Продовжуємо рубрику, у якій просимо українських фотографів вибрати зі свого архіву знімки, що найкраще описують певні почуття, емоції чи стани. Героїня п’ятого епізоду — харківська фотографка, режисерка й операторка музичних відео Поліна Полікарпова. Її напрямок — артфотографія, у якій вона працює з побутовим сюрреалізмом та міським контекстом, а також створює візуальні розповіді, водночас аналізуючи свій життєвий досвід через фотографію.
Спеціально для DTF Magazine Полікарпова відібрала знімки з серії «Преті гетто», створеної у 2010-х у Харкові. У серпні ця серія побачить світ у форматі книжки. За словами Поліни, це «одна величезна збірка фотосесій, що накопичувалися роками, поєднуючись естетикою».
Радість
Ця фотографія передає момент радості, викликаний несподіваним поривом вітру посеред виснажливої липневої спеки в центрі Харкова. Він водночас освіжив нас з моделлю і додав знімку потрібної динаміки, адже Ярославі довелось утримувати парасольку від деформації.
Композиційно фото ділиться навпіл. Ліворуч — буденне життя довоєнного Харкова, хаотичний автомобільний затор і фірмове кафе «Кулінічі». Праворуч — дівчина, що ховається під великою вінтажною парасолею, яку ми звикли бачити на пляжах або біля басейнів, але точно не на першому ярусі даху конструктивістської будівлі в серці Харкова.
Сум + Прихильність
Харків, березень 2016 року.
Це портрет юної дівчини, одягненої наче бабуся-кошатниця, що тримає одноокого котика-британця на кличку Еш (як той Еш з «Покемонів»). Він народився з одним оком. У кадрі дівчина бере його за лапку і прикриває своє праве око, щоб бути з ним солідарною.
Мій приятель знайшов Еша ще малюком на OLX. В оголошенні за кошеня з двома очима просили 500 грн, а цього виставили задарма як «недосконалого».
Тому для мене в цьому фото сум змішується з прихильністю, адже Еш милий і смішний водночас, а відсутність одного ока робить його унікальним і фотогенічним. Ще він надихнув мене на триб’ют обкладинкам культового британського журналу i-D, де всі герої на обкладинці фотографуються з одним оком.
Вдячність
Локація моєї мрії — територія дитсадка на П’ятихатках (околиця Харкова), листопад 2016-го.
Автори розписів на стіні — батьки однієї з моїх моделей, Роман Стрельцов і Наталія Черепанова. За їхніми спогадами, ця робота була «радянським держзамовленням, що згодом закінчилося скандалом, бо вони розписали ленінські кімнати ельфами, фламінго та косатками».
І тут я вдячна своїй моделі Анжеліці, що вона сама мене знайшла. І захотіла приїхати з Києва до мене в Харків на добу, щоб у мене позніматись. Її зовнішність ідеально вписалася в контекст фотографії. Я одягла і взула її у вбрання своєї матері (дівчина була зовнішньо на неї схожа) і посадила на шкільний дитячий стільчик, відомий нам з дитинства. Я попросила її зайняти цю доволі некомфортну позу, тоді як вираз її обличчя залишався непохитним. Це один з моїх найпоширеніших прийомів.
Потяг
Літо 2015 року. На фотографії двоє — дівчина в трохи дитячому образі «ляльки-хижачки», яка чекає на хлопця, а той не відлипає від монітора ноутбука. Обидва перебувають у кімнаті типової харківської комунальної квартири в тихому центрі Харкова. А нашу увагу засмоктує в гігантський килим, прибитий до стіни.
Фото частково автобіографічне — 2015 рік став для мене важким через сімейні обставини. Я часто ночувала в кімнаті цього чувака за компом, щоб хоча б на ніч позбутися денних проблем.
У мене був дивний потяг до нього, що не привів ні до чого серйозного, наше спілкування майже не виходило за межі цієї кімнати. А дівчина — лише модель, яка замовила мені знімання, повністю довірившись по стилю. Хлопець пустив нас на годину позніматись, не відлипаючи від компа ні на хвилину, і потрапив у кадр сам того не знаючи.
Інтерес
Це та емоція яку я хотіла викликати в глядачів цією фотографією.
На фотографії — фігури двох дівчат у симетричних позах, з однаковими виразами обличчя, вбранням та навіть зачіскою. Перше враження — це близнючки або сестри. Та насправді це дівчата з абсолютно різних міст та родин, які вперше зустрілися у день знімання.
Фотографувалися ми в у Валерії (дівчини з чорнявим волоссям) у квітні 2017. Вона знімала цю кімнату в харківській комуналці.
Плюшева рептилія — власність Регіни (рудої дівчини), яку та іронічно іменувала Ігорем.
Тут композиційно склалось все: відтінки зеленого, пом’ятий подряпаний одяг моделей, продавлений, пошарпаний диван і старий дерев’яний паркет.
Гнів
Найголовніша фотографія з серії «Преті гетто». Це ноги моєї давньої подруги, теж фотографки, Євгенії Лаптій. Знімок датований серпнем 2013 року, а зробила я його посеред величезного поля засіяного соняшниками в селі Черкаські Тишки звідки родом сама Женя. З кінця лютого і до вересня 2022 року воно перебувало під російською окупацією.
Ця фотографія викликає в мене найбільший гнів, адже село і досі практично непридатне для життя. А Євгенія перебувала в російській окупації близько трьох тижнів після початку повномасштабного вторгнення.
Колись ми з Женею разом вчились на факультеті історії мистецтв в Харківській державній академії дизайну та мистецтв. І я щодня бачила на ній ці кислотно-лимонні туфлі, які вона тоді поєднувала з яскравою червоною помадою та стрілками на очах. Пам’ятаю, що влітку того року в мас-маркеті був тренд на кислотно-кольорові аксесуари та одяг що «різали» очі.
Влітку 2013 я напросилася до неї в село, щоб познімати Женю на природі в цих чарівних туфлях, бо здалеку вони нагадували мені зелені банани.
То був сезон соняшників, ми йшли пішки від автомобільної траси до полів. Мені хотілось поєднати міський стиль Жені (через туфлі) з її образом в рідному селі, де вона вдягалась у якийсь абсолютний непотріб.
Під час знімання памʼятаю, що Євгенія крикнула щось на кшталт: «Ну, ти ж потім перезніми це фото з якоюсь справжньою моделлю, в якої не такі жирні ноги!». Наприкінці знімання Женя нарвала мені величезний букет соняшників.
Звісно, що я не збиралась нічого перезнімати, і згодом це фото стало візитівкою серії.
Невизначеність
Фото датовано осінню 2015 року і викликає більше питань ніж відповідей. Моторошно і водночас дивно, в кадрі ні душі. У нижньому кутку — сюрреалістичні фігури Чебурашки та Гєни, що сидять серед ярусів старого муру, які віддалено нагадують давньогрецькі руїни.
У верхньому куті — харківський університет імені Каразіна, він наче фортеця що виринає крізь густу зелень дерев. Фігури та університет розділяє зелений паркан, наче розмежувальна лінія з ледве помітними камерами відеоспостереження. Ця межа ніби ділить фотографію на дві частини, два світи.
Загальна атмосфера створює химерне враження ніби це міські джунглі — завдяки антуражу такі звичні для нас верби та ялинки можуть здаватися тропічним лісом, що розмежовує сучасну цивілізацію та дикунство.
Наявність відверто прорадянських образів може тригернути, але я хотіла підкреслити їх недоречність, бо вони є «пережитком минулого», оголені, обідрані, але буквально ще 10 років тому вони «сиділи» в центрі міста.
Де це знято? Перед нами харківський зоопарк до його великої реконструкції, за рік до повномасштабки. І там де сидять фігури розташоване пасовище овець та баранів, які забились в куток і просто не потрапили в кадр.
Я не велика фанатка концепцій зоопарків, але то був день коли моя приятелька запропонувала провести день разом з нашими батьками в центрі міста — «кава-тістечка-зоопарк». І там був явно не сезон, бо людей в той день було ну дуже мало, як і тварин в принципі. Декілька зоопаркових зон взагалі були зачинені.
