Документальний фільм RESCUE, створений українською громадською організацією «Кожна Тварина» у співпраці з міжнародною командою продакшену We Are All Animals, увійшов до програми лондонського Raindance Film Festival — одного з фестивалів-кваліфікаторів на «Оскар». Стрічка розповідає про людей, які щодня ризикують власним життям, щоб рятувати тварин у зоні бойових дій в Україні, і показує війну через історії співчуття, відваги та порятунку. Метою команди фільму було зафіксувати те, що зазвичай залишається поза кадром великої війни, — боротьбу за життя тих, хто не має голосу.
Напередодні прем’єри на Raindance Film Festival 25 червня в інтерв’ю для DTF Magazine продюсерка Тамара Х’юман і режисер Алессіо Ск’яцца розповіли докладніше про ідею фільму, знімання, зокрема на Донеччині, у Харківській та Запорізькій областях, в умовах постійної небезпеки, етичні межі документування війни та те, чому порятунок тварин виявився водночас історією про людяність.
— Як почалася співпраця між українською ГО «Кожна Тварина» та американською продакшен-компанією We Are All Animals?
Тамара Хʼюман: У 2024 році я відвідала зоозахисну конференцію в США. На одному з виступів мене почала сильно бентежити думка, що ми не розуміємо масштабу впливу війни на тварин, особливо на фермерських. Ми мали часткову статистику, бачили новини про зруйновані ферми, знущання росіян над тваринами, але не було цілісної картини. І я подумала: а чому б нам не зняти документальний фільм про вплив війни на тварин? Алессіо також був на цій конференції, тож я підійшла до нього і запітчила йому ідею фільму. Через кілька місяців Алессіо вже приїхав в Україну, і ми почали роботу.
— Чому для роботи над RESCUE ви вирішили співпрацювати саме з іноземним режисером?
Тамара Хʼюман: Я не вирішувала спеціально, щоб це був іноземний режисер. Я знала Алессіо, знала його роботу і довіряла йому.
— Чи були моменти під час зйомок, коли команда сумнівалася, чи варто продовжувати роботу через небезпеку?
Тамара Хʼюман: Ні. Ми з самого початку знали та оцінювали ризики і були готові до найгірших сценаріїв (наскільки взагалі можливо бути до такого готовими). Ми хвилювалися за цілісність матеріалу, тому зробили кілька копій: одна була в Києві, одна — у Харкові, одна — у Лос-Анджелесі і одна — в Італії. Також ми домовилися з монтажером, який мав би закінчити роботу над фільмом у разі, якщо щось станеться з Алессіо. Також я переживала за машину, яку позичила в мами, щоб поїхати на евакуацію в Оріхів. Перед виїздом я подивилася, скільки буду їй винна, якщо машину знищать.
Після завершення основної частини продакшену Алессіо переїхав до Харкова для продовження роботи над фільмом і виїжджав на евакуації. Під час цих поїздок у нього двічі влучив дрон. Про один з цих випадків я дізналася лише нещодавно, бо Алессіо не хотів мені казати, щоб я не переживала.
— Як ви знаходили баланс між емоційністю історій і ризиком ретравматизації глядача?
Тамара Хʼюман: Спочатку ми вважали, що це погано, що ми не зняли влучання дронів у машину. Та насправді це і плюс — глядач у якомусь сенсі втомився бачити вибухи, влучання та руйнування, а закордонний глядач тим паче остерігається відверто графічних кадрів. Звичайно, деякі сцени можуть бути непростими, але це реальність, у якій ми живемо, і ми не можемо її уникнути. Для нас важливо було розповісти історії людей, які рятують тварин, та історії тварин, які є такими самими жертвами війни, — але через призму відваги, надії та співчуття.
— Чому, на вашу думку, тема тварин під час війни досі часто залишається «невидимою» для гуманітарного сектору?
Тамара Хʼюман: Тварини взагалі часто залишаються невидимими, не тільки під час війни. Особливо ті, кого зазвичай не звикли рятувати чи любити, — фермерські тварини. Тому я вважаю цей фільм особливо цінним: він показує, що кожне життя цінне і кожна тварина заслуговує на порятунок. І те, що RESCUE покажуть на Raindance та номінували на нагороду за найкращий документальний фільм, може привернути увагу набагато ширшої аудиторії до цієї проблеми.
— Що для вас було найскладнішим як для продюсерки дебютного документального фільму?
Тамара Хʼюман: Найбільшим викликом була відсутність досвіду, і доводилося (і досі доводиться) вчитися на ходу. А ще — гроші: виявилося, що залучати кошти надзвичайно непросто. Лише нещодавно ми закрили геп на постпродакшен. Було також складно організовувати зйомки евакуацій. Я мала бути на зв’язку з рятувальниками цілодобово, щоб вчасно дізнатися про евакуацію. Ми могли о 10-й вечора отримати підтвердження, що виїзд о 4-й ранку, потім о 2-й ночі його перенесли на 6-ту, а о 6-й — на 8-му. О 8-й його могли скасувати через небезпеку, але вже о 10-й сказати їхати просто зараз, бо з’явилося вікно.
— Ви іноземний режисер, який знімає війну в Україні зсередини. Як вам вдалося уникнути погляду «стороннього спостерігача»?
Алессіо Ск’яцца: Мені це не вдалося. І я не думаю, що такого погляду можливо повністю уникнути. Проте я дуже добре це усвідомлював, особливо тому, що навколо лінії фронту в Україні є так багато людей, які добровільно ризикують своїм життям, рятуючи людей і тварин. Знімаючи історії для нашого документального фільму та стоячи пліч-о-пліч із цими неймовірними людьми, я зрозумів, що людяність не має кордонів. Порятунок не має кордонів.
— Це був ваш перший досвід знімань у зоні бойових дій. Що найбільше вразило або здивувало вас в Україні?
Алессіо Ск’яцца: Дуже багато речей. Це був досвід, який змінив моє життя. Але найбільше мене вразили стійкість і єдність, які я побачив в Україні. Попри всі труднощі та руйнівні обставини, які українці пережили за останні роки, вони продовжують рухатися вперед, захищати свої домівки та своє право на існування. І водночас люди з усього світу долучилися до їхньої боротьби. Це не боротьба заради боротьби — це боротьба за право існувати. І та єдність, яка сформувалася на українській землі, сильніша за будь-що інше. І, чесно кажучи, саме це дало мені сили продовжувати, коли це здавалося неможливим: після того, як мене атакував дрон, після того, як я став свідком загибелі людей і тварин, і після того, як стояв пліч-о-пліч із тими, хто ризикує всім, документуючи те, що війна робить з людьми і тваринами в Україні.
— Як змінилося ваше розуміння війни після роботи над RESCUE?
Алессіо Ск’яцца: Війна змінює все. Коли дивишся на Оленку — маленьку козу, яку під час знімань евакуювали із села, що невдовзі мало опинитися під окупацією, — перестаєш сприймати її як джерело молока чи їжі. Це просто жива істота, яка відчуває так само глибоко, як і ми, яка так само боїться і так само хоче жити. Я зрозумів, що війна нагадує нам, наскільки крихке й цінне життя — будь-яке життя.
— Чому ви вирішили розповісти історію війни саме через порятунок тварин?
Алессіо Ск’яцца: Тому що ці історії заслуговують на те, щоб їх почули. Тварини стають жертвами людських конфліктів, але їхні історії надто часто залишаються поза увагою. Мене завжди приваблювали тихі прояви мужності, що виникають перед обличчям несправедливості, і я прагну розповідати історії, які змушують замислитися над тим, як ми ставимося одне до одного — незалежно від виду. Коли Тамара запропонувала мені зняти фільм про тварин, покинутих на лінії фронту в Україні, і про неймовірних людей, які ризикують усім, щоб їх рятувати, я одразу відчув, що хочу дослідити цю тему.
— Як ви підходили до етичних аспектів документалістики в ситуаціях, коли і люди, і тварини боролися за виживання?
Алессіо Ск’яцца: Це було одним з найскладніших завдань. Ідея проста — я свідок. Але її реалізація складніша. Для мене надзвичайно важливо не перетворювати людське горе на сенсацію і не використовувати чужі страждання заради видовища. Ми отримували згоду від людей, яких знімали, і дуже обережно ставилися до чутливої інформації, особливо поблизу лінії фронту. Щодо тварин, усі кажуть, що вони безмовні, але вони мають свій голос. Якщо зупинитися і прислухатися, можна почути, що вони говорять. І біля української лінії фронту вони чітко просять про допомогу.
— Що найбільше вас здивувало в людях з інших країн, які приїхали в Україну рятувати тварин?
Алессіо Ск’яцца: Їхня відданість і самовідданість, альтруїзм, любов, відчуття єдності, що не знає мовних чи державних кордонів. Те, що вони не ділять життя за видовою ознакою і готові ризикувати власним заради порятунку будь-якого живого створіння. Я був не просто здивований — я був натхненний. Цей перехід від «я» до «ми» — найкращий прояв людяності.
— Чи може документальне кіно дійсно впливати на гуманітарну політику, чи його сила полягає насамперед в емоційному впливі?
Алессіо Ск’яцца: І так, і так. Ми здебільшого емоційні істоти, навіть якщо не завжди це визнаємо. Те, що ми відчуваємо, впливає на нашу поведінку, слова і дії. Тому я вірю, що добре зроблені документальні фільми можуть не лише інформувати, а й трансформувати. Сподіваюся, RESCUE зробить саме це — висвітлить системну проблему та покаже глибокий прояв співчуття до всього живого, незалежно від виду.
