9 квітня в український прокат виходить фільм про мотиваційного коуча «Гуру». Головну роль у стрічці виконав Пʼєр Ніне — один з найпомітніших французьких акторів останніх років. Широку популярність йому принесла, зокрема, стрічка «Граф Монте-Крісто». Цього разу він долучився до проєкту не лише як актор, а й як продюсер, фактично давши зелене світло новій роботі Яна Гозлана («Ідеальний чоловік», «Чорний ящик»).
Єлизавета Сушко спеціально для DTF Magazine відвідала пресзаходи, організовані Unifrance у Парижі, де поспілкувалася з режисером і актором про фільм, індустрію коучингу, сучасний світ маніпуляцій — від політиків до шоуменів — та електронну музику.
Про ідею фільму, соціальні мережі та нарцисизм у сучасному світі
Яне, чому саме коучинг і постать мотиваційного гуру стали центральною темою вашого нового фільму? Як ви занурювалися в цей світ? Чи відвідували такі семінари?
Ян Гозлан: Відвідував. І мене надзвичайно здивувало, що такі семінари збирають сотні людей і взагалі існують у Франції. Я знав, що вони популярні у Сполучених Штатах, але не думав побачити це тут. Як виявилося, вони ще й активно розвиваються.
Щоб написати сценарій, я записався на кілька таких заходів у Франції — великих мотиваційних семінарів — і знову був вражений. Я одразу побачив дуже кінематографічні сцени. Для мене це, по суті, сучасні меси, де коучі виступають як священники версії 2.0. У цьому є потужний енергетичний, майже електричний і катарсичний вимір — саме його я й хотів передати у фільмі.
Ви вважаєте, що цей феномен має значний вплив на сучасне суспільство? І яку роль у цьому відіграють соціальні мережі?
Ян Гозлан: Коучинг — це симптом змін у суспільстві. Великі інституції та авторитети в Європі, принаймні у Франції, значною мірою зруйнувалися — можу вас у цьому запевнити. У результаті людина опиняється сам на сам із собою, перед запаморочливими вимогами сучасного світу — зокрема вимогою швидкого, майже миттєвого успіху. Ми живемо в умовах постійної ефективності — не лише в професійній сфері, а й в особистому житті. Ми маємо бути кращою версією себе, постійно демонструвати себе у вигідному світлі. Є так званий «культ продуктивності». У такому середовищі коучі отримують можливість розвиватися й пропонувати свої поради — іноді справді цікаві, я цього не заперечую, але часто надто спрощені й загальні, щоб розв’язувати глибинні проблеми.
Тому для мене коучинг — це симптом суспільства, яке дедалі більше американізується, і де за мовою добробуту стоїть капіталістична логіка. Саме вона починає домінувати над усім — навіть над нашими індивідуальними й інтимними стосунками.
Велику роль у цьому відіграють медіа та соціальні мережі — вони активно поширюють риторику коучів, що, безумовно, підсилює їхній вплив і сприяє популярності коучингу сьогодні. Наш фільм фіксує це явище й показує не лише феномен коучингу, а й ширше — культ певної форми нарцисизму, гіпертрофованого его.
Пʼєре, ви не лише зіграли роль коуча у фільмі, а й стали його продюсером. Чому вас зацікавила ця тема? Чи пов’язано це зі спостереженнями за тим, що відбувається в соціальних мережах?
Пʼєр Ніне: Ще десять років тому я хотів зняти фільм про людей, які вміють виголошувати промови — тих, хто володіє цим мистецтвом і робить це блискуче. Людей, які можуть бути водночас чарівними, але й небезпечними, навіть токсичними. Мені здавалося, що про ораторів знято не так багато фільмів. А люди, здатні переконувати, впливати й маніпулювати, здавалися мені дуже цікавими для кіно. Згодом до цієї теми природно додався світ коучингу й саморозвитку — разом із впливом соціальних мереж.
Чи критикує фільм культ мотивації та коучів?
Яне, як режисер, чи прагнули ви критично осмислити феномен нарцисизму?
Ян Гозлан: Я думаю, що фільм певною мірою критичний до феномену нарцисизму, а також до порожнечі, яка часто присутня в меседжах соціальних мереж.
Але фільм не критичний у простому, бінарному сенсі щодо ідеї саморозвитку й коучингу. Тут усе складніше, адже персонаж Метт (Пʼєр Ніне) — щира людина у своєму підході. Він справді хоче допомагати людям, дати їм енергію, щоб вони могли взяти свою долю у власні руки. Він не використовує свою професію лише для збагачення — це не його головна мета, навіть якщо він прагне успіху.
Проблема в тому, що з часом його наздоганяє гібрис («зухвалість», «пиха» з давньогрецької. — Прим. DTF Magazine). Ця влада, цей вплив, який він має на людей, зрештою б’ють йому в голову. Виклики, з якими він стикається, підштовхують його до радикалізації — він поступово перетворюється на фанатика і починає використовувати слово як інструмент жорсткого впливу на людей.
У моральному сенсі він стає майже монструозною фігурою. Але мене цікавило саме це перетворення — цей зсув і шлях до нього.
Пʼєре, як ви вважаєте, чи критикує «Гуру» маніпуляції та людей, які їх використовують?
Пʼєр Ніне: Думаю, і так, і ні. Чи потрібні нам маніпуляції? Можливо. Складається враження, що потреба розповідати історії закладена в нашій природі — у нашій ДНК. І в цьому є користь: ми розповідаємо дітям казки, щоб допомогти їм зрозуміти світ і сформувати моральний компас. Але водночас ця потреба вірити може бути небезпечною. І мені здається, що це завжди мало подвійне значення. І саме це призводило нас до насильства, екстремізму та фашизму. Адже в основі всього цього часто лежить переконлива історія. Тож я б сказав, що справа саме в цьому.
Сьогодні ми охочіше слухаємо емоційні історії та чуттєві оповіді, ніж суху наукову чи журналістську правду. І «коучі з особистісного розвитку» влучно вловлюють цей запит саме тепер, коли віра в політиків та релігійних діячів похитнулася. Оскільки вплив традиційної релігії слабшає, утворюється світоглядна прогалина, яку й заповнюють ментори із саморозвитку.
Нам потрібен гуру, але щоб це була «хороша людина».
Пʼєр Ніне: Мені здається, це і є головна різниця між захопленням і тим, що ми французькою називаємо aveuglement — «засліпленням». Не знаю, чи вживаєте ви це слово. Це коли захоплення переходить у сліпу відданість, майже фанатизм. У цей момент ти втрачаєш здатність критично мислити. І саме тут проходить межа між «хорошим» і «поганим».
Акторська підготовка до ролі, спостереження за шоуменами сучасного світу та професія актора як маніпуляція
Пʼєре, як ви готувалися до цієї ролі? Можливо, черпали натхнення в коучів або конкретних промовців?
Пʼєр Ніне: Так, у деяких з них. У Франції, звісно, є подібні постаті. Тож хорошим відправним пунктом було спостерігати за ними, розуміти, що саме вони пропонують і як поводяться на своїх семінарах. А також за деякими відомими світовими фігурами — наприклад, Тоні Роббінсом. Чи навіть такими коучами, як Стів Джобс і Барак Обама.
Так, вони стали джерелом натхнення. Але водночас ми хотіли створити щось нове: коуча, який був би розумним і харизматичним, але також використовував би інструменти нейронауки. Тож ми прагнули створити свого власного коуча і, певною мірою, — свого сучасного монстра.
Чи змусили ці спостереження замислитися про вашу власну роботу як актора? Чи це, навпаки, зовсім різні речі?
Пʼєр Ніне: Ні, я не бачу тут прямого зв’язку, адже ми, по суті, займаємося протилежними речами. Кажу це свідомо, бо вони, звісно, — шоумени; вони мусять знати, як утримувати увагу аудиторії, і це, безумовно, те, чого вчимося і ми. Я опанував це завдяки театральному мистецтву. Проте головна відмінність у тому, що вони мають доносити якусь правду про себе чи світ — так само як і політики.
А ми, актори та митці, тут для того, щоб, по суті, говорити неправду. Ми тут, щоб розповісти вам історію, байку, притчу, але ми не даємо правди. Твір мистецтва може містити дещицю правди, і це для нас — найбільша радість і нагорода. Але ми дуже відверті: те, що ми пропонуємо, не є правдою. Ми не даємо порад. Не даємо відповідей. Ми просто любимо розповідати історії.
Натомість коучі та політики — і я навмисно ставлю їх в одну групу, бо політики дедалі більше нагадують шоуменів, а часом і артистів, — працюють з інстинктивними емоціями. Принаймні намагаються.
Але коли ви граєте сцени, де виступаєте в ролі гуру і маєте тримати аудиторію в напрузі, як ви знаходите це в собі? Звідки береться впевненість, щоб у той момент стати саме такою людиною?
Пʼєр Ніне: Гадаю, театр мені дуже допоміг. Я провів на сцені десять років, мені це надзвичайно подобалося, і я хотів би до цього повернутися. Відчуття тут дуже схожі: треба утримувати увагу аудиторії, захоплювати її, вести за собою, змушувати «подорожувати». Навіть якщо ми перебуваємо в одній кімнаті шість днів поспіль, без жодного вікна, це має залишатися магічним досвідом.
Ще одним неймовірним і доволі несподіваним відкриттям стало те, що вся публіка фактично грала разом зі мною. А я нібито чекав, що доведеться тягнути все на собі, як це зазвичай буває в театрі. Тут же масовка не була просто статистами — люди взаємодіяли, імпровізували разом зі мною. І це було чудово. У якийсь момент між нами виникла справжня колективна енергія — майже божевілля, лихоманка. І, думаю, саме це ідеально спрацювало для фільму.
Інші проєкти чоловіків та їхній звʼязок з «Гуру»
Яне, ваш фільм «Делловей» і ця стрічка так чи інакше розповідають суспільно важливі, актуальні історії. Хоча події «Делловея» відбуваються в майбутньому, це все одно фільм про сьогодення.
Ян Гозлан: Це правда. Для мене важливо, щоб мої фільми були вкорінені в реальність. Навіть якщо «Делловей» подається як дистопічна історія, насправді сьогодні вона майже документальна. Бо й саме життя поступово стає дистопічним. І якщо раніше я говорив про стан шоку, то тепер, здається, ми живемо в ньому щодня.
Я думаю, ці два проєкти розвивалися саме так. Я не прокидався зранку з думкою: «Зніму фільм, який викриватиме суспільство». Просто останні кілька років ми переживаємо перелом — глибоку зміну світу і наших взаємин з ним. Штучний інтелект — це своєрідне цунамі, справжня революція, яка матиме величезні наслідки. І це здається мені надзвичайно цікавим матеріалом для кіно.
Так само й коучинг — дуже виразний симптом суспільних змін. Мені було цікаво дослідити цей феномен. І справді, саме суспільний вимір обох тем заінтригував мене і підштовхнув до створення цих фільмів.
Пʼєре, не можу не запитати про інший ваш проєкт. Після фільму «Граф Монте-Крісто» ваша кар’єра стрімко пішла вгору. Чи були ви готові перейти від статусу молодого актора до суперзірки? Як ви справляєтеся з такою відповідальністю та рівнем уваги до себе?
Пʼєр Ніне: Не знаю, чи був я до цього готовий. Мені пощастило — я отримав від батьків міцне, але водночас м’яке виховання. Думаю, це дало мені хороший фундамент. Потім я вивчав театральне мистецтво і вважаю, що це найкраща школа для актора, адже саме там ти справді опановуєш професію — або, точніше, майстерність. У театрі ти вчишся розповідати історії і працювати в колективі: взаємодіяти з людьми, відчувати партнерство, об’єднуватися. Це теж добре мене підготувало.
А далі — ніколи не знаєш, як усе складеться. Водночас я відчуваю, що ми не в США. Моє обличчя не на кожному кроці, не на кожній автобусній зупинці. Тому цей рівень популярності залишається контрольованим. Франція, я б сказав, має «комфортний масштаб». І це добре: можна працювати над різними проєктами, зніматися в різних фільмах. У нас одна з найдивовижніших, якщо не найдивовижніша кіноіндустрія у світі. Тож той рівень популярності, який я маю, мене цілком влаштовує.
Чи вірите ви, що фільм може змінити світ? Наприклад, такий, як «Гуру».
Пʼєр Ніне: Я б не сказав, що один фільм здатен змінити весь світ. Але є історії, які можуть запускати дискусії і підвищувати обізнаність. Я долучився до цього проєкту з надією, що молоді люди хоча б двічі подумають, перш ніж сліпо довіряти порадам з інтернету або сліпо захоплюватися якоюсь знаменитістю.
Про електронну музику на семінарах і Майкла Джордана
Фільм показує, що спіч коуча працює не через аргументи, а через сильні й інтенсивні емоції. Яне, ви обрали для музичного рішення естетику рейву й використали клубну музику в сценах семінарів. Чому? Чи хотіли ви підкреслити силу емоцій і колективну ейфорію, яка діє потужніше за логіку?
Ян Гозлан: Енергійний, електричний саунддизайн дуже важливий на таких семінарах. Водночас Метт використовує дискурс, який спирається на нейронауку й апелює до неї, щоб зміцнити власний авторитет. Тобто він прагне надати собі певної респектабельності або принаймні подати себе майже як психолога — щоб його аргументи виглядали більш переконливими. Але насправді він звертається до людей і впливає скоріше на емоції, ніж на інтелект.
Щодо музики — є трек, який я давно люблю: Sirius гурту The Alan Parsons Project. Я несподівано почув його на одному із семінарів, які відвідував. Музика звучала щоразу, коли коуч виходив на сцену. Але для мене вона також асоціюється з виходом Майкла Джордана на майданчик у складі «Чикаго Буллс».
У мене від неї щоразу мурашки по шкірі. Водночас вона пов’язана з образом одного з найбільших переможців усіх часів — Майкла Джордана. Тож у моєму сприйнятті цей трек напряму пов’язаний з ідеєю перемоги, яку просуває сучасний коучинг. Саме тому таке рішення здалося мені логічним. Я свідомо хотів рухатися в бік електронної музики, адже це безпосередньо пов’язано із сучасністю. Тому я звернувся до Хлої Тевенен — спеціалістки з електронної музики у Франції з багаторічним досвідом.
