Дебютний роман «Соняшникові хлопчики» (The Sunflower Boys) американського письменника з українським корінням Сема Вахмана отримав Літературну премії миру імені Дейтона (Dayton Literary Peace Prize) у категорії художньої літератури. Відзнакою, заснованою 2006 року в памʼять про Дейтонську мирну угоду щодо завершення Боснійської війни, щорічно відзначають художні та нонфікшн видання, що «сприяють справі миру, допомагаючи читачам краще зрозуміти інші культури, народи, релігії та політичні погляди».
Головний герой «Соняшникових хлопчиків» — 12-річний Артем, який разом з мамою та молодшим братом Юрієм залишає на початку повномасштабного вторгнення рідний Чернігів і прямує до діда Паші в напівзакинуте село Васюків. Невдовзі старших родичів вбʼють росіяни, а хлопцям, яких мати встигла сховати, доведеться самотужки добиратися до Львова, куди з США має приїхати їхній тато, щоб вивезти синів закордон. У Львові, окрім батька, який боїться мобілізації, Артем зустріне й близького друга Віктора, у якого закоханий з літа 2021 року.
«Соняшникових хлопчиків» Вахмана, що вийшов у США 2025 року, дуже прихильно зустріли критики, а американські медіа охоче додавали роман до підсумкових рейтингів найкращих книжок минулого року. DTF Magazine наводить деякі з оглядів роману
The Washington Post
У «Соняшникових хлопцях» 25-річний Сем Вахман створив рідкісний феномен: воєнний роман, що водночас здається позачасовим і цілком сучасним. Книжка, натхненна історіями, які автор почув під час волонтерства в таборі для українських дітей у Румунії — не гучна оповідь про військові стратегії чи міжнародну політику. Натомість читач стикається з жахіттями, розв’язаними Володимиром Путіним, крізь призму сприйняття наляканого 12-річного Артема. Його розповідь красномовніше свідчить про ціну цього жорстокого вторгнення, ніж будь-який сухий перелік втрат.
Кривавий розлом у новітній історії зумовив двочастинну структуру роману «Хлопці з соняшниками». У тривалій вступній частині Артем описує прості радощі й тривоги свого життя в Чернігові — місті на півночі України, яке американським читачам здаватиметься водночас дивовижно чужим і знайомим. Зі спокоєм старшого брата Артем терпляче ставиться до вимог свого восьмирічного брата Юрка. Він сумує за татом, який так довго працює в США, що хлопець майже не пам’ятає його обличчя, проте обожнює приладдя для малювання, яке той надсилає з-за кордону.
Передати атмосферу дитинства — не як спогад у хвилини спокою, а як життя в теперішньому часі — складне завдання для роману про дорослішання. Надмірна сентиментальність і самовпевнена іронія — постійні небезпеки для письменника, що пливе цією річкою. Та Вахман долає цей шлях із винятковою майстерністю. Артем, який стоїть на порозі підліткового віку, — дитина з серцем, переповненим почуттями. Він говорить природним, поетичним голосом з яскравим поєднанням ніжності й нагальності.
Це особливо помітно в тому, як хлопчик долає мінливі й непрості виклики підліткового віку. Наприклад, як опанувати потяг до привабливого хлопця зі школи. Він достатньо наївний, щоб малювати свого друга, але водночас достатньо свідомий, щоб розуміти — є у цих майстерних малюнках щось небезпечне. Однокласники пускають в його бік гомофобні коментарі, а мати не надто допомагає, кажучи: «Скоро ти почнеш водити додому дівчат».
Не маючи перед очима прикладу для наслідування серед геїв і без змоги поговорити з кимось, Артем молиться про те, щоб позбутися цих почуттів. У стані самотнього відчаю він звинувачує батька в тому, що той ним нехтував. «Якби тато був поруч, — думає Артем, — він навчив би мене, як бути справжнім чоловіком, поки я ще був хлопчиком — доки не стало надто пізно».
Та прийдешні події доведуть Артемові: бути чоловіком — не питання того, кого ти кохаєш, а того, наскільки сміливо ти поводишся.
«Читомо»
Артема і Юрія Вовченків в родині дражнять Явою і Павлушою — так, тими самими із «Тореадорів з Васюківки». Порівняння доречне, брати насправді вигадливі бешкетники, ну і назва хуторів з книжки Нестайка і дідового перегукуються, ясно (і ще більш: Вовченки живуть на вулиці Всеволода Нестайка в Деснянському районі Чернігова; наскільки я розумію, це авторський прийом, вулиці такої там нема, але, може, погано шукала).
Я просто нагадаю, що Нестайко — дитина війни, в інтерв’ю він озвучував досвід, коли на його очах вели колони людей розстрілювати в Бабин Яр, коли убили шкільного друга, який стояв просто поруч із ним, і націлилися на нього самого. Те, що братів зі роману Вахмана порівнюють з Явою і Павлушою, приводить метонімічно в роман досвід інших дітей війни, котрі опрацювали свою травму в оспівуванні мирного дитинства. «Пригоди в кукурудзі» на певному рівні стають інваріантом «хлопців у соняшниковому полі» Вахмана, дуже умовно, звісно.
Хлопці рятуються від смерті в старій маминій скрині для іграшок, вони малими там часто ховалися, зараз ледь влізли. «Ми переростаємо місця, які любимо», — це Артем каже, в цьому сенсі буквально каже. Так малі з роману про війну мають перерости й пригоди двох безтурботних хлопців з Васюківки (цікаво, Іван і Павло дожили б до цієї війни?).
Отже, роман-виживання, на думку експертів, чи роман-свідчення, за визначенням автора? Додам від себе іще одну опцію: роман-становлення.
«Соняхи» відкривають два епіграфи — хрестоматійна елегія з «Зачарованої Десни» Олександра Довженка і рядок з Сергія Жадана.
Довженко-знак тут вказує на локацію і тему: події розгортаються на Чернігівщині, а сам роман є історією про дорослішання юнака на тлі доленосних для його країни подій: довженківські «моя незаймана дівице Десно», «далека красо моя» сполучаються тут із невинністю уже Вахманового головного героя, яку він от-от втратить.
Вірш Сергія Жадана натомість кореспондує не з темою, а уже з проблемою роману. Вахман цитує фрагмент «Батьківщина — це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні» з поезії «Як ми будували свої доми», в якому акцент припадає, либонь, на інший рядок, котрий має пригадатися українському бодай читачу зразка 2025 року: «Що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть». І так, це і є наголошена проблема роману.
Переглянути цей допис в Instagram
Shelf Awareness
Вахман зображує виснажливу подорож братів через промовисті, скупі деталі: стерті в кров ноги й одяг, що затвердів від бруду; іграшковий крокодил Юрія та альбом для малювання Артема, який той носить із собою всюди, навіть коли не може намалювати й лінії.
У дорозі брати зустрічають як байдужих, так і чуйних людей: сільську родину, що дає їм прихисток на ніч; працівників центрів для біженців, які допомагають знайти місце для сну й помитися; а також тих, чиї обіцянки безпечного шляху виявляються брехнею. Головне для Артема — вберегти Юрія, але він також хвилюється за своїх друзів, особливо за Віктора, який теж утік із Чернігова разом із батьками.
Прямуючи до тата й піклуючись про Юрія, Артем водночас намагається розібратися у своїх почуттях до Віктора та власному «я» посеред світу, що дедалі більше поринає в хаос і невизначеність.
Ніжна й щемлива, сповнена глибокого смутку та іронічного гумору «Соняшникові хлопчики» — це гірко-солодка оповідь про життя в сучасній Україні, вплив війни на долі звичайних людей і шлях юнака до самопізнання.
Boston Globe
Вахман розпочинає свій дебютний роман так, як це часто буває у творах про дорослішання. Його оповідач — 12-річний Артем — постає перед приємною дилемою. Отримавши на день народження чудовий альбом для малювання в шкіряній палітурці, він вважає його надто гарним, щоб псувати своїми аматорськими малюнками. Що ж саме намалювати?
Дія роману відбувається в Україні, а його сюжетна структура певною мірою будується навколо відповідей на це запитання: назви 100 розділів книжки відповідають тому, що саме хлопець вирішує зобразити на кожній зі 100 сторінок альбому. У перших 25 розділах, події яких охоплюють період від середини 2020 року до дня напередодні російського вторгнення в лютому 2022-го, ці малюнки стають засобом вираження типових для цього жанру переживань. Артем має труднощі з деякими шкільними предметами. Його дратує надмірна опіка матері та відсутність батька, який живе в США, бо там можна більше заробити. Він усвідомлює, що закоханий у свого найкращого друга Віктора, і боїться, що через свою гомосексуальність зазнає цькування чи відмови.
[…] Коли починається війна, «Соняшникові хлопчики» перетворюється на зовсім іншу книжку. Час, що мчав раніше, тепер повзе. Розповідь у теперішньому часі, що спершу нагадувала сплутану мотузку, яку Вахман не міг розв’язати, — створює тривожне відчуття безпосередньої присутності й задає хворобливий, але стрімкий темп.
Спершу війна заганяє Артема, його молодшого брата Юрія та їхню маму до підвалу багатоквартирного будинку в Чернігові — місті на півночі України, яке Росія намагалася захопити в перші дні вторгнення. Безпека виявляється примарною й тимчасовою, тож родина постійно змушена тікати. В один із коротких моментів відносної стабільності стає зрозуміло, що уява Артема назавжди змінилася: «Коли я не можу заснути, заплющую очі й уявляю нас армією з двох хлопців: ми мружимося, цілячись із кулеметів, і знімаємо силуети російських солдатів щойно ті з’являються на горизонті. Як у відеогрі. Досить далеко, щоб не відчувати самого вбивства».
Такі роздуми самі по собі гнітючі, а їхній вплив у книжці посилюється завдяки тому, що Вахман вдається до них нечасто. Його стриманий, позбавлений сентиментальності стиль змушує Артема зосередитися передусім на руйнуваннях довкола та насущних питаннях виживання.
[…] Вступ роману Вахмана містить зайві пояснення, а фінал намагається «залатати» розриви, які насправді краще залишити такими, якими вони є. «Соняшникові хлопчики» починаються занадто рано, а закінчуються занадто пізно.
Утім, переваги роману переважають його недоліки. Межа між серйозним осмисленням похмурого, найтемнішого боку людської природи та дешевим, спекулятивним читвом — тонка, мов рибальська волосінь, та автор незмінно тримається правильного боку. Усі знають, що війна — пекло, яке забирає все в тих, хто змушений її пережити, але «Соняшникові хлопчики» змушують відчути це на власному досвіді. Зображення вторгнення очима Артема — справді тяжке, болісне випробування.
Вахман має безпомилкове відчуття того, які образи закарбуються в пам’яті й скільки саме потрібно показати для досягнення максимального ефекту. Пильна увага до деталей у зображенні цих жахливих подій — рідкісна риса й ознака справжнього митця.
