Ромен Ґаврас повертається до музичного відео — формату, з якого почалася його режисерська кар’єра. 24 квітня вийшла нова робота для спільного релізу Yung Lean та GENER8ION — проєкту французького продюсера Surkin. Поки що про STORM PT I & PT II відомо небагато: лише кілька тизерів, що обіцяють фірмову для Ґавраса інтенсивність і візуальну напругу.
Щоб зрозуміти цю нову відеороботу, варто повернутися до джерел. Від кліпів, що зробили Ґавраса одним з найрадикальніших режисерів свого покоління, до його кіноробіт, де та сама естетика насильства, натовпу й фізичної присутності камери набула іншої форми.
DTF Magazine розповідає про шість кліпів і чотири фільми режисера, кожен з яких ставить запитання: ким насправді є Ромен Ґаврас? Провокатором? Естетом? Чи автором, якому справді є що сказати?
Ритм, лють і натовп: 6 кліпів Ромена Ґавраса
У 1994 році Ромен Ґаврас разом з Кімом Шапіроном, Тумані Сангаре та Венсаном Касселем заснував Kourtrajmé — паризький колектив з 135 учасниками, що займається мистецтвом і кінематографом, поєднуючи елементи хіп-хопу та графіті в музичних кліпах і документальних фільмах на соціальну тематику.
«Ми створили Kourtrajmé, бо нові технології дали нам змогу знімати фільми без грошей. Нам потрібні були лише відеокамера та вмотивовані друзі», — каже Ґаврас.
Проєкти Kourtrajmé завжди фокусувалися на соціальній провокації. Першою роботою, що принесла колективу й Ромену світову славу та неоднозначну репутацію, став кліп на трек Stress гурту Justice.
1. Justice — Stress (2008)
Stress — це шестихвилинна хроніка агресії молодіжної банди на вулицях Парижа. Ручна камера невідступно слідує за групою юнаків у балаклавах, які б’ють перехожих, грабують, трощать усе на своєму шляху і зникають у паризькій ночі.
Ґаврас свідомо обирає документальну естетику, щоб максимально скоротити дистанцію між глядачем і насильством, не залишаючи при цьому жодного авторського коментаря.
Скандал вибухнув миттєво: кліп звинувачували в романтизації жорстокості та расизмі, а ютуб кілька разів блокував відео.
«Я не намагався навмисно створити щось скандальне, інакше я б додав туди повій і нацистів. Ідея полягала в тому, щоб зняти справді жорстоке відео, яке б резонувало з музикою. Воно реалістичне. Багато людей повірили, що це правда», — пояснював режисер.
Відсутність очевидної авторської позиції щодо зображеного (відмова моралізувати чи засуджувати) згодом стане наріжним каменем творчості Ґавраса. Саме це робить Stress настільки дискомфортним і точним: режисер не засуджує і не виправдовує — він просто фіксує дійсність, змушуючи глядача самим вирішувати, як на це реагувати.
2. M.I.A. — Born Free (2010)
Якщо Stress можна назвати провокацією без пояснень, то Born Free — це вже провокація з прямим підтекстом.
Дев’ять хвилин імітації військової операції: солдати в балаклавах систематично відловлюють рудоволосих людей, вантажать їх в автобуси, вивозять у пустелю і розстрілюють.
Абсурдність критерію переслідування (колір волосся) — саме той прийом, якого домагався Ґаврас. Він бере механіку геноциду і вставляє в неї безглуздий маркер, щоб оголити саму логіку.
Ютуб заблокував кліп у США та Великій Британії, проте M.I.A. і Ґаврас досягли своєї мети — спровокували гостру дискусію про імміграційну політику крізь призму алегорії.
3. M.I.A. — Bad Girls (2012)
Після двох кліпів про насильство та переслідування Bad Girls стає різким поворотом.
Марокко, пустеля, жінки за кермом розкішних автівок, неймовірний дрифт на двох колесах. Тут Ґаврас дозволяє собі чисту кінематографічну радість: кожен ракурс вивірений до міліметра, кожен кадр продуманий до деталей.
Проте за цією естетикою теж стоїть позиція: жінки в консервативному середовищі займають простір, який їм «не належить», і роблять це з абсолютною впевненістю.
Кліп зібрав понад 130 мільйонів переглядів і нагороду MTV VMA за найкращу режисуру.
4. Jay-Z & Kanye West — No Church in the Wild (2012)
Той самий рік виходу, що й у Bad Girls, але зовсім інший настрій. Натовп проти поліційних щитів, коктейлі Молотова, сльозогінний газ — але тепер усе знято відсторонено й естетично.
Тут Ґаврас знову відмовляється обирати сторону: камера з однаковою увагою фіксує обидва боки барикад.
No Church in the Wild став одним з найбільш цитованих візуальних образів у хіп-хопі десятиліття — з моменту релізу його кадри з’являлися у фільмах, на фотографіях і протестних плакатах по всьому світу.
5. Jamie xx — Gosh (2015)
Gosh — це натовп. Тисячі людей у Шанхаї, вночі, у білому одязі, що рухаються містом як єдиний організм.
Тут немає відкритого конфлікту чи агресії, але напруга нікуди не зникає. Ґаврас показує: натовп сам по собі вже є силою, здатною рушити в будь-який бік.
Хореографія тут доведена до рівня ритуалу, де межа між музичним відео і величним видовищем остаточно розмивається.
«Золотий лев» від Cannes Lions лише підтвердив очевидне: Gosh — це самостійне мистецьке висловлювання, що існує поза межами стандартного формату.
6. GENER8ION ft. 070 Shake — Neo Surf (2021)
GENER8ION — мультидисциплінарний проєкт Ромена Ґавраса, створений спільно з продюсером і композитором Surkin. Їхня співпраця триває з 2016 року, коли вийшов перший EP проєкту G8N003, — і «Neo Surf» став гучним поверненням дуету після п’ятирічної паузи.
На відміну від багатьох інших робіт у фільмографії Ґавраса, тут він виступає не просто найманим режисером, що візуалізує чужий матеріал, а повноцінним співавтором з повним творчим контролем.
Дія розгортається в Афінах 2034 року. Постапокаліптичний пейзаж, молодь, що полює на страусів і ганяє на гідрофойлах, — тут Ґаврас дозволяє собі іронію без цинізму. Якщо в попередніх кліпах він тиснув на глядача масштабом натовпу чи соціальним болем, то в «Neo Surf» він насамперед грає з образом майбутнього.
070 Shake з’являється в кадрі як органічна частина цього дивного світу — скоріше як постать у пейзажі, а не зірка в центрі сюжету.
Цей проєкт став відправною точкою для нового релізу з Yung Lean у 2026-му. Це ще раз підтверджує, що GENER8ION для Ґавраса — не разова колаборація, а власноруч створений простір, де він може експериментувати без жанрових рамок.
Між провокацією і сенсом: кіно Ромена Ґавраса
Ромен виріс у тіні свого батька — видатного греко-французького режисера Коста-Ґавраса, чия стрічка «Z» (1969) здобула «Оскар» як найкращий іноземний фільм, а драма «Зниклий безвісти» (Missing, 1982) із Джеком Леммоном і Сіссі Спейсек принесла «Золоту пальмову гілку» Канн і другий «Оскар» — за найкращий адаптований сценарій.
Кіножурналіст Вейд Мейджор зазначив, що Коста «майже самотужки створив жанр сучасного політичного трилеру», тож, беручись за режисуру, Ромен мав надзвичайно високу планку.
Хлопець почав знімати перші стрічки у форматі Video8 ще у 14 років, використовуючи два сімейні відеомагнітофони як монтажну станцію.
Однак якщо Коста-Ґаврас тяжів до дискурсивного, діалогового кіно, то його син обрав іншу мову: замість судової зали — вулиця, замість аргументів — вогонь.
«Уся моя родина займається кіно. Батько почав показувати мені дуже дивні та інтелектуальні фільми, наприклад, Тарковського, коли мені було років сім. Дивитися “Соляріс” у такому юному віці — це доволі сильне враження, тож, мабуть, інтерес до кіно був у мене від самого початку. Але підлітком я все це відкинув. Став трохи бунтівним, і моїм захопленням стали “Міцний горішок” та подібні бойовики», — згадує Ромен Ґаврас.
1. «Наш день прийде»
Notre jour viendra (2010)
У режисерському дебюті «Наш день прийде» Ромен Ґаврас одразу заявив про свій стиль.
За сюжетом підлітка Ремі (Олів’є Бартелемі) підбурює до втечі з Франції його ексцентричний психотерапевт Патрік (Венсан Кассель). Разом вони вирушають у хаотичну подорож до Ірландії, яка поступово перетворюється на вибухову й насильницьку одіссею пошуку ідентичності та помсти.
Критики хвалили стрічку за візуал — розкішне широкоформатне зображення від оператора Андре Шеметоффа (який також зняв нещодавній «Кутюр» з Анджеліною Джолі) і приглушену колірну палітру, динамічний монтаж Бенжамена Вайля і саундтрек електронного музиканта SebastiAn.
Кліпмейкерське минуле Ґавраса відчутне в кожному кадрі: він мислить сценами-ударами, а не плавними переходами. Камера завжди перебуває в стані фізичного тиску, а найбільш моторошні моменти побудовані на довгих кадрах, що стежать за персонажами (трекінг-шотами).
«Наш день прийде» цікавий ще й тим, що вже тут Ґаврас заклав теми, які розвиватиме в майбутньому: маргінали, що не вписуються в норму й відповідають на це насильством; ідентичність як джерело болю, а не зцілення; бунт проти системи (хай навіть це об’єднання двох людей у викраденому «порше»).
Втім, попри захоплення візуальною мовою, критики зустріли фільм неоднозначно.
Variety назвав стрічку «броманс роуд-муві» наповненим «жорстокими побоями, сексуальною агресією та всілякими образами на адресу євреїв, арабів і жінок».
«Така злоба мала б стати критикою нашого жорстокого сучасного світу, але поведінка персонажів настільки необґрунтована, а сюжет настільки абсурдний, що відображення ними соціальних напружень у Франції та інших країнах видається суто штучним», — зауважили у Variety.
А Guardian зазначив: «Кассель, мабуть, є обличчям такого роду конфронтаційного кіно, але це “роуд-муві”, якому забракло дороги — і в якого вичерпалися ідеї».
У режисерському дебюті Ґаврас вимальовується як автор, якого приваблюють теми соціального насильства, маргінальні фігури та епатаж як форма висловлювання. Він безсумнівно володіє потужною візуальною мовою, але за цією енергією було важко вловити чітку позицію: що саме він прагне сказати і чи вдається йому перетворити провокацію на висловлювання. Питання, яке критики поставили тоді, Ґаврас буде розв’язувати в наступних фільмах — з різним ступенем успіху.
2. «Афера по-французьки»
Le monde est à toi (2018)
Вісім років паузи між дебютом і другим фільмом — і радикальна зміна тону. В «Афері по-французьки» Ґаврас береться за жанр кримінальної комедії зі щирою симпатією до своїх невдах-персонажів і майже дитячою радістю від жанрових кліше.
Під час роботи над стрічкою режисер надихався італійськими комедіями 60-х і 70-х років, зокрема фільмом Маріо Монічеллі «Велика угода на вулиці Мадонни» та фільмом Етторе Сколи «Огидні, брудні, злі».
«У цих італійських комедіях було багато персонажів, вони були доволі легкими, але містили натяки на серйозні теми та сюжети, які зазвичай є сумними або більше підходять для фільмів певного жанру», — зазначав Ґаврас.
Андре Шеметофф знову повертається за камеру, але тепер його палітра змінюється — вона стає яскравою, соковитою, з майже рекламною насиченістю кадру.
Ґаврас використовує своє кліпмейкерське чуття на повну: сцени монтуються в ритм саундтреку від Jamie xx та SebastiAn. Музика рухає фільм, наче хореографія, визначаючи темп монтажу й настрій кожної сцени.
Акторський склад знову грає на контрастах. Карім Леклу, який роками будував кар’єру на другорядних ролях, нарешті отримує головну. А поруч з ним на екрані сяють Ізабель Аджані в нетиповому для себе комедійному амплуа та Венсан Кассель — цього разу в ролі параноїдального кримінального боса з манією величі.
Під час перегляду «Афери по-французьки» мимоволі виникає питання: чи може Ромен Ґаврас бути легким? Відповідь — так, але ненадовго. За карнавальною обгорткою все одно проглядає те саме: люди, яким система не залишила виходу, і насильство як єдина доступна мова комунікації зі світом.
3. «Афіна»
Athena (2022)
«Афіна» вражає не стільки сюжетом (сутички між етнічними меншинами та поліцією), скільки візуальним рішенням. Разом з оператором Матіасом Букаром Ромен Ґаврас вибудовує ілюзію довгих безперервних планів.
Одинадцятихвилинна сцена, що відкриває фільм, встигає окреслити головних героїв, заявити ставки та масштаб стрічки — і все це без жодної (принаймні видимої) монтажної склейки.
Ключовими персонажами виступають три брати — солдат, ватажок бунту й наркоторговець, — яких зіграли Далі Бенссала, Самі Сліман та Уассіні Амбарек. Жоден з них на момент зйомок не був «зіркою» у класичному розумінні. Критики схвально відгукнулися цей підхід Ґавраса, відзначаючи, що герої відчуваються правдоподібними великою мірою завдяки тому, що актори не несуть з собою баласту попередніх образів.
«Афіну» часто порівнюють з іншою гучною французькою стрічкою — «Знедоленими» (Les Misérables, 2019). Схожість очевидна: обидва фільми розповідають про протистояння маргіналізованих груп і поліції, в обох використано ефект безперервного дубля.
Режисер «Знедолених» Ладж Лі — давній соратник Ґавраса по колективу Kourtrajmé — став співавтором сценарію «Афіни».
Проте сюжетно це різні історії. Можна сказати, що «Знедолені» закінчуються там, де «Афіна» починається: коли натовп уже готовий до дії. Що буде далі — це вже питання Ґавраса.
Серед усіх робіт режисера «Афіна» отримала найбільше позитивних відгуків за режисуру та технічну майстерність. Проте йому знову не вдалося уникнути головного закиду, який переслідує його всю кар’єру: перевага форми над змістом та брак філософської глибини.
4. «Жертвоприношення»
Sacrifice (2025)
«Жертвоприношення» — перший англомовний проєкт Ромена Ґавраса та його перша співпраця з голлівудськими зірками першої величини.
За сюжетом, після того як їхня мати загинула у вогні, Джоан (Аня Тейлор-Джой) та її брати й сестри, натхненні таємничим вулканічним пророцтвом, стають переконаними у своїй місії — очистити Землю.
Їхнє радикальне угруповання захоплює розкішний благодійний гала-вечір і бере трьох заручників для ритуального жертвоприношення: свого «героя» — кінозірку Майка Тайлера (Кріс Еванс), свого «лиходія» — прагматично холодного мільярдера Бена Бракена (Венсан Кассель) і свою «кохану» — нещасну артистку Кеті (Амбіка Мод).
У міру того як ніч занурюється в хаос, розгортається водночас внутрішня подорож і зовнішня пригода, де межа між виставою і вірою, рятівником і жертвою поступово розмивається.
У касті також заявлені Сальма Гаєк, Чарлі XCX та Джон Малкович. Світова прем’єра стрічки відбулася восени 2025 року в секції «Спеціальні покази» на Міжнародному кінофестивалі в Торонто.
Хоча стрічка ще не вийшла в широкий прокат, вона вже встигла здобути репутацію одного з найбільш суперечливих фільмів 2025 року на осінніх кінофестивалях.
«На думку критикині Screen Rant Меї Абдулбакі, фільм є “хаотичним, дивним і дещо бентежним”. Натомість Росс Бонайм з Collider висловлюється позитивніше, називаючи стрічку “досить цікавою”, хоча й визнає, що “будь-які спроби висловити глибшу думку виявляються марними”. У своїй рецензії для The Hollywood Reporter Річард Лоусон вважає, що фільм є “хаотичним, незрозумілим у своїх аргументах і втомливим у своїй навмисній дивакуватості, але в найкращі моменти має гіпнотичну привабливість”. Загалом позитивно оцінюючи стрічку, Девід Ерліх з IndieWire вважає цю “динамічну (і веселу) комедію, яка поступово перетікає у мрійливу (і не таку вже й веселу) сучасну казку”, “трохи веселішою і набагато хаотичнішою, ніж це звучить на папері”», — підсумували в Metacritic.
Коли «Жертвоприношення» вийде у світовий (чи український) прокат поки що невідомо.
Ромен Ґаврас це режисер, якого важко охарактеризувати одним визначенням. Не через складність чи провокативність його робіт, а через те, що досі не відповів на головне питання про себе, як автора.
Кожен наступний його проєкт — фільм, кліп, колаборація — виглядає як ще одна спроба поєднати зовнішнє оформлення із внутрішнім висловлюванням. Поки що найпереконливішою у цьому сенсі є «Афіна», де візуал і зміст доповнюють один одного.
