9 квітня в український прокат виходить фільм про мотиваційного коуча “Гуру”. У головній ролі Пʼєр Ніне – один з найзірковіших французьких акторів останніх років. Такий статус йому принесла стрічка “Граф Монте Крісто”. Тож цього разу він долучився до проєкту не лише як актор, але і як продюсер, чим дав зелене світло новій роботі Яна Гозлана (“Ідеальний чоловік”, “Чорний ящик”).
Єлизавета Сушко спеціально для DTF Magazine відвідала прес-події, організовані Unifrance у Парижі, де мала змогу поспілкуватися з режисером та актором про фільм і коучінг, сучасний світ маніпуляцій від політиків та шоуменів та електронну музику.
Про ідею фільму, соціальні мережі та нарцисизм у сучасному світі
Яне, чому саме коучінг та мотиваційний гуру став головною темою у вашому новому фільмі? Як ви поринули у цей світ? Ви були хоча б на одному семінарі такого коуча?
Ян Гозлан: Так. І я був надзвичайно здивований тим, що такі семінари збирають сотні людей й взагалі існують у Франції. Я знав, що вони є у Сполучених Штатах, але думав, що у Франції їх немає. Як виявилося, вони ще і дуже активно розвиваються.
І тому, щоб написати фільм про коуча, я записався на кілька семінарів у Франції, на ці великі семінари, і був шокований знову. Я побачив вже одразу надзвичайно кінематографічні сцени. Для мене це, по суті, великі месії з коучами, які фактично є священниками версії 2.0 сьогоднішнього дня. І там вже закладено абсолютно енергійний, електричний, катарсичний вимір, який я дуже хотів передати у фільмі.
Ви вважаєте, що цей феномен має велике значення у нашому світі, у нашому суспільстві? І яку роль в цьому відіграють соціальні мережі?
Ян Гозлан: Коучинг – це симптом змін у суспільстві. Великі інституції суспільства та авторитети зруйнувалися у Європі, принаймні у Франції, я можу вас запевнити. І тому людина опиняється наодинці із собою, перед цим запамороченням від вимог сучасного суспільства, вимоги успіху, який має бути блискавичним. Ми живемо у вимогах ефективності у всіх сферах нашого життя, і не лише професійного, але й особистого. Ми повинні щоразу бути кращою версією себе, повинні постійно показувати себе у вигідному світлі. Є так званий “культ продуктивності”. І мені здається, що в такому середовищі коучі мають можливість розвиватися і приходити з порадами, іноді цікавими, я не заперечую, але іноді дещо спрощеними. І занадто загальними, щоб справді вирішувати глибинні проблеми.
Тому коучинг для мене — це симптом суспільства, яке американізується, і де за цим жаргоном добробуту стоїть капіталістична логіка. Саме вона починає переважати над усім і над нашими індивідуальними і навіть інтимними стосунками теж.
В цьому приймають безпесередню участь медіа, соціальні мережі, очевидно, бо вони поширюють слова коучів. І це, звичайно, дуже підсилює силу коучингу сьогодні.
Та сприяє його розвитку та успіху. Наш фільм фіксує це та показує не лише феномен коучінг, і ширше — культу певної форми нарцисизму, гіпертрофованого его.
Пʼєре, ви не лише зіграли роль такого коуча у фільму, але також стали і його продюсером. Чому вас зацікавила ця ідея, та чи не прийшла вона до вас зі спостережень за тим, що загалом зараз відбувається в соціальних мережах?
Пʼєр Ніне: 10 років тому я дуже хотів зняти фільм про людей, які вміють виголошувати промови – мають цю здатність і роблять це чудово. Людей, які можуть водночас бути чарівними, а можуть бути й небезпечним та отруйним. І мені здавалося, що не було насправді так багато фільмів про ораторів. І люди, які здатні переконувати, здатні переслідувати і здатні маніпулювати були мені цікаві для кіно. А потім у цій темі з’явився світ коучингу та саморозвитку. Разом із соціальними мережами.
Чи критикує фільм культ мотивації та коучів?
Яне, як режисер, чи хотіли ви бути критичним до феномену нарцисизму чи ні?
Ян Гозлан: Я думаю, що фільм трохи критичний до феномену нарцисизму, а також до порожнечі, яка присутня в меседжах з соціальних мережах.
Але фільм не критичний у простому, бінарному сенсі щодо розповсюдження ідеї саморозвитку і коучингу. Це складніше, тому що персонаж Метт (Пʼєр Ніне) — щира людина у своєму підході. Він справді хоче допомогти людям. Він справді хоче дати людям щось, щоб звільнити їх, дати їм енергію, щоб вони взяли свою долю у власні руки. Він не використовує свою професію лише для того, щоб збагатитися. Це не його головна мета, навіть якщо він хоче успіху.
Але проблема в тому, що поступово його наздожене його гібрис («зухвалість», «пиха» хз давньогрецької, – прим. DTF Magazine). Ця влада, цей вплив, який він має на людей, зрештою вдарить йому в голову, і різні проблеми, з якими він зіткнеться, штовхнуть його до радикалізації, і до того, щоб стати справжнім фанатиком, і використовувати слово як засіб жорстко впливати на людей і шокувати їх.
Тому морально, очевидно, він стає майже монструозною фігурою. Але те, що мене цікавило, — показати цей зсув і те, як він стає цим персонажем.
Пʼєре, а чи вважаєте ви, що «Гуру» критикує питання маніпуляцій, критикує таких людей, які маніпулюють іншими?
Пʼєр Ніне: Я думаю, що й так, і ні. Чи потрібні нам маніпуляції? Можливо. Складається враження, що наша жага до розказування історій закладена в наших генах, у нашій ДНК з незапам’ятних часів. Видається, це щось дійсно корисне. Ми завжди розповідаємо дітям казки перед сном, щоб вони мали певний моральний компас та усвідомлювали світ, що їх оточує. Але водночас ця потреба вірити в щось може бути дуже небезпечною. І мені здається, що це завжди мало два значення. І саме це приводило нас до насильства, екстремізму та фашизму.
Бо ми знаємо, що в основі всього цього завжди лежить хороше оповідання. Тож, я б сказав, що справа саме в цьому. Зараз ми готові слухати історії, іноді хороші оповідання, наповнені емоціями та імпульсами більше, ніж слухати правду, наукову чи журналістську. І «коучі з особистого розвитку» відчувають цю потребу людей саме зараз, коли ми вже не віримо ані політикам, ані релігійним діячам. Вплив релігії вже не такий сильний, як раніше. І зараз існує ця прогалина, яку потрібно заповнити. І мені здається, що тренери з саморозвитку саме зараз це і роблять.
Нам потрібен гуру, але щоб це була «хороша людина».
Пʼєр Ніне: Мені здається, це і є велика різниця між захопленням і, як ми кажемо французькою, «засліпленням». Не знаю, чи ви вживаєте це слово, засліплення. Це захоплення плюс сліпа відданість фаната. Ти втрачаєш здатність критично мислити. І я вважаю, що межа «хороший-поганий» саме тут.
Акторська підготовка до ролі, спостереження за шоуменами сучасного світу та професія актора як маніпуляція
Пʼєре, як ви готувалися до цієї ролі? Можливо, ви черпали натхнення у деяких коучів або з чиїхось конкретних промов?
Пʼєр Ніне: У деяких з них, так. У нас у Франції, звісно, є такі. Тож це було гарним відправним пунктом — спостерігати за ними та розуміти, що саме вони пропонують і що роблять на семінарах. А також деякі видатні світові особистості. Наприклад, Тоні Роббінс. Чи такі коучі, як Стів Джобс і Обама.
Так, вони були натхненням. Але ми також дуже хотіли зробити щось нове. Коуч, який був би розумним, який був би чарівним, але також міг би використовувати інструменти з нейронауки. Тож ми хотіли створити свого власного коуча і, в певному сенсі, свого власного сучасного монстра.
Чи спонукало вас дослідження та спостереження за цими реальними особистостями до роздумів про вашу власну роботу як актора? Ви вважаєте, що це дуже схоже чи навпаки, дуже відрізняється?
Пʼєр Ніне: Ні, я не бачу тут зв’язку, оскільки ми займаємося, можна сказати, протилежною справою. Я кажу це навмисно, бо, звичайно, вони — шоумени, вони мають знати, як утримувати увагу аудиторії, і це, безумовно, те, чого і ми вчимося. Я навчився цього з театрального мистецтва. Але головна відмінність полягає в тому, що вони мають доносити якусь правду про себе, про світ, як це роблять політики.
А ми, актори та митці, по суті, тут для того, щоб говорити неправду. Ми тут, щоб розповісти вам історію, байку, притчу, але ми не даємо правди. Твір мистецтва може мати деякі фрагменти та докази правди, і це буде нашою найбільшою радістю та нагородою. Але ми дуже відверті щодо того, що те, що ми даємо, — це не правда. Ми не даємо жодних порад. Ми не даємо жодних відповідей. Ми просто любимо розповідати історії.
І навпаки, як тренери та політики, і зараз я навмисно ставлю їх в одну групу, бо політики дедалі більше стають схожими на шоуменів чи артистів і часом наближаються до тренерів. Вони працюють з інтинктивними емоціями. Принаймні, намагаються працювати.
Але коли ви граєте сцени, де доводиться виступати в ролі гуру, тримати аудиторію в напрузі, як ви знаходите це в собі? Звідки береться впевненість, щоб у той момент стати саме такою людиною?
Пʼєр Ніне: Гадаю, театр мені, безперечно, допоміг. 10 років я провів на сцені, мені це дуже подобалося, і я хочу повернутися. Відчуття дуже схожі. Потрібно було утримувати, привертати увагу аудиторії, затягувати її за собою і змушувати подорожувати. Навіть якщо ми перебували в одній кімнаті шість днів поспіль без жодних вікон, це мало бути магічним.
А ще неймовірним і досить несподіваним було те, що вся публіка грала разом зі мною. А я нібито очікував, що мені доведеться робити всю роботу самому, як це зазвичай буває в театрі для глядачів. Тут же масовками не була просто статистами. Вони грали разом зі мною, імпровізували, і тому це було чудово. У якийсь момент у нас в головах запанувала якась божевільність і лихоманка, і я думаю, це було ідеально для фільму.
Інші проєкти чоловіків та їхній звʼязок з «Гуру»
Яне, ваш фільм Dalloway і ця стрічка розповідають так чи інакше суспільно важливі та актуальні історії. Хоча події Dalloway відбуваються у майбутньому, це все одно фільм дуже про сьогодення.
Ян Гозлан: Це правда, для мене важливо, щоб мої фільми були вкорінені у реальність. Навіть якщо Dalloway подається як дистопічна історія, насправді сьогодні вона майже документальна. Бо і життя сьогодні трохи стає дистопічним. І коли я говорив раніше про стан шоку, мені здається, тепер ми в цьому шоку щодня.
Я думаю, що ці два проєкти розвивалися саме так. Я не прокинувся одного ранку з думкою: я зніму фільм, який щось викриває в суспільстві. Просто здається, що останні кілька років відбувається перелом, глибока зміна світу і наших відносин із ним. І правда, що штучний інтелект — це цунамі, повна революція, яка матиме справді дуже великі наслідки, безсумнівно. Тому це здається мені надзвичайно цікавим сюжетом для фільму.
І так само коучинг є таким сильним симптомом змін у суспільстві, що мені також здається цікавим показати цей феномен. І справді, суспільний аспект цих двох тем мене заінтригував і підштовхнув зробити фільми.
Пʼєре, не можу не спитати вас про інший ваш проєкт. Після фільму «Граф Монте-Крісто» ваша кар’єра стрімко пішла вгору. Чи були ви готові перейти від статусу молодого актора до суперзірки? Як ви справляєтеся з такою відповідальністю та очікуваннями?
Пʼєр Ніне: Не знаю, чи був я готовий. Мені пощастило отримати від батьків міцне й водночас м’яке виховання. Тож я вважаю, що це був хороший початок. А потім, як я вже казав, я вивчав театральне мистецтво, і я вважаю, що це найкраща школа для тих, хто хоче стати актором, бо там ти справді вивчаєш свою професію, а точніше — майстерність. Саме у театрі ти розумієш, як розповідати історії, а також як працювати в колективі, бо ти працюєш з людьми і вчишся з ними об’єднуватися. Тож це був хороший початок, який певним чином підготував мене.
А решта — ти ніколи не знаєш, як все складеться. Але я відчуваю, що ми не в США. Це не так, що моє обличчя у кожному місті, скрізь, на кожній автобусній зупинці. Тож це завжди контрольовано, бо Франція, я б сказав, залишається приємного розміру. Це добре, що можна робити багато речей, багато різних фільмів, і у нас одна з найдивовижніших, якщо не найдивовижніша індустрія у світі. Тож мені здається, що рівень моєї популярності мені підходить.
Чи вірите ви, що фільм може змінити світ? Наприклад, такий фільм, як «Гуру».
Пʼєр Ніне: Я б не сказав, що один фільм може змінити весь світ, але, безумовно, є історії, які можуть викликати дискусію та підвищити обізнаність. І так, я приєднався до цього фільму, сподіваючись, що молоді люди двічі подумають, перш ніж послухати якусь пораду, яку вони можуть отримати в Інтернеті, або сліпо захоплюватися якоюсь знаменитістю.
Про електронну музику на семінарах та Майкла Джордана
Фільм показує, що спіч коуча працює не через аргументи, а через справжні й інтенсивні емоції. Яне, ви взяли за основну для музичного рішення естетику рейву і використали клубну музику для сцен семінарів. Чому? Ви хотіли показати силу емоцій і колективну ейфорію, яка працює сильніше за логіку?
Ян Гозлан: Енергійний, електричний саунд-дизайн дуже важливий на таких семінарах. Але водночас Метт використовує дискурс, який спирається і посилається на нейронауку, щоб трохи зміцнити свій авторитет. Тобто він хоче надати собі певної респектабельності або, принаймні, представити себе майже як психолога, щоб мати аргументи, які виглядають більш прийнятними або більш переконливими. Але він все ще звертається до людей і торкається радше емоцій, ніж інтелекту.
Щодо музики — то є трек, який я дуже люблю вже давно. Це Sirius гурту Alan Parsons Project, яку я неочікувано почув просто на одному із семінарів, на який прийшов. Музика звучала щоразу, коли коуч виходив на сцену. Але для мене вона також була пов’язана з виходом Майкла Джордана на майданчик Chicago Bulls.
У мене виступають від неї сироти щоразу. І водночас вона пов’язана з образом найбільшого переможця всіх часів — Майкла Джордана. Тому асоціюється в мене з ідеєю перемоги, яку просуває сучасний коучинг. І таке рішення здалося мені логічним. Я дійно хотів рухатися до електронної музики у цьому фільмі, бо це пов’язано з сучасністю. І тому я звернувся до Хлої Тевенен, спеціалістки з електронної музики у Франції вже багато десятиліть.
