В артпросторі MOT відбувся спільний з Docudays UA показ короткометражного фільму «Євромайдан SOS», а після — Q&A-сесія з лауреаткою Нобелівської премії миру Олександрою Матвійчук, яка також була співзасновницею волонтерської організації «Євромайдан SOS». Вона розповіла про емоції від фільму, вплив дисидентів на бажання займатися правозахисною діяльністю, розмірковувала про ціннісний вимір війни, споживачів цінностей і пояснювала потребу реформувати міжнародну систему безпеки. DTF Magazine наводить деякі ключові тези виступу.
Докладніше про Олександру Матвійчук
Олександра Матвійчук — правозахисниця, яка працює над питанням прав людини в Україні та регіоні ОБСЄ. Наразі вона очолює правозахисну організацію «Центр громадянських свобод», а також координує роботу ініціативної групи «Євромайдан SOS».
Діяльність «Центру громадянських свобод» спрямована на захист прав людини та встановлення демократії в Україні та регіоні ОБСЄ. Організація розробляє законодавчі зміни, здійснює громадський контроль над правоохоронними органами та судовою системою, здійснює освітні заходи для молоді, реалізовує програми міжнародної солідарності та документує воєнні злочини у всіх регіонах України, які стали об’єктами нападів Російської Федерації.
Про фільм «Євромайдан SOS»
Я давно не бачила цього фільму, і мене знову переповнюють емоції, бо Євромайдан — віхова річ у моєму житті. Не те щоб хотілося цей час пережити, але ми пройшли його дуже достойно. Ми всі разом були людьми, які в різних містах боролися за право будувати країну, де права кожного захищені, влада підзвітна і підконтрольна, суди незалежні та справедливі, а поліції і на думку більше ніколи не спаде розганяти мирні студентські демонстрації.
Про вплив дисидентів на бажання стати правозахисницею
Мені завжди щастило на хороших людей. У шкільні роки я познайомилася з відомим філософом, дисидентом, в’язнем радянських таборів Євгеном Сверстюком. Він огорнув мене небувалою турботою та підтримкою, ввів мене в дисидентське коло. Там я познайомилася з фантастичними людьми, про яких раніше читала тільки в книжках.
Вони були дуже прості, смиренні, з якоюсь такою висотою, бо ці люди говорили те, що думають, і робили те, що говорять: ніби це так просто, але водночас надскладно. Ти дивишся їхні біографії і розумієш, що вони боролися за свободу і людську гідність, і це мало величезний вплив на мене як на школярку. Власне, тому я вирішила вивчати право, щоб боротися з несправедливістю, і отак я опинилася на юридичному факультеті.
Про реформу міжнародної системи безпеки
Це не просто війна Росії проти України, це війна двох систем, авторитаризму і демократії, і в центрі цієї війни стоїть питання: як ми захищатимемо людину? За допомогою грубої сили? І чи захищена лише та людина, яка живе в країні з могутнім збройним потенціалом, з ядерною зброєю, якимись роботами замість армії та іншими видами зброї масового ураження? Чи ми все ж таки у XXI столітті можемо захистити людину за допомогою штучно придуманих людством інструментів, як-от право, що робить нас більш цивілізованими, а наше майбутнє — більш безпечним і передбачуваним?
Архітектури міжнародних організацій покликані, щоб це право виконувалося, а якщо воно порушується — відновлювати рівновагу, карати винних, стабілізувати міжнародний порядок. І тепер це в центрі уваги, бо на ситуацію в Україні дивляться люди в різних країнах світу.
Вдумливі люди починають ставити собі питання: а що буде завтра, якщо сьогодні країна-член Ради безпеки ООН — організації, що була створена запобігати війнам, — розпочинає війну?
Якщо система не може зупинити ні війну, ні весь цей рівень жорстокості, яку Росія завдає українському народу, то в нашій архітектурі безпеки щось очевидно неправильно. Напевно, її не існує, напевно, ми живемо в ілюзії, що вона досі є. І для мене був яскравий момент розвінчання цієї ілюзії, коли генсекретар ООН приїхав у Київ з офіційним візитом, а того самого дня російська ракета влучила в житловий будинок, вбивши нашу колегу, журналістку Віру Гирич.
Цією війною Путін намагається довести, що демократія, верховенство права і права людини — фейкові цінності, які нічого й нікого не захищають. Це вже не питання України, а питання країн, у яких люди живуть вільно і сповідують демократичний спосіб ухвалення рішень про себе — вони мають відповісти на цей цинічний виклик.
Якщо ми не вирішимо й не відповімо, це матиме страшний вплив на розвиток людства в цілому. Тоді для урядів стане очевидним, що захищає всіх лише ядерна зброя. Кілька десятків країни, які гіпотетично можуть її створити, — створять, а з розвитком новітніх технологій, коли штучний інтелект пише вірші, робить для нас презентації, можна лише уявити, що буде, коли технології широко використовуватимуться і в військовій сфері. Це буде світ, у якому небезпечно жити всім. Тому один з моїх закликів на врученні Нобелівської премії (повний текст проми читайте на сайті «Центру громадських свобод». — Прим. DTF Magazine) був таким: ми маємо розпочати кардинальну реформу міжнародної системи безпеки. Те, що створювалося в минулому столітті, в нашому, сучасному світі, не працює.
Про споживачів демократичних цінностей
Нові покоління, які народилися після Другої світової війни в країнах розвиненої демократії, де більш-менш все влаштовано, вже більше споживачі цих цінностей, аніж носії.
Коли ти не боровся за цінності, ти часто можеш не розуміти їхнього значення. Тому в останні роки у таких країнах починали набирати вагу політичні сили, які відкрито ставили під сумнів цінності загальної декларації прав людини, а їх підтримували люди.
Вони обмінювали свої цінності свободи, не розуміючи їхнього значення, на щось інше. Я себе запитувала: на що ж вони їх обмінюють? Тобто що є ворогом прав людини тепер у найрозвиненіших суспільствах? Припускала, що, можливо, це обіцянки економічної вигоди, чи, наприклад, ілюзія безпеки, чи якась обіцянка повернути минулу велич.
Зрештою я прийшла до висновку, що, мабуть, найсерйознішим опонентом є комфорт. Тобто люди готові віддати багато свободи в обмін на власний комфорт. Коли вони борються проти якоїсь несправедливості і ти вдивляєшся в деталі, то бачиш, що це боротьба за створення захищеного простору навколо себе, а не за розв’язання проблеми в цілому. Це те, що ми спостерігали в західних суспільствах.
Проте раптом з цим повномасштабним вторгненням Росії в Україну починається переоцінювання цінностей, бо люди розуміють: політичні рішення, які засновувалися на економіці, безпеці, комфорті, у довготривалій перспективі призводять до жахливих наслідків. І що все має свою ціну. Мені дуже хочеться вірити, що це переусвідомлення [у західних суспільствах] набере великих масштабів.
Про ціннісний вимір війни
Майбутнє не гарантовано. Ми не знаємо, як довго це (війна і спричинена нею ситуація. — Прим. DTF Magazine) триватиме.
Якщо звернутися до цих реалій, то я знову скажу, що війна має ціннісний вимір. Від того, як вона почалася, зрозуміло, за що ми боремося. Я розумію, що для більшості людей війна почалася в лютому 2022 року, але ж насправді все почалось у лютому 2014-го. І не через наше прагнення вступити в НАТО: 2014 року в нас не було шансу вступити в Альянс, а якщо й був, то в рази менший, ніж рік тому.
Війна почалася через те, що ми отримали шанс провести демократичну трансформацію України, бо впав авторитарний режим Януковича і в результаті Революції гідності ми отримали змогу почати будувати суспільство, в якому права кожної людини захищені.
Хоч би як парадоксально тепер це звучить, але коли ця ідея свободи наблизилася впритул до російських кордонів, Путін почав цю війну, щоб захистити свій режим. Тому що успіх України в демократичній трансформації матиме величезний вплив на те, як виглядатиме Росія і весь наш регіон у цілому.
Щоб зупинити нас, Путін почав війну, окупував Крим, окупував частину Луганської та Донецької області, а через вісім років розпочав повномасштабне вторгнення. То чому я на це звертаю увагу? Якщо ми кажемо, що ця війна має ціннісний характер і ми боремося за наш демократичний вибір, то треба бути відповідними того, за що ми боремося. Бо виграти цю війну з Росією і перетворитися на Росію, не має жодного сенсу — тоді Путін все одно виграв. Він хотів зупинити демократичну трансформацію. І ми не маємо дати йому можливості виграти цю війну ні у військовому вимірі, ні в ціннісному.
І я розумію, що це болюче усвідомлення, особливо для людей, які вісім років намагалися себе уберегти й не помічати жах війни. Але я, яка це випробування пройшла у 2014–2015 роках, думаю, маю право сказати, що іноді треба стати вищим за свій біль. Бо укорінюватися у свої переживання і страждання, відчувати себе суто жертвою — це шлях без розвитку.
Ми маємо будувати після закінчення війни не хитку конструкцію, а цивілізований світ. І те, ким ми будемо на момент закінчення війни, які будуть у нас стартові позиції, дуже залежить від того, як ми тепер боремося.
Про випробування України
Демократія — це завжди дискусії, зіткнення різних думок та ідей про те, як порядкувати суспільними справами й розв’язувати суспільні проблеми. Тому дискусії та гострий діалог — це нормально, але не нормально інше.
Війна тільки на початку об’єднує, а згодом роз’єднує людей ще більше. Усе, що під час війни, під час цього надриву забивалося під килим, потім знову з’явиться на поверхні. Я дійсно боюся етапу фрагментації в суспільстві, коли з’являться різні групи з різним баченням, з різним досвідом, який у багатьох буде травматичним та емоційним.
Цей етап нам доведеться пройти — це виклик, нам буде нелегко. Але вже тепер треба практикувати людяність стосовно одне одного, а іншими словами — бути лагіднішими. Якщо вас дратує думка іншої людини і ви з нею не згодні, не розумієте вчинків когось іншого — це нормально, адже люди різні. Але треба бути лагіднішими, якщо можна так сказати, одне з одним, бо ти не знаєш, який досвід пережила людина, і не розумієш, чому те чи інше слово викликало таку бурхливу реакцію.
