В український прокат 22 лютого виходить «Зона інтересу» Джонатана Ґлейзера — володаря гран-прі останніх Канн і п’ятиразового оскарівського номінанта. Цей фільм, який часто описують як фільм про Голокост без Голокосту, називають одним з головних фільмів 2023 року, хоч його супроводжує ім’я режисера, на якому не висять грони попередніх заслуг і передостанній фільм якого вийшов аж 10 років тому. Втім, Джонатан Ґлейзер з того надзвичайно рідкісного типу режисерів, що знімають справді різні фільми, кожен раз щось нове. Кінокритик DTF Magazine Сергій Ксаверов розповідає про режисера і те, як було сконструйовано «Зону інтересів»
ЗМІСТ:
Типологія режисера
Джонатан Ґлейзер належить до когорти режисерів, які народилися в 1960-х, часто не мають профільної освіти й стали знаменитими в кіноіндустрії вже після того, як зробили ім’я у кліпах і рекламі. До цієї групи належать Спайк Джонзі, Мішель Гондрі, Девід Фінчер, а якщо додати до них людей з кіноосвітою, то й Майкл Бей, Алекс Прояс та багато інших. Іншими словами, це люди, що створювали й визначали візуальні стереотипи маскультури ще до того, як прийшли в кіно, але тільки після переходу в кіно їх усіх (і Ґлейзер — не виняток) можна скласти в досить однорідну групу, якщо подивитися на неї під певним кутом.
Усі ці режисери відомі сильною візуальною складовою і часто концептуальністю своїх робіт. У когось вона обернулася на дуже впізнавану естетику (Мішель Гондрі, Майкл Бей), у когось — на маніакальний перфекціонізм (Девід Фінчер) і неконвенційний підхід до роботи. Сам Ґлейзер чомусь не потрапляє до численних добірок знаменитих режисерів, що пройшли подібний йому шлях, — і цілком даремно.
Джонатан Ґлейзер — головний хамелеон у цій групі. З кожною новою роботою він змінював майже все, обираючи кардинально різні естетичні рішення для стрічок і теми для фільмів, але всі його роботи залишалися виразними й дуже концептуальними.
Кліп Jamiroquai, знятий Джонатаном Ґлейзером
Кліп Radiohead, знятий Джонатаном Ґлейзером
Ґлейзер, уродженець Лондона, працював саме з британською попсценою в 1990-ті, створюючи відео для груп, що грали в стилях від брит-попу до тріп-гопу. Серед них найціннішою особисто для себе режисер називав Radiohead: Street Spirit (Fade Out) 1996 року, під час роботи над яким він зрозумів, що знаходить свій голос.
Втім, якщо говорити про його найбільш іконічну роботу в музичних відео, то це буде Virtual Insanity від Jamiroquai — ту саму, зняту імітацією одного кадру, в якому Джей Кей танцює в кімнаті, підлогою якого їздять дивани, але насправді в якому рухалася вся конструкція навколо фронтмена гурту.
Фільми
1. «Сексуальна бестія»
Sexy Beast, 2000
Після дебютної для Ґлейзера «Сексуальної бестії», здавалося, що цілком зрозуміло, якого режисера ми здобули — ще одного представника хвилі розумного й веселого гангстерського кіно, де багато розмовляють, легко вбивають і яке асоціювалося тоді, хоч як дивно, з такими різними режисерами як Квентін Тарантіно і Гай Річі, хоча дебют Ґлейзера не надто нагадував обох.
Хоч «Сексуальна бестія» й мала очевидні авторські особливості, з фільмом було зрозуміло що робити, як його розуміти, в яких традиціях його розмістити і який жанровий ярлик на нього наклеїти.
Перший фільм Ґлейзера дістав однаково схильні оцінки як від глядачів, так і критиків, а Бен Кінгслі отримав третю в кар’єрі номінацію на «Оскар» за роль одного з найпсихопатичніших персонажів у кіно і очевидного претендента на перемогу в чемпіонаті світу з лайки англійською, якби така проводилася.
2. «Народження»
Birth, 2004
Коли через чотири роки вийшов другий фільм Ґлейзера, стало зрозуміло, що нічого вже не зрозуміло. «Народження» — народження справжнього Джонатана Ґлейзера, режисера, що створює складні й не дуже зручні для глядачів фільми.
Попри те, що «Народження» знаковий, дуже естетський і дуже витриманий фільм, з його сюжету активно глузувала критика, прикриваючи своє роздратування. Досить зрозуміла реакція, зважаючи на те, що фільм розповідає фактично історію кохання між дорослою жінкою (Ніколь Кідман) і 10-річним хлопчиком, який стверджує, що є її померлим ті самі 10 років тому чоловіком, а вона йому вірить.
Ґлейзер не розвиває ситуацію згідно з реалістичною моделлю чи, точніше сказати, тією, якої ми прагнемо і де герої логічно «доведуть», що хлопчик не може бути померлим 10 років тому чоловіком. Фільм значно більше цікавить оте темне джерело віри героїні, яка тільки-но змирилася із втратою чоловіка настільки, що збирається заміж знову.
«Народження» був майже провалом під прокату, але сьогодні, здається, цю сумну і тривожну зимову нью-йоркську казку про те, як наші померлі близькі продовжують жити в нас самих, починають переоцінювати у якості ніким не поміченого у свій час шедевра.
3. «Опинись в моїй шкірі»
Under My Skin, 2013
Наступний фільм Ґлейзера вийшов аж через дев’ять років і знову підтвердив здатність Ґлейзера створювати щільні концептуальні твори, які не надто комфортно дивитися. Ґлейзер знову змінив стилістику. Від естетизованого, з підібраною палітрою і різноманітною роботою камери в «Народженні» Ґлейзер прийшов до майже візуальної байдужості, якщо не рахувати окремі, спеціальні епізоди фільму.
Тематично, однак, «Опинись у моїй шкірі» є майже сиквелом «Народження», оскільки він знову фантастичним чином розділяв свідомість і тіло, збудувавши фільм через їх конфлікт.
Фільм розповідає про, вочевидь, інопланетну істоту, що має зовнішність Скарлет Йохансон і виконує певні завдання на нашій планеті. Вона пересувається шотландською провінцією, зваблюючи випадкових чоловіків і заманює в будинок-пастку, де їхні тіла переробляються на червону однорідну масу та на конвеєрі відправлялися у якісь невідомі нам позаземні далі.
Звісно, така смішна сюжетна оболонка про інопланетні м’ясозаготівлі на Землі радше підходила фільмам на кшталт «План 9 з космосу» Еда Вуда або «Фантазма» Дона Коскареллі. Ґлейзер натомість повільно розповідає процес самоусвідомлення головної героїні і набуття нею «людських» рис — емпатії, співчуття, цікавості і нарешті власної волі, але тіло в якої не є і не може бути людським.
Як і «Народження», цей фільм не отримав серйозних призів і мав досить посередні глядацькі рейтинги, однак тепер майже відразу став улюбленцем критиків. Коли наприкінці 2010-х років видання та окремі критики складали списки найкращих фільмів десятиліття, то стало очевидно, що «Опинись у моїй шкірі» набрав серйозної ваги, опинившись у топах навіть таких традиційних англофобських видань як французьке Cahiers du cinema. Наступний фільм довелося чекати ще довше.
4. Зона інтересу
З чого складається новий фільм Ґлейзера
- Визначення
«Зона інтересу» формально вважається екранізацією однойменного роману Мартіна Аміса 2014 року, що розповідає про позашлюбний роман дружини коменданта Аушвіца з нацистським офіцером у 1942–1943 роках. Втім, роман є лише відправною точкою цього фільму, який настільки відійшов від свого джерела, що в ньому залишилась лише одна фраза з книжки. Ґлейзер завжди підкреслював, що саме в якості початку книжка була важливою. Саме вона звернула увагу Ґлейзера на ту тему, яку він шукав.
«Зону інтересу» з моменту прем’єри в Каннах почали називати фільмом про «банальність зла» — стрічкою про ідилічне життя родини коменданта Аушвіца в їхньому маєтку, що ділив паркан з найстарішим табором в Аушвіці — Аушвіцом I.
Порівняно з книжкою, фільм робить кілька речей, які роблять більш прозорим того, що хотів показати Ґлейзер. По-перше, фільм видаляє власне сюжет книжки. По-друге, Ґлейзер повністю прибирає зі свого простору весь жах Голокосту (присутній у романі), залишаючи хіба що його в рутинних робочих зустрічах коменданта.
І нарешті «Зона інтересів» документалізує своїх героїв. Там, де в Аміса героями були вигадані персонажі, Глейзер повертає їм справжні імена, ті самі, на яких і базував своїх героїв автор роману. Це Рудольф Гьосс, справжній комендант Аушвіца в 1940–1943 роках, його дружина Гедвіг і їхні п’ятеро дітей.
- Традиція
«Зона інтересу», звісно, далеко не перший фільм «про Голокост», у якому повністю відсутні графічні зображення, і такий самий не перший, що не висвітлює погляд його жертв. Серед світової класики на останню тему можна згадати химерний і гротескний тур-де-форс Юрая Герца «Спалювач трупів» (Spalovač mrtvol, 1969) про працівника крематорію в Празі 30-х років, з яким відбуваються радикальні психологічні трансформації на тлі зміни політичного клімату, або кафкіанську драму «Месьє Кляйн» (Monsieur Klein,1976) Джозефа Лаузі, яка досліджувала, зокрема, тотальну байдужість французького населення на винищення єврейського населення під їхнім носом.
У зоні інтересу фільму Ґлейзера теж непомічання кошмару за сто метрів від тебе, як і в стрічці Лаузі. Втім, ця історія побудована так, щоб підкреслити дві речі, які фільми, що досліджували ту саму «банальність зла» так до цього не робили.
По-перше, «Зона інтересів» підкреслює це непомічання як акт активного вибору. По-друге, вся дивна конструкція фільму створена для того, щоб не висвітлювати погляд його героїв.
- Метод: візуальне рішення
Знімальний майданчик розміщувався на тій території, що під час окупації Польщі нацистською Німеччиною називалася «зоною інтересу концентраційного табору Аушвіц» (Interessengebiet des KZ Auschwitz), територією в 40 квадратних кілометрів, на якій були розташовані табори Аушвіца з технічними і житловими будівлями навколо, з маєтком коменданта включно.
Ґлейзер не міг фільмувати в оригінальному будинку Гьосса, оскільки він належить тепер приватній особі, але команда під проводом дизайнера проєкту Кріса Одді знайшла й отримала доступ до будинку неподалік і по фотографіях та документальних свідченнях перетворила на точну копію того маленького раю для родини коменданта. У квітні 2021 року Одді посадив там сад, щоб на момент зйомок влітку 2021 року він квітнув.
Отже, знімальний майданчик використовується як імерсивне середовище для його акторів, активності яких потім фільмуються за допомоги низки встановлених у будинку і на подвір’ї прихованих камер спостереження.
Практичний сенс цього методу, щоб зайві люди не були присутніми на майданчику під час зйомок. Актори розігрують сцени вільно пересуваючись будинком і мають величезну свободу для імпровізації.
Тому в тій частині фільму, що знята в будинку Гьоссів, ми завжди бачимо ті самі ракурси нерухомої камери. Такий спосіб полегшує сам процес фільмування, оскільки одну велику сцену тепер можна зняти безперервно, навіть якщо сцена потребує пересування будинком кількох героїв водночас. Змонтована вона буде так, що результат буде повністю нагадувати конвенційне кіно.
Ґлейзер уже робив подібні експерименти під час «Опинись у моїй шкірі», коли знімав сцени пересування Скарлет Йохансон, задіюючи до восьми камер водночас, і використовував приховані камери, щоб знімати випадкових людей у сценах. У «Зоні інтересу» їх зазвичай використовувалося десять.
Команда фільму про особливості знімання та камери
Конструкція фільму і метод певним чином нагадують «Дау». У ньому теж присутня обсесія «справжністю» і наближення до методів документалістики, але це й «Дау» здорової людини — без фестивалю трешу і аб’юзу задля наближення до «реальності», що його вимагав Хржановський.
Фільм Ґлейзера набагато ближче до режисерів-формалістів, що завжди шукали спосіб відділити героїв від глядача, створити певну дистанцію між ними для того, щоб глядач не вмикав емпатію і ставав на бік протагоніста.
У «Зоні інтересу» герої скоріше стають об’єктами нашого спостереження, ніж повноцінними героями фільму. Вони майже в клітці майже завжди нерухомої камери.
Тут немає традиційних методів емоційного впливу на глядача — наближень, а рух камери задіюється тільки для формального стеження за рухом персонажів за кордонами маєтку.
- Метод: змістовне рішення
Як говорилося, «Зона інтересу» не скористалася сюжетом роману Аміса, але й фактично не замінила його чимось іншим. Дедраматизація коменданта Гьосса і разом з них всіх нацистів разом стосується і змісту фільму, в якому чи не найбільший драматичний конфлікт полягає в тому, що коменданта переводять на іншу роботу, а дружина не хоче покидати це місце (дарма вона тут сад вирощувала, чи що?).
Втім, «Зону інтересу» важкувато назвати нецікавим фільмом, якщо інвестувати в нього увагу. Стрічку активно називали фільмом про банальність зла, але Ґлейзер не просто створив кіно про ідилічне життя родини навпроти труби крематорію Аушвіца, з якої на системній основі валить дим.
Він зняв фільм про те, як родина Гьоссів активно обирає своє життя і приймає його, незважаючи на те, що Ґлейзер активно підкидає нам абсурдні дисонанси в побудованій ними картині світу. Вони іноді настільки дикі, що фільм навіть можна побачити як майже комедію абсурду. Не дарма відомий американський критик Річард Броуді назвав фільм «екстремальною формою Голокітчу».
- Метод: звукове рішення
Створенню дисонансів фільму найбільш активно допомагає саундтрек, який є майже окремою стрічкою, яка «і є цим фільмом» (the film) за словами режисера. Фільм, як вже говорилося, повністю уникає зображення жахів знищення людей в Аушвіці, зведеного до мінімальних знаків, на кшталт труби крематорію, а всі євреї зведені зазвичай до якихось «вони», на яких посилаються герої фільму. Втім, ми чуємо, що відбувається за стіною маєтку Гьоссів.
«Зона інтересу» не візуальне, а аудіальне свідоцтво Голокосту. Його створено так само маніакально докладно, як і відтворено все середовище фільму, але цього разу Джонні Бьорном, звуковим дизайнером фільму, який рік вивчав ту можливу мапу звуків, яку б можна було почути з маєтку Гьоссів.
У підсумку тільки підготовчих матеріалів вийшло 600 сторінок, «з яких можна було б скласти цікаву книжку для кавових столиків в A24, якби не її тема», як казав Бьорн. Далекі постріли, неясні крики болю, відчаю і жаху, звуки, що належать охоронцям і в’язням. Ці звуки ніколи грубо не втручаються в події фільму, але існують завжди, перетворюючи власне драму про життя родини на абсолютно інше кіно.
- «Артхаус Трафік» випускає «Зону інтересу» в український прокат 22 лютого.
Проєкт Strategic Media Support Program реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.
