгнення Росії.

Наразі свій останній, восьмий, випуск (рекордний — 45 студентів), що розпочав навчання взимку 2022/2023 року під час блекаутів, Мельниченко називає найсильнішим за всю історію MYPH. У грудні 2022-го він оголосив новий набір, не сподіваючись на великий фідбек. Але за невеликий проміжок часу отримав 45 заявок — більшість із них від митців з досвідом, які вже надбали чимале портфоліо й підготували свої проєкти. Дехто з них почав брати участь у виставках уже з початку 2023 року.

Виявилося, що люди під час повномасштабної війни потребують такого навчання. Їм також бракує якоїсь колективізації, тусовки, але не тієї, нічим не підв’язаної, без ґрунту, а творчої, де всі рухаються в одному напрямі й працюють над спільними проєктами.

Із серії «Молоді та вільні», 2017—2021

Чого ж навчають у MYPH? Точно не «мистецтва фотографії»: «Я вчу не фотографувати, а думати, мислити, дивитися, бути активним, — пояснює Мельниченко. Опанувати технічну сторону фотографії можна: там немає нічого складного. Та головне — навчитися думати, бачити довкола себе, бачити актуальність тем довкола».

Він не вірить у талант і постійно повторює це своїм студентам. І радить поєднувати пристрасть до мистецтва з цікавістю до світу, своєї справи та працелюбністю. А ще — не спішити з надивленістю, назбируючи цей багаж поступово. Бо найкращий період для автора — робота на емоціях, інтуїції, наївності. А це можливо, «коли очі в тебе ще не затуманені великою кількістю власних робіт, десятками відвіданих виставок і купою побачених чужих робіт».

«Коли зосередитися на тому, як багато всього у фотографії, легко втратити ентузіазм робити щось самому. Чимало авторів насправді стикаються з тим, що мають ідею, але бояться її втілювати, бо це вже точно хтось зробив. Так, згоден, усе зроблено до нас, усі медіуми використано й усі жанри охоплено. Але це не мусить зупиняти. Ти маєш іти вперед, вигадувати нові візуальні мови, медіуми для себе. Зрештою, існує не так багато історій у світі, натомість ми маємо безліч варіантів, як їх розповісти», — каже Сергій.

Із серїі Military commissariat, 2014 рік

Попри величезну кількість часу, яку щодня з’їдають шкільні справи, Школа ніколи не відбирає в Мельниченка сил та бажання продовжувати власні проєкти: «Це різноманіття, колектив, спілкування, постійна робота й роздуми, як розвивати Школу далі, як розширити курс, і трохи не щоденні розмови з кураторами, грантодавцями, галеристами. Мене це підживлює. Моя персональна робота дає мені заряд на MYPH — і навпаки».

ФОТОГРАФІЯ

На запитання, що таке хороша фотографія, Мельниченко відповідає словами свого наставника Романа П’ятковки: «Хороша фотографія — це та фотографія, що відрізняється від іншої фотографії».

Особисто для нього — це питання складне, бо хороших фотографій, як і проєктів багато. Та важливим сигналом, що робота таки непересічна, для Мельниченка є відчуття білої заздрості: коли щось бачиш і розумієш, що теж хотів би створити таку ж роботу, додуматися до такого.

13–14 років тому він сидів на українських фотосайтах на зразок photographers.com.ua, photosite.com.ua, де, як згодом з’ясувалося, публікували свої знімки багато фотографів, що пізніше об’єдналися в групу «Українська фотографічна альтернатива». Тоді Сергій їх знав лише по аватарках.

Із серії «Шварценеггер — мій кумир», 2012—2013

Він завантажував свої роботи на сайт, заробляючи за них бали й оцінюючи інших. А далі розбирав реакцію онлайн-спільноти, намагаючись зрозуміти, чому щось «заходить», а щось — ні. Така орієнтація, на думку інших, тривала перші кілька років Сергієвої кар’єри — до 2012-го, коли Мельниченко познайомився з Романом П’ятковкою.

Мельниченко не любить називати фотографію роботою, хоч це (а ще Школа, але, зрештою, вона фотографічна) і єдиний вид його діяльності. І додає, що після 14 років у цій сфері, просто не уявляє, що міг би тепер робити, коли б не вмів фотографувати.

Він любить стежити за тим, що відбувається у фотографічному середовищі. А коли (хоч це буває дуже рідко) втомлюється від фотографії, поринає в живопис, інсталяції. Каже, що йому подобається спостерігати, куди рухається мистецтво, і «критикувати його в якихось моментах». І відразу ж згадує про те, як у розпал пандемії COVID-19 медіа, експерти та митці пророкували смерть класичному мистецтву, зокрема музеям, через зліт NFT.

Із серії «Вона», 2018 рік

У 2023 році один з фотографів MYPH Артем Гумілевський поїхав на зліт NFT-вців у Португалії, захопивши з собою друкований каталог, щоб при нагоді показувати свої роботи: «На тому саміті від його каталогу не відходили. Уявіть, триває великий NFT-симпозіум, а Артем показує свої роботи не в метавсесвіті, а в книжці. Це абсурдизм, який ще раз доводить, що не варто робити гучних заяв про майбутнє мистецтва загалом і фотографії зокрема».

ВІЙНА

До зими 2022/2023 року Мельниченко не займався фотографією у звичному для себе розумінні. Хіба час від часу вів фотощоденник, знімаючи буденне життя — власне, мамине, синове і своєї дівчини. Йому банально не хотілося щось із себе видавлювати, через силу примушувати себе створювати щось таке, що було б на часі.

Натомість фотограф багато волонтерив і збирав донати, зокрема продаючи свої роботи та NFT. А навесні 2023-го зняв перші кадри проєкту «Татуювання війни» — плівкової серії чорно-білих фотографій, на яких друзі та близькі фотографа позують на тлі проєкції знімків, що документують воєнні злочини росіян.

Ці роботи — те, що йому реально хочеться тепер робити. Вони вже мають відгук: їх хочуть бачити на авторитетних виставках. Девʼять знімків з серії «Татуювання війни» уже стали частиною колекції німецького фонду Alexander-Tutsek Stiftung. Організація, що базується у Мюнхені, має у своєму зібранні роботи знакових фотографів Роберта Раушенберга, Нен Ґолдін, Томаса Штрута, Себастьяна Сальгадо, Надава Кандера, Луо Янга, Піксі Ляо та інших. 2022-го року фонд придбав ще 16 робіт Мельниченка. Таке визнання важливе для нього, зокрема й через страх не зняти чогось актуального.

Із серїі «Татуювання війни», 2023

Мельниченко захоплюється фотографами, що працюють на лінії фронту та прифронтових територіях, але сам навіть під час повномасштабної війни в документалістику йти не хоче. Його хвилює тема війни, але водночас він прагне працювати з нею через концептуальну, художню, подачу, а не через пряму, документальну. Бо його проєкти, навіть схожі на документалістику, однаково містять художню складову.

Він не хоче ставати суто документальним фотографом і «працювати заради картинки, хорошого кадру»: «Мене більше цікавлять проєкти, що стануть суцільним висловлюванням».

Із серїі «Татуювання війни», 2023

З інших фотографів, які не працюють з темою війни напряму, він відзначає Назара Фурика й Олену Субач. Назара — за вміння документувати місця жахливих подій, не зраджуючи свою візуальну мову й жанр. А Олену — за проєкти з фото стільців, на яких сиділи українці в черзі на евакуацію через польський кордон, та монументами й пам’ятниками, які закладали мішками з піском, щоб захистити від бомбардувань.

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

«Тут класно працюється», — каже про місто Мельниченко. І одразу ж переходить до захопленої розповіді про тісну співпрацю з «Асортиментною кімнатою», з якою у фотографа вже з’явилася традиція влаштовувати виставки принаймні раз на рік.

За іронією долі перша виставка Мельниченка — спільний проєкт з Мітею Фєнєчкіним THE GREAT FINDING. STEP ONE. SUBJECT — мав відкритись у Франківську 25 лютого 2022 року. Але 24 лютого фотограф, замість виїхати з Києва, де 23 лютого читав лекцію на запрошення Романа Пашковського, ближче до заходу, подався на південь, до Миколаєва, щоб евакуювати сім’ю та друзів. А виставка в «Асортиментній кімнаті», зрештою, відбулася з запізненням на пів року — у серпні 2022-го. І менше ніж через рік, 8 липня 2023 року, Мельниченко вже відкривав у просторі фотопроєкт MYPH, присвячений війні, яка триває вже дев’ять років, — «Якщо ти довго дивишся в пусто́ти».

Спільний з Мітею Фєнєчкіним проєкт THE GREAT FINDING. STEP ONE. SUBJECT, 2022 рік

Над усе Мельниченкові подобається, як його особиста діяльність і робота Школи підсилює культурне життя Івано-Франківська. У котрийсь момент він навіть задумався про відкриття фізичного офісу MYPH та артпростору в місті. Офіс, студію та навіть даркрум Мельниченко все ж винайняв. А щодо окремого артпростору збагнув, що в ньому немає потреби, адже всякий мистецький проєкт можна зробити з «Асортиментною кімнатою», яка вже має простір і спокійно поділиться ним під лекторій або щось так: «Коли й робити щось, то в Миколаєві».

Із серії When I was a virgin, 2013—2018

І ЗНОВУ МИКОЛАЇВ

У планах Мельниченка немає пункту повернутися й знову жити в рідному місті. Не планують такого і його вже осілі в Одесі та на заході країни друзі — одна з причин, що тримала фотографа в Миколаєві.

Вивіз Сергій з прифронтового міста й обладнання Школи, бо зрозумів, що поки географічно вона там бути не може. І повернув ключі орендодавцям приміщення, де довгий час розташовувалися шкільні офіс і студія.

«Дуже погано, що більшість не планує повертатися до Миколаєва. Проте люди зрозуміли, що перспектив у місті небагато. Переїхавши, вони побачили різницю — в інфраструктурі, культурних та освітніх можливостях. Це не круто, що Миколаїв увесь цей час не розвивали так, щоб туди хотіли повертатися», — розмірковує Сергій.

Із серії «Фундаментальні космічні дослідження голої сингулярності», 2021—2022

Але крапку в стосунках з рідним містом Мельниченко ставити не збирається. Уже якийсь час він шукає там приміщення під галерею сучасної фотографії. Для неї навіть закуплено потрібне світло та інше обладнання, тому — стверджує фотограф — роботу артпростір може почати «буквально наступного дня після того, як знайдуть де це зробити».