Фронтмен гурту «Скрябін» Андрій Кузьменко — постать для українського шоубізнесу настільки масштабна й обговорювана, що навіть дивно, що перший ґрунтовний документальний фільм про нього вийшов лише у серпні 2026 року. Режисер «Кузьма: Страшно веселий» Артем Григорян каже, що й сам вперше задумався про потенціал такого проєкту ще 2015 року, коли працював оператором на концерті пам’яті Кузьменка у Палаці спорту в Києві. Тож, набивши руку на стрічках про інших стовпів української музики — Назарія Яремчука («Яремчук: Незрівнянний світ краси») і «Океан Ельзи» («Океан Ельзи: Спостереження шторму»), — разом зі студією KNIFE! Films взявся за фільм про Кузьму.
На виробництво «Кузьма: Страшно веселий» пішло півтора року, а створення обійшлося приблизно у 6,7 мільйона гривень. Але лише за перші чотири дні офіційного прокату, із 13 до 16 серпня, він зміг зібрати 9,1 мільйона гривень, і має всі шанси стати найуспішнішим проєктом KNIFE! Films. Для порівняння, «Яремчук: Незрівнянний світ краси» (2024) зібрав 9,9 млн грн за три тижні прокату, а «Океан Ельзи: Спостереження шторму» (2025) за перші дні прокату зібрав майже 4,1 млн грн.
В інтервʼю для DTF Magazine Артем Григорян і продюсер «Страшно веселий» Максим Сердюк розповідають про роботу над стрічкою, про те, як вона із проєкту про зірку 2000-х стала обʼємною картиною становлення одного з найважливіших артистів української музичної сцени, і про те, як можна зробити кіно на самих лише архівах
— Чим продиктоване бажання робити фільм про Андрія Кузьменка? Адже він, як і його гурт, не зникав із медіапростору.
Артем Григорян: Уперше я подумав про це у 2015-му, на концерті пам’яті в Палаці спорту, де працював одним з операторів. Там зібралися тисячі людей і десятки музикантів, і в якийсь момент стало очевидно: відбувається щось більше за концерт. Тоді це була миттєва думка, бо здавалося, що за наявності такого великого масиву його культурної спадщини мала б вийти якась класна документальна робота.
Знову ця ідея виринула через багато років, коли наша студія KNIFE! Films робила проєкт «Епізоди». Тоді ми й почали спілкуватися із дружиною Андрія, Світланою, щодо можливості зробити документальний фільм, адже великої роботи про шлях Кузьменка так і не зʼявилося.
— Яким ви бачили цей фільм на початку: розповісти і показати щось невідоме чи, навпаки, систематизувати все в одному проєкті?
Максим Сердюк: Нам важливо було показати Кузьму таким, яким він був за життя. Саме тому ми й вирішили так багато працювати з архівами.
Він мав безліч граней, тож ми були впевнені, що це стане фільмом-перевідкриттям для глядача. А уже у процесі виявилося, що ми й самі знаємо Андрія як сформовану зірку, і історія його становлення нам майже невідома.
Ми поставили собі за мету показати життя Кузьми зсередини. Це стало можливим завдяки двом речам: глибокій роботі з людьми, дотичними до нього, — ми поговорили приблизно із сотнею, — і архівам: понад 400 годин відео- та аудіоматеріалів, більше 20 тисяч фотографій та документів, які ми зібрали, а Артем як режисер монтажу передивився. Це дало змогу зібрати фільм так, ніби Андрій сам розповідає свою історію з екрана, а всі інші у фільмі лише допомагають йому це зробити.
— З якими почуттями ви починали роботу? Позаяк Кузьменко — народний улюбленець, і цей фільм точно багато обговорюватимуть, зокрема й багато до чого чіплятимуться і критикуватимуть.
А.Г.: Ми точно не хотіли робити з нього напівбога. Не було внутрішньої задачі ставити постамент. За роки після його смерті почалася міфологізація: одні його страшенно ідеалізують, інші так завзято ненавидять, наче він був проблемою всієї країни.
Ми багато говорили з його друзями — з тими, з ким він тусувався, потрапляв в історії, сварився, ржав, плакав. Важливо було, щоб про нього розповідали люди, які знали Андрія, а не Кузьму.
Що фільм обговорюватимуть — ми розуміли з першого дня. Це неминуче, коли герой народний: у кожного є «свій» Кузьма. Але ось почався другий тиждень прокату, і ми ще не побачили жодного негативного відгуку чи критики.
І насамперед нам було важливо, щоб цей фільм подобався особисто нам. Так і сталося. Ми дуже раді, що він відгукується великій кількості людей.
М.С.: За перші вихідні прокату — 45 тисяч глядачів. Це наш особистий рекорд і загалом великий показник для індустрії, навіть для ігрових фільмів. Тредс, інстаграм і ТікТок — усі в Кузьмі й відгуках на фільм. Це не може не радувати.
— Що було спочатку — текст чи картинка? Тобто ви спочатку зробили фінальний сценарій, а потім шукали картинку? Чи йшли від відео, які вже мали?
А.Г.: Ми мали попередньо написаний сценарний план того, що нас цікавить. Над сторітелом працювали Вадим Перевєрзєв, із яким ми разом робили «ЕПІЗОДИ: Україна на Мундіалі» та «Океан Ельзи: Спостереження шторму», а також Ярослав Коротков, сценарист проєктів «ЕПІЗОДИ: Тінь Чорнобиля» та «Яремчук: Незрівнянний світ краси».
Так були сформовані сюжетні лінії, не всі з яких дожили до свого фіналу. Але це була основа для запису інтерв’ю. Тому вони разом із понад сотнею інтерв’ю Кузьми, які він сам дав за життя, стали базою для сценарію. Пізніше ми додали туди дуже велику кількість матеріалів з архівів, бо вони — не просто візуалізація, а частина сторітелінгу.
Чорновий монтаж фільму тривав чотири години. А далі версія за версією ми вносили зміни, і так декілька місяців до фінального результату. Загалом період монтажу зайняв девʼять місяців.
— Чи не було страху, що тексту вийде більше, ніж хороших архівних відео, і доведеться викидати щось важливе?
М.С: Звісно, переживання були, особливо на початку. Пощастило в тому, що Кузьму все життя супроводжували люди з камерами. Він мав дуже багато друзів, які всюди тягали із собою камери й фотоапарати і знімали без жодної думки про історію.
Але були відрізки, де матеріалу майже немає. Наприклад, 2014 рік. Андрій дуже багато волонтерив і возив допомогу військовим, а зафіксовано це буквально кількома фото й відео. Всі поводилися досить скромно, ніхто не знімав себе «для звіту». У фільм увійшло практично все, що взагалі існує по цій темі.
— Де ви шукали архіви? Хто і що були вашими джерелами?
М.С.: Джерел набралося приблизно півтори сотні, і вони абсолютно різні: від телевізійних архівів до домашніх відео, які передали друзі, колеги та родина. І саме завдяки цьому вдалося зібрати не тільки публічну історію Кузьми, а й дуже багато особистого матеріалу. Коли починали працювати над фільмом, навіть не очікували, наскільки багато цього матеріалу буде. Нам просто пощастило. Найчастіше люди самі не знали, що в них є щось цінне, казали просто: «та там якась касета валяється». І це потім, найімовірніше, опинилося у фільмі.
У кожен період гурту «Скрябін» були люди, які ставали своєрідними архіваріусами. Щодо раннього періоду «Скрябіна» нам дуже допомогли Ростислав Домішевський та Євген Король. Щодо пізнього — Ірина Ткач та барабанщик гурту Вадим Колісниченко, який постійно все знімав на камеру.
Це було схоже на справжній детектив: кожна нова знахідка, кожне нове відкриття приводили нас до іншої людини, у якої могли бути фотографії, відео чи інші матеріали. Наш продюсер з архівів Юрій Самусенко зібрав і відсортував величезну кількість матеріалів. Одна з папок, наприклад, називалася «Подорожі Кузьми»: приблизно двадцять годин родинних відео від початку 2000-х до останніх років.
— Як вам працювалося з архівами? Чи легко в Україні знаходити архівні відео, домовлятися про їхнє використання тощо?
А.Г.: На початку в нас взагалі не було жодних архівів. Уся ставка була на те, що Кузьма багато де був ведучим, тож мало зберегтися багато матеріалів за його участі. Зараз, коли фільм уже готовий, я розумію, що це було досить ризиковано. Ми шукали буквально все — і, як я казав, люди дуже часто самі не знали, що в них є матеріали, які можуть нам знадобитися.
М.С.: Очистка прав — складний і досить дороговартісний процес. Для використання архівів потрібні дозволи, і фактично кожну секунду фільму потрібно юридично очистити. Це стало однією зі значних статей витрат у виробництві.
Тобто в якийсь момент ти вже думаєш не тільки про те, чи підходить тобі конкретне відео художньо, а й про те, чи можеш ти його використати, кому належать права і скільки коштуватиме його легальне використання. І це суттєва частина роботи з архівним кіно, про яку глядач не здогадується. Але йому і не треба, головне — фінальний результат, думки та емоції, які викликає фільм.
— А якої якості переважна частина відео? Скільки ви витратили часу на оцифрування, покращення якості відео та інші подібні роботи?
М.С.: Весь процес роботи з архівами тривав приблизно півтора року, майже весь час створення фільму, ледь не до самого завершення монтажу. Навіть за декілька тижнів до релізу ми знаходили щось у кращій якості або щось, що більше пасувало під ту чи іншу сцену, і робили заміни. І дуже багато працювали з постпродакшен-командою над картинкою і звуком, щоб витягнути максимум з того, що є.
— Чи доводилося відмовлятися від класних відео через погану якість?
М.С.: Ми йшли на цей візуальний формат свідомо і розуміли, що така проблема як «неякісний матеріал» існуватиме. Але першочерговими для цього фільму були сценарій та історія, а візуалізація вже працювала на них. Тому будь-який матеріал, якщо він вписувався в історію, там залишався.
Впевнений, глядач трошки втомився від «стерильних, глянцевих» картинок. І подивитися у кінотеатрі на якесь домашнє відео зняте на VHS-камеру в 1990-х — одночасно і ковток чогось свіжого, і такий матеріал відчувається завжди чеснішим та правдивим.
— Яке відео ви вважаєте своєю найбільшою удачею?
А.Г.: Думаю, найбільша наша удача — багато матеріалів саме з 1990-х. Для нас історія його становлення якраз стала таким великим відкриттям, і вона займає величезну частину фільму. Це домашні архіви, відео, де Кузьма сам знімав на камеру або де знімали його — на сцені, за сценою, в побуті, у подорожах, у якихось абсолютно живих і випадкових моментах життя.
Ще одна знахідка — велике інтерв’ю 2013 року, яке свого часу записав Дмитро Кочнєв для власної курсової роботи і яке раніше ніде не публікували.
— Назвіть один принципово новий для себе факт, про який ви дізналися, працюючи над фільмом.
А.Г.: Для мене принципово новим стало те, що в Андрія, виявляється, була «зіркова хвороба». На той момент ми уже поспілкувалися з дуже великою кількістю його друзів і здавалося, що ми знаємо про Кузьму майже все. Та одне з останніх інтерв’ю ми записали зі Світланою, і вона сказала, що в нього був такий період. Я про це взагалі вперше почув.
— Як змінився задум фільму порівняно з тим, яким він був, коли ви лише почали працювати над проєктом і фінальним результатом?
М.С.: Коли ми починали цю роботу, ми розраховували на матеріали більше із 2000-х, тому що Кузьму ми передусім знали як зірку того часу. Але коли почали занурюватися в архіви, для нас історія його 1990-х і його становлення стали таким великим відкриттям.
А.Г.: Тобто, по суті, сам матеріал почав змінювати наш погляд на історію. Ми зрозуміли, що не хочемо просто пройтися всіма відомими етапами життя Кузьми й підтвердити те, що всі вже знають. Хотілося показати його під іншим кутом, поза тими ярликами, які за ним закріпилися.
А якщо говорити про те, від чого відмовилися, то, мабуть, найбільше — від якихось початкових уявлень про те, яким цей фільм має бути. Бо кожен новий матеріал міг відкрити якусь іншу сторону Андрія. І в цьому сенсі фінальний фільм став значно більше про його становлення і про нього як про людину, ніж ми могли уявити на початку.
