32-річний Сергій Мельниченко займається фотографією майже пів життя. Починав у сімнадцять зі знімків на базову мильницю, яку подарувала бабуся. Далі все йшло за доволі банальним сценарієм: спочатку прості вуличні фото, потім портрети, студійне знімання, корпоративи та весілля. Але за кілька років він уже видавав книжки з власними фотопроєктами, був у списках номінантів на PinchukArtPrize, а його роботи купували для приватних і публічних колекцій України, США, Гонконгу, Франції, Німеччині, Бельгії, Японії, Швейцарії, Норвегії та інших країн.
У комерції Сергій працював три роки, забезпечуючи собі можливість паралельно працювати над авторськими проєктами. І так, зокрема й знімати оголених чоловіків, що, власне, й принесло Мельниченкові першу популярність. Знятий у 2012 році проєкт «Шварценеггер — мій кумир», серію портретів оголених миколаївських атлетів-аматорів, досі згадують як одну з його знакових робіт, хоч Сергій давно не працює з оголеною натурою.
За кілька років з’явилося й міжнародне визнання — премія Leica Oskar Barnack Award Newcomer-2017 як найкращому фотографові-новачкові за проєкт, знятий за лаштунками китайського нічного клуба. Тоді Сергій остаточно вирішив, що віднині займатиметься лише фотографією. А за рік відкрив перший набір до «Молодої миколаївської фотографії» (MYPH), яка досить швидко виросла в одну з найважливіших спільнот фотографів в Україні.
DTF Magazine поговорив із Сергієм Мельниченком про фотографію, MYPH і, звісно ж, Миколаїв та розповідає його історію
МИКОЛАЇВ
Миколаїв, 2009 рік — 17-річний Сергій Мельниченко проколює язика. А наступного дня, коли в роті все набрякає, приходить похизуватися пірсингом мамі й бабусі. Остання саме повернулася з заробітків в Італії і задумала зробити онукові якийсь подарунок, а тому відразу запропонувала обмін — придбати щось вартісне за умови, що він негайно зніме сережку.
Сергій, навіть несподівано сам для себе, просить у неї цифровий фотоапарат, хоч до того не мав навіть плівкового й узагалі не цікавився фотографією чи мистецтвом. За п’ять хвилин після зникнення пірсингу, онук з бабусею прямують у магазин, де купують просту невеличку камеру.
Так Мельниченко починає знімати — спочатку вуличні фотографії, щоб розвинути технічні навички, а згодом переходить до плівки, фотосесій, постановчих кадрів.
Але про концептуальну артфотографію, якою Сергій відомий нині, у перші три роки його кар’єри фотографа не йшлося: доводилося переважно знімати миколаївські весілля та корпоративи.
У Миколаєві Мельниченко народився й прожив усе життя до повномасштабного вторгнення. Для нього це місто з великим потенціалом, «який нещадно херять». Саме тому, а ще через оточення, друзів і танцювальний колектив — людей, з якими він дружить понад 20 років — Мельниченко й не змінював Миколаїв на Київ або інше місто.
Танці, куди його віддали в п’ять років, — один з факторів, що вплинули на його теперішню кар’єру: «Ці наші постановки номерів, шоу — вони згодом реально дуже допомогли мені проєктувати й утілювати свої ідеї». І допомогли не боятися робити щось незвичне, а навпаки — вважати цілком нормальним, коли в консервативно-гомофобному місті хтось раптом починає знімати голих чоловіків.
КИТАЙ
Мельниченко поїхав до Китаю в 2015 році — у самий пік міграції до КНР українських моделей, танцівників, хореографів і фотографів. Усі вони хотіли побачити інший світ і заробити грошей.
У Сергія з великим заробітками не вийшло, натомість його чекали перші великі визнання та слава. А також остаточне усвідомлення, що віднині фотографія стане його головною справою. Кожен з проєктів, знятих у КНР, не раз виставлявся в галереях по світу — F22 Foto Space в Гонконзі, київський PinchukArtCentre, Volta Art Fair в Базелі, Український інститут сучасного мистецтва (UIMA) в Чикаго — і зрештою обернувся на чотири книжки. Окремі кадри розкупили приватні колекціонери.
Із серії Polaroids from China, 2015 рік
За контрактом у КНР Мельниченко мав працювати рік, але затримався аж на два з половиною, про що не шкодує: «То були мої 23–25 років — безтурботний час і така сфера роботи, завдяки якій легко можна сполучати роботу з відпочинком, вечірками. Я працював, заробляв, готував фотопроєкти, подавався з ними на конкурси, паралельно виставлявся, купував якусь техніку. Все якось дуже круто й органічно там відбувалося».
У Китаї Мельниченко встиг зробити п’ять проєктів. Один з них — Polaroids from China, що досліджував як живеться українській спільноті в Китаї — 2015-го року виборов (Уточнення: Сергій Мельниченко був одним з 16 номінантів премії PinchukArtCentre-2015. Головну нагороду отримала «Відкрита група».) PinchukArtPrize, а присвячений залаштунковому життю китайського нічного клубу Behind the Scenes («Закулісся») отримав у 2017-му Leica Oskar Barnack Award Newcomer — одну з найпрестижніших премій для новачків у галузі фотографії. Сергій став першим українцем, відзначеним цією нагородою.
І саме Китай дав йому змогу робити те, що він хоче, і фотографувати те, що йому подобається. Там він перестав знімати оголену натуру й фіксував усе, що відбувається довкола нього.
Серія Behind the Scenes
Behind the Scenes починався спонтанно — фотограф хотів випробувати нову камеру. А в підсумку вийшло кілька тисяч знімків і один з найбільш упізнаваних проєктів у кар’єрі.
У ньому Сергій намагався максимально точно передати все, що його оточувало, написати детальну історію життя за лаштунками, поєднуючи документалістику й артфотографію.
Героїні цього проєкту — дівчата, які працювали в тому ж клубі, що й Сергій, на консумації. Відвідувачі закладу обирали собі якусь із них, щоб провести вечір, разом пити й розважатися. Декому з дівчат для більшої привабливості хореографи ставили спеціальні номери. Деякі танцювали напідпитку й падали зі сцени під час шоу. На одному з фото Behind the Scenes Сергій устиг зафіксувати сцену, як одна з моделей несе надміру сп’янілу подругу в гримувальню.
Мельниченко не просив у дівчат дозволу на фото, хоч і знав кожну особисто. Спершу вони соромилися й не надто розуміли, чому він раптом вирішив їх познімати. Проте швидко звикли й вже охоче позували, а часом і самі просили зробити їм знімок.
Чи люблять узагалі китайці нічні клуби? Обожнюють. Мельниченко згадує, що в Китаї, у принципі, вміють розважатися й не особливо дотримуються меж, уживаючи алкоголь і наркотики, а іноді й забуваючи про так звані норми моралі:
«Нам показують китайський консерватизм, комунізм і так далі, але це не зовсім так. Ти приїздиш туди й розумієш, що китайці весь світ годують театральними виставами. Ми теж із колективом брали участь у деяких, коли нас просили зіграти щось для телебачення».
У Сергія досі лежить нерозібраний архів звідти, «фактично щоденник, повний усіляких дивних історій», з якого фотограф мріє колись зробити ще один проєкт.
MYPH
За п’ять років існування MYPH з авторських курсів Мельниченка виріс у повноцінний освітній проєкт із десятьма викладачами, запрошеними лекторами, купою тематичних модулів, домашніми завданнями та програмою, розрахованою на шість місяців. Словом, у велику творчу спільноту, про яку фотограф колись тільки мріяв.
Почалося все 2018 року з простого пошуку однодумців: Сергій створив авторський курс із концептуальної фотографії, щоб знайти однодумців, побачити, кому в Миколаєві це цікаво. За його словами, тоді він знав купу миколаївських комерційних фотографів високого класу, але жодного з тих, хто б міг цікавитися сучасною концептуальною фотографією чи артфотографією взагалі.
Уже за перші два дні запису набралася група з 20 людей. Їх Сергій відразу позиціював не як студентів, що з ними ділитиметься досвідом, а як колектив, що постійно зростатиме, розвиватиметься, обмінюватиметься ідеями, робитиме разом проєкти, виставки і, зрештою, підтримуватиме одне одного. Щось на кшталт тих-таки Харківської чи Дніпровської шкіл фотографії, тільки на Півдні України.
MYPH, за словами Мельниченка, об’єднує «жага до колективної праці», що, на його думку, рідкість для українського культурного простору.
«Більшість українських митців працюють самі на себе. У цьому немає нічого поганого, але коли грузнеш у роботі, не маєш натхнення, то саме підтримка однодумців зможе тебе витягнути. Люди часто думають, що колективність небезпечна тим, що в тебе вкрадуть ідеї, але це не так», — стверджує Сергій.
Географія Школи переросла Миколаїв вже 2019-го, коли запити на вступ почали надходити від фотографів з інших регіонів. Тоді команда Мельниченка почала поєднувати онлайн- і офлайн-заняття, що певною мірою підготувало їх до «ковідного» 2020-го, коли довелося повністю перейти на дистанційне навчання, і дозволило швидше відновити курс у часи повномасштабного вторгнення Росії.
Наразі свій останній, восьмий, випуск (рекордний — 45 студентів), що розпочав навчання взимку 2022/2023 року під час блекаутів, Мельниченко називає найсильнішим за всю історію MYPH. У грудні 2022-го він оголосив новий набір, не сподіваючись на великий фідбек. Але за невеликий проміжок часу отримав 45 заявок — більшість із них від митців з досвідом, які вже надбали чимале портфоліо й підготували свої проєкти. Дехто з них почав брати участь у виставках уже з початку 2023 року.
Виявилося, що люди під час повномасштабної війни потребують такого навчання. Їм також бракує якоїсь колективізації, тусовки, але не тієї, нічим не підв’язаної, без ґрунту, а творчої, де всі рухаються в одному напрямі й працюють над спільними проєктами.
Із серії «Молоді та вільні», 2017—2021
Чого ж навчають у MYPH? Точно не «мистецтва фотографії»: «Я вчу не фотографувати, а думати, мислити, дивитися, бути активним, — пояснює Мельниченко. Опанувати технічну сторону фотографії можна: там немає нічого складного. Та головне — навчитися думати, бачити довкола себе, бачити актуальність тем довкола».
Він не вірить у талант і постійно повторює це своїм студентам. І радить поєднувати пристрасть до мистецтва з цікавістю до світу, своєї справи та працелюбністю. А ще — не спішити з надивленістю, назбируючи цей багаж поступово. Бо найкращий період для автора — робота на емоціях, інтуїції, наївності. А це можливо, «коли очі в тебе ще не затуманені великою кількістю власних робіт, десятками відвіданих виставок і купою побачених чужих робіт».
«Коли зосередитися на тому, як багато всього у фотографії, легко втратити ентузіазм робити щось самому. Чимало авторів насправді стикаються з тим, що мають ідею, але бояться її втілювати, бо це вже точно хтось зробив. Так, згоден, усе зроблено до нас, усі медіуми використано й усі жанри охоплено. Але це не мусить зупиняти. Ти маєш іти вперед, вигадувати нові візуальні мови, медіуми для себе. Зрештою, існує не так багато історій у світі, натомість ми маємо безліч варіантів, як їх розповісти», — каже Сергій.
Із серїі Military commissariat, 2014 рік
Попри величезну кількість часу, яку щодня з’їдають шкільні справи, Школа ніколи не відбирає в Мельниченка сил та бажання продовжувати власні проєкти: «Це різноманіття, колектив, спілкування, постійна робота й роздуми, як розвивати Школу далі, як розширити курс, і трохи не щоденні розмови з кураторами, грантодавцями, галеристами. Мене це підживлює. Моя персональна робота дає мені заряд на MYPH — і навпаки».
ФОТОГРАФІЯ
На запитання, що таке хороша фотографія, Мельниченко відповідає словами свого наставника Романа П’ятковки: «Хороша фотографія — це та фотографія, що відрізняється від іншої фотографії».
Особисто для нього — це питання складне, бо хороших фотографій, як і проєктів багато. Та важливим сигналом, що робота таки непересічна, для Мельниченка є відчуття білої заздрості: коли щось бачиш і розумієш, що теж хотів би створити таку ж роботу, додуматися до такого.
13–14 років тому він сидів на українських фотосайтах на зразок photographers.com.ua, photosite.com.ua, де, як згодом з’ясувалося, публікували свої знімки багато фотографів, що пізніше об’єдналися в групу «Українська фотографічна альтернатива». Тоді Сергій їх знав лише по аватарках.
Із серії «Шварценеггер — мій кумир», 2012—2013
Він завантажував свої роботи на сайт, заробляючи за них бали й оцінюючи інших. А далі розбирав реакцію онлайн-спільноти, намагаючись зрозуміти, чому щось «заходить», а щось — ні. Така орієнтація, на думку інших, тривала перші кілька років Сергієвої кар’єри — до 2012-го, коли Мельниченко познайомився з Романом П’ятковкою.
Мельниченко не любить називати фотографію роботою, хоч це (а ще Школа, але, зрештою, вона фотографічна) і єдиний вид його діяльності. І додає, що після 14 років у цій сфері, просто не уявляє, що міг би тепер робити, коли б не вмів фотографувати.
Він любить стежити за тим, що відбувається у фотографічному середовищі. А коли (хоч це буває дуже рідко) втомлюється від фотографії, поринає в живопис, інсталяції. Каже, що йому подобається спостерігати, куди рухається мистецтво, і «критикувати його в якихось моментах». І відразу ж згадує про те, як у розпал пандемії COVID-19 медіа, експерти та митці пророкували смерть класичному мистецтву, зокрема музеям, через зліт NFT.
Із серії «Вона», 2018 рік
У 2023 році один з фотографів MYPH Артем Гумілевський поїхав на зліт NFT-вців у Португалії, захопивши з собою друкований каталог, щоб при нагоді показувати свої роботи: «На тому саміті від його каталогу не відходили. Уявіть, триває великий NFT-симпозіум, а Артем показує свої роботи не в метавсесвіті, а в книжці. Це абсурдизм, який ще раз доводить, що не варто робити гучних заяв про майбутнє мистецтва загалом і фотографії зокрема».
ВІЙНА
До зими 2022/2023 року Мельниченко не займався фотографією у звичному для себе розумінні. Хіба час від часу вів фотощоденник, знімаючи буденне життя — власне, мамине, синове і своєї дівчини. Йому банально не хотілося щось із себе видавлювати, через силу примушувати себе створювати щось таке, що було б на часі.
Натомість фотограф багато волонтерив і збирав донати, зокрема продаючи свої роботи та NFT. А навесні 2023-го зняв перші кадри проєкту «Татуювання війни» — плівкової серії чорно-білих фотографій, на яких друзі та близькі фотографа позують на тлі проєкції знімків, що документують воєнні злочини росіян.
Ці роботи — те, що йому реально хочеться тепер робити. Вони вже мають відгук: їх хочуть бачити на авторитетних виставках. Девʼять знімків з серії «Татуювання війни» уже стали частиною колекції німецького фонду Alexander-Tutsek Stiftung. Організація, що базується у Мюнхені, має у своєму зібранні роботи знакових фотографів Роберта Раушенберга, Нен Ґолдін, Томаса Штрута, Себастьяна Сальгадо, Надава Кандера, Луо Янга, Піксі Ляо та інших. 2022-го року фонд придбав ще 16 робіт Мельниченка. Таке визнання важливе для нього, зокрема й через страх не зняти чогось актуального.
Із серїі «Татуювання війни», 2023
Мельниченко захоплюється фотографами, що працюють на лінії фронту та прифронтових територіях, але сам навіть під час повномасштабної війни в документалістику йти не хоче. Його хвилює тема війни, але водночас він прагне працювати з нею через концептуальну, художню, подачу, а не через пряму, документальну. Бо його проєкти, навіть схожі на документалістику, однаково містять художню складову.
Він не хоче ставати суто документальним фотографом і «працювати заради картинки, хорошого кадру»: «Мене більше цікавлять проєкти, що стануть суцільним висловлюванням».
Із серїі «Татуювання війни», 2023
З інших фотографів, які не працюють з темою війни напряму, він відзначає Назара Фурика й Олену Субач. Назара — за вміння документувати місця жахливих подій, не зраджуючи свою візуальну мову й жанр. А Олену — за проєкти з фото стільців, на яких сиділи українці в черзі на евакуацію через польський кордон, та монументами й пам’ятниками, які закладали мішками з піском, щоб захистити від бомбардувань.
ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
«Тут класно працюється», — каже про місто Мельниченко. І одразу ж переходить до захопленої розповіді про тісну співпрацю з «Асортиментною кімнатою», з якою у фотографа вже з’явилася традиція влаштовувати виставки принаймні раз на рік.
За іронією долі перша виставка Мельниченка — спільний проєкт з Мітею Фєнєчкіним THE GREAT FINDING. STEP ONE. SUBJECT — мав відкритись у Франківську 25 лютого 2022 року. Але 24 лютого фотограф, замість виїхати з Києва, де 23 лютого читав лекцію на запрошення Романа Пашковського, ближче до заходу, подався на південь, до Миколаєва, щоб евакуювати сім’ю та друзів. А виставка в «Асортиментній кімнаті», зрештою, відбулася з запізненням на пів року — у серпні 2022-го. І менше ніж через рік, 8 липня 2023 року, Мельниченко вже відкривав у просторі фотопроєкт MYPH, присвячений війні, яка триває вже дев’ять років, — «Якщо ти довго дивишся в пусто́ти».
Спільний з Мітею Фєнєчкіним проєкт THE GREAT FINDING. STEP ONE. SUBJECT, 2022 рік
Над усе Мельниченкові подобається, як його особиста діяльність і робота Школи підсилює культурне життя Івано-Франківська. У котрийсь момент він навіть задумався про відкриття фізичного офісу MYPH та артпростору в місті. Офіс, студію та навіть даркрум Мельниченко все ж винайняв. А щодо окремого артпростору збагнув, що в ньому немає потреби, адже всякий мистецький проєкт можна зробити з «Асортиментною кімнатою», яка вже має простір і спокійно поділиться ним під лекторій або щось так: «Коли й робити щось, то в Миколаєві».
Із серії When I was a virgin, 2013—2018
І ЗНОВУ МИКОЛАЇВ
У планах Мельниченка немає пункту повернутися й знову жити в рідному місті. Не планують такого і його вже осілі в Одесі та на заході країни друзі — одна з причин, що тримала фотографа в Миколаєві.
Вивіз Сергій з прифронтового міста й обладнання Школи, бо зрозумів, що поки географічно вона там бути не може. І повернув ключі орендодавцям приміщення, де довгий час розташовувалися шкільні офіс і студія.
«Дуже погано, що більшість не планує повертатися до Миколаєва. Проте люди зрозуміли, що перспектив у місті небагато. Переїхавши, вони побачили різницю — в інфраструктурі, культурних та освітніх можливостях. Це не круто, що Миколаїв увесь цей час не розвивали так, щоб туди хотіли повертатися», — розмірковує Сергій.
Із серії «Фундаментальні космічні дослідження голої сингулярності», 2021—2022
Але крапку в стосунках з рідним містом Мельниченко ставити не збирається. Уже якийсь час він шукає там приміщення під галерею сучасної фотографії. Для неї навіть закуплено потрібне світло та інше обладнання, тому — стверджує фотограф — роботу артпростір може почати «буквально наступного дня після того, як знайдуть де це зробити».
