За головну нагороду кінофестивалю в Локарно змагається німецько-український фільм «Я рідко прокидаюсь мріючи» режисерки Ізабель Штевер («Ґізела», «Щасливий випадок», «Погода в закритих приміщеннях») та сценаристки Анни Мєлікової — нетипова історія в контексті подій російсько-української війни.
Оля і Олег — квір-пара, що познайомилася в одному з київських клубів. Вони зійшлися як жінки, та згодом Олег наважився на трансгендерний перехід. Оля підтримала партнера і навіть запропонувала одружитися, але непроста тілесна трансформація збіглася в часі з повномасштабним вторгненням Росії. Тепер пара разом із батьками й сестрою Олі намагається виїхати з України, стикаючись із неприйняттям і нерозумінням суспільства й паралельно прагнучи стабілізувати свої стосунки.
Головних героїв грають непрофесійні актори: журналістка The Kyiv Independent Таня Миронишена і співзасновник The Third Place, неурядової організації для дорослих з аутизмом, Маркус Брайт, який і сам здійснив трансгендерний перехід. Одним із художників зі звуку став Михайло Закутський, який працював над «Дівією» Дмитра Грешка та «Стрічкою часу» Катерини Горностай, а оператором — Володимир Усик, який також працював над фільмом «Пісні землі, що повільно горить» Ольги Журби. Продюсували фільм компанія X-Filme Тома Тиквера («Біжи, Лоло, біжи», «Хмарний атлас») та українська 2Brave Productions.
Світова премʼєра «Я рідко прокидаюсь мріючи» відбулася 7 серпня у Локарно, де фільм змагатиметься за головну нагороду «Золотого леопарда».
DTF Magazine зібрав фрагменти з перших відгуків критиків на «Я рідко прокидаюсь мріючи»
The Guardian
Штевер і Мєлікова завдають найсильнішого удару сценою, що показує українських прикордонниць та їхню величезну зневагу до відчайдушного боягузтва Олега. «Ти ж так хотів бути чоловіком?, — різко кажуть вони. — То залишайся тут і будь чоловіком». Вони ще більше зневажають Олега, коли той розстібає штани: «Нам байдуже, що в тебе у штанях».
Що далі просуваються путінські війська, то більші випробування приниженням чекають на Олега. Та кризи ідентичності помітні й в інших місцях. На ринку російськомовна жінка, що й досі послуговується мовою, яка їй звикла і яку раніше ніхто не заперечував, виявляє, що під час розмови панує холодна, ворожа тиша. Хтось пронизливо каже їй говорити українською, що зрештою призводить до загальної бійки, в якій Олег отримує синець під оком. Мова, культура та ідентичність — вибухонебезпечні елементи, що призводять до насильства.
[…]
«Я рідко прокидаюсь мріючи» — неймовірно добре знятий, добре зіграний, унікально складний фільм про систему переконань, що переживає кризу.
IndieWire
[…] Навіть якщо епілог фільму звучить як вирок, він розкриває суттєву деталь щодо кар’єри Штевер. Знімаючи кіно про зіткнення особистої свободи та умовностей, вона знаходить у війні ґрунт, де це зіткнення найменш виживальне — місце, де гендер розпадається в її руках, щоб потім бути перезібраним знову вже на її умовах. І так, серед найпохмуріших декорацій, які пропонує наше сьогодення, Штевер приходить до свого найяскравішого фільму на сьогодні.
[…] Попри еклектичність попередніх робіт Штевер, фільм «Я рідко прокидаюся мріючи» зовсім інакший у підході до матеріалу, що, здається, йде від Анни Мєлікової. Кураторка й письменниця, яка народилася у Криму, Мєлікова також відома як кінокритикиня. Вона публікувала довгі, заплутані інтерв’ю з такими глибокодумними німецькими режисерами, як Штевер. Ідея сценарію, натхненна друзями-квірами, які намагалися давати собі раду у стосунках після переходу, і повністю заснована на її ж творах, вперше прийшла до неї перед повномасштабним вторгненням. З інтимної прози Мєлікової та зв’язків з українським кіно виникає важлива сенсорна текстура національної приналежності, поряд із моральним регістром, достатньо гострим, щоб нести критичний заряд, і достатньо легким, щоб залишатися іронічним.
[…] Вражає, як безперешкодно граматика Берлінської школи Штевер нашаровується на українські таланти, які здебільшого відточили майстерність на найкращих воєнних документальних фільмах України: Володимира Усика чи Михайла Закутського.
Це деякі з яскравих прикладів регістру спостереження, що використовує тактичну дистанцію, звук, повільність та асоціативний монтаж, щоб передати біль, не вдаючись до доказового шоку графічних образів. Камера Усика передає цю лунку дисоціацію через гіпнотичні крупні плани буденних жестів: руки торговки на ринку намацують слизький шматок жирної печінки, гостра голка манікюрної машинки занурюється глибоко під кутикулу — кожне зображення палає кричущою німотою, що не може не звести з розуму.
Але найяскравіше крихка документальна чутливість «Я рідко прокидаюся мріючи» проявляється у непрофесійних акторах, обраних на головні ролі. Обидва грають з інстинктивною точністю, і саме це надає фільму емоційної щирості — життєва перспектива української частини команди залишає реальний слід на кожному рівні художнього твору, і Штевер ставиться до цього з незвичайною шаною.
Variety
Чітку естетичну стриманість зображення, попри драматичність самої історії, деякі глядачі можуть вважати дистанційною, втім вона дає чимало сенсорних переваг. Оператор Володимир Усик рідко дозволяє нам зблизька й безперешкодно бачити головних героїв, Олю та Олега, часто знімаючи їх здалеку на сколотих, відбивних поверхнях, через плече іншої людини або крізь хиткі дверні отвори. Насправді, щоб роздивитися ці життя, потрібні терпіння та певна концентрація, і у безжальному світі фільму багато хто вирішує цього не робити.
Фільм починається з розмови, яку можна побачити крізь вікно квартири, а пізніше — знову переглянути з іншого боку скла, — що ставить давні стосунки Олі та Олега на межу розриву.
«Я вступила в гетеросексуальні стосунки проти своєї волі, — закидає Оля своєму партнеру. — Ти обіцяв мені, що залишишся тією ж людиною». Так поступово вимальовується історія: вони познайомилися та зійшлися як жінки на невеликій, але яскравій квір-сцені Києва, ще до того, як Олег відкрився як трансгендерна людина.
Це не послабило їхній зв’язок, Оля навіть зробила йому пропозицію руки і серця, на подив і радість своєї консервативної родини. Та перехід Олега збігся з російським вторгненням, що стало перешкодою жити вільно та відкрито в той час, коли від чоловіків очікують служби у збройних силах.
Медична довідка щодо гендерної дисфорії Олега мало що змінює в стосунках з військовими, які проявляють інституційну трансфобію, не визнаючи його самоідентифікації. Тож плани пари перетнути кордон загрузли в абсурдному клубку адміністративних суперечностей, і крізь призму неможливого зв’язку Олега — в очах закону його одночасно визнають і відкидають як людину, якою він хоче бути, — сценарій Мєлікової вдумливо досліджує, як маскулінність визначається та обмежується в національній психіці.
