Біла стрічка на руці дитини як нагадування про втрачену чистоту, спостереження за стражданням і повільною смертю коханої людини, особиста провина, що стає відлунням політичного, — у фільмах Міхаеля Ганеке дискомфорт ніколи не є самоціллю, а слугує інструментом дослідження.
Австрійський режисер десятиліттями рефлексує про найболючіші механізми людської природи й суспільних інституцій — від захоплення насильством до придушення власних бажань.
У серпні незалежний дослідницький кінопроєкт «КРАЙ» за підтримки Visa та Райффайзен Банку повертає на великий екран у Києві знакові фільми Міхаеля Ганеке. З 15 до 23 серпня в кінотеатрі «Жовтень» відбудеться ретроспектива режисера в межах серії VIDEO. У програмі — скандальні «Веселі ігри», а також володарі Гран-прі та «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю — «Піаністка», «Біла стрічка» та «Любов».
Напередодні показів DTF Magazine розповідає про шість фільмів режисера, а також про те, де й коли їх дивитися.
1-2. «Веселі ігри»
Funny Games, 1997 | Funny Games, 2007
Де та коли дивитися «Забавні ігри» (1997): 15 серпня, 18:00, кінотеатр «Жовтень»
«Цей фільм — провокація. Він створений саме як провокація, і, звісно, у моєму фільмі порушено всі правила, які зазвичай змушують глядача йти додому щасливим і задоволеним. Є неписане правило, що не можна завдавати шкоди тваринам. І що я роблю? Я одразу ж вбиваю собаку», — Міхаель Ганеке.
«Веселі ігри» — один з небагатьох випадків, коли режисер знімає майже ідентичний римейк власного ж фільму. Прем’єра оригінальної стрічки 1997 року спричинила справжній хаос на Каннському кінофестивалі — частина критиків зненавиділа роботу Міхаеля Ганеке, тоді як інша частина захоплювалася нею.
Через історію про сім’ю, яка приїжджає відпочити до заміського будинку й стає жертвою двох ввічливих, але садистично налаштованих молодиків, Ганеке критикував захоплення глядачів насильством і сам механізм його споживання в медіа.
Він використовує конкретні радикальні прийоми — злам четвертої стіни (коли один з нападників дивиться прямо в камеру й говорить із глядачем), а також знамениту сцену «перемотування»: героїня вбиває одного з катів пострілом з рушниці — у цей момент у Каннах частина залу аплодувала, сприйнявши це як перемогу жертви. Однак другий нападник бере пульт, буквально перемотує сцену назад і скасовує вбивство, демонструючи, що глядач щойно аплодував тому ж таки насильству.
Саме в цьому полягає головна провокація Ганеке в «Веселих іграх»: змусити аудиторію відчути власну моральну відповідальність за бажання бачити жорстокість на екрані.
При цьому показово, що сцена самооборони — один з небагатьох моментів, коли у фільмі показано сам акт насильства (нехай і обіграний сюрреалістично). У більшості епізодів, де антагоністи катують родину, жорстокість передається через реакції — ми бачимо обличчя жертв, їхній страх, але не сам процес. Камера затримується на заплаканому обличчі матері, на шокованому погляді батька чи на порожньому просторі кімнати після трагедії.
Тут уява глядача стає повноцінним співучасником сюжету, і Ганеке свідомо грає з цим аспектом людської психології: те, що домальовує наш мозок (адже з міркувань самозбереження він схильний уявляти найгірші сценарії), робить непоказане насильство нестерпнішим за будь-які гротескні кадри на екрані.
Через 10 років після виходу оригінальних «Веселих ігор» Ганеке знімає римейк — цього разу англійською мовою, з Тімом Ротом, Наомі Воттс і Майклом Піттом у головних ролях. Доцільність цього кроку досі залишається предметом дискусій, адже режисер буквально відтворив свій оригінальний фільм кадр у кадр — з ідентичним освітленням, композицією та кольорами.
«На жаль, перша версія фільму не дійшла до цільової аудиторії, оскільки була знята німецькою. Тому я вирішив, що це буде гарна нагода показати її тим глядачам, для яких вона спочатку й створювалася. Це єдина причина», — пояснював Ганеке.
Хід прагматичний, але не позбавлений сенсу. Зрештою, варто згадати, як у 2020 році Пон Джун Хо, отримуючи «Оскар» за «Паразитів» у категорії «Найкращий фільм», закликав американську аудиторію «подолати бар’єр субтитрів» і відкривати для себе більше іноземних стрічок.
Тож ідея перезняти «Веселі ігри» для того, щоб англомовний (читай: американський) глядач подивився фільм про захоплення насильством, виглядає цілком логічно. Адже американська аудиторія відома своїм споживацтвом масового кіно з жорстокими сюжетами, у яких екранне насильство часто перетворюється на розвагу чи видовищний атракціон.
Більшість кінокритиків сходяться на думці, що римейк «Веселих ігор» можна вважати «повторним уроком» від Ганеке: режисура й висвітлення теми лишаються ідентичними, змінюються лише актори.
3. «Піаністка»
La Pianiste, 2001
Де та коли дивитися: 19 серпня, 18:30, кінотеатр «Жовтень»
«Для мене очевидно, що ми самі зводимо навколо себе стіни, ми самі створюємо собі труднощі. Але це банальність. Насправді жахливим є те, що люди намагаються знищити те, що їх уже знищило. І це те, що вони самі створили», — Міхаель Ганеке.
«Піаністка» основана на однойменному романі Ельфріде Єлінек, який ще до екранізації здобув славу скандального та контроверсійного твору. Мазохізм, складні стосунки матерів і дочок, відчуження заможного класу — це психологічні межі, які одразу привернули увагу Ганеке.
«Загалом мене більше цікавлять жінки — чоловіки мене знуджують», — казав режисер, згадуючи роботу над «Піаністкою».
Еріка Кохут — одна з найбільш контроверсійних, але водночас обожнюваних героїнь у фільмографії Ганеке. Кінокритики роками препарують її тонкий психологічний портрет жінки, що розривається між насильством, бажанням і відразою. А Pinterest, Tumblr та Instagram повняться скриншотами із закривавленою героїнею з підписом «femcel icon» (фемцел-ікона — термін, що позначає самотню, ізольовану від романтичних стосунків жінку, яка відчуває відчуження від соціальних норм і чоловічих очікувань. — Прим. DTF Magazine).
Це справді рідкісний приклад персонажа з артхаусного кіно, який приваблює синефілів і водночас здобув нову хвилю популярності серед жіночої аудиторії в TikTok (схожою славою може похвалитися хіба що героїня Ізабель Аджані з «Одержимості» Жулавського).
У Ганеке була чітка умова: головну роль має зіграти Ізабель Юппер і ніхто інший. З цього розпочалася багаторічна співпраця між акторкою та режисером. Проте, незважаючи на весь талант Ганеке, «Піаністка» — це фільм, який належить саме Юппер. Її гру часто називають одним з найвидатніших перформансів у кар’єрі та «майстер-класом з емпатії».
Акторські роботи у фільмах Ганеке зазвичай вирізняються стриманістю, але Юппер майстерно вловлює парадокс: її героїня емоційно відчужена, але водночас переповнена почуттями. Вона прагне любові, кровоточить і задихається під тиском соціальних норм свого класу — і все це може відображатися в одній лише стриманій поставі чи погляді.
«Вона ставить любов на такий високий п’єдестал, що, очевидно, не може до неї дотягнутися. У цьому й полягає проблема. Але це чудовий фільм, у якому можна шукати любов у такій неземній сфері почуттів», — казала Ізабель Юппер про героїню.
«Піаністка» — історія, багата на асоціації, у якій переплітаються і спостереження за суспільством, і дослідження особистих стосунків. Дискомфорт, ізоляція, насильство як форма комунікації — усе це формує одну з найвідоміших і найвпливовіших робіт у доробку Ганеке.
4. «Біла стрічка»
Das Weiße Band — Eine Deutsche Kindergeschichte, 2009
Де та коли дивитися: 18 серпня, 18:00 | 20 серпня, 18:00, кінотеатр «Жовтень»
«Основна ідея полягала в тому, щоб зняти фільм про групу дітей, які перетворюють ідеали, що їм проповідували, на абсолютні принципи, а потім карають тих, хто їх проповідував, хоча самі вони не живуть відповідно до цих ідеалів», — Міхаель Ганеке.
Події розгортаються в протестантському селі на півночі Німеччини напередодні Першої світової війни. У замкнутій громаді з жорсткою ієрархією, на чолі якої стоять пастор, барон, лікар, управитель і вчитель, починають траплятися загадкові злочини.
Біла стрічка, з якої і випливає назва фільму, виступає окремим символом покарання — її зав’язують на руках дітей як нагадування про чистоту та невинність, яких вони не змогли зберегти. Через цей візуальний образ Ганеке виводить головну тему фільму: чеснота як примус, доброта як гра, чистота як маска.
У «Білій стрічці» яскраво проявляється фройдівська концепція витіснення: кожен інстинкт (сексуальний, агресивний, пізнавальний) пригнічується авторитарним режимом релігійної влади та патріархальної дисципліни. Це протистояння знаходить своє відображення і в чорно-білій палітрі фільму — буквальному протиставленні двох кольорів, яке створює метафору світу, де офіційна мораль ділить усе на чисте й нечисте, добро і зло.
Село функціонує як ідеальний фройдівський соціальний організм, але те, що придушується, у світі Ганеке не зникає — воно деформується. Загадкові злочини, що захоплюють громаду, стають методичним, майже ритуальним вивільненням пригніченого. Хоча фільм не дає прямої відповіді, хто саме стоїть за цією жорстокістю, найімовірніше (як випливає з коментаря самого Ганеке), це діти.
Вони як найбільш контрольовані суб’єкти в цій системі засвоїли логіку покарання і втілюють її непомітно, поза поглядом тієї самої влади, яка їх створила.
Через п’ять ключових постатей патріархів Ганеке критикує ключові суспільні інституції: пастор уособлює церкву, що перетворює мораль на інструмент страху й контролю; барон — аристократію, яка сприймає чужі страждання як природний порядок речей; лікар — науку й довіру, знеславлені насильством під прикриттям авторитету; управитель — механізм передачі приниження по ієрархії; а вчитель — інтелігенцію, яка бачить зло, здогадується про правду, але обирає мовчання і власний спокій.
Разом вони складають портрет суспільства, де кожна інституція дотримується логіки «влада заради влади» — і саме з цього лицемірства, як натякає Ганеке, виростають катастрофи XX століття.
5. «Любов»
Amour, 2012
Де та коли дивитися: 22 серпня, 18:00
кінотеатр «Жовтень»
«У „Любові“ йдеться про тисячі різних речей, і коли я акцентую на одній з них, я применшую значення всіх інших. Я ніколи не ставив собі за мету зняти фільм на певну тему. Те, що спонукало мене зняти саме цей фільм, — це питання: як ти ставишся до смерті коханої людини?», — Міхаель Ганеке.
«Любов» починається зі смерті. Поліція та рятувальники зламують двері паризької квартири після скарг сусідів. За щільно заклеєними дверима спальні вони знаходять тіло літньої жінки — вона лежить на ліжку, ніби в труні: руки складені, довкола тіла квіти. Ми ще не знаємо, що саме тут сталося, але Ганеке дає нам фінал ще до того, як розпочалася сама історія.
Загалом прийом «починати історію з кінця» не був новим на момент виходу фільму. Зрештою, такі культові стрічки, як «Кримінальне чтиво», «Бійцівський клуб» та «Врятувати рядового Раяна», що вийшли ще в 90-х, вже гралися з цією концепцією. Така побудова сюжету зазвичай працює на інтригу — глядачеві одразу стає цікаво: як Гарбузик і Милий Кролик дійшли до пограбування? Чому персонаж Едварда Нортона прив’язаний до стільця? Перед чиїм надгробком зупинився старий чоловік? Проте в «Любові» розкриття фіналу на початку виконує іншу функцію — вибудовування відчуття безвиході, приреченості та розпаду.
Історія, яка розгортається впродовж стрічки, — це двогодинна хроніка поступової втрати Анною фізичної автономії та ідентичності після інсульту й того, як цей процес змінює її чоловіка Жоржа. Ми знаємо, що героїня помре, але важливим стає не те, що станеться, а те, як саме це відбуватиметься. Знання фіналу перетворює кожну побутову сцену — ранковий чай, допомогу в туалеті, читання вголос — на повільну агонію.
«Я обрав цю назву, бо не зміг придумати кращої. У мене був список із близько 20 назв. Жодна з них мене не влаштовувала. Я обідав із Жаном-Луї (Трінтіньяном; виконавець ролі Жоржа. — Прим. DTF Magazine) і зачитав йому цей список. І Жан-Луї сказав: „Фільм про любов, чому б тобі просто так його не назвати?“ Я вважав, що це дуже переконливий аргумент. Якби я знімав звичайну любовну історію, я б ніколи не вибрав цю назву, бо вона була б надто очевидною», — згадував Ганеке.
«Любов» — це делікатний, навіть ніжний, але водночас глибоко жахливий фільм, бо він зачіпає універсальний людський страх — старіння та втрату автономії, яку воно за собою несе. Ганеке написав сценарій після того, як його 90-річна тітка попросила про евтаназію. Проте замість того, щоб експлуатувати страждання Анни, яка повільно згасає, він робить Жоржа центральним персонажем історії. Через його перспективу режисер рефлексує про те, як людина дає собі раду з муками того, кого любить, і що означають турбота й милосердя в таких обставинах. У цьому сенсі «Любов» — найяскравіший приклад у фільмографії Ганеке, де турбота й насильство стають невіддільними одне від одного.
ТАКОЖ У ПРОГРАМІ VIDEO
«Гепі-енд»
Happy End, 2017
Де та коли дивитися: 23 серпня, 18:00, кінотеатр «Жовтень»
«Це фільм-прощання режисера — своєрідний кросовер, що поєднав усі ключові теми його творчості в химерне полотно про заможну буржуазну родину, члени якої не мають ані любові, ані відчуття спільності. Лише бажання якомога швидше покласти край власному життю», — команда проєкту «КРАЙ».
«Відео Бенні»
Benny’s Video, 1992
Де та коли дивитися: 16 серпня, 18:00, 21 серпня, 19:00, кінотеатр «Жовтень»
«Один з перших фільмів Ганеке, що приніс йому визнання в Європі та окреслив основні теми, до яких режисер звертатиметься у своїй подальшій творчості. Стрічка розповідає про хворобливе захоплення підлітка насильством, зафільмованим на відеокамеру. Не відриваючись від об’єктива, хлопець поступово схиляється до злочину, який прагне „зняти“ на відео», — команда проєкту «КРАЙ».
6. «Приховане»
Caché (2005)
Не входить до програми Video, але вартий уваги
«„Приховане“ може бути фільмом про французьку окупацію Алжиру, але в більш особистому плані це історія про почуття провини та заперечення провини, з якими стикається кожен з нас», — Міхаель Ганеке.
Тут Ганеке береться не лише за тему прихованих людських страхів, а й за політичний коментар. За сюжетом, заможне паризьке подружжя починає отримувати анонімні відеокасети зі стеженням за їхнім будинком. Це поступово виводить на поверхню приховану провину чоловіка, пов’язану з алжирським хлопчиком з його дитинства.
При цьому Ганеке зазначав, що не хотів, щоб фільм сприймали суто в політичному контексті. Під час підготовки до зйомок фільму «Приховане» режисер дізнався про різанину в Парижі 1961 року, коли близько 200 арабів було розстріляно або кинуто в Сену, і про це не згадували протягом чотирьох десятиліть. Цей інцидент він використав у стрічці, оскільки той «жахливо пасував» до сюжету.
«Подібну історію можна знайти в будь-якій країні, хоч вона й відбулася в інший час. Завжди існує колективна провина, яку можна пов’язати з особистою історією, і саме так я хочу, щоб цей фільм сприймали», — казав Ганеке.
У «Прихованому» Ганеке знову звертається до теми вуаєризму, який часто з’являється у його фільмах. Проте якщо в «Піаністці» це інтимне підглядання за чужими тілами та бажаннями, то у «Прихованому» вуаєризм перетворюється на постійне відчуття тривоги від того, що за тобою хтось стежить.
Анонімні відеозаписи створюють атмосферу невидимої присутності, де сам акт спостереження стає формою психологічного насильства, змушуючи героїв жити в чеканні викриття. Через цю гру з поглядом частина кінокритиків провела паралель між фільмом Ганеке та стрічкою «Вікно у двір» Альфреда Гічкока:
«Тут „спостерігати“ змінюється на „бути під наглядом“, а історія розповідається з перспективи того, за ким стежать, хоча „злочин“ має зовсім інший характер, а його винуватця неможливо заарештувати за це», — пише кінокритик Робін Вуд.
Те, що починається як детективна інтрига, повільно трансформується у психологічну драму про відповідальність, яка стосується як особистого, так і соціального виміру.
Через тривожні дитячі малюнки з кривавими образами, відеозаписи у скопофілічному стилі та відчуття індивідуальної причетності до масштабної трагедії Ганеке поступово вибудовує атмосферу провини, у якій приватна історія героя невіддільно переплітається з витісненою колективною пам’яттю та замовчуваним історичним насильством.
З повним розкладом ретроспективи Міхаеля Ганеке у Києві можна ознайомитись тут.
