«А тобі добре, що я танцюю?», — питає одна з героїнь документального фільму «Сірник в копиці сіна» у сестри-військової. Їй, як і іншим героїням стрічки, важливо зрозуміти, чи має вона право і далі займатися карʼєрою танцівниці, тодв як її колеги й ровесники воюють.
Зняв «Сірник» американський режисер і журналіст Джо Гілл, а його головні героїні — українські артистки, які працюють над незалежною пластичною виставою «Косачка», присвяченою українським жінкам-військовим.
Протягом семи років Гілл працював на VICE News, висвітлюючи воєнні конфлікти по всьому світу. Війна все ще лишається у фокусі його тем, проте зараз йому цікавіше досліджувати, що відбувається з тими, хто намагається знайти в собі сили й сенс займатися культурою й мистецтвом, коли світ довкола руйнується.
Режисеркою-постановницею «Сірника» виступила Юлія Лопата, авторкою хореографії стала незалежна хореографка, засновниця команди сучасного танцю Procontemporary Галина Пеха, костюми створила художниця Ася Сутягіна («Додому», «Люксембург, Люксембург»). Спродюсували стрічку американська балерина Місті Коупленд і танцівниця Стефані Нолл, яка народилася в Україні та працює в Лондоні. А музику написала українсько-американська композиторка Катя Річардсон.
Українська премʼєра «Сірника в копиці сіна» відбулася 2025 року на Одеському міжнародному фестивалі. У кінотеатральний прокат стрічка не вийшла, але її можна подивитися на стримінгу MEGOGO. Спеціально для DTF Magazine Джо Гілл і Гала Пеха розповідають історію створення фільму та як вони самі знаходять у собі сили не кидати творчість
— Джо, перед тим як привезти фільм на Одеський кінофестиваль, ви випустили його в обмежений кінотеатральний прокат у США. Як на нього зреагували там?
— Джо Гілл: Ми влаштували кінотеатральну премʼєру фільму в Ukrainian Village у Нью-Йорку. Нам було важливо показати стрічку вперше у такому місці, і ми відчували, що саме там ми знайдемо правильних глядачів для «Сірника».
За день до премʼєри я прийшов до кінотеатру, щоб допомогти налаштувати звук, побачити, який вигляд матиме фільм на екрані тощо. Мене переповнювали емоції, я хвилювався. Це було кумедно, бо я памʼятаю, як свого часу дражнив Юлю (Лопату, режисерку «Косачки». — Прим. DTF Magazine), яка так само нервувала перед премʼєрою «Косачки».
На першому показі «Сірника» було неймовірно багато людей, ми розпродали всі квитки. Глядачі були вражені тим, що розповідали дівчата у фільмі, вони висловлювали мені й команді стрічки свою підтримку. Ми мали приблизно 30 показів «Сірника» у США, і на жодному не було випадкових людей — приходили ті, хто щиро цікавився цією історією та був глибоко нею зворушений. Мені це приємно.
— А як ви дізналися про дівчат і «Косачку»?
— Гілл: Проєкт розпочався, коли я ще був журналістом Vice News. Я працював там багато років, висвітлюючи збройні конфлікти й війни протягом усієї своєї кар’єри. І я вважаю, що журналісти повинні ретельно документувати те, що відбувається у світі, і те, як переживають люди ці визначні моменти. Тому мені було важливо поїхати до України, щоб розповідати історії про смерть, руйнування та інші страшні речі, які тут відбуваються.
Утім, якщо ми заповнимо підручники з історії лише смертю та руйнуванням, це буде єдине, що ми памʼятатимемо. І я відчув, що було б також важливо розповісти історії людей, які продовжували творити, щоб відчувати себе людьми, які тримаються за своє відчуття мети чи сенсу. Тож я звʼязався з танцівницею Стефані Нолл, яка народилася в Києві і знає купу людей в Україні.
З нею ми обдзвонили, мабуть, кожного художника, якого змогли знайти в Україні. Хтось із них втік із країни та вже жив у Європі. Багато хто пішов на передову. І це важлива частина історії — митці, які не змогли продовжувати творити.
А потім ми знайшли Юлію Лопату, яка розповіла нам про свій божевільний проєкт «Косачка». Вона поділилася тим, наскільки була розгубленою, чому їй було складно наважитися на творчість і зробити цей вибір, тоді як частина її колег не має такої змоги або воює. І ми відчули, що ця боротьба, ці сумніви, крізь які вона проходила, були правильними.
Тож я вирішив спробувати зняти історію цих дівчат. Можливо, Гала, яку, до речі, нам довелося певний час переконувати взяти участь у фільмі, пояснить краще.
— Гала Пеха: Я тоді працювала фіксеркою, була продюсеркою для іноземних медіа, що приїжджали в Україну висвітлювати війну, і їздила з ними до зони бойових дій. У той момент мені було важко уявити, що я повернуся до своєї професії. А потім Юля наважилася на постановку, і оскільки ми працювали разом до повномасштабного вторгнення, попросила мене допомогти. Мені було непросто погодитися, але вона моя подруга, і я відчула, що маю її підтримати. Це стало моїм шляхом повернення до професії.
Непросто мені було і взяти участь у цьому фільмі, тому що я не та людина, яка любить бути в кадрі. Я давно вирішила, що моє місце — за лаштунками. Мені подобається щось створювати, але я не люблю бути головною героїнею. Але ці хлопці такі теплі та затишні, що я погодилася. Це не перший наш досвід знімання. Ми з дівчатами знаємо, як поводитися, коли повсюди камери. Та із хлопцями було дуже легко. Вони стали частиною нас. Це було приємно.
— Джо, а як ви готувалися до знімання? Так, авжеж, ви маєте досвід документування воєн і конфліктів, але поїздка у країну, проти якої ведуть повномасштабні військові дії, потребує певної підготовки.
— Гілл: Коли ми вперше приїхали до Києва, то знімали фільм для Vice News, а отже мали підтримку великої компанії. Окрім мене та Стефані, яка була продюсеркою, команда налічувала двох операторів, а також місцевого водія та продюсера. А коли ми повернулися додому після першої поїздки, Vice збанкрутувала. І здавалося, що фільм помре.
Та мені не хотілося здаватися, бо я вважав стрічку важливою, і вже встиг подружитися з її героїнями, заслужити їхню довіру. Тож ми дуже швидко стали незалежною виробничою командою. І до Києва повернулися лише двоє: я та Нейт Браун, оператор-постановник. Бюро The New York Times безкоштовно позичило нам свою машину, Стефані дозволила жити у своїй київській квартирі. Авжеж, ми перейшли на зовсім інший формат виробництва. Але тепер я думаю, що зрештою все вийшло на краще. Увесь творчий процес був набагато інтимнішим і вільнішим, і ми могли приймати власні творчі рішення.
А щодо безпекової ситуації — так, ми оцінювали потенційні ризики, і обговорювали найгірші можливі сценарії. Думаю, українці можуть розповісти про це краще й більше за мене. Та я мав досвід роботи в зоні військових дій, і розумів, що на відміну від наших героїнь, ми не лишатимемося в Україні довго. Тому найперше на чому ми зосередилися — аби найкраще передати досвід українців. Бо мені дуже важило, щоб наш фільм бодай трохи міг правдиво показати, що ви пережили, і через що проходите.
— А скільки загалом тривали знімання?
— Гілл: Загалом на весь проєкт пішло майже три роки. А на знімальний процес — дві поїздки до Києва і приблизно 25 днів. Занадто мало, як на мене. Можливо, ми б змогли зробити трохи кращий фільм, якби мали 50 днів.
— Зафільмувати танець, передати рух на екрані — не найпростіше завдання для знімальної команди. Як ви з цим справлялися?
— Гілл: О, це моя найулюбленіша частина фільму і, по суті, невеликий експеримент. Ми зрозуміли, що ця група жінок спілкується і виражає себе через рух. Тому ми будували наш фільм у контексті танцю. І нам здавалося несправедливим встановити камери перед танцівницями і просити їх пояснити словами, що вони відчувають через повномасштабне вторгнення. Це ж щось на кшталт божевілля. Тож ми хотіли знайти інший спосіб, у який би дівчата могли «говорити».
Ми попросили їх виражати себе в русі так, як вони це роблять зазвичай. Кожна обрала важливе для себе місце, ми ставили їм музику, час від часу давали якісь підказки, наприклад, щось запитували чи згадували тему, яку вже обговорювали разом. А потім дівчата починали імпровізувати, і ми просто знімали їх.
Наш фільм здебільшого дуже відрізняється від військових документальних стрічок, де глядача переносять у справжню війну. В «Сірнику в копиці сіна» люди мають справу зі світом навколо, виражаючи свої думки й почуття танцем. І мені це подобається. Бо танець — універсальна мова, зрозуміла у будь-якій точці світу.
— Гало, а як вам працювалося із Джо та Натаніелем?
— Пеха: Я іноді нервувала, особливо коли хлопці попросили мене відвезти їх до мами. Бо це дуже особисте, чим я не ділюся. Не всі мої друзі знайомі з моєю мамою. Але Джо з Нейтом дуже добре порозумілися з нею. Тому так, були моменти, коли я хвилювалася, але протягом нашої співпраці ставала все більш відкритою до хлопців.
— Гілл: На самому початку, коли ми приїхали до України, майже не було гарантії, що ми зможемо зняти фільм. Здавалося, що це рішення, яке все ще перебувало у процесі ухвалення. І мені здається, що на самому початку Юля та Гала ще думали, чи співпрацювати з нами взагалі.
Але в результаті все склалося, і, що мені особливо подобається, багато глядачів казали, що фільм здається дуже інтимним й особистим. А мій друг Джон, який продюсував фільм і вперше познайомився з усіма героїнями «Сірника» вже восени 2025 року під час української премʼєри стрічки, теж зауважив, що почувався так, ніби вже був добре з усіма знайомий.
Я думаю, що подібне відчуття — результат справжніх дружніх стосунків, що склалися між нами з Нейтом і дівчатами. Не певен, що фільм здавався б таким особистим, якби Гала, Юля й інші танцівниці не були так тісно залучені до процесу створення «Сірника».
— А як зʼявилася назва фільму?
— Гілл: У фільмі є епізод, у якому ми перебираємо мільйон назв і ніяк не можемо визначитися. І є епізод, у якому Юлія розповідає про свою першу репетицію після початку повномасштабного вторгнення Росії: як це — довгий час не бути у танцювальній студії, а бути волонтеркою, їздити на передову, бути реально залученою у війну. Аж раптом у неї відбувається перша за довгий час репетиція, і вона описує це відчуття як творчу іскру — «як сірник, кинутий у копицю сіна», коли щось дуже маленьке може дати старт чомусь дуже великому. Нам дуже сподобався цей образ, і саме він дав назву стрічці.
— Чи памʼятаєте ви атмосферу 2023 року, коли знімали «Сірник в копиці сіна»: другий рік повномасштабної, невдалий контрнаступ, зниження уваги закордонних медіа.
— Пеха: Ні, не пам’ятаю. Для мене весь період від початку повномасштабного вторгнення — як довгий відрізок одного дня. Але пам’ятаю, коли ми знімали на вулицях, як я йду до танцювальної студії, я боялася, що хтось — поліція чи військові — буде проти знімань на вулицях, бо це ще був початок 2023 року. Це єдине, що я пам’ятаю.
— Гілл: Я пам’ятаю, що це був якийсь період затишшя, і, можливо, навіть було розчарування через те, що так мало уваги приділялося Україні. Тривали бої за Бахмут, але місто ще не було окуповане. Памʼятаю яскравий виступ Володимира Зеленського в ООН. Але загалом я певною мірою погоджуюся з Галою: я теж мав відчуття, що в якийсь момент все злилося докупи.
— Пеха: І я також пам’ятаю, що десь посеред знімань Джо не було у країні. А я востаннє поїхала на передову і відвідала Часів Яр. І десь тоді ж почалася оборона цього міста.
— Як думаєте, чи у таких фільмів, як ваш, вищі шанси «достукатися» до закордонного глядача, ніж, наприклад, у «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова? Адже, будьмо чесні, як би це не ображало чи не дратувало українців, іноземці втомилися від нашої війни, і вони подекуди відверто ігнорують цю тему, особливо якщо її показувати занадто прямо.
— Гілл: Я бачив фільм Мстислава і був дуже вражений ним — це неймовірна журналістська робота. Та я думаю, що обидві стрічки важливі по-різному і в певному сенсі є історичним записом цього періоду. Можливо, через 20 років, коли люди розмірковуватимуть про те, що відбувалося в Україні, вони запитуватимуть себе: «Що це була за епоха?» І я сподіваюся, що вони подивляться обидва фільми, бо зрештою вони розповідають про одну й ту саму війну, але про різні конфлікти, які можуть виникати під час неї.
Фільм Мстислава підсвічує конфлікт між двома країнами й чоловіків, які долучилися до нього. Щодо нашого фільму, мені іноді здається, що конфлікт фільму навіть не пов’язаний з російським вторгненням в Україну. А стосується, наприклад, дозволу, який ми даємо собі, щоб продовжувати жити чи знаходити сенс у житті, навіть коли довколишній світ такий жахливий.
«Сірник» зосереджується не на руйнуванні, не намагається створити образ болю. Він — про внутрішню дискусію, внутрішній конфлікт, який, на мою думку, також дуже актуальний під час війни. І, можливо, він зайде людям, які не готові дивитися фільм Мстислава, але хочуть долучитися до того, що відбувається в Україні.
— Пеха: Хочу додати, що, можливо, наш фільм зможе торкнутися почуттів тих людей, які втомилися бачити реальну жорстокість цієї війни. Я працювала з німецькими журналістами, і я бачила, як вони були пригнічені тим, що бачили, і хотіли якнайшвидше від цього поїхати. Тож цілком можливо, що є люди, які втомилися бачити всі ці жахливі картини руйнувань і вбивств, але їх може зворушити історія звичайної людини, яка живе серед війни.
— Гало, а як ти знаходиш у собі сили продовжувати танцювати? Бо для тебе танець — це робота, карʼєра, це не про «я бігаю чи займаюся танцями для свого ментального здоровʼя». Навпаки, в тебе це забирає ресурс, адже ти ще й викладаєш.
— Пеха: Почнімо з того, що це аж ніяк не складніше за роботу військових. Я просто мушу наголосити на цьому. Я не вважаю свою роботу аж такою важкою, коли порівнюю з тим, що роблять наші військові. Та все ж у мене постійно відбуваються ці внутрішні дебати, як каже Джо, бо іноді в мене виникають запитання до своєї професії. Але я вирішила, що я викладаю, ділюся своїми знаннями з людьми, і це допомагає мені реалізувати мої амбіції, жити повноцінним і яскравим професійним життям і не скаржитися на танці весь час. Я просто вирішила припинити скаржитися, бо я втомилася від цього. Так, важко робити щось творче під час війни. Але якщо знати, чому ти це робиш, стає легше.
— Джо, а кого ти уявляв глядачем «Сірника» найперше — українців чи іноземців?
— Гілл: Можливо, це прозвучить по-дурному, а втім це дуже чесна відповідь: іноді я відчуваю, що зняв цей фільм радше для себе, ніж для інших. Працюючи журналістом, я бачив, як відбуваються найгірші речі на Землі. Тож інколи наш світ здається мені дуже безнадійним і приголомшливим. І я щиро сумніваюся, чи все, що я робив, взагалі мало якесь значення. От зніму я новий фільм — і що? Кого це хвилює? Який сенс робити все це?
Але я зустрів групу танцівниць в Україні, які перебували серед відверто поганих обставин, але попри це все ще хотіли щось творити. А мені потрібно було знати, що таке можливо, і пройти разом із ними через цей акт створення. Мені важливо було розуміти, що люди можуть все ще триматися за відчуття мети. Мене це надихнуло настільки, що я зняв цілий фільм. І я сподіваюся, що наслідком стане те, що люди за кордоном продовжуватимуть думати та зосереджуватися на Україні, продовжуватимуть бачити себе в ній.
Також я сподіваюся, що українці, переглянувши цей фільм, згадають: попри все, що сталося за останні роки, в Україні все ще існує культура та люди, здатні чіплятися за неї. Я впевнений, що цей культурний дух не зник і не був стертий. І для мене дуже важливо, щоб інші люди могли побачити це завдяки «Сірникові».
— А чи ви обоє ще вірите у силу мистецтва, його здатність змінювати людину на краще чи спонукати до роздумів?
— Пеха: Це найскладніше запитання. Я постійно його собі ставлю, і все, що я знаю, — мистецтво може ставити важливі запитання, у цьому його сила. Але потім починається ваша робота як читача, слухача чи глядача — обробити їх та спробувати на них відповісти.
— Гілл: Інколи я не вірю, що наша робота реально на щось впливатиме в довгостроковій перспективі. Таке собі відчуття безнадії. А іноді моя робота приносить мені справжнє звільнення — розуміння того, що я роблю щось, що робить моє життя змістовним. І що речі, важливі для мене, не суперечать й не заперечують того, що важливе для інших людей. Мені хочеться, щоб люди могли робити те, що приносить їм задоволення чи радість.
У фільмі Юлія каже одну фразу, яку я вважаю дійсно прекрасною. Ми спитали в неї: «А звідки ти знаєш, що варто ставити цю виставу, звідки ти знаєш, що те, що ти робиш, має сенс?» Вона мовчала десь п’ять хвилин, ніби не мала уявлення, як відповісти. А потім сказала: «А звідки мені знати, чи це має сенс? Звідки ми знаємо, що кохаємо когось?» Тож, можливо, потреба в мистецтві схожа на потребу в їжі й воді. Це ніби те, що допомагає нам залишатися живими.
