Жанна Кадирова — одна із найпомітніших українських художниць, лауреатка премії художника Казимира Малевича та премії сучасного мистецтва імені Сергія Курьохіна. Вона брала участь у трьох Венеційських бієнале та має численні персональні виставки в галереях і музеях світу.
В артпросторі МОТ, який після Києва та Дніпра, у липні відкривається в Луцьку, можна побачити її роботу «Тривога», що поєднує ручну та машинну вишивку Франції та України, а також сигнал повітряної тривоги. Вперше Жанна взялась за цей проєкт в березні 2022 року, коли вимушено переїхала з Києва на Закарпаття, де помітила традиційну вишивку. Тепер цей проєкт представлено у кількох країнах, зокрема й у Франції, Норвегії та Польщі.
DTF Magazine зустрівся з Жанною у Києві, щоб поспілкуватися про нові сенси в старих роботах під час війни, про те, що художниця боїться та не боїться втратити, а також чому залишається працювати в Україні попри загрози ракетної небезпеки.
— Чи заважає повітряна тривога в Україні працювати?
— Тепер не заважає. А коли тільки з’явилася, то й думки не мала, щоб працювати, бо був шок. Не розглядалася опція працювати взагалі. Перші півтора тижня я провела в Києві, а потім виїхала на Закарпаття. Я відправила маму, старшу сестру й тітку за кордон, а сама з моїм співавтором Денисом і подругою Катериною залишилися на Закарпатті. Попри те, що тривогу там чути, було очевидно, що навряд чи туди щось прилетить, бо це село Березово без стратегічних об’єктів.
— А власна тривога та переживання не заважають?
— Ні. Якщо я вирішила залишитись у цій країні, то вибір зроблено. Може статися будь-що і будь-де, тому я не бігаю і не петляю.
Russian Rocket (2022)
— Чому для вас важливо працювати саме в Україні, коли є можливість це робити за кордоном?
— Я працюю з контекстом країни і з тим, що відбувається в Україні тепер. Усі попередні проєкти, які не стосуються нинішньої ситуації, поставлені на паузу. Наприклад, 20 лютого минулого року я прилетіла з Берліна, а 27-го в мене вже були квитки у Францію на розробку великого паркового проєкту. Я скасувала його. Цього року мене знову запрошують, але я не поїду. Я не можу займатися мирними проєктами під час розгортання війни. Мене тепер хвилює тільки ця тема. І щоб над нею працювати, я мушу перебувати всередині подій.
— А травматичний досвід провокує працювати більше чи навпаки?
— Працювати більше провокує бажання донести інформацію до людей, які далеко від України. Багато людей не розуміють, що тут відбувається. Є багато пропозицій. Без перебільшення: цікавість до української культури та мистецтва значно виросла. Також один з моїх проєктів «Паляниця» приносить немаленькі гроші, які ми витрачаємо на допомогу ЗСУ. Я зазвичай не повторюю проєкти, але «Паляницю» продовжуємо тиражувати, хоча вона не може бути однаковою, бо у природі не існує однакового каміння. Проєкт позиціонується як гуманітарний, бо всі зароблені кошти ми витрачаємо на допомогу армії. У цей час «Паляниця» представлена на виставках в Індії, Японії, Румунії, Німеччині та на аукціоні у США.
«Паляниця» (2022)
— Повітряна тривога стала центральним символом вашої роботи в артпросторі МОТ. Розкажіть про її створення.
— Виникнення цієї серії пов’язане з моїм переїздом у село. За основу взято традиційно вишиті картини, які можна зустріти в сільських хатах. Я побачила декілька з них у хаті наших господарів, які прийняли нас на Закарпатті. І виникла ідея додавати до затишних мирних сюжетів текст з повітряною тривогою. Цей проєкт не з’явився, якби я залишилась у Києві. Це виключно вплив мого сільського перебування. І що стосується МОТ, то чотири роботи на цю тему приїхало з моєї французької галереї, вони були показані на моїй персональній виставці, яка відбувалась у липні. Якісь роботи продалися, якісь — ні. Ви бачите, що там французький текст, бо я адаптувала цей проєкт до локальної французької публіки: знайшла французькі вишивки й нанесла французький текст. Поруч з ними виставила українські вишивки з українським текстом.
Подібний принцип також застосовувала у Норвегії, де в мене була персональна виставка у Ставангерському музеї сучасного мистецтва. Там я використовувала норвезькі вишивки. Цікаво , що у всіх країнах є сюжет з оленями, я бачила їх на і румунській, і на польській вишивках. Вони траплялись всюди де я робила ресерч. Це international. В МОТ приїхали чотири роботи з французької виставки (дві французькі й дві українські) і ще одна з лебедями в мене була в київській майстерні, я вирішила її додати.
«Тривога» (2022)
— Тема виставки в артпросторі присвячена тимчасовості. Що тимчасове ви найбільше боїтеся втратити і що тимчасове хотіли б зберегти?
— Звичайно, я б не хотіла втрачати життя, але воно тимчасове. Війну я б з радістю втратила. Попри війну, з’явився мій проєкт «Паляниця». У мене ніколи не було такого масштабного проєкту, вже відбулося більше як 30 виставок з нею. І зароблено понад 200 000 євро. Це ознаки успішного проєкту, і я була дуже щаслива, що він з’явився.
Цей проєкт про мій досвід як біженки. Я була б щаслива не мати такого досвіду, але назад уже не відкрутиш. Так, цей досвід нас змінив: комусь надав сили, а комусь пошкодив здоров’я і нерви. Але вибору нема.
«Тривога» (2022)
— Чому ви дивуєтеся, що ви продали каміння на таку суму?
— Я не заробляла таких грошей за такий короткий період. Уже, мабуть, 230 000 євро. В мене нема часу рахувати, бо цим займаються інші люди. Продаються й інші роботи, але ми з галереєю поставили мораторій на продаж робіт, які зроблені до повномасштабного вторгнення. Якщо колекціонер питає про купівлю сукні з проєкту «Секонд-хенд» чи ще щось, то йому кажуть: «Ні, до кінця війни це неможливо». Тому продаються тільки роботи з 2022 року.
— Чим зумовлена ця відмова від продажу об’єктів мистецтва, виготовлених до вторгнення?
— Бо я хочу говорити про війну і привернути увагу до цієї ситуації, а не просто продавати роботи. Мені гроші тепер непотрібні, потрібні лише для допомоги армії. Ми витрачаємо кошти з нього на волонтерські організації або я напряму допомагаю виключно знайомим музикантам, художникам, диджеям, які служать в армії.
Мені пропонували багато резиденцій, коли почалася війна. Я працюю з відомою італійською галерею Continua вже 10 років, і вони теж хотіли мене врятувати й забрати. Але я не хочу, і мені нецікаво. Це гарний шанс для тих, хто не міг виїхати, а я вже наїздилась. І так нудьгую на цих резиденціях. Цього березня я в Києві й дуже щаслива, що не треба їхати за кордон, для мене це як відпустка.
— Ви називаєте себе скоріше практиком, ніж теоретиком. Чи знаходиться час на переосмислення старих робіт, їхню рефлексію?
— Про старі роботи я взагалі не думаю. Зазвичай дистанція з’являється з часом. Зробив роботу — потім додумав, переоцінив, можливо, переробив. Спершу виходить перша версія, дивишся, як вона працює, потім доробляєш. Це класична стратегія. Так робляться багато серій. Я продовжую серії, які розпочаті давно. Наприклад, повернулася до серій «Постріли» (2014) і Data Extraction (2012), коли вирізала асфальти. Остання була в PinchukArtCenter, потім в Італії, а тепер я беру формально те саме, але асфальти зі слідами від снарядів. У Ганновері експонуються два асфальти з Ірпеня.
Data Extraction (2012)
На рефлексію потрібен час. Є роботи, які не можу назвати улюбленими. Наприклад, мапа України, вирізана із цегли. Поруч лежить відламаний Крим і валяється обгоріла цегла. Мені вона завжди здавалася прямою. Я сказала про це минулої осені в Тель-Авіві під час артист толку. До мене підійшла дівчина і сказала: «Жанно, ніколи не кажи, що це погана робота. Я тікала з Донецька у 2014 році й коли приїхала у мирний Київ, то побачила, що він живе нормальним життям. Я дуже страждала, що на нас, людей зі Сходу, всім пофіг. І коли я побачила цю роботу в PinchukArtCenter, я просто розплакалась. Ця робота — символ того, що про нас хтось думає». І мене це вразило. Зараз ця дівчина знов тікала вже з Києва у Тель-Авів. Її біженство продовжується і це жахливо.
— Ваші роботи досить промовисті в тих сенсах, які ви намагаєтеся донести. Але у фільмі «Кадирівська паляниця» від «UA: Культура» про те, як ви створювали з Денисом Рубаном об’єкти українського хліба з каменю, один з відвідувачів виставки називає це просто камінням.
— Бо це ж закарпатці. Вони не вірять, що я його продаю. Я кажу, що заробляємо гроші на ЗСУ, а вони думають, що це каміння і кому воно треба.
Презентація «Паляниці» (2022)
Процес роботи над «Паляницею» (2022)
— А як відвідувачі реагують на цю роботу за кордоном?
— Там розвинена мистецька спільнота. Звичайно, вони дивляться на це як на об’єкт сучасного мистецтва. Він досить влучний. Це Welcome Bread, який не можна з’їсти, бо він для ворога. Виходить, що він ніфіга не welcome. Ми не хочемо тут бачити окупантів й зустрічати з паляницями. Тільки такі паляниці ми й можемо запропонувати ворогу. Тут виражена емоція перших місяців війни, коли це слово було паролем, коли треба було відрізняти свого від чужого. Це також мій досвід як біженки — історія однієї людини з 44 мільйонів. Коли ми їхали з Києва, то не думали, що повернемось. Думали, що їдемо назавжди.
У моїй практиці нема автобіографічних проєктів, а цей став першим. Хтось купує, бо їм подобається об’єкт, а хтось купує, бо хоче допомогти Україні й розуміє нашу боротьбу. Тепер «Паляниця» вже потрапила у два музеї: один приватний у Нідерландах, а інший — державний у Німеччині.
— «Паляниця» з каменю здається логічним продовженням іншого артпроєкту «Маркет», де теж продавалися фрукти та ковбаси з бетону. Чи є в цих роботах якийсь метакоментар про харчові розлади?
— Ні. Формальні подібності в цих проєктів є, концептуально ж ні. Я продаю «Паляницю» і продукти «Маркету» по кілограмах за одиницю національної валюти. Як починався «Маркет»? Він був створений як проєкт-перформанс на ArtFair. Я приїздила на ярмарку, розкладала намет, продукти і сама стояла в костюмі продавчині й закликала людей купувати мистецтво на вагу. Ринкові відносини в мистецтві ніяк не пов’язані з вагою товару, тому я примітивізую їх. Зазвичай багато питань, чому це мистецтво коштує стільки-то, а в мене все просто: скільки важить — стільки й коштує. Це був базар на тлі пафосних боксів з дорогим мистецтвом, коли в мене самі лише коробки й кульки. Це контрастувало і притягало глядачів.
Були коментарі, на кшталт, «треба піти до стоматолога після». Це мене втомлювало, бо в людей такі фрази про поламані зуби чи нетравлення вилітають автоматично. Але це не про те.
«Паляниця» (2022)
— Ще одна з інтерпретацій «Паляниці» здається мені цікавою, адже вона, зокрема, говорить і про Голодомор, а не лише про війну.
— Цей сенс несподівано додався саме під час масової крадіжки українського зерна Росією. У вересні 2022 року відбувся проєкт «Друг другу» у Варшаві, коли 10 варшавських галерей одночасно відкрили виставки українських художників. Це був дружній жест від поляків. Ми з Ладою Наконечною зробили там виставку на двох художниць, і вона називалася Traditional Replace («Традиційне повторення»). У цьому контексті в мене була показана «паляниця» і польські вишивки про повітряну тривогу.
— Чи існує залежність між ідеєю та матеріалом її втілення?
— Я не прив’язуюсь до матеріалів, бо в мене їх великий спектр. У Ганновері [На ретроспективній виставці. — Прим. DTF Magazine] є відео, фото, живі квіти, графіка, вишивка, скульптури з металу, цегли, є й асфальтні картини. Оскільки я вчилась на скульптуру, то мені просто працювати з матеріалами. Мене не взяли в Академію мистецтв — і слава Богу, бо не засунули в рамки академічного мистецтва, тому перше, що я почала робити після навчання в державній художній середній школі на відділенні скульптури, — це малювати кольором. Скульптури кольором не малюють, у навчальному процесі є лише монохромна графіка, а я хотіла розвиватись і поступово прийшла до плитки. Це був референс на радянські монументальні речі, мозаїки, які можна зустріти в наших містах.
«Паляниця» (2022)
— Чи помічаєте зміну, що в музеях та артвиставках українські художники на зразок Малевича стають українськими не лише в кураторських підписах, а й в уявленні європейців?
— Складно сказати. Це не швидкий процес. Важливо те, що це змінюється у свідомості музейників, бо глядач — то вже наступний крок. У європейські музеї діти ходять із садочка. П’ятирічні діти приходять у Центр Помпіду і, звичайно, не можуть осягнути сенси того, що закладали художники, але згодом відвідування виставок стає традицією. Це класні й позитивні новини для нас. Якщо музейники будуть дотримуватися цієї стратегії, то перебудується і глядач. Наступне покоління французів вже буде знати українських художників і не сприймати їх як росіян.
— Як колишній військовий не можу не запитати про проєкт Russian Rocket. Це свого роду артперфоменс у соціальних мережах, де приклеєна наліпка ракети сигналізує про спільний досвід війни. Але крім цього на наліпках намальоване щось схоже на ракету «Іскандер». Це друга за кількістю після S-300, що прилітають в Україну. Чим зумовлено цей вибір?
— Це насправді «Кинджал». Вони подібні до «Іскандера». S-300 — це така тоненька ракета. Я все ж таки художник і надрукувала і ту, і ту. І ця тоненька має формально поганий вигляд. Це неважливо, який тип ракети. Я могла її від руки намалювати і підписати «російська ракета». Навіть якусь вигадану наліпити. Ми надрукували дві, і я зрозуміла, що в тонкої буде короткий хвіст і це буде некрасиво. Не вийде «золотого перетину». (Сміється.)
Моє завдання — справити враження на європейців, нагадати їм про те, як ми живемо. Я не думаю, що вони знають, які ракети по нас прилітають. Проєкт спрацював, якщо вони можуть уявити, що воно летить у їхньому небі. І тому мені треба максимально зрозумілий образ, який би безпомилково таке враження справляв.
Russian Rocket (2022)
— Чи вдається в Україні працювати лише художницею, а не виконувати ще й функцію менеджера власних робіт і виставок?
— У цивілізованому світі існують галереї, які беруть на себе функцію менеджерства. За це вони отримують 50% з проданих робіт. Це правило, яке встановлене в усьому світі. Вони зберігають роботи, відправляють їх на виставки, оформлюють страховки, роблять коробки, підписують контракти, а моє завдання — створювати нові роботи, організовувати продакшен. Україна, на жаль, не надто розвинута у сфері сучасного мистецтва. У нас навіть немає державного музею сучасного мистецтва, то що казати про галереї? Вони беруть 50%, але свої функції часто не виконують.
Вже 10 років я працюю з європейською галереєю Galleria Continua, яка має філіали по всьому світу: Франція, Італія, Китай, Куба, Бразилія, Дубай. Цій галереї понад 30 років. Там менеджмент на високому рівні. Я маю свого менеджера, який веде трьох художників. Він також відповідає на листи, що мені цього року допомогло, бо кількість виставок збільшилася. Зазвичай я роблю 18-20 проєктів у рік і одну персоналку. Цього року було 7 персоналок і понад 30 групових. Це складно, але я розумію, навіщо це роблю.
Всім уже набридли фото з преси про постраждалих людей, розвалені міста і військових в окопах з технікою, і тому треба говорити про те саме, але мовою мистецтва. І вона якраз заходить. Звісно, якщо це мистецтво належного рівня, який професіональна спільнота готова сприймати.
У січні ми відкрили мою першу ретроспективну виставку в Ганновері. Це велика стара інституція, де весь музей залучили під мою персональну виставку. Там було кілька старих робіт, зокрема «Маркет» і «Секонд-хенд». Одна з них приїхала з приватної колекції (чим займалася, власне, галерея), а друга — зі складу галереї.
— Без українських імен після повномасштабної війни мистецтво годі й уявити. Як вважаєте, чи дійсно збільшився попит на українських митців у Європі та світі?
— Цікавість значно виросла. Знаю багато друзів, які намагалися виїхати на резиденції, але їх ніхто не брав. Це продовжувалося роками. Тепер узяли всіх і хочуть ще. Розкажу на своєму досвіді. Я найбільше працюю за кордоном, і всі роботи теж зберігаються там. Такої кількості виставок і проєктів у мене ніколи не було.
Це запит на українських митців. Людям цікаво, що тут є. Я не вважаю, що художники мають робити про війну. Є митці, які продовжують попередні практики, і це абсолютно нормально. Якщо ти не працював з політичною темою, то чому мусиш різко перебудовуватися? Якщо ти перебудовуєшся, щоб потрапити на виставку, то це не щиро і ти кон’юнктурник. Інша річ, якщо війна змінила людей і вони щиро почали творити на цю тему.
Russian Rocket (2022)
— Чи є шанс в українського мистецтва закріпитися на європейській/світовій артсцені зі своїми чіткими рисами та без чужого впливу?
— У нас багато хороших художників без об’ємної практики. Щоб художник розвивався, йому потрібна підтримка. Щоб він міг не ходити на роботу, а потім у вільні дві години щось робити, треба, щоб він цілодобово займався мистецтвом і ходив у студію замість роботи. Таким чином він буде підіймати професійний рівень. Окей, є фонд Марини Порошенко, який підтримує художників. Але таких програм має бути не одна, і вони мають бути для різних митців. Тоді ми зможемо щось запропонувати.
Талановиті люди є, але одиниці мають можливість реалізовувати масштабні проєкти. Одна справа робити виставки в комерційних галереях, але художник не буде вартим, поки не почне працювати з інституціями. Музеї мають багатовікову історію, там працюють спеціалісти й департаменти, що оцінюють мистецтво.
Вони не братимуть у колекцію щось, що не має цінності. А щоб вона з’явилася, художники мають практикувати й отримати умови для праці.
— Перспектива їхнього росту є?
— Складно сказати. Спершу треба виграти війну і відбудувати країну, а потім думати, що там є. Існують нагальніші потреби. Я бачу тільки тут і тепер. Мене сьогодні питали, чи є в мене плани після перемоги. Ні, немає. Бо я не знаю, коли це станеться. Я сподіваюсь, що відбудеться певне відновлення.
Роботу Жанни Кадирової «Тривога» можна побачити в Києві на виставці сучасого мистецтва в просторі МОТ з 17 лютого до 14 травня. Тема експозиції присвячена поняттю «Тимчасовості».
