Режисер Сімон Леренґ Вільмонт: «„Оскар“ — це не про те, наскільки хороше твоє кіно, а скільки в тебе грошей»

— Як ви називаєте людей, з якими працюєте в кадрі: герої, персонажі чи якось інакше?

— Так, мене це теж трохи заплутує. У Європі їх називають персонажами, а у Штатах — суб’єктами. Те і те звучить трохи аналітично, тому я почав називати їх героями, і для мене це має сенс. Тому залишимо їх героями.

— Як знайшли своїх героїв?

— Це довга історія, яка почалася з минулого фільму. Я потоваришував з хлопчиком і бабусею, які жили в Донецькій області, на самісінькій лінії бойових зіткнень. Ці двоє — така чудова парочка. Наприкінці знімань бабуся сильно захворіла, і я боявся, що вона помре і не буде кому подбати про хлопчика. Ось що і привело мене та Азада Сафарова (лінійний продюсер останніх двох фільмів Сімона. — Прим. DTF Magazine) до Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації дітей. Я попросив його провести дослідження, щоб ми були готові, якщо раптом щось станеться з бабусею. На щастя, вона видужала і тепер почувається дуже добре, але Азад згадав про дослідження.

Він сконтактувався зі мною і сказав: «На півночі від лінії зіткнень є люди з міської адміністрації, які бачили твій фільм. Вони відкриті до твого візиту та хочуть, щоб ти до них завітав. Вони зв’яжуть тебе з соціальною службою». Тому ми поїхали, відвідали кілька центрів догляду за дітьми та притулків, але вони були схожі мені на школи-інтернати з дисципліною. Там добре справлялися з фізичними потребами дітей, але наголосу на емоційних потребах не було. Принаймні я цього не побачив.

В один з останніх днів цієї мандрівки Азад узяв мене до Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації дітей. І, знаєте, тільки я відчинив великі сталеві двері, то побачив щось зовсім інше.

— Знімаючи цей фільм, ви впливали активно на своїх героїв чи лишалися в тіні?

— Я витратив багато часу, намагаючись зрозуміти щоденне життя цих дітей. Наприклад, сцена, де хлопці розповідають один одному історії про привидів. На початку я не усвідомлював, що це історії з реального життя. Я питав у хлопців, чим вони займаються, і вони згадали, що часом розповідають страшні історії. Я подумав, що це було б суперцікаво для фільму і запитав, чи можна таке зняти. У той день вони саме запланували таку розмову. Ось як з’являються такі сцени. Треба постійно досліджувати й потрапляти в правильне місце, бо ти знаєш, що там можуть траплятися важливі речі. А часом буває, що нічого й не виходить на зйомках. Коли щось з’являється, то зазвичай це щось більше за життя.

— Як вам вдалося ввійти в довіру дітей?

— Я і сам батько двох дітей приблизно того ж віку, що й герої фільму. Тому я знаю, як справлятися з дітьми. Вони дуже допитливі та цікаві. Особливо до мене, який приїхав здалеку, тому було багато комунікації. Ми знаходили спільні речі, але було й таке, що нас розділяло. Проводити з ними час, бути чесним про те, хто ти і чому ти тут, знімати їх — це величезна робота. Я думаю, вони це відчувають, але є і важлива складова в повазі до особистих меж одне одного. На початку ми відразу зауважили, а потім постійно про це нагадували, що треба підіймати руку і виходити з кадру, якщо почуваєшся некомфортно. Звісно, таке траплялося, і треба поважати це попри те, наскільки хорошим є епізод. Я отримую від них повагу, і вони також почуваються безпечніше, бо в них є можливість вийти з кадру.

— У фільмі є епізод, де хлопчики курять сигарети за будинком. Розкажіть, чи співпрацювали ви з вихователями та передавали їм якусь інформацію, яка турбувала вас?

— Ми давали їм знати, що хочемо зняти і що сподіваємося зафіксувати. Деякі сцени вимагали обговорення. І цей епізод був точно одним з таких.

— А чи було навпаки, коли вихователі підштовхували вас до історії одного з мешканців дитячого будинку?

— Такого не було. У нас була чудова співпраця. Я навчився так багато від Маргарити та Ольги, а також від інших вихователів. Особливо, як поводитися педагогічно з дітьми і як бути чесним щодо власних кордонів. Нам пропонували, чи ми хочемо подивитися або зняти те чи інше. Якщо мені було цікаво, я давав знати, але якщо ні, то відмовлявся. Ніколи не відчував тиску, щоб зняти щось конкретно.

— Чи стежите ви за долею своїх героїв?

— Я провів півтора року з цими дітьми, тому ми здружилися. Наприкінці зйомок ми зі знімальною командою поговорили, що можемо зробити для дітей, бо неможливо нічого не зробити. Ми придумали пілотний проєкт, який вдалося трохи профінансувати. Двоє психологів будуть доступними для дітей і дорослих, щоб поговорити з ними, якщо вони захочуть. Без тиску. Ми подумали, що це допоможе як вихователям, так і дітям. У нас був хороший фідбек, поки не прийшла війна і не ускладнила все.

Нам дають знати, чим живуть діти і як вони почуваються. Психологи почали працювати, коли закінчились знімання. Наприклад, Колю забрала до себе хороша та розумна родина. Я телефонував його прийомному батькові, і він пообіцяв, що Коля зв’яжеться зі своїми братом і сестрою, адже він втратив з ними контакт після 24 лютого. Саша в тимчасовому дитячому будинку в Європі. Єва живе на заході України з рідним дідусем, бо її бабуся, на жаль, померла від ковіду. Єдина, з ким не вдається підтримувати зв’язок, — рудоволоса Аліна. Її удочерили, але з нею нема зв’язку після 24 лютого.

— А як щодо Олега та бабусі з вашого попереднього фільму «Віддалений гавкіт собак»?

— Я переписуюся з ним та бабусею Олександрою на фейсбуку. Взимку 2022-го, коли стало зрозуміло, що щось нехороше затівається на російсько-українському кордоні, ми з Азадом намагалися переконати Олександру виїхати з родиною. Коли нарешті вдалося вмовити її, ми купили квитки, орендували будинок на заході України. Та квитки були на 24 лютого, і вони так і не змогли виїхати тоді. Натомість вони застрягли в Маріуполі на кілька місяців. Але Олександра змогла вижити в тому пеклі. Вона пройшла через солдатів до свого дому, який спалили. Вона зв’язалася з нами і після довгих обговорень, яким може бути безпечний шлях, виїхала через Росію в Польщу, а звідти на захід України. Тепер вона там.

— «Будинок зі скалок» показали на найбільших кінофестивалях — у Салоніках, Гетерборзі та на «Санденсі». Який показ фільму емоційно вам запам’ятався найкраще?

— Їх було так багато. Це кіно зворушує людей по всьому світу. Вони плачуть і сміються. Важко вибрати найемоційніший. Один з них, це коли ми показували фільм для дітей, Маргарити, Ольги та інших вихователів уперше. Я переживав, адже хотів їхнього благословення, щоб це була справді репрезентація їхнього життя. Інакше я думав би, що зробив щось не те. Маргарита та Ольга були щасливі. Це важкий фільм для дітей, але з нами були два психологи і це був чудовий день, щоб діти нарешті почали розкриватися і говорити про те, що пережили. Вони теж були щасливі, бо дехто не бачив один одного по пів року. Дехто вже думав, що фільм так і не дозняли, аж ось їх запросили на прем’єру. Покази в Лисичанську протягом двох днів були одними з найкращих досвідів у моєму житті.

— Як ви довідалися про номінацію фільму на «Оскар» та як відреагували?

Оскільки грошей у нас не було, нас і не номінували. Тому я завантажився роботою і монтував трейлер колеги. Двоє моїх друзів пообіцяли, що не дивитимуться трансляцію оголошення номінантів, бо це було б наче стрибнути в гільйотину. І от я собі працюю, а вони починають кричати позаду мене. Я повернувся і попросив їх замовчати. І тоді вони просто показали мені екран комп’ютера.

Я подзвонив дружині, а потім Азадові та Олені (Розвадовській, продакшен-координаторці. — Прим. DTF Magazine). Це був зворушливий дзвінок. І коли я поклав слухавку, то понеслися дзвінки та повідомлення. Наймилішим було те, що через тиждень нам узгодили прибуття Маргарити та Ольги до Голлівуду. Ми подзвонили їм вранці, коли вони ще були заспані. Ми сказали, що хочемо, щоб вони приїхали, і цей епізод я ніколи не забуду.

— Як оцінюєте шанси на здобуття нагороди?

— Чесно кажучи, я цілком упевнений, що ми не виграємо «Оскар». Просто тому, що це так не працює.

— Ви були такої ж думки і про номінацію.

— Ні, це через систему. На документальну номінацію голосують лише ті люди, які цікавляться документальним кіно. Тобто вони дійсно дивляться фільми-претенденти і голосують за стрічку, яка найбільше сподобалася. Але коли ти вже в номінації, то за тебе голосують і костюмери, і ті, хто займається пошуком локації, — геть усі. Найпевніше, такі люди й не дивляться документалок. Вони можуть зайти на CNN, де показують «Навального», або на HBO, а там «Вогонь любові» (Fire of Love, 2022). І потім усі запитують, а яким же було п’яте кіно? Ніхто не згадає. Важко знайти дистриб’ютора у Штатах. Я думаю, що ми з цим спізнилися, але це не вина продюсерів. Вони робили все, що могли.

— З початком повномасштабного вторгнення українські митці активно бойкотують росіян на всіх можливих майданчиках. Ви готуватимете якусь акцію чи політичну промову на церемонії?

— Я думав про це. На випадок, якщо ми переможемо, у що не віриться, я дещо підготував.

— Як думаєте, чому Україну так довго ігнорували на «Оскарі» і чи зіграла війна ключову роль у приверненні уваги?

— Це гарне запитання. Хотів би я знати. Я відчуваю, що в США так важко пробитися і пройти крізь стіну, де стримінгові сервіси починають цікавитися фільмом. Коли я почав знімати кіно, я подивився фільм з Японії. Мені здалося, що він хороший. І от сиджу я з американським дистриб’ютором, а він каже: «Зачекайте, субтитри? Що ж, для США це не підходить, бо там не читають субтитрів». Я не впевнений, що можу відповісти на ваше запитання, але тут фільми іноземною мовою непопулярні.

— Відчувається, що українським кіно стали більше цікавитись у Європі та світі?

— А який український фільм за останні 10 років вам найбільше сподобався?

— Один з моїх улюблених — «Домашні ігри» Аліси Коваленко. Вона дійсно талановита режисерка документального кіно. Ми маємо певну схожість у стилі. Цей фільм мене дуже зворушує.