Українські та іноземні митці — про свої роботи на виставці в МОТ у Києві

У Києві триває одна з найбільших міжнародних артподій в Україні від початку повномасштабної війни. Це виставка сучасного мистецтва в тимчасовому артпросторі «Модуль тимчасовості», збудованому з 27 контейнерів-модулів, на Контрактовій площі. «Виставка створена у форматі розмови між 28 митцями-учасниками та відвідувачами на тему “тимчасовості”, крихкості цього часу, який є підвішеним, невизначеним і може призвести до будь-чого, адже ніщо не є застиглим чи остаточним», — пояснює куратор Фабріс Бусто. У цьому матеріалі 13 митців особисто знайомлять зі своїми роботами, представленими в МОТ

Марк Дженкінс

«Камінь, Папір, Сокира»

Я обрав для проєкту вже створену роботу, просту, на перший погляд: двоє хлопців, що грають у «камінь — ножиці — папір». Але насправді це й метафора того, як люди дуже часто кажуть одне, а планують або чинять геть по-іншому. І начебто все має досить невинний вигляд, але за фасадом ховаються по-справжньому темні речі. Це загалом притаманне моїм роботам, хоча я не прагну нав’язувати свою інтерпретацію, і кожен може трактувати мою творчість по-своєму.


Томас Гіршгорн

«Вічні руїни» та «Краса існує»

Кристали [на постерах] дуже давні, і саме значення таких понять, як «час» або «поза часом», я хотів представити за допомогою кристалів на плакатах. Усі кристали на двох постерах-руїнах привезені зі швейцарських гір, і їх вік може становити від 5 до 15 мільйонів років. Кристали мають «езотеричний» зміст, який проявляється в їхній чітко окресленій логіці тетраедра. У поєднанні з іншими елементами постера кристали підкреслюють мінеральну природу руїн із їхнім тиском, теплом, рідиною.

Моя робота універсальна — у всякому разі, вона має претензію на це. Я не створював роботи спеціально для української публіки: обидва постери-руїни на виставці в Києві, “There is Beauty” («Краса існує») та “Eternal Ruins” («Вічні руїни»), зроблені у 2020 році, до повномасштабного російського вторгнення. Для мене важливо, щоб мої роботи мали — якщо це взагалі можливо — здатність впливати.

Коли я отримав запрошення взяти участь у виставці, то вибрав ці дві роботи, думаючи, що вони можуть мати сенс у той конкретний момент, глибший зміст у сьогоднішньому непростому світі. Мої роботи — це втілення форми, а не коментар до ситуації в Україні, це форма, яка досліджує значення руїн у минулому, сьогоденні та майбутньому.


Жанна Кадирова

«Тривога»

Виникнення цієї серії пов’язане з моїм переїздом у село. За основу взято традиційно вишиті картини, які можна зустріти в сільських хатах. Я побачила декілька з них у хаті наших господарів, які прийняли нас на Закарпатті. І виникла ідея додавати до затишних мирних сюжетів текст з повітряною тривогою. Цей проєкт не з’явився, якби я залишилась у Києві. Це виключно вплив мого сільського перебування. І що стосується МОТ, то чотири роботи на цю тему приїхало з моєї французької галереї, вони були показані на моїй персональній виставці, яка відбувалась у липні. Якісь роботи продалися, якісь — ні. Ви бачите, що там французький текст, бо я адаптувала цей проєкт до локальної французької публіки: знайшла французькі вишивки й нанесла французький текст. Поруч з ними виставила українські вишивки з українським текстом.

Подібний принцип також застосовувала у Норвегії, де в мене була персональна виставка у Ставангерському музеї сучасного мистецтва. Там я використовувала норвезькі вишивки. Цікаво , що у всіх країнах є сюжет з оленями, я бачила їх на і румунській, і на польській вишивках. Вони траплялись всюди де я робила ресерч. Це international. В МОТ приїхали чотири роботи з французької виставки (дві французькі й дві українські) і ще одна з лебедями в мене була в київській майстерні, я вирішила її додати.


Клеон Петерсон

«Темна ніч душі»

Я бачив, як негативно Росія впливає на світ, і мені хотілося допомогти людям в Україні, її митцям. Ця ситуація несправедлива, і я розумію, що не розбираюся у певних нюансах, і не можу відчути того, що відчувають українці, але на загальнолюдському рівні я маю до них велику емпатію. Тому я довго думав, як можна допомогти.

Я працюю з темними речами, а це саме те, що відбувається у вашій країні. Це мій спосіб спробувати допомогти поглянути в очі реальності й таким чином прийняти її. Адже коли ти приймаєш обставини, тобі легше боротися з ними та змінювати їх.

Я обʼєднав два свої проєкти — про силу насилля, і це частина мого особистого досвіду, та роботу на історичну тематику, присвячену жахіттям, що відбувалися у нашому минулому. Така собі темна міфологія. Але це також про боротьбу за справедливість. Там присутній чоловік з мечем, і для мене це той сором, який нормальна людина відчуває від самої думки про війну. І просто маршувальник, який символізує індустріалізацію сили та війни. І ці пози, і їхнє розташування — це певний діалог. Мені здається, що малювати людей — одна з основ мистецтва, тому що ми люди.


Марія Куліковська

«Складки часу / Складки пам’яті»

Скульптури зі зліпків частин мого тіла і тіла моєї матері вперше зроблені зі скловолокна — суперміцного матеріалу, з якого будують літаки та ракети, а зверху покриті парафіном, тому ці скульптури неймовірно крихкі.

Я багато рефлексувала від того, що постійно бачила в медіа військові зведення. Я не знала й ніколи не бачила цих людей, але кожне поранення та загибель, про які повідомляли, я переживала як особисту втрату. Через це, мабуть, фігури «Складки часу / Складки пам’яті» трохи понівечені та вкриті складками — так вплинув підсвідомий страх.

Але мені важко проговорювати цю ідею словами, тому я роблю візуальні об’єкти і не люблю описувати те, що я вже і так зробила. Це візуалізація власних емоцій та почуттів, які настільки великі, що в мене не вистачає слів, щоб їх виразити.


Прун Нуррі

«Маленьке коло життя»

Наша команда приблизно рік обговорювала ідею зробити проєкт для України. Нас надихнула інша артробота, над якою я працювала в той час. Я мріяла колись зробити її в Україні, але вона надскладна в реалізації — це 25-метрова скульптура, яку ми назвали «Матір Земля». Задум полягав у тому, щоб побудувати матір з утробою, але живіт був би бетонним, а всередині нього можна було б сховатися, як у блокгаузі, бетонному бункері. Тому, коли ми почали обговорювати мою участь у виставці, то подумали про цю роботу, створену під впливом аналогічної ідеї материнства та творення під час руйнування.

«Матір Земля» — це універсальна робота про захист та творення, бо материнство стосується всіх. Ми всі походимо з утроби матері. І українські жінки дуже сильні. Вони також є частиною армії. Саме тому ми вибрали цю роботу.


Vhils

Постери з зображеннями Сергія Нігояна та Олександри Матвійчук

Герої моїх робіт для МОТ — не випадковий вибір, я провів чимале дослідження перед тим, як зупинився саме на Олександрі та Сергієві. І мені в цьому допомагали мої українські друзі. Якщо бути точним, тут не йдеться про мій особистий вибір героїв, а швидше про те, що вони дійсно ті, хто має значення для української історії на різних її етапах. Вони ті люди, які без перебільшення змінювали хід української історії.

Свого часу я зустрівся з сім’єю Сергія Нігояна та був зворушений його історією. Сергій став першим, хто загинув на Майдані, який боровся за свободу та гідність. І я досі пам’ятаю свої враження від локації, яку вибрали для муралу з Сергієм. Тому мені захотілося продовжити пам’ять про нього і створити ще один його портрет, цього разу з плакатів, які створювали, щоб підтримати дух українців. Це теж видається мені дуже символічним.

Щодо Олександри Матвійчук — це розповідь про мужність і відповідальність, бо вона разом зі своєю організацією «Центр громадянських свобод» документує те, що відбувається в Україні тепер. Вона робить усе, щоб українців почули. Саме тому я обрав її.


Роман Мінін

«Метаморфоза Донецька»

Контекст: у цій роботі Мініна шахтарі вже видобувають не вугілля, а корисну інформацію

Я як композитор просто створюю композиції, які втілюю в різних жанрах і техніках. У цьому випадку я вибрав формат килима, але можна було б зробити вітраж, мозаїку, розпис або рельєф. Тож ідея метаморфози мене справді вражає і зацікавлює як чудо, як явище природи, яке не можуть розгадати науковці. Бо це процес перетворення з однієї концепції в іншу. Я не знаю механізмів перетворення, можу тільки здогадуватись. Тож цю композицію я сприймаю як монументальний символ метаморфози, як чудо, на яке ми здатні.


Ліонель Сабатте

«Маленький острівний птах, 1989—2014»

«Я виріс на Реюньйоні. У 2014 році я повернувся на Маскаренські острови в Індійському океані, минуло 20 років відтоді, як я повернувся в цей регіон. Я знайшов птахів, цих маленьких пташок з островів, про яких я забув і які демонструють величезну різноманітність форм, пісень та поведінки… Вони миттєво повернули мене в 90-ті роки, в мої підліткові дні… Я вирішив намалювати набір із 20 уявних птахів, щоб передати цю емоцію. Малюнки зроблені за допомогою окислення металевих речовин на папері, що призводить до руйнування поверхні і перетворення оперення на іржу: ці птахи для мене немов земля, острови, побачені з неба, самі птахи і політ птахів. Це невеликі простори для усамітнення, де те, що пошкоджує і руйнує, іржа, перетворюється на елемент створення. Я сподіваюся, що вони будуть поводитись так само і в Києві і що вони поділяться чимось із див острова, де вони були намальовані, як маленькі польоти до майбутніх земель…».


Анрі Сала

«1395 днів без червоного», 2011

«У відеороботі ”1395 днів без червоного” щоденна репетиція філармонічного оркестру Сараєво переплітається з тим, як музикантка перетинає обложене місто дорогою до оркестру. На тлі проблем зі збереженням темпу, що переривають виконання оркестром першої частини “Патетичної” симфонії Чайковського, ми спостерігаємо за пересуванням жінки містом, якому заважають низка перехресть, що внаслідок облоги перетворилися на глухий кут.

Фільм відсилає до 1395 днів облоги Сараєва, коли носіння червоного або інших яскравих кольорів могло привернути увагу снайперів. На кожному перехресті вона зупиняється, затримує подих і продовжує. Після кожного перехрестя вона переводить дух і знову йде. Вона робить вдих, потім — видих: ці відрізки часу, які перетворюються на розмірене гудіння, дають їй змогу продовжувати рух. Вона біжить крізь музику, перетинаючи місто. Вона біжить містом, репетируючи музику у своїй голові. Як у неймовірній партитурі, де два інструменти реагують на різні імпульси, граючи в темпі один з одним, її наспівування та оркестр синтезуються в одну мелодію, мелодію продовження та завзяття всупереч обставинам»


Пабло Вальбуена

«Примарна поезія»

«”Примарна поезія” поєднує поезію та архітектуру, використовуючи світло та звук для створення сучасних ритуалів. У цьому проєкті використовується цифрове світло для проєкції голосу українських поетів на об’єкти, пошкоджені під час війни, розпочатої Росією.

Ці втручання ритуалізують постраждалі від війни місця, виконуючи функцію тимчасових меморіалів загиблим та переселенцям. Вони також зберігають пам’ять про пошкодження, завдані міській структурі та архітектурній спадщині. Руйнування шкіл, бібліотек, культурних центрів, театрів, релігійних об’єктів та житлових будинків свідчить про жорстоку соціальну, громадянську та культурну агресію.

На запитання про те, чи можлива культура під час війни, український письменник та поет Сергій Жадан відповів, що “культура не лише можлива, а й потрібна як ніколи… Культура — це те, що робить нас людьми. Коли культури немає і залишається порожнеча, її місце займає страх”.

Голоси поетів, які переживають війну та пишуть про неї з її початку у 2014 році, візуально трансформують ці простори та будівлі. Поети особливо чутливі до того, як ми колективно створюємо смисли, і можуть виявити зміни раніше та точніше. Ілля Камінський, цитуючи Збіґнєва Герберта в книзі “Слова війни”, пише: “Поет — це як індикатор психіки нації. У їхніх руках мова стає інструментом культурного та життєвого опор”».


Олексій Сай

«Бетон і хмари», 2019

Важко оцінити масштаби сучасної глобальної культури. Намагаючись знайти адекватну візуальну мову для опису сучасних процесів, я створюю серію робіт у програмі, яка рахує гроші — Microsoft Excel. Мільйони адміністраторів виконують свою роботу, не стикаючись із реальністю — і дані, які я використовую як елементи візуальної мови, можуть бути чітко зрозумілі людині корпоративної культури — можливо, наймолодшої з чітко визначених культур людства.


Soundwalk Collective & Патті Сміт

«Чорнобиль»

Мене вразила ідея Чорнобиля як музичного міста: там була одна з найкращих шкіл фортепіано в Радянському Союзі (ймовірно мова йде музичну школу міста Прип’ять. — Прим. DTF Magazine). Приїхавши туди вперше, я побачив сотні фортепіано: з 1986 року вони прогнили й зруйнувалися, але фізично все ще там — це немов скелети фортепіано. Я почав записувати їхні звуки й назбирав величезну кількість звукових фрагментів, потроху вони оформилися в проєкт «Чорнобиль». Ці фортепіано, їхні понівечені тіла є мовчазними свідками великої помилки, що назавжди змінила простір навколо них. Ми з Патті Сміт розглянули цей стан фортепіано як тисячолітній сон, і вона написала про це вірш.

Мене зацікавив дитячий вимір цієї історії, оскільки за цими фортепіано займалися діти. Я фільмував дітей, які живуть у зоні відчуження сьогодні, — деякі люди повернулися туди заради безплатного житла, і серед них є сім’ї з дітьми. На записах діти грають у лісі, бавляться, імітують природу: звуки птахів, наприклад, або ведмедів. Вони виглядають так, ніби нічого страшного не відбувається, адже радіацію не видно. Це могли бути діти в будь-якому українському лісі, але вони живуть у зоні відчуження, на покинутій землі. Природа там просто-таки буяє, адже немає мисливців: купа диких коней, ведмедів, вовків. Природа пристосувалась у власний спосіб, як і ці діти, з їхньою наївністю й неусвідомленням того, що відбувалося там колись. Мені в цьому вбачається повернення до первісної дикості.

Я задумався над тим, як природа наповнює все навколо життям — навіть там, де нас немає, навіть у місцях катастроф. З людського погляду, ця місцина виглядає дуже апокаліптично. Але з погляду тварини, це може виглядати як відродження.

Проєкт «Чорнобиль», який народився в нас з Патті Сміт, є метафорою використання ядерної енергії в широкому контексті. Він про одвічну людську гру з вогнем, з силами, які ми не можемо контролювати. У контексті теперішньої війни його можна розглядати як попередження про ще страшніші наслідки.

Відвідати виставку

Коли: щодня до 14 травня

Графік роботи: будні з 13:00 до 20:00 вихідні з 11:00 до 20:00

Вартість квитка: рекомендована — 200 грн

Де: Київ, Контрактова площа


Що таке MOТ?

«Модуль Тимчасовості» — новий тимчасовий культурний простір у Києві від команди don’t Take Fake. У двоповерховій конструкції, збудованій з 27 контейнерів-модулів, протягом трьох місяців відбуватиметься виставка за участі 28 художників з 10 країн та серія спеціальних подій. У такий спосіб команда хоче продемонструвати, що в Україні навіть під час війни можливі масштабні культурні проєкти, а також зібрати кошти на відновлення культурних інституцій, які постраждали внаслідок російської агресії. DTF Magazine представляє серію публікацій, у якій розповідатиме історію проєкту та знайомитиме з його учасниками.
Дізнатись ще більше

Дизайн — crevv.com
Розробка — Mixis